«Тайга, і тундра, й сплави на ріці…»
Юрій Клен
Тайга, і тундра, й сплави на ріці,
ніким не сходжені ще полонини,
озера у скелястому кільці,
і з урвища потоки бистролинні,
і низькорослі, хирі деревця, –
все розчинилось в обрії рівнини,
якій ні меж було, ані кінця.
У тій пустелі, де земля не родить,
ти не почуєш вранці спів женця.
На схід за Єнісеєм повноводим,
там, де на півночі кінчався бір,
ген до морів, що криті вічним льодом,
лиш бовваніли купи мерзлих гір.
Холодним подувом там вітер студить
навіки скутий кригою Таймир.
Рівнина мертва, де весна мов грудень,
яку минула Божа благодать,
яку укрила крижана полуда
й де голі скелі гребенем стирчать,
на місячний скидається краєвид,
куди заслав Господь, щоб укарать
самотністю. Ти мов Адам без Єви,
нема круг тебе звіра і рослин.
Мине століттів п’ять, і сім, і дев’ять –
і будеш ти навіки тут один.
Навколо тебе місячна пустиня;
здається, ніччю з-поза верховин
тут випливе, мов жовтий квіт жоржини,
земля-планета диском золотим,
щоб ті сніги, такі самотньо-сині,
згори облити блиском неживим.
На ній покинув жінку ти і друзів,
і ти впізнаєш крізь блакитний дим,
в несамовитій, у нелюдській тузі
Європи очерк, милий, дорогий
на тім сріблястім і далекім крузі,
той неприступний континент, який
вгорі горить тобі, мов світле чудо,
колись близький тобі, – тепер чужий…
Таймирський край… Кайлом довбають люди
той грунт, що не росте на нім трава.
Там золото і платинові руди.
Два тільки тижні літо потрива,
болота зверхній шар ледь-ледь розтопить,
і знов морозом візьметься жорства.
Півострів той вмістив би пів Європи
на обширі, що тундра обняла.
З рабами мали там великий клопіт:
сьогодні їм та студінь допекла
(аж тридцять дев’ять ступенів морозу!),
і руки їм ставали мов зі скла.
У черепі закаламутивсь розум,
тепла бо сонце в чарці золотій
лише аптекарську давало дозу;
гули раби, немов джмелиний рій,
вже кожному із рук валився заступ,
і враз один зревів, мов сам не свій:
«Гей, досить каторги! Страйкуйте! Баста!»
І стягши куртку, катанки, штани,
став голий, як стручок, на сніжнім насті.
«Нехай мене шмагають буруни!
Протест мій всесвітові я шпурляю
у вічі, в лоб. Гей, сукині сини,
дивіться, як я муку зневажаю!»
Барвисто, як дитиноньку весна,
його дозорець лайкою квітчає.
А той йому: «Тож пан твій сатана.
Ти тільки пес його. Мовчи, собако!
Хто розмовля зі псами чабана?!»
Он колом оточили небораки
відважного. Мов дерево струнчить
він у снігу. Неначе білий накип,
вкриває шержень тіло. Кожну мить
він підбивається все вище, вище
і від ступні аж до колін біжить,
біліють стегна вже, а вітер свище.
Страйкар стоїть, прокляття шле катам;
не дивиться, як холод тіло нищить.
Простори вторять грозам і громам
його страшних промов. Аж он дозорець
підходить і говорить: «Годі вам
стояти тут, бо вас мороз заморить.
Гайда до хат!» Як вітер-буревій,
метнулось до героя все, щоб скоро
наволокти одежі міхові
на те зовсім уже збіліле тіло,
бо руки, мов гілляки, неживі,
на холоді заклякли, задубіли.
За мить бігом помчалася юрба,
і перед вів у ній страждалець смілий.
Всміхнувся Данте: «З хлопцем тим журба
мені мала. Він честь боронить вашу;
гуде на холоді, немов труба,
і не чіпляється до нього кашель.
Один за всіх ладен іти на скон,
хлептає баланду й не просить каші…»
Озброєний совєтський лапацон –
ми вгледіли – гнав гурт людей обдертих.
«Куди?» – спитався я. «На Коларгон!» –
хтось відказав. «То з жертв обрані жертви, –
похмуро провідник мій пояснив. –
На Коларгон женуть тих напівмертвих,
що їхню кров упир ще не допив.
З заслання одного в заслання друге
ідуть вони, щоб кат їх там добив.
Там бісові розстрілюють їх слуги».
До мене обернувся молодець
з того на смерть рокованого круга
і мовив гучно: «Жде мене кінець.
П’ять літ на Маркса критику писав я
ночами й знищив Леніна внівець.
Великий мій рукопис закопав я
вгорі, там, де модрини дві шумлять.
Тож відкопай його. То добрий кав’яр,
яким Європу треба годувать».
І мовив Данте: «Проти пекла й світу
таких людей вести б на прю, на рать.
Безсмертний дух у них не вмер, а світить,
як серед небезпечних хвиль маяк».
Тут підхопив нас двох легенький вітер,
поніс над тундрами у синій мрак.
Нам темно на душі, а в серці гірко
було, немов сколов його будяк.
Любов тим людям не дала й ганчірки,
з якою лицар мчав колись на брань.
Внизу Хатанга, Лена, Індигірка
зміїлися. Блищала мерзла твань.
Там не шукай солом’яної хатки
і визолочених на сонці бань.
Десь за горами край землі – Камчатка.
Ось Колима і приїск Ортукан.
О, тут блакитно квітне тільки згадка
про те, що є на світі рідний лан,
та згодом пориви приспить навіки
північний, вітром гойданий туман.
У натовпі, де майже всі каліки,
я мов когось знайомого узрів,
що клав на тачку камені великі.
І я спитав: «Чи з дальніх ти країв?»
І він, на час важку урвавши працю,
здивований, на мене очі звів.
«У цьому стовпищі всіляких націй
плекаю в серці я простір Дніпра,
і степ, і млосні пахощі акацій…
О, хтось єдиним розчерком пера
все загасив. Скололи гострі глиці
мій мозок. Душу обросла кора.
Та пам’ятаю гомін і грімниці,
якими гнало відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці
летів, пойнятий облаком вогня.
Якби побачити мені хоч верби
у звечорілому промінні дня,
з якою радістю я завтра вмер би.
Один лиш вечір запашний страшні
всі спогади з душі моєї стер би.
В минулому, немов у тумані,
спливають кам’яний мішок і грати.
Там вірші я, голодний, на стіні
вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов у сні,
і вже на вороних мені не грати».
І я спитав: «За що марнуєш дні
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній?»
«Лише за те, – він відказав мені, –
що покохав слова я повнодзвонні,
слова п’янкі, які глухі віки
пролежали у глибині бездонній.
Я був один із лебедів, які
належали до грона п’ятірного
нездоланих співців. О, дні гіркі!
Коли мені служить не хочуть ноги,
мене підвішують на мотузках,
і працювати мушу до знемоги.
Тепер я замкнений у клітку птах.
Для мене ті хвилини є найгірші,
коли, приборкуючи в серці жах,
я, як поет, строчити мушу вірші,
які вславляють мудрого вождя,
що розгорнув народам обрій ширший,
що нас нагодував, узув, одяг,
що світить нам, неначе з неба сонце,
що нам найвищий, праведний суддя.
Мордва, мовляв, карели та естонці
йому хвалу співають по лісах…
І я, в маленьке дивлячись віконце,
спогадую Вкраїну в килимах
зелено-жовтих. Простором Сибіру
далекий, страдницький пройшов я шлях.
Розбить би лід одчаю і зневіри!
Та тут мене із пітьми забуття
вже не веде ясне сузір’я Ліри
в той океан кипучого життя,
де плив я лебедем. Найду розраду
я в океані чорнім небуття».
Я скрикнув: «Чарівна Шехерезада
для тебе знала тисячу казок!» –
бо враз поета з нашої плеяди
тоді пізнав. Ступив до нього крок,
у сумі й радості простягти руки,
та ніби дим їдкий все заволок,
і ярий вихор болю і розпуки
нас завертів у крузі, як шаман,
ще більш роздмухуючи пломінь муки.
І враз порвав не вітер – гураган
мене й мого супутника-поета.
Як у станьйоль вгортають марципан,
вгорнув він нас у срібний хвіст комети.
І, відділившись легко від землі,
замаячіли наші силуети
на неба турмаліновому тлі.»
Коли ж донісся фабрик чадний хропіт,
на тому тлі відбиті, як на склі,
зарисувались очерки Європи.
Боявсь я з ока втратити співця:
у млі, яка, здавалось, світ затопить,
не міг я бачити його лиця.
І мовив я тому у порожнечу:
«Згадай, в дев’ятий круг тебе, співця,
колись водив Вергілій, твій предтеча,
в той круг, де сам великий Вельзевул
махає крильми, мов той чорний кречет.
Тож поведи й мене в його аул,
де, мов павук із центру павутиння,
стріляє він у світ із сотні дул».
І глянув я: вже не було пустині
під нами… Білі обриси Кремля
викреслювалися у пітьмі синій.
Як той, що покидає корабля
гостинний піл, відчув я, під ногами
вже непохитно стверднула земля.
І я побачив, мов картину в рамі,
червону залю. В ній сам сатана:
чотири двійники зрослись тілами,
але істота то була одна.
І смачно щелепи її жували,
рухаючись, як частки у млина,
Текло із пащі четверної сало,
стирчали в ній огризки рук і ніг,
а під зубами черепи тріщали.
Оскільки там догледіти я міг,
були це люди з «гвардії старої»,
що докінчили тут свій колобіг,
революційні, вславлені герої,
що помогли царський звалити трон,
на смерть роковані жидки і гої,
що зважились переступить канон.
Були там Троцький, Каменев, Бухарін,
з десятком маршалів – ще без погон –
і поділяли з ними люту кару
Раковський, Риков, Постишев, Чубар.
Вони хрумтіли в пащах, як омари,
чи раки в шкаралупі, й, як узвар,
текла з них юшка бура замість крови.
Як пес, що влітку стереже товар
і мух докучливих ледачо ловить,
в мій бік зубами клацнув сатана,
мов би й мене ковтнути був готовий
і черепа мого, мов кавуна,
розчавити. Та швидко я відскочив.
Була для мене дивна дивина
оця почвара. Вирячивши очі,
чотири шиї витягла вона,
і восьмеро очей у пітьму ночі
вдивлялося, шукаючи. «На, на!» –
кричали біси, кинувшись на мене,
і пащі всі роззявив сатана,
якому кров’ю набрякали вени,
та тут розтявся глас гучний співця,
що, галас покриваючи скажений,
доходив наче з другого кінця.
То був короткий, владний клич: «Ad astra!»
і знов не бачив я його лиця.
У небесах, блідих, мов з алебастру,
великі зорі вихорем неслись.
Поринувши в якийсь блаженний настрій,
я злинув, хмарою повитий, в вись.
Буяючи в щасливому спокої,
ураз почув короткий крик: «Дивись!»
На промінь Андромеди голубої
мчав рятівник Персей, для поколінь
прийдешніх символ волі золотої.
Від нас лягла на землю темна тінь.
Коли ж ми знизились, то був лиш простір,
де голий степ розтягся в далечінь.
І мовив Данте: «Онде шлях твій простий,
за той річний кордон. Геть від землі,
яка ятриться і гниє в корості.
Поглянь: у небі плинуть кораблі,
які тебе ведуть уже в незнане».
А я припав до вогкої ріллі,
благаючи: «О, зачекай на грані
сучасної й прийдешньої доби,
яку ти показав, як на екрані.
Чи ж моє місце не серед юрби
отих знедолених і тих нещасних,
що мучаться й працюють, як раби,
але життя в них жевріє й не гасне?
В кошмарах диких тундри і тайги
минуле світить їм, як сон прекрасний.
Невже ж мені терпке вино туги
не з ними пить? невже мені лиш воля,
а їм роки нескінчені нудьги,
поневіряння, рабство і недоля?
І чув я відповідь: «Тобі наказ
дається йти за обрій цього поля.
У снах ти будеш бачити не раз
широкий, мертвий обшир оболоні
і сонце тайг, димчасте, як топаз,
і тих, чиє життя є ряд агоній.
Твій мозок є літописом живим.
Отож іди й будь свідок безсторонній».
І я пішов, та озирнувсь за ним.
Там, де стояв супутник мій таємний,
імла клубочилась, як сивий дим.
Він височів, незбагнений і темний,
та вже не в галіфе, в плащі своїм,
в якому він ходив в краї підземні,
у тому чорному плащі, в якім
він на мосту зустрівся з Беатріче.
І далі я пішов шляхом нічним,
бо знав: назад мене він не покличе.
Над обрієм спливав вже Оріон.
Дивилась далина мені у вічі.
Простягся шлях мені без перепон.
І, як вигнанець-Данте, я покинув,
вітавши обшир невідомих лон,
в ту ніч мою Флоренцію-Вкраїну.
Примітки
Коларгон – штрафний табір біля Норильська.
Ортукан – Оротукан, нині в Магаданській області РФ.
До рядків «Скололи гострі глиці» і «Та пам’ятаю гомін і грімниці» треба згадати один із віршів Драй-Хмариних:
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
кам’яний мішок і грати – з заслання Драй-Хмара посилає такого вірша:
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
– Вернітеся, – благаю, – хоч у гості!
– Не вернемось, – гукнули з далині.
Я на калиновім заплакав мості…
І знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп’ятий на гратах,
і нездріманне око у вовчку…
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я – в кам’янім, у кам’янім мішку.
що покохав слова я повнодзвонні – нагадую Драй-Хмарині рядки:
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Я був один із лебедів – нав’язується до відомого Драй-Хмариного сонета «Лебеді», що стяг йому велику неласку можновладців. Особливо прозорий рядок: «О, гроно п’ятірне нездоланих співців».
вже не веде ясне сузір’я Ліри – нав’язується до кінцевих рядків сонета:
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
Чарівна Шехерезада – нав’язано до рядків:
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знає тисячу казок.
Троцький, Каменев, Бухарін, Раковський, Риков, Постишев, Чубар – большевицькі кати, частина з яких відзначилась в Україні.
На промінь Андромеди голубої – хоч мова йде про сузір’я, але картина набуває символічного значення: в античному міфі Персей відповідає постаті нашого Святого Юрія. Він мчить визволити Андромеду, до скелі прикуту й на жертву роковану драконові.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 138 – 149.