15. Оповідання про характерника
Андрій Чайковський
У мій час жив на Запорожжі характерник – старий Артем Похожий. Ніхто не знав, скільки йому літ, бо він раз показував себе старим, столітнім, дідуганом, а другий раз молодцем, хоч під вінець ставай. Від других запорожців держався осторонь, усіх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так віднехочу кинув кілька слів та й замовк. Всі його поважали і боялися.
Старшина поважала його тому, що ніхто так не порадив, так діла не повернув, як Артем. А на язик з ним було піти дуже небезпечно, бо відрубав, мов сокирою. При тім був він неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе і несе, як ягня. Піднесе на плечах гармату з колесами, то нічого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то він і оком не моргне.
А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гірш татарина. Раз якось наскочив татарський загін на наші степи і зайняв табунець козацьких коней. А тоді якраз коней нам було треба, бо у похід ладились.
Татари захопили і кількох молодиків, що коней пильнували. Дізнався про те Артем, і, не говорячи нікому ні слова, сів на коня, і поїхав. Кошовий навіть погоні не посилав, бо ті, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але він скорше приїхав до Перекопу і тут вижидав кримців. Це все розказували опісля ті піймані хлопці.
Кримці такі раді, женуть добичу і ясир, аж тут на дорозі стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися і його обступили. Йому якраз треба було мати їх всіх у купі, щоб не розбігалися. Тоді він миттю скинув татарську шапку, відкинув сиву бороду – вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгі козацькі вуси показалися. З-під поли витягів кусень довгого заліза. Говорили опісля хлопці, що вдвох ледве то залізо піднесли.
Тоді як зачне бити, кого попав по спині, то так і переломив хребет, а кому по голові достанеться, то й мізок зараз на верха. Усіх побив. Тоді порозв’язував хлопців, закурив люльку та й каже: «Ну хлопці, пора нам додому».
І утрьох пригнали табун коней додому. І гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого діла? Ні. Махнув рукою, начеб він лише муху забив.
А раз його ляхи піймали. Намотлошив він тих панів-драгунів, чи як там вони називаються, а опісля став та й ні вусом не моргне. В нас усіх і дух завмер, бо він нам тоді ватажкував. Ну, не оборонимо, як він сам себе не оборонить, – пропало. Кожний втікає в комиш. А вони вже и не дивляться на нас, лише в’яжуть Артема, але він за кожним разом, як його в’яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всі мотузи потріскають, мов те павутиння.
В’яжуть знову, а він – те саме. Ми з комишів дивимось, що воно буде. За третім чи четвертим разом він вже – нічого. Стоїть зв’язаний, як вівця. Його повели – такий смирненький, що годі. Що сталося? Чи так знемігся? А вони такі раді, вигукують та веселяться. Неодмінно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночі, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: «Хлопці, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет».
Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з’явилася, а то сам Артем стоїть, як і перше: люлька в зубах, а шабля в руці.
Повів нас опісля вночі на ворожий обоз… Господи, що там тоді за бенкет був!.. Усіх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тоді Артем каже: «Ходіть, хлопці, покажу вам, кого то вороги замість мене піймали».
Приходимо поміж обозові вози, а там – до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубім ланцюгу прив’язаний цап.
– Що, що?
– Ну кажу вам – цап. Гадаємо собі, воно ж і правда, що Артем, бо хіба ж цапа в’яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!
– Може, він з чортом знався? – каже Марко.
– Гріх тобі, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловік, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у господа був, і Пречиста йому в усіх пригодах помагала…
Такі балачки й оповідання вели вони кожного вечора.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 109 – 111.