«І враз немов би оплески гучні…»

Юрій Клен

І враз немов би оплески гучні

почули ми: стіну одної з камер

стрясав веселий гомін гупотні,

якому вторив регіт, крик і гамір.

Ми крок прискорили; зворот ключа –

і розчинився покій перед нами,

де п’ять чекістів грали у м’яча,

перекидаючися ним всіляко,

та тим м’ячем було якесь дівча,

що плакало й кричало з переляку,

перелітаючи із рук до рук.

Тій дівчині лице шаріло маком,

вона то головою в стіну стук,

то гепала напівпритомна на піл,

і різних утинали з нею штук.

Грачам ніяк не меншав їхній запал,

і часом, навикаючи до гри,

м’яча ловили ловко їхні лапи.

«Коли отак погрались ночі три

людиною, не даючи їй спати,

то їй кістяк, як дерево з кори,

вилуплюється, і, як мокра вата,

звисає м’ясо, наче з патиків», –

промовив Данте, глянувши за грати.

А там – неначе бронтозавр сопів

і тупали почвари важкотілі.

То під гарячу пару парубків

ганяли голих, щоб у спеці пріли,

а звідти зразу гнали на мороз,

де в холоді тіла їм крижаніли

і корчились, як пагінці мімоз.

З морозу швидше гнали знов до парні.

За те, що не вписались у колхоз,

вони терпіли муки ці почварні.

Отак ганяли їх з кінця в кінець,

немов з екватора в краї полярні.

Враз крик розтявсь, і десь упав стілець:

при допиті загнав зненацька слідчий

до носа в’язневі свій олівець.

Кров бризнула дзюрком з його обличчя,

а слідчий, жертву беручи на глум,

прохав пробачення аж двічі, тричі.

Енкаведисти збіглись на той шум

і, затуливши в горлі дикий регіт,

висловлювали в’язневі свій сум.

А він, зневажений, дививсь на негідь

людську й кричав в лице їй: «Мучте, мучте!

Твій, кате, глум – не більш, як тільки легіт.

Не підбереш до мого серця ключ ти!

Що ти спроможний вдіяти моїй

Душі безсмертній, що прийшла на учту

і викликає вас на вічний бій?!

Вона є поза досягом чекіста.

А тіло на тобі, катуй, шалій,

яви зразок диявольського хисту.

Пряж на вогні два дні і ночі три –

Душі тобі ніколи не посісти!»

«Всі легковажні спогади зітри

з твого чола, – промовив проводир мій. –

Окутай серце панцером з кори,

бо далі підемо у темний вир ми,

у вир страждання, муки і біди».

І знову вийшли в той широкий двір ми,

що перекрочили, йдучи сюди.

А там торохкотіли всі мотори

якихось авт, шикованих в ряди.

Здавалося, до неба то говорять

і, сперечаючись, хулу гудуть

страшні часу прийдешнього потвори.

«Як у воді нечиста каламуть,

коли її збовтнути, сплине вгору,

так там, де ми скеровували путь,

спливав лише цього сторіччя сором, –

заговорив до мене проводир,

з моїм допитливим зустрівшись зором. –

Отож тих запакованих до дір

ведуть з підвалу вдосвіта на розстріл,

а щоб їм зберегти душевний мир,

глушать мотори крик і зойки гострі».

Ми геть пішли, прискорюючи крок.

Ясніла ніч, пливла земля, як острів,

у срібному тумані між зірок,

які, буяючи у морі світла,

провадили одвічний свій танок,

і певне радість і любов там квітла.

Тихенько я супутнику сказав:

«Покиньмо це скорботи тужне житло!»

і за ворота з ним попростував.

Там стрів я пролетарського поета,

який багато віршів написав,

що їх поглинула вже сонна Лета.

Він заразом служив тут як чекіст,

відданий гаслові «Гони монету!»,

бо мав до всього він великий хист.

Співця представив я, і мовив пан той,

що зуби лікував йому дантист,

якого, мабуть, вишколив цей Данте.

Відрік я: «Луначарський написав

ще про одного Данта-емігранта,

якому місце зарезервував

в своїй Історії літератури».

Тут лавреат нас швидко попрощав…

Ми за в’язницею пустар похмурий

побачили. Світанок там займавсь

не золотом фанфар у грізній бурі,

ні, плямами спліснілими він бравсь,

і, вишикований понурим рядом,

стояв той люд, що розстрілом каравсь.

Грім із рушниць – і дим завився гадом.

Ряд смертників не падає – стоїть,

мов не зітнеш його одним зарядом.

Гукнули весело кати: «Живіть!»

І Данте рік: «Невинна то розвага.

То стиль цивілізованих століть.

Не перше їх сп’яніла та ватага

розстрілює. Не раз, заким поліг,

відчув такий приречений на загин,

як пахне власна кров, з’юшивши сніг…

Стріляють, випробовуючи нерви,

порожніми набоями по них».

І скрикнув я: «Не може Божий первень

загаснути. Безумство пойняло

народ, і душу на шматки роздер він.

Гидотним зіллям поле поросло.

Але ж то є минуче, то сучасне;

дай подивімося в магічне скло,

і ти побачиш, як пожар той гасне,

і як над димом згарища зійде

доба бадьора, радісна і щасна».

І чув я відповідь: «Доба гряде,

якої світ не бачив ще ніколи.

Поглянь, яка країну доля жде!»

І розстелилось перед нами поле,

неоране, поквітле бур’яном.

Ген аж під обрій степ був мертвий, голий.

В низьких житах, не торкнутих серпом,

блакитні трупи брякли і чорніли.

Той степ дрімав глибоким скитським сном.

А над ставком хатки пишались білі,

що вабили у затишок і рай,

і промінь грав у стрісі споловілій.

Здавалося: зайди і спочивай!

І ми зайшли в таку біленьку хату,

де дітвора кричала: «Їсти дай!»

А на вогні обід варила мати.

Я підійшов і глянув у казан

і скам’янів у жасі, мов проклятий.

Невже мій мозок отруїв дурман?

В воді, яка кипіла й клекотіла

і де варивсь посічений бур’ян,

догледів я куски людського тіла.

В окропі тім дитяча голова,

волоссячком оплутана, біліла,

неначе б то була якась трава,

а в ній нерізаний качан капусти,

і ворушилась ручка, мов жива.

Було всього накладено там густо.

І зразу стало на душі мені

так нестерпуче-ясно і так пусто:

мов сонце випливло у тишині

над мертвими пісками у Сахарі.

І я сказав: «Це нам лише вві сні

ввижається, й ми бачимо кошмари.

Ми заблукали в чорнім тумані.

Мара якась навіяла нам чари».

І відказав поет: «Діла земні,

геройський чин і слава, лихо й злочин, –

все є ніщо, як чари навісні,

які на час засліплюють нам очі

і застеляють нам справдешній світ.

Отож і ти крізь млу омани крочиш.

Ти сам – лише гірський і дикий квіт,

якого вітер пестить край безодні,

щоб сповнив він Господній заповіт.

Та простір часу мертвий і холодний

живим-палким ти мусиш перейти:

тому зори, що явлено сьогодні».

І мовив я: «Не знаю я мети,

що нам поставлена, але в добу цю

бенкет бучний справляють тут чорти.

Де ж ті чоловіки, що їм в розпуці

жінки і діти їхні вдома мруть,

щодня конаючи в голодній муці?

Куди лягла їм невідома путь?»

І вчув я, як у розпачі агоній

паровики задихані гудуть.

Передо мною в божевільнім гоні,

немов нап’яті пружно ланцюги,

летіли за вагонами вагони,

кудись у безвість дальньої тайги

везли людей – немов тарань сушену –

що мерли від задухи і жаги.

На Соловки, на Колиму, на Лену

їх викидав, як дрова, пароплав;

і розчахалась прірва їм безденна,

бо пащею голодною ковтав

ту страву край нез’їжджений і дикий.

Враз я на березі Печори став.

Там розтиналися в повітрі крики, –

і все було – немов безладний сон:

тіснивсь до річки натовп стоязикий,

і всіх пускав по черзі на порон,

руками держачись за грубі линви,

сивобородий, зморщений Харон.

Йшов дощ рясний, тож мокрих, як з-під ринви,

він на хисткий, гостинний піл приймав

і декотрих питав: «З яких країн ви?»

І якщо хто у відповідь казав,

що з України, то не міг він слухать,

а відвертавсь насуплено й мовчав.

І з натовпу один, що в руки хухав,

похмурому Харонові повів:

«Кинь добрим людям слово на потуху!

Скажи, що жде майбутніх дикунів.

Як точиться життя по той бік річки,

між тих тряских боліт і пустарів?

Печуть там хліб із борошна чи січки?

Чи люди там – як риба без води?

Які порядки там, які там звички?»

І відказав Харон: «Пожди, пожди!

На це тобі не дам я відповіта,

бо вожу я людей лише туди,

але ніколи їх не вожу звідти:

заріччя пожирає їх, як вовк.

Тому мені ніхто не склав ще звіту,

чи там життя – як глиця, чи як шовк».

Оце промовивши, він борзим рухом

за линву ухопився і замовк.

Спитав я: «Хто ти?» й відказав він глухо:

«Був з мене Мельпомени вірний жрець,

що не достежив, звідки вітер дмуха,

тому чекаю тут на свій кінець.

Тобі відоме це ім’я: Лесь Курбас.

Сам Аполлон надяг мені вінець,

бо я втіляв і радощі, і журби

у постатях мінливих на кону.

А нині теж до мене линуть юрби:

туди й сюди хиткий порон жену.

Хароном я зробивсь у царстві тіней,

свою жорстоку долю не клену:

не жду визволення, не жду відміни,

бо знаю: не вертається назад

ніхто з цієї мертвої країни».

Біль серце обкрутив мені, як гад;

не розумів я тих страшних містерій.

Я знав: був Курбас лицарем без вад,

а Сінклер з Кайзером в СССР-і

собі проникливого тлумача

знайшли в тім геніальнім режисері.

Хто ж і за що підніс над ним бича?

Де, де і як до тої таємниці

знайти мені, немудрому, ключа?

Невже є злочином, який з дзвіниці

гуде, отой від Бога даний хист?

Хіба ж його повинен у в’язниці

спокутувати майстер і артист?

Порон нас висадив на другий берег.

«Даёшь сюда!» – гукнув енкаведист.

І ось за шерегом потягся шерег,

немов би з гір струмивсь і плив потік,

в глухих підземних зроджений печерах.

Отак він ливсь невпинно рік-у-рік,

як у млині те борошно з-під жорен

тече і сиплеться. Губився лік

ясирникам, і Стіксом їм Печора

була, що грань велику покладав.

Холодний край стрічав їх темним бором,

і зимний вітер кригою їх брав.

Хто мокрий торф копав, хто чистив праліс,

хто золото із ріні вимивав.

Ті днями шпортались в воді, як пралі,

а ті важких камінних брил тягар

плічми натомленими підпирали.

Людей в ті нетрі гнали, мов товар.

Коли ж вони вмирали там, як мухи,

на шар мерців новий ложився шар.

В бараки їхні, в шатра вітер дмухав,

заносила їх снігом заметіль,

морозом сковувало їхні руки.

Їх шержень крив, як мертву рибу сіль.

І снились їм знайомий степ, дорога,

весна і вітер теплий рідних піль.

Примітки

Лесь Курбас стяг собі велику славу своїми високо-оригінальними інсценізаціями. На київській сцені без кінця йшла драма «Газ» Георга Кайзера, яку Курбас переробив, додавши до неї елементи з роману Ептона Сінклера «Джіммі Хіггінз».

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 118 – 127.