9

Адріан Кащенко

Орлами розлетілися запорожці від Гнилого моря по Криму. Нічого шкодувати коней: тут безліч татарських і гарапських скакунів, один одного краще. Бери, скільки змога і охота!

Як малі курчата розлітаються по закуткам, зачувши гулкі крила шуліки, так кинулися врозтіч від запорожців сполохані татари. Але козацькі коні прудкі, а татари не узброєні, Безліч падає їх трупом по улусам і степам. Тільки багатих мурзів беруть козаки у полон, щоб потім брати за них викуп.

Не встигли добігти гінці до хана, щоб дати звістку про лихо, як три великих ватаги козаків наблизились вже до Акмечеті.

У передній ватазі були й побратими – Шевчик і Зачепа. У кожному улусі, що рясно були розкидані по степу, вони сподівалися знайти своїх дівчат і, під’їжджаючи до осель, випереджали товариство.

Вже чимало спіткали козаки хрещеного люду, невільників з усяких земель і найбільше своїх земляків – українців. Всі невільники, де хто б не був, чи на роботі у полі, чи по улусах, зразу стали вільними, бо всі татари кидали все, що мали, і рятували тільки свої душі. Всіх тих невільників козаки направляли до того місця, де отаборився Сірко; самі ж безупинно бігли далі.

На шляху, біля Акмечеті, полковники козацьких ватаг кинули жереб, якій ватазі руйнувати Акмечет, якій бігти далі, до Бахчисараю, а якій – у третю сторону, на Козлов. Четверта ж і п’ята ватаги ще від моря пішли іншим шляхом на Карасубазар і Кафу. По жеребу випало так, що Зачепа і Шевчик з середньою ватагою пішли до Бахчисараю.

Тут часом у Акмечеті ще ніхто не чув про запорожців і життя там йшло, як і завжди.

Тихо було і в конаку Джумалі Аги. Хоч і не великі його покої, але молода жінка Амина чепурненько вбрала їх килимами, саєтовими запиналами та рушниками, що вже тут вимережала рідною українською мережкою.

Минув уже рік з того часу, як Санька стала Аминою і жінкою Джумалі Аги. За цей рік молодиця зазнала чимало щастя. Джумалі Аги любив її вірно, жалував, не допускав до роботи, відхиляв від неї всякі турботи, і молодиця почала звикати до того, що вона татарка. Нарешті у неї знайшовся хлопець і ця дитина вже навіки з’єднала її з чоловіком-татарином. Правда, інколи зітхала вона, згадуючи свою неньку і рідне село, але вона знала, що може побачити її тільки на тім світі. Брав її сум іноді і за коханим Грицьком, але вона була упевнена, що і він або вбитий, або де-небудь конає у неволі. Через те вона і нареченого свого, Грицька, згадувала тепер так, як згадують дорогих людей, що вмерли.

Серце Саньчине не почувало, що той, кого вона згадує як покійного, сам тепер на баскім коні їде недалеко від неї, обминаючи Акмечеть, і прямує на Бахчисарай. Вона зараз безпечно сиділа долі, на різноколірному килимі, бавлячись з маленьким своїм сином Гасаном, що вже простягав до неї свої рученята. Тут же біля них сидів на м’якій софі, підібгавши під себе ноги, Джумалі Ага і, спокійно пахкаючи кальян, не зводив очей з своєї чепурної жартливої молодиці, втішаючись серцем на її вроду і на любого свого сина Гасана.

Але цей спокій і щастя у одну мить зникли як дим. В покій вбігла служниця, репетуючи, що вулицями стріляють і що люди бігають, мов несамовиті.

Джумалі вибіг на вулицю, але раптом повернувся. Він побачив, що в місті козаки, що вони ріжуть і б’ють людей, палять будинки.

Мов крейда зблідла Амина, почувши таку вість. Нею опанувало те почуття, яке добре знають злодії, застукані з награбованим добром. Вона одразу зрозуміла, що її щастя було непевне, неправдиве, а наче крадене, бо його не можна було виявити своїм братам-козакам. Про те ж, щоб вона з цими козаками мусила повернутися до рідного села, у неї й думки не було. Її доля тут, де її любий Джумалі, тут її і втіха – маленький Гасан.

– О, всемогутній Аллах і пророк Махмуд! – благав Джумалі, здіймаючи руки до гори. – Навчіть мене невартого, що робити, як рятувати і куди заховати те щастя, що ви мені подарували: мою кохану Амину і любого Гасана!

Серцем Джумалі опанувала розпука. Рятувати жінку з дитиною і втекти всім до Бахчисараю вже не було ніякого способу. Заховати їх теж нікуди, бо козаки знайдуть і поріжуть. Він метушився по покою, не можучи нічого надумати задля порятунку, і ламав собі руки.

Жіночий розум метчіший, Амина уже опанувала своїми думками і вже намислила, як переховати своє крадене щастя.

– Не побивайся, мій любий, і заспокойся! – казала вона, припадаючи до чоловіка. – Сідай мерщій на коня і біжи до хана! Не бійся за нас. Я скажу козакам, що була зневолена до любощів і через те придбала дитину. Мені не зроблять нічого, хіба що примусять вертатись на Україну. Але ти з ханом збирай швидче орду і вертайся відібрати нас від козаків!

Все ближчає галас. Повз двір біжать хто кіньми, а хто й пішки неузброєні татари. Ще мине яка хвилина, і козаки будуть тут.

Але Джумалі вже на стайні. Він бере найкращого огира і на неосідланому вихорем вибігає з Акмечеті і прямує до Бахчисараю, щоб поспіти туди раніш за запорожців.

Гучно б’є копитами прудкий кінь тверду землю і несе Джумалі все далі від Амини. Вже бовваніють край неба таємні сині гори Чатирдаг і Бабуган, а поза нього і обабіч хмарою встає дим від великих пожеж. То палають ті улуси і городи, які уже проминули козаки.

Палає і Акмечеть. А що робить Амина? Амина знову перекинулась у Саньку. Не маючи ніякої української одежі, щоб переодягтись, вона здіймає з голови татарське жовте запинало і запинається ним знову, тільки вже не по-татарському, а так, як на Україні запинаються молодиці. Вона вибігає до козаків назустріч, ніби радіючи і хреститься, щоб її не полічили за бусурманку та не вбили так, як вбивали всіх татарів. Радісним словом привітає она козаків, закликає до покоїв, годує чебуреками і шашликами, розпитуючи про славне місто Умань і про рідне своє село. Так врятувала Амина своє життя собі і своїй дитині.

Три дні бенкетували запорожці у Акмечеті, чекаючи, поки повернуться ті ватаги, що пішли на Бахчисарай і Козлов, а на четвертий день, як тільки прийшла звістка, що з Бахчисараю запорожці вже йдуть, зібрали вони всіх останніх невірних, які не вспіли ні втекти, ні поховатись, пов’язали на татарських коней багато всякого добра і з усім тим рушили до Сіркового коша.

Визволених невільників була чимала юрба, і тут, поміж ними, йшла й Санька з дитиною на руках.

Серце у Саньки нудьгувало і страхалося через те, що не біжить досі ханське військо і її чоловік Джумалі, щоб бити запорожців і рятувати її від тих, що були колись їй братами.