Дія 5

Адріан Кащенко

Розкішна вітальня у городському будинкові Махна. Біля вікна на кріслі сидить Юлія Андріївна з хусточкою у руці. Борис Васильович сидить по другий бік кону на софі з газетою в руках.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Ява 1

Борис Васильович і Юлія Андріївна.

Борис Васильович

(Після довгої мовчанки)

Гірше так, Юлю, сумувати мовчки. Або говори що-небудь, або візьми газету та читай. От у цьому числі знову пишуть, ніби по вищих колах ходять чутки про амністію.

Юлія Андріївна

Не маю я вже надії на амністію. Не до того воно йде – реакція бере перевагу. Я дужче б зраділа, коли б почула, що призначили день суду над Галею. Нещасна моя дитина! (плаче). Вхопили безвинну серед ночі, одірвали од лона матері й вкинули у брудну яму.

Борис Васильович

Коли б безвинну, то, здається ще легше було таке горе переживати… А то ж ганьба яка… дочка генерала, що вірою й правдою слугував цареві й батьківщині, не шкодуючи навіть своєї крові, увійшла у змову з революціонерами, з ворогами царя, з крамольниками… узялася переховувати їхні злодійські друкарні і стала зрадницею батьківщині. Ось у чому горе, ось у чому ганьба. Я місця собі не знаходжу з того часу, як це сталося… мені сором глянути людям у вічі. Я не смію виходити на вулицю…

Юлія Андріївна

Неправда, вона безвинна… Мені б вона призналася… Вона з плачем говорила, що це помста Дейнеки…

Борис Васильович

Це нісенітниця! Орленко!.. ось хто згубив її! «Просвіта» українська – ось звідкіля здобула вона собі революційну пошесть. Коли б ти не умовила мене торік не заборонювати їй ходити до «Просвіти», то й не довелося б нам зараз живу дитину оплакувати.

Юлія Андріївна

Ти знову за свої дорікання? Чи є ж у тебе серце?

(Плаче)

Борис Васильович

(Згодом, наближаючись до дружини)

Ну, годі, прости мене, Юлю! Ти думаєш мені не так болить, як тобі? Мені може ще важче, через те, що я не плачу. Я нечесно роблю, дорікаючи тобі, але, мабуть, це вже така негарна риса людської натури, що ніби легше самому, коли є на кого звернути своє лихо.

Ява 2

Ті ж та Ївга. Ївга вітається з Борисом Васильовичем і, почоломкавшись з Юлією Андріївною, сідає проти неї у крісло.

Юлія Андріївна

Ну, що ж моя люба?.. Які принесла вісті? Може бачилася?

Ївга

Ні, не допустили, як і завжди.

Юлія Андріївна

Що ж кажуть?

Ївга

Те ж саме, що казали й вам… Один говорить, що не можна бачити через те, що не скінчилося ще слідство, другий – ніби вона сама нікого не хоче бачити, а третій зараз вигадав ще нову одмову…

Юлія Андріївна

Що ж саме?

Ївга

Та просто, мабуть, вигадують… боюся й переказувати вам ті брехні, щоб марно не турбувати вас і не вражати ще дужче серця…

Юлія Андріївна

Бога ради!..

Борис Васильович

Говоріть, Ївго… все говоріть!

Ївга

Сказали, ніби Галя шостий день умисне голодує…

Юлія Андріївна

(Схоплюючись)

Ах! Я іду туди!

Борис Васильович

Куди, туди?

Юлія Андріївна

Туди… до Галі! У тюрму!

Борис Васильович

Не допустять, як і Ївгу не допустили!

Юлія Андріївна

Не сміють… Я мати! Моя дитина, кров моя конає… Я й браму їм розіб’ю… Я зубами перегризу грати, а візьму своє дитя!

(Виходить у бокові двері)

Ява 3

Борис Васильович і Ївга, а далі ще покоївка.

Борис Васильович

Ох, Господи! Її тепер не вдержати. Ївго, їдьте, спасибі вам, з нею, щоб ще чого-небудь там не сталося…

Покоївка

(Подаючи листа)

Цього листа приніс жандарм. Я розписалася за вас у книжці.

(Виходить. Борис Васильович розгортає листа й прочитавши хреститься)

Ївга

Що?

Борис Васильович

Не знаю, чи радіти, чи гірше тужити. Галю дозволяють, по моєму давньому проханню, взяти до суду на поруки, та тільки через те, що вона хвора.

Ївга

Чи не голодує вона, справді, та через те її випускають?

Борис Васильович

Ну, дасть Господь, вдома вона скоро видужає. Я зберу десяток лікарів! Я не пошкодую половини своїх скарбів і маєтків, аби вона, моя квіточка, була знову здорова й весела.

Ява 4

Борис Васильович, Ївга і Юлія Андріївна, вбрана до вулиці.

Борис Васильович

Юлю, заспокойся… не хвилюйся так… Галю дозволено взяти до дому!

Юлія Андріївна

Як, амністія?

Борис Васильович

Ні, мабуть, не через амністію! Не знаю… їдьте зараз прямо до тюрми. Тут написано, що вона у тюремній лікарні.

Юлія Андріївна

Ах, Боже!.. Так, виходить, правда?.. Галя помирає через голодування!..

Раптом виходить у середні двері, а слідом за нею Ївга. Борис Васильович деякий час ходить по горниці сам.

Ява 5

Борис Васильович і Гнат Гнатович.

Гнат Гнатович

Здрастуйте, давній товаришу!

Борис Васильович

(Не вітаючись)

Я що скажете, шановний добродію?

Гнат Гнатович

Вам, здається, неприємно мене бачити… Що ж?.. я розумію вас. Ви маєте мене за винного у недолі, яка спіткала вашу дочку і вас; але сумління моє спокійне, і я сміло можу дивитись вам у вічі – ні на що лихе ні я, ні взагалі «Просвіта» вашої дочки не направляли, та нічого злочинного вона й не вчинила. Вірте мені, Борисе Васильовичу, що я щиро співчуваю вашому горю і мені дуже боляче бачити, що ви мене маєте наче за свого ворога.

Борис Васильович

Може, самі ви й не винні у моєму лихові, так винна взагалі ваша «Просвіта», а зокрема ваш підручний, Орленко, який, рятуючи свою шкідливу шкуру, прислав Галі до схову нелегальні речі.

Гнат Гнатович

Не вірю я, щоб Орленко так вчинив. Не посилав він нічого вашій дочці. Я з ним аж тричі бачився після ув’язнення Галі, і він завіряв мене у тому правдивим словом.

Борис Васильович

Як не посилав? Адже привіз ваш сторож із «Просвіти» і сказав, що від нього.

Гнат Гнатович

Суд виявить хто!..

Борис Васильович

Ніхто, опріч Орленка, не міг того зробити. Це він згубив мою дитину і до того ще одібрав у мене останню втіху, втіху любити свою дитину і мати спокійне сумління. Я не маю ні того ні другого, бо моя дочка своїм вчинком осоромила мою честь.

Гнат Гнатович

І зовсім даремно ви себе цими думками мучите. Ваша дитина тут зовсім не причому, а підстроїв все це ганебне діло Дейнека.

Борис Васильович

Це неможливо! Галя була його нареченою, як же міг він робити їй таке лихо?

Гнат Гнатович

То ж то й горе, що була нареченою, а після подала слово Орленкові. Мені сам Орленко казав, що за лаштунками, у день вистави «Назара Стодолі», коли Галя Борисівна рішуче відхилила його женихання, Дейнека у вічі їй нахвалявся посадовити за грати і Орленка і її.

Борис Васильович

То були тільки погрози, про які й я знав, але щоб він справді вчинив таку ганьбу, це ні в якому разі неможливо.

Гнат Гнатович

На вашу думку, неможливо, щоб те вчинив Дейнека, а на мою неможливо, щоб те зробив Орленко.

Борис Васильович

Ну, а скажіть, відомо вам, як опинився Орленко доглядачем у тюрмі?

Гнат Гнатович

Хотів визволити вашу дочку і везти її закордон, а от чого і як опинився у тюрмі Дейнека і до того ще у камері Галі, про те я ніяк ума не прикладу.

Борис Васильович

Це якась таємниця, якої їх досі не може розібрати. Не станься цього нещасного душогубства, Галя давно була б на волі.

Гнат Гнатович

Неначе вона винна у тій смерті.

Борис Васильович

Безглузді! Прокляті! Сміють дум ти, що моя Галя, моя смирна горлиця, була у змові з Орленком і допомогала йому душити Дейнеку!

Гнат Гнатович

Коли ж, нарешті, буде суд по цій справі?

Борис Васильович

Про суд я не чув нічого, а прислали дозвіл взяти Галю, яко хвору, до дому Ївга чула, буцім би вона сьомий день, як голодує. Зараз Юлія Андріївна її привезе.

Гнат Гнатович

Мені дуже бажалося б діждати і щоб побачити Галю Борисівну, нашого дорого метелика, якого так любила вся «Просвіта».

Борис Васильович

(Тримаючи Гната Гнатовича руку)

Спасибі за ласку і співчуття. Прошу сідати.

Ява 6

Ті ж і покоївка.

Покоївка

Там, пане, якийсь бідар прийшов і просить, щоб до вас доступитись.

Борис Васильович

Жени його геть!

Покоївка

Шкода, пане… Благородний він, по-французькому говорити вміє…

Борис Васильович

Ну й що ж з того? Гляди, коли не експропріатор і є. Тепер такі часи!

Покоївка

Ні, говорить, що він дворянин і приятель покійного Петра Петровича.

Борис Васильович

Так чого ж йому треба?

Покоївка

Говорить, ніби треба розказати вам щось про Петра Петровича… Хворий він зовсім, кашляє дуже і на ногах ледве держиться.

Борис Васильович

Ну, веди вже його сюди…

(Покоївка виходить)

Ява 7

Борис Васильович, Гнат Гнатович і Недоля.

Недоля

(Блідий і обідраний. Він спиняється біля порогу, притулившись до одвірку)

Я дворянин, Григорій Іванович Недоля.

Борис Васильович

Що ж ви від мене хочете?

Недоля

Звичайно, я не смію вимагати такого вшанування собі, яке належить дворянинові. Недоля життя навчила вже мене знати своє місце; але я хворий і прошу дозволити мені сісти.

Борис Васильович

Ви, певне, просите запомоги?

Недоля

Звичайно, така думка завжди виникає у багатого, коли у двері його стукається бідар, але на цей раз ви помилились. Привело мене до вас не бажання випрохати карбованця, а потреба спокутувати той гріх, до якого примусив мене ваш колишній приятель Дейнека.

Борис Васильович

Ну, положим, приятелем він мені не був… але не в цьому річ. Беріть стілець, сідайте й говоріть.

Недоля

Спасибі. (Сідає) Не був приятелем, ви говорите, одначе ви його шанували, бо мали думку віддати за нього дочку. У цій людині сидів сам сатана. Він був лихим поводатирем у моєму житті. Ще у полку він умовив мене підробити разом з ним векселя і з того часу повернув мене собі у кріпаки. Я був йому і за шпига і за виконавця всяких лиходійств; а він зате викидав мені десятки рублів на гультяйство і пияцтво. Скільки раз поривався я вирватись з його пазурів, цурався його і намагався заробляти хліб чесною працею, але коли хазяїни, у яких я прохав роботи, дивилися на мої руки і плечі, вони з презирством питали, чи не з дворянчиків часом я, і після того одмовляли, що такі робітники їм непотрібні навіть за харчі. І от, щоб не вмерти з голоду, я мусив знову вертатись до Дейнеки і благати про прощення. Після того, як він перевів всі скарби і вжитки купецької удови, на кошти якої жив, він вирішив одружитись з вашою дочкою, щоб знову стати багатирем.

Борис Васильович

Невже всьому цьому правда?

Недоля

Немає мені користі клепати на мертвого, – я веду до того, щоб врятувати живу… Коли дочка ваша, своєю чистою душею зрозуміла, що має перед себе пройдисвіта, а Орленко переступив Дейнеці шлях у його залицянні, він наміривсь помститись і силоміць їх розлучити. З цією метою він примусив мене з сторожем «Просвіти», якого купив за десятку, привезти до вас на кватирю пакунок прокламацій і мішечок шрифту.

Борис Васильович

Проклятий поганець!

Гнат Гнатович

Навіщо ж був потрібний сторож?

Недоля

Бо його знали у домі Бориса Васильовича і прислання через нього з «Просвіти» книжок нікого не здивувало.

Борис Васильович

Так ви самі з сторожем привезли до мене ті речі, і знали з якою метою вони підкидаються моїй дочці?

Недоля

Каюся! Судіть мене! Нехай мене беруть – мені однаково в якій лікарні вмерти, чи у вільній, чи у тюремній. Безвинні у цій справі і ваша дочка і Орленко, на якого сторож наклепав, ніби він доручив йому нелегальщину… Я винний, і хоч зараз все це стверджу у слідчого. Я підкинув нелегальщину, а Дейнека направив на вас поліцію.

(Заходиться кашлем)

Борис Васильович

Чому ж ви не виказали цього раніше? Ви врятували б мені дитину, яка зараз уже захворіла.

Недоля

Шкодію, але сумління моє не враз здолало знівечену волю.

Борис Васильович

Чого ж, скажіть, Дейнека опинився у камері моєї Галі?

Недоля

Чув від нього похвальбу, що силою примусить вашу дочку до шлюбу з ним. Увійти ж у тюрму він мав можливість завдяки своїм зв’язкам.

Борис Васильович

Проклятий! З якою радістю я сам, замість Орленка, задавив би його своїми руками! Горе мені старому… Я сам направляв його доходити ласки моєї скривдженої дитини!

Гнат Гнатович

Заспокойтеся, Борисе Васильовичу!.. Тепер, дасть Бог, все піде на хороше.

Борис Васильович

(Беручи Недолю за руку)

Спасибі вам, добродію! Хоч ви й нагнітили мені душу моєю провиною, але зняли з неї інший, важчіший гніт… Я думав, що моя дитина справді зрадниця і не знаходив у собі сили так саме любити її, як любив до того; тепер же вона знову моя і виповняє моє серце. (Надавлює дзвоник. Увіходить покоївка. До покоївки.) Одведіть цього добродія у кімнату, що за для гостей. Дайте йому переодягтись у моє вільне вбрання і дайте їсти й пити всього, що зараз у хаті. (До Недолі.) Згодом, коли ви одпочинете виходитесь від хвороби, ми обміркуємо, що з вами робити.

Недоля хоче щось сказати, але кашель та сльози не дають тою зробити, і він виходить разом і покоївкою.

Ява 8

Борис Васильович и Гнат Гнатович

Гнат Гнатович

Ну, тепер можна мати певну надію, що після того, як цей добродій признається у слідчого, Галю Борисівну зовсім визволять і по цій справі не судитимуть.

Борис Васильович

Яка зрада! Яка ганебна зрада! І через такого поганця-зрадника стільки мук зазнала моя дитина!..

Гнат Гнатович

І загибає чесний Орленко!

Борис Васильович

Ах, Орленко… Я радий би був і хоч чим-небудь полегшити його долю.

Ява 9

Ті ж, Юлія Андріївна Галя й Ївга. Юлія Андріївна і Ївга підтримують Галю під руки.

Борис Васильович

Галочко! Дитино моя!

(Починає цілувати з плачем Галині руки)

Галя

Здрастуйте, любий таточку! (Схиляється до нього на плече). Ви не сердитесь на мене?.. Яка ж я щаслива!..

Борис Васильович

Зів’яла ж ти як! Замордували тебе, мою голубоньку, кати пекельні!..

Ївга

Тихше, тихше, Борисе Васильовичу! Не хвилюйте Галю. Лікар сказав, що хвилювання їй смерть.

Борис Васильович

Так ведіть її до її горниці. Не знав я того… збентежив тебе, мою радість… Гнате Гнатовичу, ви лікар її, до того ж любите Галю; не відмовте оглядіти її і дати пораду.

Гнат Гнатович

За щастя матиму…

Галя

Ох, ні, не зараз. Я хочу бути тут з вами усіма… Я така рада, що і Гнат Гнатович тут… Тільки одного немає…

(Починає ридати)

Юлія Андріївна

Боже мій, Боже мій!

Гнат Гнатович

Заспокойтеся, дорога…

Ївга

Кріпися, Галю! Візьми себе у руки.

Борис Васильович

Ну, так сюди ведіть, на софу.

Юлія Андріївна

Іди, голубонько… полежиш тут на софі, а я тим часом принесу тобі тепленького молока, як наказав лікар.

Галя

Лежати? Ні, я добре вилежалася у тюрмі! Он туди хочу, до вікна… щоб видно було мені вулицю й живих людей… Адже я довго-довго їх не бачила.

(Галю ведуть і садовлять у крісла. Юлія Андріївна виходить)

Галя

От як тут любо. Ті ж самі й вивіски на тім боці вулиці, що й були… Хороші мої, як же довго я вас не бачила… Правда, тату, хороші вивіски на нашій вулиці?

Борис Васильович

Звичайні вивіски…

Галя

Ні, тату, наші мені любіші… вони мені тепер наче рідні стали… І отой баркан, праворуч, теж мені рідний… і отой чоботар з Риги, що ніякої мови не знає, опріч української… і він мени рідний… Дерева які пишні стоять… А як брали мене, зима була. Ви, тату, це літо на дачу не їздили?

Борис Васильович

Не до дачі нам, доню, було.

Гнат Гнатович

Вам, Галю Борисівно, не годиться так багато говорити.

Галя

Ну, так говоріть ви, а я слухатиму… Як у вас, у «Просвіті»?

Гнат Гнатович

Замкнули «Просвіту»! Другого ж дня після того й замкнули за підкинуті прокламації. Ходимо тепер всі, немов мухи восени.

Галя

Часопись наша як?

Гнат Гнатович

Часопись на першому ж числі вмерла не своєю смертю – заборонила адміністрація.

Галя

Ну, а переїзний театр? Книгоноші?

Гнат Гнатович

Книгоноші не пішли по селах через незалежні обставини, що ж до переїзного театру, то ви знаєте, що без Дениса Васильовича направити цю справу було нікому.

Галя

Горе яке!.. Невже ж так загине і вся українська справа? Невже наші надії на поширення українського руху були необачні?

Ївга

Мабуть, що так. Коли озирнешся на те, що сталося за останні два роки, то здається, ніби всі наші «Просвіти» – то квітки, що розквітчалися напровесні, коли весняне сонце не зігнало ще геть морозів.

Гнат Гнатович

Не годиться страчувати надії, Ївго! Адже й весна не настає відразу. Чимало днів і тижнів іде напровесні боротьба між сонцем и морозом… і іноді після весняних днів прудкі й шумливі струмочки мороз знову заковує у крижані кайдани. Тоді здається, що зима знову бере перемогу над весною. Трапляється, що у ті дні гинуть не тільки квітки, які розквітчалися по горбочках, під теплим промінням сонця, але й пташки, що довчасно прилетіли з вирію… Але у решті решт проміняєте сонце вкриває землю різнокольоровим килимом з квіток… Теж і у житті народів. Не за один і не за два роки набувають собі пригнічені народи міць і завзяття… не враз добувають і волю… Сторіччя минають у боротьбі, поки перемога зостається на боці правди… Міцна моя віра у живучість українського народу… Не знищили його половці й татари, не повернули унівець литовці й поляки, перетерпить він і московське лихоліття та, загартувавши серце у борні, розквітчається у решті решт пишним цвітом самобутньої культури.

Галя

Спасибі, Гнате Гнатовичу, що підтримали ви у серці моєму надію на святкування нашої ідеї. Не така тяжка смерть, коли знаєш, що надії твої й бажання колись здійсняться. А хор, Гнате Гнатовичу? Існує хор?

Гнат Гнатович

Існує-то він існує… я знайшов і керманича… а все якось здається не тим, що було раніше. Почнуть співати вечерниці, а з другої кімнати слухаєш, то здається неначе когось ховають…

Галя

Ховають, ховають, Гнате Гнатовичу… То ж і справді ховають… мене ховають та Дениса…

Гнат Гнатович

Ой, я необережно сказав і знову схвилював вас… заспокойтесь…

Борис Васильович

Годі, дитино моя, згадувати про те, що вже минуло. Будемо гадати про будучину…

Юлія Андріївна

(Приносить чашку з молоком)

Ось, Галочко! Випий, голубонько, тепленького…

Галя

(Надпиває небагато)

Більше зараз не можу.

Борис Васильович

От, Галочко, ти незабаром видужаєш, виходишся… тоді ми поїдемо за кордон. Хоч і шкода розлучатись із рідним краєм, а коли у ньому можна виробляти з безневинною людиною те, що робили з тобою, то краще жити на чужині…

Галя

Ні, тату, не годиться покидати рідний край при лихій годині. Рятувати його треба, тату… рятувати! Я не поїду за кордон і… не видужаю. Тут, на рідній Україні, мене поховаєте.

Юлія Андріївна

Що ти, Господь з тобою… тільки слаба від голодування…

Галя

Ні, мамо, не з голодування… Серце у мене… серце болить… От і зараз мені дихати немає чим. Відчиніть вікно, на дворі ж тепло.

Ївга

(Відчиняє вікно)

А ти не попускай свого серця у розпуку… візьми його в руки…

Галя

(Сміючись)

Ах ти, люба моя сестре! Радніша б же я його взяти у руки, так не держиться у жмені. Розкраялось воно, люба моя, на дрібні шматочки і не вловиш його, де воно й є!.. Ах, як хороше набігає, з вулиці свіже повітря… Скільки-то місяців я не почувала такого

З вулиці чути брязкіт кайданів. Галя з жахом прислухається. Ївга, зазирнувши у вікно, раптом хоче його зачинити.

Галя

Навіщо зачиняєш?.. Не зачиняй!..

Ївга

Щоб ти часом не застудилася…

Галя

Ні, ні… нехай буде відчинене… я знаю цю музику… добре знаю. То бряжчать кайдани моїх товаришів, з якими я годину до цього була під однією стріхою… То ридає залізо, примушене катувати тіло живих людей… і волає воно до царя правди. Я хочу глянути…

Ївга

Немає чого дивитись і хвилюватись… Ведуть уголовних в’язнів до камери слідчого.

Галя

(Підводиться)

Пусти… (Ланцюги бряжчать все голосніше. Галя виглядає у вікно і через піє хвилини голосно скрикує.) Денисе! Денисе!

(Падає до рук батьків, а ті спускають її крісло)

Юлія Андріївна

Галю!.. Галочко!.. Озовися!..

Борис Васильович

Вона зомліла… Дайте спирту!

(Ївга кидаєшся до другої горниці)

Гнат Гнатович

Дайте послухати серце! (Згодом.) Прощай, безвинна дитино. (До присутніх.) Вона пішла туди, де напровесні квітки не в’януть од морозу.

(Завіса)