5

Адріан Кащенко

Гомонить багатий і славний Бахчисарай, найбільший татарський город і столиця Кримського хана. По вулицях його і майданах кишма кишать татарські юнаки і смугляві яничари, що прибули з Стамбулу. Поміж них виграють на конях значні мурзи, аги і беки. Як вогонь баскі їх коні, як жар горить на конях дорога збруя, як сонце сяють по збруї дорогі самоцвіти.

Один перед одним вихваляються мурзи своїми кіньми й зброєю, своєю вдачею й звитяжством, а деякі, молодші, виїздять за браму у чисте поле, щоб там на роздоллі розважити гарячих коней і помірятися хистом.

Тут за брамою і молодий, жвавий, що ми знаєм з початку сього оповідання, Джумалі Ага. Тільки не втішається він ні своїм баским вороним конем, ні своїм юнацтвом. Він тихо їде по полю, немов знехотя дивлячись на герць звитяжців.

Чого ж смутний Джумалі Ага? Чому не веселий? А того смутний він, що по наказу хана покинув у Акмечеті свою молоду коханку, карооку чарівницю Амину, що була колись на Україні дівчиною Санькою і нареченою козака Грицька Зачепи, а тепер стала жінкою татарина. А сталося це ось як.

Ми залишили Саньку, коли вона їхала по степах на коні Джумалі Аги і вжахалася, що зістанеться колись необоронена на волю його. Жах той був даремний. Джумалі Ага хоч і здавався на війні хижим і диким, але у житті він був добрий, мав лицарські звичаї і через те не хотів силою брати дівочого кохання.

Повернувши од Дніпра, де на орду наскочив Сірко, Джумалі віз Саньку далі, і вспів добігти до Кизи-Кермена раніш, ніж прибули до їхнього шляху запорожці. За Кизи-Керменом ще не один день довелося їхати дівчині з татарами і не одну ніч ночувати серед широкого степу, або у темнім байраці з їм на самоті, але ніякої наруги від татарина Санька не знала. Він навіть догоджав їй, як знав, і коли вона не хотіла пареної під сідлом конини, яку їли всі татари, Джумалі добув їй від татарських чабанів ягня, пік його м’ясо над вугіллям. Після вечері ж, як не було близько води, він привозив їй воду конем у баклазі. Не раз траплялося, що й удень, під велику спеку, він, показуючи на свій баклаг, питав Саньку, чи не хоче вона пити.

Все те Саньку спершу дивувало, і хоч це залицяння татарина було їй нелюбе, але мимохіть вона перестала його боятись, а його рука, що цілі дні держала її за стан, вже не здавалася їй такою холодною і осоружною.

Приїхавши до своєї оселі у Акмечеть, Джумалі оселив Саньку у своєму конакові одрізно від своїх жінок і щодня провідував її, розважаючи чим і як знав і навчаючи її говорити по-татарському.

Санька плакала і тужила. Обличчя милого не зникало ще з її очей і дрібні сльози немало днів лилися з них.

Джумалі щодня приносив їй всяких ласощів і все умовляв не сумувати і забути свій рідний край і все минуле, бо до нього вороття вже не буде.

Санька довго не розуміла його мови, але почувала, що його речі були щирі і що він кохає її не як хижа тварюка, а як правдива людина.

Так минуло півроку. Обличчя милого Грицька, з його чорними палкими очима, ввижалось ще дівчині, але вже немовби через якесь темне запинало, а його теплі обійми і палкі поцілунки хоч і почувалися ще, але більше тільки уві сні.

Молоде дівоче серце жадало милування і життя, але де ж знайти те милування, коли немає у неї неньки, щоб приголубила свою рідну дитину, немає милого, щоб пригорнув свою кохану і пригрів коло свого серця, і немає біля неї ні одної прихильної до неї людини, опріч Джумалі.

А той все дужче закохувався у Саньку. Рудоволосі татарки обридли йому, чорнява ж врода молодої українки опанувала всім його серцем. Щодня він довше сидів у Саньчиній горниці, навчаючи її балакати своєю мовою, і через півроку Санька вже зрозуміла з речей Джумалі, що він кохає її як нікого ще не кохав і благає стати йому за жінку. Він нахвалявся вирядити своїх жінок на свій хутір і жити тільки з нею одною, як велить її християнський закон.

Щиро плакала Санька, прощаючись думкою з своїм нареченим, а Джумалі милував її, і як малу дитину, цілував її в уста і у плачучі очі. І дівчина не мала сили відпихнути сього чоловіка і відцуратися його милування. Вона віддалася Джумалі і з Саньки стала Аминою.

Небагато ще прожив Джумалі з Аминою, і як прийшов наказ від хана, щоб прибути в Бахчисарай на велику раду, все серце і тіло його були виповнені коханням до неї. Тим-то й невеселий і смутний був Джумалі, їздячи навколо Бахчисараю і дивлячись на герць татарських та турецьких звитяжців, бо всі його думки, мрії і бажання були в Акмечеті, коло любої його молодиці, чарівної Амини.

Поки турецька і татарська молодь вигравала кіньми у полі, за брамою старого Бахчисараю, до ханського палацу зібралися всі мурзи з Криму, з Ногайської і Буджацької орди, і всі паші, що прибули з Стамбулу з яничарами.

Тут поміж веселими водограями, у захисті високих тополь, поважно сиділи вони на дорогих килимах, підібгавши під себе ноги, знехотя видихали з роту дим пахучого кальяну і тихо поміж себе розмовляли, ледве повертаючи один до одного свої довгі сиві бороди.

Тут же на шовкових подушках сидів хан Мурат-Гірей, власник чарівного Криму і всіх степів, що облягли Чорне море з північної сторони від Дунаю аж до Кубані, а поруч його сидів славний лицар, права рука могучого султана Аслан-паша.

Це хан Мурат-Гірей зібрав велику раду, щоб купно всім умовитись, як вчинити те велике діло, що намислив падишах.

– Слухайте мене, всі правовірні! – поважно почав говорити хан. – Ніхто не підліче, скільки вже разів ставала зміна і скільки разів всемогутній Аллах убирав степи зеленим килимом з того часу, як великий Батий мечем завоював ці землі і оселив по них наших предків. Безоборонно вони тут господарювали, випасаючи великі косяки, череди і отари, засіваючи поле, розводячи тютюнища і сади невільниками гяурами, яких безперестанно брали з лядських, московських, а найбільше з українських земель. І були ми багаті, а гареми наші були повні молодих, чарівних полонянок.

Але минула та щаслива пора на очах наших. Мало не тридцять год уже, як з’явивсь на Запорожжі козак Сірко. Не дає він нам як раніш, безпечно ходити на московські і українські городи. Давно не було жодного походу, щоб не наробив Сірко нам або на поході, або на Дніпрі, на перевозі великої шкоди.

Всяк з вас чув і знає, скільки він погубив наших братів і дітей, скільки потопив людей у лимані і у Чорному морі з галерами, скільки поруйнував і попалив наших улусів і городів, яку велику силу правовірних збавив він на Огріні і скільки розкидав порізаних по степах і байраках. По наших землях стогін стоїть і плач посиротілих дітей і жінок братів наших. Скоро наш багатий Крим зовсім зубожіє, бо не тільки не маємо ми невільників і невільниць на продаж у Стамбул, Яфу і Єгипет, але не маємо ким засівати свої поля, розводити сади і будувати городи та оселі.

Через все це Сірко так загордів, що не хоче коритися не тільки мені, могучому ханові, а навіть великому нашому падишаху. Але прийшов час, щоб видерти цей цвяшок з нашого серця і знову відчинити двері на Україну, Польщу і Московщину. Премудрий султан, надія і заступник наш, прислав п’ятнадцять тисяч найкращих яничарів зі славним лицарем Асланом-пашою, щоб ми купно з ними, до ноги вирізали запорожців і зруйнували Січу так, щоб потім не знать було від неї й сліду.

Тепер ви знаєте, навіщо я вас зібрав. Поміркуйте ж, мудрі паші і мурзи, як вірніше і зручніше справити нам це діло!

Довго радилися турецькі й татарські вельможі і намислили так: щоб не мав змоги Сірко з запорожцями утікти з Січі Дніпром, на байдаках, треба діждати зими, поки мороз закує Дніпро у міцні кайдани. От тоді-то хан, з усією ордою і яничарами потайно наскоче до Січі і уволить волю султана.

До такої думки звертав раду і сам хан, бо знав, що перед християнським Різдвом більша частина запорожців роз’їхалося по Україні долежувати, як вони казали, зиму; ті ж, які залишилися на Січі, зрадівши святу, з ранку до ночі пили горілку.

Вирішивши це діло, хан розпустив своїх мурзів і беків по їх оселях аж до зими, і Джумалі Ага другого ж дня обнімав свою милу Амину. А та вже щиро кохала свого чоловіка і здавалося, вже зовсім забула своє горе і була щаслива.