21. Заснування села Чубівки
Андрій Чайковський
Від часу, як у редуті засіли бранці, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, і не знав, як цьому порадити. Він бачив, що карність у редуті псується, і тим найбільше журився. Між бранцями були гарні молодиці й дівчата, які козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачаділі, і коли лише сонце заходило і стемнювалося, не було кінця жениханню. Позаводились пари, які сходились на різних кутах редути, і під спів соловейка заводили свої ахи та охи.
- Кілька разів зачинав розмову з Касяном, та ніколи путнього нічого не договорився. Касян все розводив руки і говорив:
– Годі, сотнику, у стен не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординці лише того ждуть, щоб своє відібрати.
– Та бійся бога, Касяне, у нас січовий порядок, як можна з жінками? Козацтво геть знівечилось, збабіло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебі, що кожний козак поперед усього хапав би свою дівчину наперед себе та ховався б у мишачу дірку, щоб її личка часом татарин нігтем не задряпнув. Тоді ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришів. Господи! Нащо мені треба було того всього?
– Не гніви бога, сотнику. Дав нам бог велику побіду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш і богові хулиш…
– Тьфу на вас, старих і молодих дурнів. Прийдеться між вами вдуріти. Та ні, я кину все, заберу свою мізерію і піду на Січ, а ви тут робіть собі, що вам завгодно; вибирайте собі за сотника яку Палажку або Катерину. – Сотник сердився, як ще ніколи, і пішов у свою світлицю. – Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м’якне, як віск, але не можу з дива вийти, що сталося Касянові? Може, він залюбився? От, старий здурів до краю, і козацьку славу занапастив! – Сотник став сердечно сміятися. – Та я мушу його вислідити, котра-то йому в серце запала. Тоді бігме на сміх його поставлю, хай сміються, та, може, це його отямить. Бо так, справді, не може бути. Старий був строгий і суворий, карав кожну провину в службі, а тепер-то молодики по голові йому скачуть, мов горобці по полукіпку. Мушу його виловити.
І сотник став слідити за Касяном. Виходив на майдан тоді, коли його ніхто не сподівався.
І вдалося йому.
Одного пообіддя, тоді як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник із світлиці. Перейшов майдан і зайшов до стодоли. І тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.
Старий Касян сидів на пеньку й стругав якусь іграшку ножем. Біля нього бавилось на землі двоє діток: дівчина, може, десяти літ, і, може, шестилітній хлопчик.
– Дідусю, – каже хлопчик, оперши свою рум’яну голівку на його коліні, – а вистружи мені шабельку, я хочу татарина бити.
– Добре, Івасю, вистружу тобі шабельку і вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…
– А наш татко, – обзивається дівчинка, – мав шаблю справдішню, гостру. Він так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
– Татари – поганий народ, моя дитинко. Їх треба нівечити, бо то наші вороги.
– Дідусю, а мені не можна шаблі так, як Івасеві, чому воно так? А я сильніша за Івася.
– Так уже бог дав, що жіноче інше діло, а козацьке інше…
– А я тобі покажу, – каже Івась, – що я сильніший і тебе поборю.
Він схопився і хотів поборотися з сестричкою.
– Годі, діти, так не можна, – говорив Касян. – Коли б ви побилися, то я нічого вам не зладжу і сердитись на вас буду. От, краще ви поцілуйтеся, – ось так, то люблю, а тепер поцілуйте вашого діда.
Діти прискочили до Касяна і взяли його за шию та стали цілувати. Касян кинув стругання і обняв їх, цілував у русяву голівку то одне, то друге і гладив по личку. Не міг очей від них відірвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крізь щілину. Бачив лице старого Касяна, і не міг його пізнати. Уся суворість щезла, лице випогодилося, проясніло, він цілий сіяв з радощів. Сотник побачив, щ в його ясніючих очах блистіли сльози.
«Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз н них схожі, радіє, мов мала дитина. От яку собі мій друг любов знайшов. – Сотник відійшов зворушений, не показуючися Касянові. – Не треба старого соромити. Очевидно, він не хоче, щоб його підглядали».
Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виход з куреня.
«Може, хоч той не звівся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемінитись мусить».
– Петре, заходь до мене, діло є.
Як ввійшли в світлицю, сотник зачинив двері і присів на лаві.
– Чи ти бачиш, що в нашій родині завелося?
– Певно, що бачу, і так не може остатися, коли не маємо пропасти, – ми тепер збабіли, і не дай боже набігу, – не здержимо.
– Слава богу святому, що бодай від тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, – говорив сотник, розводячи руками.
– Інша причина в козаків, а інша в дядька Касяна, – каже Петро.
– А ти знаєш яка?
– Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаєм сумну історію його життя. Він втратив все, що мав найдорожчого на світі. Через те відбігла від нього усяка радість. Не знала душа ясної хвилі. Тепер знайшов на старості літ серед твердого козацького життя двоє діточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм’як, як віск, і хоче на старості літ надолужити собі те, що в молодих літа стратив. Я його цілком розумію і виправдую, але це не приносить шкоди його лицарській славі, і коли зайде потреба, він знову перекинеться в давнього Касяна.
– Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвідчений чоловік.
– Спасибі, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому і не затроюймо ясних хвиль на склоні його життя. Він заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курінь знає, що він з дітьми водиться, а йому здається, що ніхто того не бачить і не знає; думає, що радість виключно для нього. Й ніхто не сміє з ним нею ділитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощі. Тому я наказав товаришам, щоб ніхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Ніхто не сміє заглянути в стодолу під ту пору, як старий туди пішов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам’ятаю. Батька заступили мені родичі мого побратима Марка Жмайла. Його прадід був для мене прадідом. І коли б я в гурті людей побачив чоловіка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадів би я? Я б його по руках цілував, я б… не знаю, що я би зробив.
Петро дуже зворушився. Сотник каже:
– Хлопче, нехай тебе обійму. Такої душі, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи мені, як діло повести, щоб і давній лад у редуті завести, й старого не обидити.
– Справа не важка, пане сотнику, й до осені може бути все гаразд…
– Цікавий я – як?
-- Заснуймо зараз із того боку редути вольницю й назвім її Чубівкою. Маємо бранців з Поділля шістдесят душ. Зразу вистане.
– Хіба ж самі баби будуть хазяйнувати? Між ними мало мужчин.
– Чого самі? Хіба в нас нема козаків? А ще й інші прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хіба самі козаки поженяться й заживуть на слободі. Поля, лугів, лісу, лук у нас вистане.
Як Петро те оповідав, сотник не міг з дива вийти над його розумом і статочністю.
– Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикі пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.
– Та як будуть вінчатися без попа?
– Коли б стільки лиха. Знайдемо попа з попадею і церкву поставимо.
– І гадаєш, що до осені поставимо село як слід, з церквою і зі всіма порядками?
– Не зі всіма, бо не буде в нас ні пана, ні жида, а самі вольні люде, козаки. А дасть бог, то і школу заведемо, щоб діти вчилися грамоти. Тоді Чубівка стане славна на всю Україну.
– Коли ти так видумав, то даю тобі власть. Орудуй всім і роби, як знаєш. Я нічого не пожалію, щоб гаразд все переведено. Тільки, може, нам сил, робучих рук не стане.
– Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями і ночами будуть працювати.
– А ти вже любив яку дівчину? Признайся!
– Моя дівчина ще в попелі грається, а тут її нема.
– Ну добре! Одна нам буде біда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нічого не вдіємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.
– Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо підземний льох аж до самої редути. Розуміється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помістила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Січ, а відтак котрий верне, одружиться тут і заживе спокійно, не знаючи холоду, ні голоду. Із тої Чубівки буде колись оселя славна на цілу Україну. Уходництво повернеться на нас Вона набере такої сили, що й орда нічого не вдіє.
– То правда. Мала сила козаків добре узброєних поб’є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лиш у великій купі небезпечна. Татари зле узброєні. Шаблю має в них хіба десятий, а то все ломаки, кінські черепи на дрючку, лук та й стріли. Я мав з ними не раз роботу Та з ними треба би раз зробити порядок.
– Як?
– Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мус бути наш. Розумієш? З Криму вся біда йде. Ногайці і буджацькі татари не були б страшні, якби в Криму хан татарський не сидів.
– А що січові товариші на те?
– Відкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарські та турецькі землі набігають тільки. Татари їм відплачуються тим самим і так зволікається, місто зробити вже раз путнє діло й – кінець.
Петра мов запалив до давно придуманого діла. Не раз хотів поговорити з сотником, та вже настільки познайомився з козацькими звичаями, що не слід молодому старого розуму вчити. Він не смів перший заговорити, і тому радий був, що так воно до ладу склалося, що міг сотникові розкласти та пояснити.
Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан і тут об’явив народові, що сотник задумав:
– Слухайте, товариші! Заснуємо тут зараз під редутою слободу, покладемо село, а тоді, кому охота, нехай жениться і хазяйнує.
– Славно! Ось далебі добре!
– Але треба багато праці, бо ніхто нам не поможе, хіба один бог; треба буде добре чуприну нагріти, щоби до осені бути зі всім готовим. Я розмежую, поміряю місце, а з неділі зачнемо рубати дерево в лісі й хати ставити.
– Будемо працювати день і ніч, дай боже здоровля пану сотникові, що таке видумав.
Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
«З того хлопця щось велике буде. Розумний до біса, як старий. І я певний, що він діло виведе на чисту воду. Тоді слава наша піде гомоном по всій Україні. То буде Чубівка, а я тут буду собі таким самим паном, як князь у своїм Острозі або кошовий на Січі. Тільки, що мене ніхто не скине».
По тім всім каже Марко до Петра:
– Чому ти мені того всього не сказав?
– А хіба ж ти не довідався тепер, як вже всі знають? Впрочім, не було ще часу, бо це все зробилося нині рано.
– Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.
– Ані не думай про те. Як лише діло покінчу і заведу лад, ми їдемо на Січ. Гріх би, коли б ми, покінчивши Острозьку академію, засиділися за піччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучність. Ми для України маємо Щось більше зробити, чим заснувати одну Чубівку.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 146 – 151.