11

Адріан Кащенко

Голосно йде луна по Межигір’ю, понад річного Качею, від скрипу немазаних татарських гарб, що довгою стежкою простяглися попід скелями.

Тісними купами сидять по гарбах ханські жінки і невільниці, зап’яті білими запиналами. Вони щасливі сьогодні, бо хоч і не зовсім вони на волі, але все ж таки бачать божий світ з його чарівною красою. Вони бачать блакитне небо, веселі зелені гори з величезними скелями, що звисли над шляхом і зазирають у прозорі води невеличкої річки, – рясні сади з височенними тополями, що вкрили всі долини, і усяких кольорів квітки, що дивляться на них своїми веселими очима з обох боків шляху. Вони почувають, як подихає вільний вітрець, той самий вітрець, що може тільки вчора був у їх рідних країнах, колихав вербу біля рідної хати, обвівав обличчя рідної неньки, або цілував в уста любого парубка. Вони до того ще чули, як щебече і воркує вільне птаство, впиваючись коханням і щастям теплого місяця. І все те збуджувало у безталанних невільниць жагу до волі, до власного щастя і кохання, ту жагу, що давно вже була замерла по їх замордованих душах, і вони линуть думками у рідні країни і переживають давно минуле, але досі любе і дороге.

Не забув хан і про непокірливу Марійку. Її змагання і незгода тільки роздратували його похоть, і він у думках смакував її дівоцтво. Не відступиться тепер старий ласун від цієї дівчини і не випустить її на волю, як не випускає кіт на волю мишенятко, коли загнав уже в його тіло свої гострі пазурі. Тим-то тепер обабіч тієї гарби, на якій лежить Марійка, їде цілий десяток євнухів і вартових, пильнуючи її, як своє око.

Марійку після вчорашньої ночі витягнули з льоху недужу і, оббанивши пошматовану батогом спину, поклали на задню гарбу.

Не дивиться Марійка на чарівні краєвиди Межигір’я, не слухає вона і пташиних пісень. Серце її опанувала розпука. Вона з очима загорнулася у запинала і лежить чолом на подушці, гадаючи тільки про те, яку б собі смерть заподіяти, щоб врятуватися від лютого катування і від знущання над своєю душею і дівочим тілом. Не почуває її серце, що милий її тут близько, що вона не марно приймала муку, бо він її не забув, що мине може скільки хвилин, і він буде біля неї.

А милий справді близько. Вже винесли козаків добрі коні високо на кряж, звідки видно всю зелену долину Качі. Але тут козаки спинилися, не знаючи у який бік повертати і як знайти ханський обоз по цих скелястих байраках. І хто його знає, чи знайшли б козаки той обоз, як би чутке козаче ухо не почуло, як далеко десь і глибоко у долині лунає скрипіння немазаних гарб.

– Там, вони там! – гукають ватажки запорозької чати Шевчик і Зачепа, і миттю кидаються поміж скелями у долину.

Ближче і дужче чуть гарби, хоч й скелі ховають їх від козацьких очей. Ще хвилина, і запорожці мов вихор закрутилися побіля ханського обозу.

Кинулися геть євнухи і варта, але мало кому довелося втекти. Мов звір лютує Шевчик, рубаючи євнухів гострою шаблею і не вважаючи на їх благання про милосердя, бо у козаків немає милосердя до катів бусурманів. Смерть всім!

Тут посеред стогну і гвалту, почувсь Шевчикові знайомий, любий поклик:

– Івась!

Спустилася окровлена шабля, і промінь Божого духу заграв у осатанілій душі козака.

Оглянувсь Шевчик на той поклик і бачить на гарбі, скинувши геть білі запинала, стоїть його Марійка, його мила, і наречена і тремтячи простягає до його руки.

– Серце моє! Марійка моя кохана! – гукнув Іван і, зіскочивши з коня, зняв Марійку з гарби до себе на руки, мов дитину.

– Щастя ж моє! Бажаний мій! Не забув свою Марійку! – надсилу вимовляла Марійка, припадаючи до милого. І побігли сльози з карих очей дівчини, але не гіркі сльози, а солодкі, бо це були сльози радісні, що полегшують душу і піднімають її до неба.

Міцно пригортають закохані один одного до серця, прислухуючись, як воно б’ється у грудях любої людини, і палко зазирають одно одному у любі очі, а через очі і в саму душу. Де ж подівалися Марійчині муки? Куди відкинулась Іванова нудьга? Миті одна – і все те зникло мов і не було ніколи ні неволі, ні муки, ні нудьги, а одвіку було тільки саме щастя!

Не скоро Шевчик згадав про свойого побратима.

– Чи знайшов же й він тут свою милу? Чи й він же такий щасливий?

А Грицько стояв оддалеки з журбою на чолі. Він не знайшов тієї, кого шукав і навіть страчував уже останню надію, щоб знайти.