Будь уклінний

Юрій Федькович

Один господар мав хлопчика: Андрійко звався, він ходив до школи, бо неньо хотів, аби Андрійко що знав та розумним чоловіком колись був у селі. Слухайте діти, який був цей Андрійко – та беріть собі саму, аби і ви такі були.

Андрійко, скоро бувало рано встане, а тато та мама ще сплять (бо він дуже рано вставав), то він, як іде на двір умиваєтся, або що ніколи дверьми не гримне, не лусне, не запустує – бо знав, що як хто у хаті спить, то треба тихо сидіти.

Скоро у хаті повставали, так Андрійко зараз усім і поклонився:

– День добрий вам!

Відтак побіг до тата, поцілував у руку і сказав уклінно:

– День добрий вам, татку!

Відтак знов до мами:

– День добрий вам, мамко!

Відтак браття, сестри, і кожного в хаті поцілував у руку і сказав:

– День добрий вам, братчику любий або сестричко люба, або бадічку любий, або теточколюба.

Скоро виговорив «отченаш» і вибив поклони, а мама дали му поснідати, так він по сніданню знов вибив поклони, поцілував тата й маму в руку, зібрав свої книжечки, сказав усім у хаті «бувайте здорові», уклонився і пішов до школи; а як прийшов з школи, то знов так кожному дав честь.

А як ішов він до школи або із школи? Скоро здибав якого чоловіка на дорозі, так він зараз здоймив капелюх або шапку, уклонився низенько, тай сказав:

– День добрий вам, газдо!

А як ішов пан отець або пан професор, або який пан або паня або який старий чоловік, так він вже здалеку шапку здоймив, уклонився і поцілював у руку. Дорогов ішов Андрійко усігди тихонько та складно, а як уздрів кого при роботі, так він зараз уклонився і сказав красненько:

– Боже вам помагай до роботи!

А як подорожньому, то сказав:

– Щасливо гостіть, вуєчку або вуйночко.

Скоро увійшов Андрійко у школу, так він зараз усім уклонився і сказав:

– День добрий, хлопці, – і сів собі на своє містце, але не аби гандри бити або сваволити, але покладе собі книжечку оперед себе і жде, аж доки пан-отець або пан професор не прийдуть. А скоро пан-отець або пан професор увійдуть у школу, так він зараз встане на ноги і жде, аж доки ‘му не скажуть сідати.

Як до них бувало гості прийдуть або хто-небудь, то Андрійко не ховається перед ними як дикий, але поклониться, поцілує кожного у руку і сидить собі або у хаті тихонько, або пазить свого діла по надвір’ю, бо він знав, що тото дуже погано, як хлопець разом з газдами собі засяде або з ними в раду стане. За тото єго всі газди хвалили.

– З Андрійка, – кажуть, – будуть люди!

Як Андрійка пішлють бувало до кого у село, або чого позичити або за іншов требов, то він, як увійде в чужу хату, так зараз уклонится, поцілує всіх у руку, і стане собі коло дверей в куточку, аж доки ‘го не запитають, чого він прийшов. Скоро з’орудував, так він не висижував дурно, як другі пусті хлопці, але знов поклонився всім і побіг собі зараз домів.

Як озме бувало тато або пан професор Андрійка з собов до церкви божої, то він не роззираєтся, не ловить гави, не гандрує з другими хлопцями, але виб’є поклони, зговорить Отченаш і слухає приязно слова божі, що у церкві ся правя. Він дуже файно ся учить, та за тото ‘го Бог любив, всі люди ‘го навиділи, бо він знав чоловіцтва, він був людяний, він був уклінний.

Діточки любенькі, хочете ви бути такі як Андрійко? Корися, синку, як великому так і малому: тогди і Бог поклониться тобі в твоїм дому.

Примітки

Друкуємо з автографу описаного вже у приписці до попередної повісточки.

В автографі було первісно в заголовку: людяний, і додано приписку: Ліпше і уживане всюди.

Друковано в «Бібліотеці для молодіжи», р. 1890, с. 62 – 64.

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 240 – 242.