12
Адріан Кащенко
Ой, не гайтесь, запорожці, та поспішайте до дому, бо збігається до хана у гори превелика орда.
Довідавшись, яким шляхом ускочили запорожці у Крим, хан на третій день, не дожидаючись, поки збереться орда, взяв ті двадцять тисяч комонників, які вже вспіли збігтися, і рушив з ними до Гнилого моря, маючи таку думку, щоб заступивши брід, яким перейшли козаки море, не випустити з Криму й жодного з їх. Через день за ним слідом мав іти його підручний мурза ще з такою ж великою ордою, яка за день і за ніч мала зібратися. Таким робом хан сподівався згубити Сірка з усім запорозьким військом, бо пробитися з Криму через стіни і окопи Перекопу, під утиском ззаду великої орди хана, нічого було й намірятись, до броду ж хан мав певну надію запорожців не допустити.
Але хоч і хитрий старий хан, та не мудріший за Сірка. Старий запорозький кошовий вгадав, що робитиме хан ще тоді, як тільки зібрався у похід, і через те він не тільки що не покинув броду, але на всі боки поперед нього поробив окопи.
Надійшов п’ятий день після того, що запорожці пішли руйнувати кримські городи. Той саме день, у який всі запорожці мусили зійтися до броду.
Біля півдня наглядів Сірко, що наближається з південного краю велике військо, а коли почало те військо наближатись, то він упевнивсь, що то не товариство йшло, а вороже військо.
– Ну, діти! – сказав Сірко до козаків, розстановляючи їх по окопах, – або поляжемо тут всі, як батьки наші за волю й товариство полягли, або діждемо, поки надійде товариство!
І, згадуючи минулі славні події батьків і дідів за Сагайдачного, Самійла Кішку і Хмельницького, міцно стояло козацтво, обороняючи окопи біля броду.
Роздивившись, що запорожців не більше як дві тисячі, татари кидалися на окопи мов скажені, але запорожці, підпустивши їх мало не до рівчаків, зустрічали пальбою з рушниць і тоді ті, поливаючи окопи кров’ю, повертали назад.
Так кидалися татари на окопи багато разів і не один раз уже траплялося, що не вважаючи на пальбу, вони штурмували деякі з окопів і вибивали у тому місці всіх оборонців; але Сірко у ту ж мить набігав у середину окопу з комонними козаками і вибивав, або витоптував кіньми всіх татар, які не поспішалися втекти.
Вже не одну годину б’ється Сірко з ордою. Поперед окопами і по рівчаках вже лежать купи татарського трупу; чимало полягло тут і товариства. Кров християнська, зливаючись з бусурманською, збігає з окопів у сине море. Знемоглися вже козаки, одначе ні у кого має думки про те, щоб рятувати свої душі і покинути товариство ворогові на поталу.
Тим часом отамани, пам’ятаючи наказ кошового, поверталися з кримських городів до броду.
Женуть козаки превеликі табуни коней і самими їдуть у два-кінь, накладених всяким добром. Ведуть запорожці з Криму сім тисяч своїх, вирятувавши з неволі, земляків і шість тисяч бусурманськи полонеників.
Зіходяться запорозькі ватаги у усіх боків, але нема часу козакам привітатись, або роздивлятись, яке хто доскочив добро і здобич, бо прибіг козак з передньої чати і привіз вістку про те, що біля броду іде велика валка і орда зовсім отиснула кошового з його невеличкою частиною товариства.
Гаятись було ніколи, і отамани, порадившись і заховавши увесь ясир і здобич позаду, рушили з козаками до броду; щоб обдурити ж хана і щоб подумав він, ніби це не козаки йдуть, а татари, підняли вони ханські корогви, що добули у Бахчисараї.
Бачачи здалеку свої корогви, хан справді думав, що то зібралась і підходить ще частина його війська, і радів, що одразу тепер задавить запорожців, але коли наблизились козаки і вихором налетіли на орду ззаду, у ханському війську збилося велике безладдя й мішанина. Передні татарські ватаги, не бачачи, що робиться позаду, ще лізли на окопи, задні ж кинулися навтіки, вкриваючи поле своїм трупом.
Мов люта звірюка набіг на татар Грицько Зачепа. Запеклося ще дужче його серце помстою до бусурманів через те, що не знайшов він своєї. Йому тепер було однаково, чи жити, чи вмерти, і дивлячись грізно й похмуро, мов Божа кара, він розкидав навкруги себе смерть своїм довгим списом і гострою шаблею. Поруч його і позаду лавою бігли козаки, витоптуючи копитами своїх коней легкодухих втікачів.
Але не всі й татари легкодухі, є й поміж ними славні і завзяті звитяжці, що не тільки зненацька вміють на ворогів набігати, але вміють і в очі смерті без жаху зазирати. Хто й не вірив би цьому, то сьогодні мусів би упевнитись, побачивши, як лізли татари на окопи Сіркового становища.
Найлютіший з усіх татар сьогодні Джумалі Ага. Він знає, що там, у козацькому таборі, його щастя, і світ його очей, кохана жінка Амина з його кревним сином. У тих двох істотах, Амині і Гасанові, все його життя і без них немає йому живому вороття з цього окровленого поля. Через те Джумалі непохибно вирішив аби пробитись між ворогами до козацького табору й відняти Амину, або покласти тут свою голову. Через те завзято б’ється Джумалі, і не одна вже чубата голова покотилася на зелену траву від його кривої шаблі.
Тут, на цьому окровленому полі, недалеко від свого побратима гарцював і Іван Шевчик. Тільки сьогодні він б’ється зовсім неохоче і наче не своєю рукою.
Через що ж неохоче б’ється Шевчик? Чи він нездужає, чи може втомилася молодецька рука, як рубався він понад Качею? Ні, не слабий він, і рука молодецька вже давно відпочила, а тільки думки його і вся душа лине туди, назад, у табір, де покинув він свою наречену. Марійчині карі очі і рожеві губи кличуть його геть з цього проклятого поля, де стільки крові і муки, туди до себе, у табір, де чекають його любощі і милування.
Забув козак запорозький статут – не знатись з дівчатами і жінками. Замислившись про Марійку, милуючи її у своїх думках і турбуючись, щоб там у таборі, не скоїлось з нею чого лихого, він трохи відбився від товариства набік і не вглядів, що прямує на його завзятий Джумалі Ага. От-от уже він близько… вже шабля бусурмана блиснула над козацькою головою… і тільки тоді опам’ятувався Шевчик.
Опам’ятувався, та було трохи пізно, бо хоч і вспів він підняти свою шаблю в гору і захистити нею голову, але ворог влучив його в плече.
Облився козак своєю кров’ю, але не вважаючи на те, зчепився з татарином битись. Б’ються звитяжці хвилину і другу. Слабішає Шевчик, сходячи кров’ю. От уже почуває він, що скоро випаде шабля з його знесиленої руки, і зніме лютий бусурман його молоду голову. І сум, смертельний сум, взяв молодого козака за серце.
«Як? Вмерти тепер, коли одшукав він свою милу? Коли діждав своєї долі, свого щастя і радості? Боже, поможи, дай сили! Дай ще пожити…. зазнати щастя, кохання!» Так благав Бога Шевчик і, згадавши про побратима, з нудьгою шукає він його очима, сподіваючись від нього порятунку.
Проте Зачепа й сам побачив вже лихо і вихорем летів до бійців. Ще мить – і затріпотів завзятий Джумалі Ага на гострому списі Зачепи.
Впав татарський звитяжець з коня на зелену траву, поливаючи її гарячою кров’ю… і смерть, смерть невблаганна, немилосердна почала спускати на його очі чорне запинало.
– Амина, Амина! – хрипотіли його холоднючі уста, та ніхто вже не почув, що хотів сказати Джумалі своїй дружині в останню хвилину свого життя.
Схилившись з коня, дивиться Грицько, як гаснуть очі у бусурманського звитяжця, але не почуває його серце, що це ті самі очі, що їх цілувала Саня, та сама його мила, що цілувала колись і його, Грицькові очі.
Радій же, козаче! Ти помстивсь за своє зруйноване щастя, ти вбив свого розлучника і супротивця.
Але Грицько не знає того. Його серце ще не вдовольнилося кров’ю. І покинувши мертвого Джумалі, він знов кинувся доганяти татар.
Знесилений Шевчик повернув тим часом коня до табору. Козаки пробігли далі, і скоро Джумалі зоставсь один лежати у цьому кутку зеленого поля.
І лежить нерухомо татарський звитяжець на м’якій траві. Дивляться його широко розплющені очі на блакитне небо, але не бачать його; високо вип’ялись молодецькі груди, але не тріпоче вже в них молоде серце, бо покинула вже душа тіло звитяжця і полинула десь шукати горішнього царства.
А недалеко від цього місця, у козацькому таборі, між великою купою полоняників, тяжко тужить молода побусурманена українка Санька і благає Бога, щоб дав він перемогу татарам над козаками. Вона забуло про те, що козаки – її брати, і по вірі і по рідній землі, і бажає їм загину, бо як не станеться того, то не бачити вже їй свойого любого чоловіка Джумалі.
Тільки навдивовижу тут сталося диво. У великому смутку і замішанню забула українка Санька про те, що давно вже зламала вона святий хрест і побусурманилась, тай почала молитися праведному Богові християнському. Тому Богові, якому молилася змалку, як поруч із матір’ю щовечера стояла перед образами навколішках.
Далі схаменулася бусурманка, що християнський Бог не схоче пособляти бусурманам, і почала про те саме молитися Аллахові і Магометові. Так розідралася на двоє і загинула душа цієї безщасної людини, що відцуралася своєї віри і свого рідного краю.
Не дійшли до неба такі благання побусурманеної Саньки: не татари здолали козаків, а козаки вигубили велике бусурманське військо і геть прогнали у гори з рештою його орди.