«Між тих нещасних я зустрів одного…»

Юрій Клен

Між тих нещасних я зустрів одного,

якому з черепа – о, дивна річ! –

немов якісь покручені міноги,

звисала мертва шкура обабіч.

І я спитав: «Які це дивні роги

ростуть тобі не вгору, а до пліч?»

І відказав мені він просто й строго:

«Я є лише один із багатьох,

доношую життя своє убоге;

ламаю кригу, рву сухенький мох,

копаю вогкий торф, тешу антени

і так, працюючи за десятьох,

завжди виконую заряд мій денний.

Мій край? моє ім’я? Еге, так, так.

Я з багатьох один, я безіменний.

Колись учений, нині неборак.

Одного дня мене покликав слідчий,

кричав, що я – «фашист, народа враг»

і зраду закидав мені у вічі,

загрожував, зізнання вимагав,

казав одне й те саме двічі, тричі

і, як папуга, сто раз повторяв.

Стільця ставлявши догори ногами,

мене на ніжку, як на паль, саджав.

І так, мов турок, кліпавши очами,

я непорушно ночі дві сидів,

сидів, аж поки там не втратив тями.

Я в темній камері божеволів,

де – по коліна у воді холодній –

вистоювати мусів кілька днів.

А далі в бездіяльності неплодній

півроку нидів я і знемагав

між викидків таких, як я сьогодні.

І невидимий хтось мене страхав

і кожну ніч порушував мій спокій.

У темряві, коли вже кожний спав,

я чув, зближалися до мене кроки.

Перед вікном капітан високий цвів

і був він всевидющий і стоокий,

і розпирав його всесильний гнів.

Там оберталась кожна свічка в пику.

Коли ж у вітті вітер шарудів,

то той каштан робився стоязикий,

бо язиком тоді був кожний лист.

І чув, шаліючи, я люті крики:

«Проклятий зраднику! фашист, фашист!»

і вказували скрізь персти на мене,

бо в кожній пиці був енкаведист.

Я зі страху робився навіжений,

бо той каштан розрісся в цілий гай.

Об радіатор череп мій скажений,

в якому люто клекотів відчай,

з усього розмаху я раз ударив,

щоб мукам тим моїм покласти край.

Та смерть визвольна, про яку я марив,

до мене не прийшла: лиш загудів

кремезний череп мій, і, як опара,

у ньому мозок струшений осів;

розсік я тільки тим ударом шкуру;

двома руками я тоді схопив

її і став здирати, мов каптура,

і головою у нестямі бив

об ті тверді і невблаганні мури.

Тож на мені, як бачиш, полишив

той день навіки слід: вітрами дмухав

на мене час, та шкури ще не зшив:

ті клапті теліпаються, як вуха

левретки чи слона… Нас п’ятдесят

було у камері. Жерка задуха

запоморочувала нас, як чад.

Та крізь вікно ми бачили тополі,

і тішив серце їх зелений ряд,

бо віяв звідти свіжий подих волі.

Одного ж дня нас вивели кудись

ті наші охоронці низькочолі;

вернулись надвечір, аж он – дивись! –

камінням замуровано вікно те,

що отвором було у горню вись.

Вже не вітало зверху сонце злоте,

і тільки у квадратику малім

сіріла мряка барвою блювоти.

Зірки, зірки нам згашено зовсім –

останні іскри Божої любови,

які у склі зоріли голубім:

так запроваджувавсь у нас Єжова

страшний і стократ проклятий режим.

З одчаю груди дряпав я до крови.

Життя крізь нас пливло, як сивий дим,

нудьга обсотувала все довкола.

Та я ще прагнув бути молодим,

а в жилах вже палка снага холола:

нас придушив тягар тих місяців,

що в камеру вдавили видноколо.

Тому вигнання день я криком стрів:

крик радості, яким вітають волю,

і між боліт, у нетрях пустарів

прийняв, благословивши, ту недолю,

в якій поволі дух твердів і ріс».

Оповідач урвав. Мов бараболю

напівоблуплену, над плічми ніс

він гордо голову свою безчубу

і, попрощавши нас, у темний ліс

пірнув зненацька, як у темну згубу.

Та враз – неначе мчав за бісом біс –

десь заревли в тайзі скажені труби,

мов хтось ворота висадив з завіс

у пеклі, й вибухли із його надрів

із сиком-посвистом зміїних кіс

розпатлані, сивоволосі гадри,

або вампірів, п’ятилітки три

муштрованих і вишколених, кадри,

бо стугоніли зойками бори:

то крики розпачу, то шепіт рабій,

і хлип, і плач, і стогін від пори:

то гомонів по тундрах кожний табір;

труд, холод, голод, злидні і тортури –

все тут було у «мировом масштабе».

Вслухались ми у галас тої бурі,

і з болем проводир мені сказав:

«Людей велика сила в ці баюри

набилася: як суд кого карав

за фантастичний, вигаданий злочин,

то і дітей з жінками засилав,

ба внуків, прабатьків, батьків і «прочих»,

і навіть тих, що з ними пили чай,

в це царство довгої, сумної ночі,

в цей негостинний і нелюдський край…»

І раптом я, здивований, помітив,

що стихли зойки жертв і крики зграй.

Запала мертва тиша. Навіть вітер

не гомонів: пройшовши з сотню верст,

ми наче опинилися край світу.

Сказав поет: «Поглянь, куди мій перст

указує, на ті рядки бараків,

що мох на них росте, як бура шерсть.

Людей, що там, давно вже світ оплакав;

від тих, що замкнуті в ті куби трун,

ніколи не дійдуть звістки ніякі.

В повітрі цім не будять крики лун.

Це є страшний Ухто-Печорський табір».

І я, падкий до вражень, як жерун

до гострих страв, спитав: «О, що могла би

таїти тиша ця? Як мертвий став,

замшілий став, вона до себе вабить».

Зі смутком проводир на це сказав:

«Про таємниці ці питати годі,

бо досі їх ніхто ще не збадав.

Ти не закрадешся туди, як злодій,

не дасть і доступу мій партбілет.

Чутки страшні лиш ходять у народі.

Тож не питай: у інший бік свій лет

керуй». Та не вгавав я. Там, за гранню,

яку не важивсь перейти поет,

назавжди згасли всі людські змагання,

зав’яли квіти всіх земних надій.

Було то царство вічного мовчання.

І я співця благав: «Чекай, постій!

Згадаймо це незбагнене ще горе

отих людей, що всіх зреклися мрій».

А той, на мене глянувши суворо,

сказав: «Ти певне би збожеволів

від тих картин. Тож геть! Дивись, нам зорі

до біломорських світять берегів».

Минавши мертвий табір, по алеї

ми йшли казкових крижаних стовпів,

що, мов стрункі колони галереї,

шпалірами стояли обабіч,

немов вели в чарівний грот Цірцеї

крізь фантастичну і прозору ніч.

На них зірчасті візерунки квітли.

Мені ввижались обриси облич

в молочнім блиску місячного світла.

Я придивлявсь пильніше до колон.

Невже вони – тайгових духів житло,

які туди потрапили в полон?

Який чаклун явля нам ці картини?

По черзі до стовпів, як до ікон,

я притискав лице, зорив глибини

і враз здригнувсь, бо в кожному з стовпів

побачив заморожену людину.

Вже Данта не питав, бо розумів.

Ми далі простували в ніч похмуро,

і як ми йшли, то гамір знов гучнів.

Він раз-у-раз зростав, мов вихор бурі.

Мене і Данта він кудись порвав.

Десь маячіли постаті понурі,

десь тягся похід нескінченних лав,

а нас, як у провалля, в чорну безвість

той вихор далі, й далі, й далі мчав.

Печорський край… за обріями щез він.

Під нами простір ширився і ріс.

Там тайболою ми летіли безвіч.

Коли ж одежами черкали ліс,

вершки смерек під нами шаруділи.

Так прудко й борзо вихор нас приніс

з-над лісу чорного над море Біле,

що тільки назви місць, як маяки,

крізь морок підсвідомості зоріли:

Лухтонга, Кандалакша, Соловки,

Попів, Муксольма, Анзер і Вороній.

Над сивим ягелем березняки

і соловецький Кремль в зеленім лоні

спокоєм смерті пещених борів,

проект ченця – смиренного Трифона.

Коли сюди, почувши тиші спів,

прийшли святі Зосима і Саватій,

чому в пророчім сні не заяснів

крилами янгол їм, який на чаті

прийдешнього стоїть, й не засвітив,

що ці місця від Господа прокляті?

І мовив Данте: «Глянь-но, час не змив

з плити чавунної різьблених літер,

щоб напис той усім вікам трубив,

немов сурми неутишимий вітер».

Побачив я, що всякий, хто минав

плиту могильну, кидав кілька віток,

або побожно голову схиляв,

віддаючи нагробникові шану.

Тоді я підійшов і прочитав,

що спочиває прах там отамана,

старого Калнишевського Петра,

що дихав вогкістю цього туману,

коли цариця розчерком пера,

щоб заломить, в цей край його послала.

де пестила самотність, як сестра.

Та епітафія кінцівку мала

забріхану: «Смирился и почил»,

дарма, що аж до смерті в нім палала

невгасна ватра клекоту і сил.

А хто ж тепер там торф’яне болото

вимірює шнурком із власних жил?

Хто хоче в тім бору перебороти

самотній сум і ронить до долонь

свої думки, немов крупинки злота?

Йому в душі ще жевріє вогонь.

Віддаючися тужним снам і мріям,

що вітерцями обвівають скронь,

він смутно марить «теплим Олексієм».

Усе в минулому, в колишніх днях.

Кінець і радощам, і всім надіям.

Та іскри ще спалахують в очах.

Згадає Київ, щастя нетривале,

і квітне вже журба його в словах:

«На кожнім дні своя печать лежала,

і кожний рік там був на інший тон,

і екстатичних сонць ясні кружала

злітали в неба голубий плафон».

Він очі звів: це небо непривітне;

навколо все – як нереальний сон.

Тут тягнуться роки одноманітні.

І, догасаючи у мочарах,

похмурий день трояндою не квітне.

Але з ним поділяє чорний жах

улюблений Горацій в тозі білій,

і виринають, мов у давніх снах,

на річці часом келихи тих лілій,

що коливались тихо на воді,

коли в човні з ним пропливав Вергілій.

Я пам’ятаю, в щасті і в біді

ми разом гаяли часи в Люкрозі,

думками ми ділилися тоді

в сонетах, стансах і звичайній прозі.

Бувало, він гекзаметри чіткі

мені читав, спинившись на дорозі…

Здавалося, пролинули віки,

де смерть стинала дні, немов колосся, –

отак його змінили ті роки,

що сивиною срібною волосся

йому позначили. Струнких колон

акант йому, мабуть, ще сниться досі.

Це ж він плекав Еллади давній сон,

коли навколо вихорі ворожі

ревли і брали нас у свій полон.

Ми там були як «різьбярі захожі»,

йшли маршем крізь пентаметри дзвінкі

центуріони, цезарі і дожі.

Леконт-де-Ліль, Ередія стежки

протоптували нам до верхогір’я,

де Україні світить крізь віки

«Парнаських гір незахідне сузір’я».

Для нас ніколи промінь той не гас.

Хіба ж карається за те Сибір’ю,

що Малларме і ніжний Мореас

в часи дозвілля з нами чаювали,

що не писали віршів ми «для мас»?

Хотів промовить я до друга, але

суворо проводир сказав: «Тепер

він розмовляє з тінню Марціала,

йому рядки наспівує Гомер.

Облиш його у тишині самотній,

обвіяного крилами химер».

І далі ми пішли. Десь промінь злотний

у тундровій баюрі догасав,

і голубень гойдався в млі дрімотній.

І хтось болото заступом копав.

Здавалось теж лице його знайомим,

та зміненим, і я не пізнавав.

Наблизившись, спитавсь я, у якому

він злочині попавсь, що мусить тут

покутувати гріх. «Я був відомий

поет, а нині тільки нервів жмут, –

він одказав. – Я славив землю, вітер

і радісний простір. І ось на суд

попав за те, за що скарав Юпітер

того, хто зважився змогтися з ним.

Читав я між зірок – небесних літер.

Мене не вабив слів летючий дим,

а влада співу, що дана Орфею,

щоб мертвий камінь став від чар живим.

Я вславив яру пристрасть Саломеї,

яка жагою спалює поля.

Упала туга, як важка кирея,

і одягла мене, мов короля.

Хотів я стать над чорною ріллею,

як небо, гордий, сильний, як земля,

і скарано мене, як Прометея:

цей грунт копає вже чимало літ

лопата в ямба такт і такт хорея».

Тут я пізнав того, хто, мов граніт,

обточував свої рядки різьблені,

і вже хотів я дати відповіт,

та знову вихор налетів шалений,

мене й мого супутника вхопив

і довго мчав і мчав, як навіжений.

Ковтками кожний з нас повітря пив.

Все мимо, як птахи, міста летіли.

Чотирикутники пожовклих нив,

як ті квадрати шахівниць, мигтіли.

Так швидко мчали ми, що льодівці

гірські нам, як намисто, блискотіли.

Примітки

Оповідання людини зі здертою шкурою цілком правдивий переказ того, що оповів авторові один молодий білоруський професор.

тайбола – густі хащі, які можна пройти тільки взимку ( відоме в Архангельській області РФ).

ягель – північний лишай, що цвіте білим зірчастим квітом.

старого Калнишевського Петра (1690 – 1803) – Запорозької Січі, засланого (1775) до Соловецького монастиря за наказом імператриці Катерини 2-ї.

теплий Олексій – день , що відзначається 17 (30) березня.

«На кожнім дні своя печать лежала» і т. д. – рядки з одного на вигнанні писаного віршу Зерова.

коли в човні з ним пропливав Вергілій – натяк на один із уміщених у «Камені» віршів Зерова, де поет оповідає свій сон: з Вергілієм він пливе «дивною сагою» а на воді гойдаються лілеї – двійники сонетів і канцон Петрарки.

Це ж він плекав Еллади давній сон… – дивись вірш Зерова «Lucrosa»:

Так в давній Ольбії захожі різьбярі,

серед буденних справ і шкурної громади,

в душі плекали сон далекої Еллади

і для окружних орд, для скитів-дикунів

різьбили з мармуру невиданих богів.

Парнаських гір незахідне сузір’я – рядок сонета Зерова, де кінець так звучить:

Прекрасна пластика і контур строгий,

добірний стиль, залізка колія –

оце твоя, Україно, дорога:

Леконт-де-Ліль, Жозе Ередія,

парнаських гір незахідне сузір’я

зведуть тебе на справжнє верхогір’я.

що Малларме і ніжний Мореас – у жартівливому творі, «Неокласичному марші», були такі рядки:

Над українськими ланами

дух неокласики буя,

і раз-у-раз чаюють з нами

Леконт-де-Ліль, Ередія!

Я славив землю, вітер і радісний простір – натяк на збірки Филиповича «Земля і вітер» і «Простір».

скарав Юпітер – власне, Зевес – Прометея.

а влада співу, що дана Орфею – вірш Филиповича «Не злато, ливан і смирну…» кінчається рядками:

І навіть дано Орфею

не слова летючий дим, –

всевладну силу, щоб нею

і камінь зробив живим.

Я вславив яру пристрасть Саломеї – порівняй вірш Филиповича «Саломея»:

Над всім лунав лиш голос Саломеї,

сліпили плечі, і зміївся стан,

і пристрасть, мов незримий гураган,

неслась в партер, до лож, до галереї…

Сліпа жаго, непереможна вродо!

Ти спопелить могла б життя народу…

Упала туга, як важка кирея – рядок з одного віршу Филиповича.

Хотів я стать над чорною ріллею – порівняй кінцеві рядки одного з перших віршів у збірці «Земля і вітер»:

Як небо, гордий, сильний як земля,

став чоловік над чорною ріллею.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 127 – 138.