«Я в нетрі йшов, а навкруги чорнів…»

Юрій Клен

Я в нетрі йшов, а навкруги чорнів

той бір, в якім напівдорозі Данте

зблукав та рятувався від звірів,

і хвилювався голубий туман там.

І на горбі скелястім я узрів

в проміннім присмерку якогось франта.

Стрункий і худорлявий, височів

він понад мороком – таємна постать

у френчі й галіфе – і кольт висів

на пасі шкірянім. Когось він ростом

і профілем нагадував мені.

Я підійшов і запитався просто:

«Скажіть, товаришу, чи в давні дні

не схрещувалися дороги наші?»

Він відказав: «І в яві, і вві сні!

Хіба ж не з спільної ми пили чаші

терпке вино страждання і розлук?

Згадай, як для Пегаса свого паші

ти в мене позичав, тулив до рук

моїх, стомившися, своє обличчя!»

В тій мові враз дочув я рідний звук.

«О так, стрічались ми не раз, не двічі,

і в зустрічах отих єднало нас

не раз ім’я священне Беатріче!»

«Тож знай, – відмовив він, – що не загас

вогонь, який палав в моєму серці.

Я не змінивсь; мінявся тільки час,

мінялись способи й метода смерти.

Отож не модним є автодафе,

бо нас на шмаття бомби мають дерти.

Тож не дивуйся з мого галіфе.

Не смійсь, що я гуляю в однострої,

що не в таверну ходжу, а в кафе,

і що за поясом у мене зброя,

яка, – тому, що здаля може бить –

ніяк не личить лицарю-герою».

Мені поплуталося все в ту мить,

і я лише промовив: «Бога ради,

навіщо в вовчій шкурі нам ходить?

Нащо поетові та маскарада?»

«Тепер шанують вельми фахівця, –

той відповів, – для нього є відрада

все від початку знати до кінця

А я… чи ж я не «спец» у справі пекла,

куди веде мене дорога ця?

Новітнє пекло там… не давнє, звикле,

в якому шкварили людей чорти.

Те мариво старе погасло й зникло.

А щоб туди дістатись і дійти,

все там оглянути і все збагнути,

чортячу шкуру треба надягти.

Щоб всі Харібди й Сцілли обминути,

придбав я однострій і партбілет

і от, в високі чоботи узутий,

переображений на трафарет,

простую я в табори і в’язниці,

в душі – мандрівник, лицар і поет.

Щодня мої розширені зіниці

впивають ті страхіття і жахи, –

все те, що і в кошмарах нам не сниться

Нехай мої часи були лихі,

та не були вони такі ще підлі,

такі до скарг і до благань глухі,

і тих пісень, які вже всім набридли,

від нас не вимагали владарі,

не їздили на людях, як на бидлі.

Тепер підносять глас газетярі,

а не співці, сівілли і пророки.

Як всевидюще око угорі,

якась потвора, чудище стооке,

за нами стежить пильно день і ніч,

думки відгадує і числить кроки.

Як рветься вільний дух мій звідси пріч!

Та далі я спостерігати мушу

і сатану зустріти віч-на-віч.

До Бога простягну я мертву душу

та вопіяти буду: «Відживи!»

і, може, криком тим Його зворушу.

А хочеш від Амура до Неви

пройти зо мною страдними шляхами?

Он пітьма вже клубочиться, диви!»

А я стояв без думки і без тями,

мені простяг він руку і повів

крізь темний бір якимись манівцями,

туди, де простір мороком чорнів.

Примітки

У своїй «Божественній комедії» Данте на початку малює своє блукання по хащах лісу, де на нього чатують лев, пантера і вовчиця, звірі, що символізували тодішні політичні сили країни, а також темні сили, що поборювали дух його.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 105 – 107.