6
Адріан Кащенко
Безжурно спали запорожці на третю ніч святого Різдва по своїм куреням. Добре батько кошовий уконтентував товариство. Не одну кухву горілки випили вони за ці три дні. Жваво вигравали поміж куренями бандури і люто вибивали козаки гопака на мерзлій землі.
Спить тепер товариство і гадки не має про те, що лютий одвічний ворог козацький, бусурман, чорною хмарою наближається до Січі, що мине ще скільки хвилин, і поллється гаряча козацька кров, геть покотяться шибай-голови, а могучі душі полинуть до Бога у горішнє царство.
Спить і старий кошовий Сірко. За довгий свій вік не одну вищербив він шаблю об ворожу кість і зброю, а скільки він заїздив добрих коней, вихорем бігаючи по диких степах, того не підліче вже ні сам Сірко, ані хто інший. Час уже й відпочити старим кісткам.
Руйнуючи шляхетські городи й замчища, потоплюючи і захоплюючи турецькі галери, багато бачив Сірко у своїх руках золота і всякого коштовного скарбу. Чимало і всяких подарунків, з превеликою шанобою, доручали йому з посланцями: польський хан, турецький султан і навіть цісар далекої німецької землі, бо всі від його собі помочі сподівалися, маючи ту поміч дуже коштовною. Але не поманулася душа цього певного козака на розкоші і ласощі, і все, що Сірко добував, розділяв він на товариство, дарував на Межигірського Спаса, на Самарську Миколаївську пустинь та святу січову Покрову, а найбільше укладав у військову скарбницю. І от вже й старість, а спить правдивий лицар-козак на твердому ліжку, вкритий простим кожухом, у тім курені, у якому пробував ще й за молоді літа, відрізнений від товариства тільки невеличкою загородкою.
А тим часом хан, з усім турецьким і татарським військом, надійшов до гори, що була за дві версти від Січі. Тут стояла січова варта і фігура, але вартові теж добре попразникували і тепер, залізши в бурдюг, такого задавали хропака, що татари зачули їх мало не за півгонів.
Злапавши запорозьких вартових і пов’язавши їм руки, татари почали допитувати, як увійти у Січу потайно, щоб не робити гвалту і не сполохати зарані запорожців.
У всіх вартових, що не вспіли ще проспатись, у голові такі гули чмілі, що татар вони мали за мару, за жарти сатани, і на всі питання вони тільки шепотіли: «свят, свят!»
Тоді татари, одрізнивши наймолодшого з запорожців, почали на його очах катувати його товаришів, допитуючи про Січ. Їм по черзі випікали очі, різали їхнє тіло, тягли з них жили. Давно вийшов з сердешних хміль, але не таківські були запорожці, щоб зрадити святому хресту і товариству: вони всі, один по одному, вмерли у лютих муках, не виказавши й слова. Тоді приступили кати до наймолодшого козака з червоним від огню шилом, нагрожуючи, як що не скаже про те, як увійти у Січ, перше всього випекти йому очі.
Вжахнулося серце молодого козака, бо ще не загартував він своєї душі, як загартували старші козаки, і він виявив ворогам, що всі брами, які є у січових стінах, замкнуті, а що опріч брам є у Січі невеличкій пролаз у тій стіні, що виходе до річки Підпільної, і хвіртка у тім пролазі ніколи не замикається, бо через неї козаки ходять по воду.
Вивідавши це, хан і Аслан-паша порадились і вирішили так, що Аслан-паша з яничарами увійде в Січу через пролаз і почне вирізувати запорожців по куренях, а хан з ордою обляже Січу з поля, щоб не дати втекти з неї жодній живій душі.
Спить старий Сірко і не чує, що вже хан тісно облягає Січу, а яничари, увіходячи один по одному через пролаз, вже тісними натовпами обступили всі курені і червою кишать по січовим вулицям і на майдані. Хоч і великий ти, Сірко, характерник, але мабуть тепер прийшов і твій останній час!
Та не попустив могучий Бог християнський, щоб сталося ганебне діло, нараяне ханові шайтаном. Не вмістила Січа такої великої сили яничарів. Вже повен і майдан і вулиці, і всі січові закутки; вже сперлися яничари так, що важко й дихати, а від річки ще й ще пруть яничари. Нема куди вже продратись Аслану-паші, щоб дати знак до різанини, і мовчки стоять яничари і паші, тісно приперті до стіни куренів, марно чекаючи наказу свого верховоди Аслана.
А козаки сплять і не чують нічого.
Спав у тім самім курені, де й кошовий, молодий січовик Іван Шевчик, якого ми бачили у Мишуриному Розі і який тільки рік як прибув до Січі. І ввижається йому спочатку любий і веселий, а далі тяжкий сон. Ввижається Шевчикові та кохана дівчина, з якою він зріс, з якою бавився, пустував і співав на вулиці пісні. Ввижається немов би вона, його мила Марійка, сидить поруч його під вишнею батькового садка, весело та любо зазирає йому у вічі, пригортається до його своїм гнучким, теплим станом і, жартуючи, накручує його чорний вус на свою маленьку пучку. З-під високого неба на їх дивиться срібний місяць, а на кущі біля їх чарівник-соловейко виспівує свою чудову пісню, немов радіючи їхньому коханню.
Тільки недовго бачив козак той чарівний сон. Вже ввижається йому, немов би встає край неба чорна хмара і наступає все ближче та вище, облягаючи ясне сонце і ховаючи його у темряві. От уже й зовсім світ затлумився. Тільки почуває Шевчик, що то не хмара заступила світ сонця, а то орда татарська заховала від нього любу Марійку, і навіть чує вже козак, як стогне його мила від тяжкої муки і кличе його, щоб йшов її рятувати.
Здавило Шевчикові серце і, схопившись з твердого ліжка, припав до кватирки вікна, щоб передихати. Але й тут мара! Тут перед його очима стоять його люті вороги, бусурмани.
Протер козак очі, перехрестивсь, але мара не зникала… вороги тут – на очах. Тоді Шевчик кинувся будити козаків і кошового.
– До зброї! – гукнув Сірко, схопившись. – Ставайте по десятеро до вікон, а останні набивайте рушниці!
– Відчиняйте вікна! – гукнув він знову, коли все вже було споряджене. – Привітайте непроханих гостей!
Минула хвилина і весь Сірків курінь мов блискавкою понявся від пальби, несе кожна куля смерть і двом і трьом яничарам. Заметушилися невірні, хочуть і собі стріляти, так не можуть за тіснотою рушниць до плеча узяти. Хутко подають задні козаки переднім набиті рушниці і не замовкає й на хвилину та смертельна пальба.
Прокинулися тим часом від пострілів і по інших куренях, і пішла пальба по всій Січі.
Метушиться султанське військо. У пітьмі й тісноті стріляють яничари то у небо, то у своїх передніх, а козацькі кулі несуть їм смерть з усіх боків, бо курені розкидані по всій Січі.
Небагато минуло часу, – взяв яничарів жах, і почали вони бігати поміж куренями, мов вівці по кошарі, падаючи на купи трупу і давлячи один одного.
Чує хан, що схопилася у Січі велика валка, і радіє, покладаючи на думці, що прийшов запорожцям край і що от-от почнуть вони з Січі вибігати йому до рук. Про те тільки він турбувався, щоб не вбили у колотнечі й Сірка і що, крий Боже, не зможе він через те живого привезти його перед ясні очі султана.
Ще проминуло кілька хвилин, і стало яничарів у Січі рідшати, вулиці ж і майдани все рясніш трупом вкривалися. Тоді бачачи, що козацькі кулі з одного куреня можуть улучати в другий і робити шкоду своїм, звелів Сірко спинити пальбу і виходити з куренів до ручного бою. Давно нетерпляче дожидав Шевчик цього наказу. Серце козака давно кипіло помстою, і ті смерті, що він розкидав з своєї рушниці, не вдоволили його пекучої муки. Перехрестився Шевчик, хутко вискочив з куреня і кинувся рубати яничарів своєю гострою важкою шаблею, скрикуючи у своєму серці: «За Марійку, за Марійку!» І серце його втішалося мукою й жахом ворогів його, бусурманів, що розлучили його з милою.
Мов сполохані ягнята, бігають невірні попід стінами Січі, шукаючи, як би вискочити в степ, але обидві брами замкнуті, пролаз же, яким увійшли яничари у Січу, завалили вони своїм трупом. Декотрі з яничарів спромоглися таки через стіни перелізти, але й тих здебільшого яничари постріляли, вважаючи їх у пітьмі за втікачів-запорожців.
Не один Шевчик помщається тут за свою милу. Тут же поміж куренями навалює купи бусурманського трупу і Саньчин милий, Грицько Зачепа. Він теж ввесь рік уже був на Січі, сподіваючись часу помсти. І от бажаний час прийшов.
– Втішалися погані красою моєї милої, впивайтесь же тепер своєю кров’ю! – Так гукав Зачепа, ганяючись поміж трупом за яничарами.
Набігши до одного кутка, де яничари сперлися купою, Зачепа якось перечепився через вбитого і впав, а вороги вже кинулися були до його, щоб добити. Але вглядів Шевчик, що був неподалеку. Він миттю сягнув до тієї купи з окривавленою шаблею і захистив козака, поки той піднявся. Тоді кинулися обидва козаки поруч битися з невірними і серед цього кровавого поля побраталися.
Доти яничари метушилися по Січі, поки зісталося їх невелика купка; тоді, покидавши зброю, упадали вони навколішки і, піднявши руки догори, благали про милосердя.
Де ж був той, що згубив таке голінне військо султана? Де був Аслан-паша? Він з останньою тисячею яничарів не зміг увійти у Січу за тіснотою; коли ж почалася пальба, яничари запакували пролаз трупом, давлячи один одного так, що продратись у Січ було вже неможливо. Скоро від втікачів, що перелазили через стіни, почув він, що загинуло все його славне військо. Тоді, передчуваючи собі неминучу смерть від султана, сам простромив він собі серце гострим мечем.
Вжахнувся хан Мурат-Гирей, почувши такі вісті. Тільки шайтан, міркував він, зміг би викорінити у півгодини таке велике і славне військо.
– Сірко – шайтан! (шайтан значить чорт) – голосно скрикнув він, – і не сила людям його перемогти!
З тим словом хан перший повернув коня до Криму; за ним кинулися мурзи, аги і беки купно з усією ордою… і аж поки добігли вони до Перекопу, все здавалося ханові, що чубатий шайтан, Сірко, хапає його за плечі.