3

Адріан Кащенко

У ті ж самі смутні часи на нашій безталанній Україні у Мишуринім Розі, що й тепер ще визначається на Дніпрі, жив старий козак Омелько Шкандиба з жінкою Одаркою, дочкою Марійкою і приймаком Іваном.

Приймак цей був сином козака Шевченка, товариша і побратима Шкандиби. Шевчик і Шкандиба замолоду не козакували, а з своїми батьками працювали на запорозькім перевозі через Дніпро, що з давньої давнини був тут між Мишуриним Рогом і Переволочною. Тільки як піднявся Богдан Хмельницький на ляхів і почався великий рух усього українського поспільства, покинули Шевчик і Шкандиба своїх жінок і дітей на батьків, а самі, купно з усіма іншими лоцманами, рушили у поход і були з Богданом під Корсунем і під Збаражем, добуваючи волю всій великій України.

Багато полягло на очах козаків ворогів України і нарешті загнали козаки всіх ляхів аж за річку Случ, під саму Варшаву.

Не подужавши здолати силою великого наступу українського люду і не маючи розуму, щоб залишити Україну вільною і жити з нею як з рідною сестрою, поляки пішли на зраду. Упрохавши Богдана на замирення, вони зібрали велике військо і несподівано пішли на Україну війною. Хмельницький тим часом, довіряючись польському королю, що вже замирився, послав частину козаків з своїм сином Тимошем визволяти з-під турецької кормиги Волощину, а поспільство розпустив по селах сіяти хліб. Через це, коли король польський увійшов з військом в українські землі, він не зміг виставити проти нього стільки козаків, скільки було треба, і ляхи, напавши на козацький табор під Берестечком, перемогли нас і мало не половину козацького війська поклали трупом.

Зістався на тому полі і козак Шевчик, бо йому куля улучила в самі груди. Омелька Шкандибу тут теж було поранено кулею, тільки у ногу, і він, хоч і через превелику силу, а все ж вирятувався з того лихого місця через ліса і болота.

Мало не через півроку дошкандибав Омелько до рідної оселі, перележуючи по хатах добрих людей, поки підгоювалася пораза. Вдома почув він, що Шевчикова жінка умерла і через те, пам’ятаючи свого побратима, Шевчик узяв його сина Івана, що зістався сиротою, до себе у прийми.

Омелькова жінка була людина щира. Вона зраділа, що по хаті забігало хлоп’я, і її Марійці стало тепер веселіше, бо було з ким бавитися.

Шкандиба, хоч і шкандибав від своєї порази, але знову взявся до свого діла: сів на дуба і почав як і раніш перевозити чумаків і всяких подорожних людей через Дніпро у Переволочну і Полтавщину і повелося в його хаті знову лагідне життя рік за роком.

Тим часом Іван підростав і вже давно помагав названому батькові на перевозі. Ще минуло кільки років, і з хлопця став бравий та дужий козак. Вже закручує він чорний вус, часто сідлає вороного коня і привчається козакувати.

Піднялася й дочка Шкандибина, Марійка, і розквітчалася дівочою красою, мов квітка степова під теплим промінням весняного сонця. Гнучка, кароока, з рожевими губоньками і веселим поглядом, вона скрашала батькову хату, як промінь сонця скрашає блакитне небо. Не гадаючи про лихо, задивляється Марійка на чорновусого Йвана, коли, той загнувши шапку набакир, виграє було на коні, набираючись козацького хисту.

Але гукнув з Чигирину гетьман Петро Дорошенко, щоб уставало козацтво знову за волю рідного краю битись, і поклик той увірвав лагідне і щасливе життя Шкандибиної сім’ї, бо Йван Шевчик мусів іти у військо.

Як прийшов час розлучатись Іванові й Марійці, тоді тільки зрозуміли молодята, як щиро одно у одного кохалися. Гіркими сльозами плаче Марійка, припавши Йванові на груди; не одірветься й козак від молодої дівчини, щоб на коня сісти.

Бачачи таке, старі й собі плачуть та дітей втішають, а нарешті й поблагословили їх святою іконою, щоб як повернеться Іван з походу, зараз їм і шлюб узяти.

Не подоба козакові, як кажуть «слини розпускати». Здавив Іван своє серце, спинив сльози, що підступали під горло, міцно ще раз стиснув у обіймах свою милу, сів на коня і вкрив вулицю курявою.

Минув тяжкий рік. Облягли Дорошенка вороги всіма сторонами. Московське військо давило Україну з-за Дніпра, польське руйнувало Волинь і Київщину, а султан турецький знищував Поділля. Люто відбивався гетьман, але, знемігши, замирився з султаном та прохав його помочі протав Польщі й Московщини.

Як одійшли вороги з України, почали й козаки повертати до дому. Їде на вороному з походу і Іван Шевчик, та щось кінь його спотикається, недобре віщує.

Під Черкасами почув вже Шевчик, що поки вони воювали за Дніпром з Москалями, на Україну набігла орда і багато побрала людей у неволю; проїхавши ж на південь ще три дні, Іван вже сам бачив попалені ордою села.

Скоро добувся Іван до Мишуриного Рогу, та тільки не весілля справляє, а пекучі сльози ковтає. Знайшов він Шкандибу з старою жінкою у безверхій хаті, та не знайшов біля їх своєї коханої дівчини, своєї названої сестри, своєї нареченої Марійки.

Тяжко ридала і вбивалася Марійчина мати Одарка, оповідаючи Йванові про лиху годину, про люту божу кару, як на її очах скрутили татари її рідню, її єдину дитину і потягли у злу неволю.

Тяжко тужив Іван, але не довго. Серце козака запеклося помстою. На ясні очі його насупилися чорні брови, зуби зціпилися, а рука прикипіла до гострої шаблі. Такий через два дні виїздив Шевчик з рідного міста на Запорозьку Січу.

«Там, – міркував Шевчик так саме, як і міркував Грицько Зачепа, – там гуляє по степах з січовиками славний Сірко! Там трапиться не один випадок помститися ворогові. Там він розжене і знищить ворожу силу і, може, якщо допоможе Милосердний, вирятує свою милу!»