«Навколо нас повстало сонне місто…»

Юрій Клен

Навколо нас повстало сонне місто.

Тьма глибиніла, навіть ліхтарі

вже не світились, як чудне намисто.

«Що там шугає о такій порі? –

спитався я. – Поглянь на авто чорне!»

«Воно шугатиме аж до зорі.

Коли глибокий сон усіх огорне,

воно підкотить тихо до дверей,

страшне, немов та доля необорна,

із мирних хат хапаючи людей.

Ти пізнаєш його? то «чорний ворон».

То хижий птах недоспаних ночей.

Де він появиться, там плач і горе.

І байдуже ковтаючи життя

чуже, він плине у нічні простори».

«А що то за юрба жде відкриття

віконця там? У ній старі і діти».

«Це тим, яким не буде вороття,

зі стравою передають привіти.

Вони з в’язниць на смерть чи у Сибір

підуть, і це їм – як останні квіти».

У світлі тьмяному пригаслих зір,

перепустку свою всучивши варті,

в широкий ми ввійшли в’язничний двір.

«Ану ж, побачимо, які тут жарти

вигадують пекельні мастаки!

Хіба ж на це поглянути не варто?»

І ми попростували навпрямки,

мов по алеї, довгим коридором,

де двері обабіч, глухі й важкі.

«Дивись, що діється вікам на сором! –

супутник мій, поет, прошепотів. –

Тут чавиться безсмертний дух між жорен».

І, мов під подувом семи вітрів,

розчахнулися перед нами двері

одної з камер. Колюче зацвів

сліпучий дріт у лампах різних серій,

і в оргії тій світла навісній,

мов на блискучо-срібному папері,

виразно викреслились на стіні

трикутники, і ромби, і квадрати,

такі чіткі, як у пекельнім сні.

І я спитав: «Що має визначати

тих знаків кабалістика чудна?»

«Такою світла повінню заллята,

щодня й щоночі біла та стіна

являє в’язневі одне й те саме.

Одноманітністю вона страшна.

Він позбувається поволі тями

і вчинки зізнає, що їх немов

би то чинив у вигаданій драмі.

Так, навертаючися знов і знов,

фігур геометрична симетрія,

вливаючи свій ритм у в’ялу кров,

доводить кожного до істерії».

Ось друга камера (знов двері чах!),

хто увійшов до неї, зразу пріє.

Така вона розжарена, що жах.

«Хто ж там висить в овечому кожусі

ген аж під стелею на мотузках,

що держать під пахви його? Що мусить

терпіти він в повітрі тім душнім,

де кров, мов бубон, б’є йому у вусі!»

«А то ж один із способів, яким

зізнання з нього вичавити хочуть.

Не видав досі він катам своїм

останнє золото. Отож морочать

його, щоб виказав, де закопав.

І ось йому вже кров шугає в очі».

Розкрились треті двері, й круглий став

там залиснів. Хтось борсався у ньому,

топивсь, і хлюпався, і виринав,

кричав «рятуйте!» в жасі навісному.

І ось вода, сягнувши аж до віч,

спадала в водозборі, у якому

той ляпатися мусів день і ніч.

Він мить стояв, засапаний і голий,

та знову розтинавсь той самий клич,

бо налинала знов вода поволі.

«За що, – спитався я, – той чоловік

зазнав такої жаб’ячої долі?»

«Так гублячи страшним хвилинам лік,

буяючи поміж життям і смертю,

не стулюючи сім ночей повік,

невпинною тортурою ізжертий,

він нагородить правди і брехні

і ліпших друзів принесе у жертву.

О, способи, якими в ваші дні

людині смирній язика розв’яжуть,

різноманітні вельми і рясні».

Ми далі йшли, й неначе вихор вражий

нам за дверима двері відчиняв,

і бачив я: немов би у міражі

по образі тут образ виринав:

перехилившися вперед, стояли

там люди вряд, і кожен з них тримав,

вистоюючи так годин чимало,

руками кінчики своїх чобіт

(ті п’ять годин – як вічність їм тривали).

Цей слідчий в’язня садовив на лід,

той перед в’язнем, що не їв вже три дні,

смакуючи, з’їдав масний обід.

Цей, сміючись на арештантські злидні,

цигаркою за зраду частував

або казав жінкам слова безстидні.

Той в’язня тиждень на стільці тримав

при допиті, не давши відпочити,

і падали гіркі, як сік агав,

години в мозок, голками пробитий.

Без сил, він засинав, та раз-у-раз

підходив вартовий, щоб термосити.

І опановував часами сказ

когось із тих знедолених, нещасних,

що вивертали душу напоказ.

Страшна хвилина то: свідомість гасне,

стрибне на ката він, але за мить

під чобітьми йому вже череп хрясне.

Одних, щоб їх м’якенькими зробить,

солоним оселедцем годували,

і не давали їм потому пить,

а інших, що вини не зізнавали,

прив’язували на ніч до мерців,

що від холери й тифу повмирали;

тих, голих, кидали до льодників,

знов інших, у розжарені покої

набивши, там тримали кілька днів

(залізна піч робилась золотою).

Тих гнали у льохи, у вогку млу,

де черви кублились у купі гною,

тим дощечками чавили килу,

щоб визнали вони якусь провину,

як не велику, то хоч би малу,

і після тих нестерпних мук людина

на себе радо брала ту вину,

яку їй примха слідчого накине.

Поет, що оспівав колись весну,

був, виявлялось, змовник небезпечний:

весною звав реакцію страшну;

професор тихий, лагідний і гречний,

що жодних, крім книжок, не мав розрад,

був ворог потайний і, безперечно,

вже готував кривавий атентат.

Дівчат, які читали Хвильового,

яких сп’яняв неокласичний чад,

у дальню виряджалося дорогу.

Уміло слідчий з в’язня витягав,

що думає й що чув, коли й від кого…

І Данте, усміхнувшися, сказав:

«Як хочеш, видам я тебе за в’язня,

щоб теж ти трошечки страху зазнав.

Хай на годинку з тебе зробить блазня

ота галайстра клята і страшна,

шпурляючи, як того пса, у лазню».

«Гаразд! – я відказав. – Хай сатана

побавиться, нехай помучить хлопа,

аби не кидали до казана,

бо я не хочу плавати в окропі.

У пащу сатани зроблю стрибок,

хоч знаю, що буде мені з тим клопіт».

Мій проводир гукнув, спинивши крок:

«Ходіть сюди, товаришу Нахамкес!

Візьміть-но арештанта на гачок.

Нехай науку вашу візьме в тямки».

Враз Данте зник. Патлатий вийшов гном.

Я почувався, як дитя без мамки,

як посадив мене перед столом

своїм в великому покої слідчий.

«Он діло проти тебе – цілий том, –

сказав він. – Признавайся, чоловіче!

Що ворог ти народу й терорист,

це на твоїм написано обличчі.

Я знаю, змовницький у тебе хист,

бо на вождів плануєш атентати.

На воду виведе енкаведист

тебе і передасть у руки ката.

Але як викажеш усю вину,

карать не буде меч пролетар’яту.

Зізнай і спільників виказуй. Ну!»

Відмовив я: «Якої ви холери

від мене хочете, ніяк не втну.

Мій приятель шановний Аліг’єрі

завів мене у темний коридор,

і я мабуть не в ті потрапив двері».

Та гном ревнув: «Плетёшь полнейший вздор.

Покинь ті непотрібні викрутаси.

На тебе правду виказав робкор.

Тож не точи мені якісь баляси.

Як будеш вибрехеньками дурить,

то з тебе ми наробимо ковбаси.

Постав, щоб порозважити хоч мить,

стілець цей по середині покою.

Отак… і сядь на ньому відпочить».

Я сів, готуючи мій дух до бою.

А слідчий у долоні заплескав.

Ввійшло п’ятнадцятеро в чорнім строї.

В щільне кільце круг мене кожний став,

неначе чорні круки оточили,

і кожний колом бігати почав.

В очах ті темні постаті мигтіли,

аж паморочилось у голові,

бо їх немов би вихорем носило.

Кружляли і кружляли, й кожних дві

хвилини по команді ці гльобтроти,

до мене шиї витягши криві,

мені у вічі кидали: «Сволото!»

Було це так, немов ті штукарі

кидали в мене жменями болота.

Тривало це години півтори.

Міняли лиш керунок бігу вражі,

мабуть ладні крутитись до зорі.

Я дивувався їхньому тренажу.

У миготінні чорному чортів

мені ввижалися страшні міражі,

і вже поволі я божеволів.

Я центрив у самотності солярній

і, як Сатурн, мовчазно багрянів,

утиснутий в якесь кільце кошмарне.

І раптом голос гнома розірвав

закручений навколо пас почварний

і, звідкись долинаючи, питав:

«Чи сповідь ти складеш тепер парткому?»

Спокійним голосом я відказав:

«Не визнаюся винним у нічому».

І слідчий, посміхнувшись, відповів:

«Як так, пускаємо тебе додому».

І до стіни в куток мене повів:

«Натисни тільки цю залізну клямку,

дарма, що тут дверей нема й слідів.

Як правда те, що звуть мене Нахамкес,

так розчахнеться мур тобі оцей».

Натиснув я – й неначе дзвін забамкав.

То двоє стін упало з емпірей,

і опинивсь я у вузенькій шафі,

де не було ні вікон, ні дверей.

Відчув я під рукою слизькість тафель.

Зареготався десь далеко гном.

Ніхто мій жах віддати не потрафить,

бо, мов придушений важким ярмом,

відчув я незабаром брак повітря

й почав гатити в тафлі кулаком

і голосить: «Пустіть мене до вітру!

Я кожному з п’ятнадцятьох чортів

поставлю самогону по півлітра».

У шафі тій я, мов у парні, прів,

і під коліньми затряслися жилки.

Та раптом голос Данта прогримів:

«Тут юридична сталася помилка,

бо чорт потасував цю тасьму карт.

Пустіть його на волю без горілки».

Так закінчився той невинний жарт.

Розсунулися стіни, й Данте мовив:

«Нехай тобі це буде добрий гарт.

Дались тобі у тямки людолови.

Найліпше ми пізнаємо ввесь жах,

коли шибне у ніздрі пахом крови;

що нишком діється по всіх кутках,

відчути мусимо на власній шкурі».

Мені мигтіло чорно ще в очах,

немов промчав крізь мене вихор бурі,

який ще досі в голові шумить.

Знов нас минали постаті понурі.

І от здалося нам, що гомонить

щось дивно вдалині, – мов тихий стогін,

воно гуло, – як влітку рій бринить.

Туди тягнули в’язня. Ми навздогін.

В’язничний сторож двері відчинив,

а з камери – мов пара; крик знемоги

і лютий лемент сотні голосів:

«Невже ж то ще один! і так нас досить!»

(пер звідти дух, мов з затхлих огірків).

Як та трава, яку ніхто не косить,

як очерет, стояли люди там,

дарма, що їх снага вже ледве носить.

Дивились ми й не вірили очам:

ще одному ні сісти там, ні стати,

бо й так, надавши ввесь тягар ногам,

їм стоячки доводилося спати,

а мертвяків, які між них були,

живими треба було підпирати.

Вони один у одного вросли,

набиті густо, мов ті оселедці.

Із них ніхто не відав вже, коли

кінчиться вечір, ніч і день почнеться.

І в кашу ту, в людську гущавину,

яка під натиском ще подається,

нового гостя вартовий впихнув.

Натужившись, упершися коліном,

погнуті двері ледве він замкнув.

О дні, що пахли бузом і ясмином!

Дитячі спогади загаслих літ,

що залишили слід ясний в душі нам!

Хай захистить мене ваш білий цвіт

від цих часів шаленства і свавілля!

Закрийте листями від мене світ

безумства, розпачу і божевілля,

і розцвітіть на мертвій ярині!

Отак волав, гамуючи свій біль, я.

Примітки

Нахамкес – катів з таким прізвищем було кілька, можливо, ?

робкор – «робітничий кореспондент», тобто добровільний помічник чекістів-катів.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 108 – 118.