23. Дем’ян Наливайко у Чубівці

Андрій Чайковський

Петро часто скликував слобожан у редуту, і тут зарядив вправи військові. Першого, що спізнився, вибив. Показалося, що Петро строгіший був, чим Касян. А мимо того всі його любили, бо й порядкувати любив, і оповів Щось цікавого, і на бандурі заграв та заспівав.

Сотник послав з листом до Умані по образи й за те заплатив червінцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегідь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, і повінчати слобожан. Коли це буде, сотник опісля дасть йому знати.

Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:

«Ваша милость, благочинний отче!

Я, товаришь славного сечового Запорожского войска і наказный сотникъ Иванъ Чубъ на козацкой редутъ тогож имене надъ рікою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкій запорожскій слободу Чубівку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ. намъ и посвятити нашъ новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободъ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитію, ибо священника не было доселъ, то жичешемъ нашимъ бы было пры томъ то торжествъ, тоже и бракосочитаніе учинити соблазны избьженія ради. Такожде было бы желаніемъ нашемъ приобрести нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохію имбл и для насъ богослуженіе еженедельно и по праздникамъ господнимъ служилъ.

Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петръ Конашевичъ».

Листа того повіз відділ козаків, забравши з собою два вози, навантажені всяким добром для протопопа Книша.

У той час приїхав до Умані о. Дем’ян Наливайко. Він був з о. Юрком добрий знайомий, і того року загадав його відвідати. Якраз під ту пору приїхали козаки з листом від Чуба. О. Юрко прочитав листа і передав його о. Дем’янові.

– Не знаю, звідкіля у тій пустині такий гарний писар знайшовся, ось глянь.

О. Дем’ян довго придивлявся листові, читав, став щось нагадувати собі, а далі вдарився радісно по полах і аж скрикнув:

– А я по ньому вже й панахиду відправив…

– Хто ж то такий?

– А ось тут підписаний Петро Конашевич, колишній спудей Острозької школи. Та скажи мені, хто цей лист приніс, і приклич його сюди.

Прийшов козак, а о. Дем’ян став його випитувати. В міру того, як слухав оповідання козака, щораз більше цікавився о. Дем’ян. Був дуже радий, дізнавшись, що і Петро, і Марко живі та здорові.

– То ціла з тим історія, – говорив о. Дем’ян до Юрка, – там, в бурсі, зчинилася халепа дітвацька з наклепу одного диякона. Та по тім всім одної ночі, серед лютої зими, пропали оба хлопці, а з ними й диякон, Артемій звався. Ніхто не міг відгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втікав. Лише коли сніг стаяв, знайшли диякона неживого під бурсовою огорожею. Усі догадувалися, що хлопці помстилися на клеветнику, та що опісля втекли, але куди? Як? Ніхто не міг відгадати. Сам князь дуже цікавився, бо обох хлопців дуже любив і великі надії на них покладав, а я теж. Усі розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовій редуті засіли, но і, як видно з оповідань козака, вони там у пошані. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, візьмемо зараз і монаха з якогось монастиря, а може, якого іншого попа маєш, і там впорядкуємо їм парохію. Я знаю, що то Петрова робота, бо він завжди був дуже до церкви прив’язаний і дуже побожний. Я мушу тих гільтаїв побачити.

– Як вони вбили чоловіка, і до того духовну особу, то не конче вони такі добрі.

– Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцеві сталася із того велика кривда, то я їм і не дуже-то дивуюся. Впрочім, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечці, бо на дияконі знайдено лиш один знак від кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочім, так бог зарядив, що вибрав собі їх на караючу десницю, кажу тобі, що диякон присягав ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.

– Той піп жонатий.

– То й ліпше. Знаєш, що наші люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його вараз.

– Я мушу їхати, бо сотник мій приятель і благодітель моєї церкви. Щороку пришле щось і на церков, і для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.

О. Дем’ян нетерпеливився, але нічого було робити.

Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав. На однім возі їхали оба благочинні на другім молодий піп з попадею.

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем’ян, лише хто інший бачитиме його роботу і ревність до церкви, але годі було переломити упір сотника, котрий, як і всі запорожці не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив і проти них воював.

Можна собі уявити, як зрадів Петро, побачивши о. Дем’яна неждано. Він цілував його по руках. О. Дем’ян поцілував його в голову. Зате Марко не хотів зразу показатися. Він почував себе винуватцем, і о. Дем’ян зараз того догадався.

– Скажи Маркові, я знаю, що він тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповідатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотникові, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов підозрівати його про який підступ, про непослух проти його волі.

«Нехай діється воля божа, коли так бог запорядив, я тут ні при чім…»

Сотник тільки що вернувся до редути з поля. Він зрадів, побачивши о. Юрка. В тім молодім догадувався попа до своєї парохії, на о. Дем’яна дивився, як на незнайомого.

– Чого ж ти, пане сотнику, так недовірчиво на мене дивишся? – каже о. Дем’ян. – Зложилося так, що я якраз був у нашого спільного приятеля, як приїхав твій післанець, а що я знаю добре Петра і його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостеві?

– А хто ж ти, отче, будеш? Звідкіля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

– Давно його знаю, ще зі школи Острога.

– Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем’ян притакнув головою) – то нігде правди діти, я тобі не радий, і краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Ім’я Наливайка на Запорожжі серед низового лицарства зненавиджене, а Северин – то, либонь, твій брат.

О. Дем’ян відразу догадався про що йде.

– Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

– Виясниться тоді, як його козаки, піймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб’є, а він убив їх більш сотні… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодійствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми і з тобою порахуємось, – каже, дивлячись грізно на Петра. – Ти хитрий з біса, але я не позволю нікому на носі собі грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, – він такого гніву в сотника Чуба не видів ще.

Тепер вмішався о. Юрко:

- Іване! Брате мій! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут ні при чім. Мій друг отець Дем’ян приїхав до мене припадково в духовнім ділі. Мені здається, що по давній дружбі ти мені повіриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем’яна, то розтолкуйте річ, як на статочних людей пристало, а все виясниться.

– Не треба мені ніякого вияснення, бо саме діло за себе говорить, – каже сотник.

– Поперед усього брат за брата не відповідає…

– Навпаки, – обзивається о. Дем’ян, – я на той раз за мого брата Северина відповідаю.

Сотник поглянув грізно на о. Дем’яна і хапав уже за пістоль. Положення ставалося грізне. О. Дем’ян підвів руки догори і каже:

– Можеш мене вбити, я в твоїй владі, але поперед послухай: я виправив Северина в похід з князем, щоб рятувати Косинського від неминучої смерті, бо я знав, що діло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде між першими, і коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князеві. Я знав, який був князь лютий на Косинського, і знав, що як піймає його, то відрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, і так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю і моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелії, що так було. А що Косинський, попікшися раз, згорів у тім самім огні, то ні я, ні Северин тому винен, лише його необережність і нерозважливість. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чув слухав уважно і м’як, як віск. Гнів його минався.

– Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобі боже здоровля, що ти мені діло пояснив. Велика шкода, що ніхто того на Запорожжі не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвідаємо. Закличте сюди тих двох козаків, що з Косинський були.

Та ці два нічого не знали, чи під П’яткою був Наливайко, бо лише так у війську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим військом були якісь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слів о. Дем’яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повірив. І зараз вигладилося його лице, а він каже:

– Ну вибачайте за прикре слово, і будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею відвели зараз у попівство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковій хаті в редуті. З цього усього Петро найбільше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу неділю. За той час гості оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро і пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, які тут Петро позаводив.

Прийшла вижидана неділя. Посвятили церкву, а опісля по службі божій звінчано шістдесят пар слобожан. Та при кінці відбулося водосвяття перед церквою і о. Дем’ян виголосив до народу проповідь. У ній згадав він і Петра:

– Люблю тебе, Петре, як рідну дитину, полюбив тебе від першої хвилі, як ми стрінулись, і я проглянув наскрізь твою щиру душу. Провидіння показало тобі дорогу, яку ти вибрав, і якою підеш. Йди усе твоє життя туди в страсі господнім, а зайдеш душе високо. Тебе жде вели завдання між українським народом, між козацтвом, а коли господь тобі й далі благословити буде, то в твоїй руці опиниться гетьманська булава. Тоді ти пізнаєш, яка вона важка. Та тобі не вільно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобі господь дав. Коли на своїй гетьманські шапці заткнеш чаплине перо, не здіймай її ні перед ким. хіба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нікому, хіба богу та українському народові. Бог тебе вибрав, як оноді Мойсея на проводиря народові, з якого ти вийшов. Бог тобі помагати буде на славу вольного козацького народу…

І коли о. Дем’ян говорив про чаплине перо, сталося та ке, що саме в цю хвилю залопотіло в повітрі й надлетіла чапля. Вона летіла низько, не лякаючись людей.

Усі не могли з дива вийти, що це сталося в тій самій хвилі. Усі брали це за пророцтво і аж ахнули з дива.

В тій хвилі подобав о. Дем’ян на якогось святого. Це старий, згорблений чоловік, сухий, мов аскет, випрямився і говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум’я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем’яна, бо так високо, аж до гетьманської булави він і думкою не сягав. Петро впав навколішки, закрив лице долоням і заплакав. Він сам повірив, що таке мусить статися… гетьманська булава вельми важка, і він не вдержить, опустить її, а тоді треба буде перед богом тяжко відповісти, почує слова: «Рабе лукавий, проч від мене!» Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народові великий бенкет. Виточили з льоху кілька бочок меду, і народ веселився.

Сотник говорив весело:

– Шістдесят весіль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усі в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 157 – 163.