Частина друга

Іван Котляревський

1

Еней, попливши синім морем,

На Карпагену оглядавсь

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, небіжчик, обливавсь.

Хоть од Дидони плив поспішно,

Да плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же долголітнє панство

І щоб друга вдова найшлась!»

2

Як ось і море стало грати,

Великі хвилі поднялись

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись

Водою чортзна-як крутило.

Що трохи всіх не потопило,

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрожали

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

3

Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

«А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи вже забув?»

4

А далі після сеі мови

Троянцям він всім так сказав:

«Бувайте, братця, ви здорови!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

5

От тут земелька єсть, хлоп’ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сицилія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до неї

Збувати горести своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома, очуняєм

І, як у себе, загуляєм,

Всього багацько в його єсть».

6

Троянці добре принялися

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися.

Мов ззаду пхали їх чорти,

Їх сицилійці як узріли,

То з города, мов подуріли,

До моря бігли всі стрічать.

Тут між собою розпитались,

Здоровкались і обнімались;

Пішли до короля гулять.

7

Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку показав,

І зараз попросив у хату,

Горілкою почастовав;

Наклали на закуску сала,

Лежала ковбаса чимала

І хліба повне решето.

Троянцям же дали тетері

І відпустили на квартері:

Щоб шли, куда потрапить хто.

8

Тут зараз підняли банкети,

Замурмутали, як коти,

У кахлях піднесли пашкети

І киселю їм до сити;

Гарячую, мягку бухинку,

Зразову до ріжків печінку,

Гречаних з часником панпух.

Еней з дороги налигався

І пінненькой так нахлистався,

Трохи не вишов з його дух.

9

Еней хоть трохи був підпилий

Да з розумом таки зобравсь;

Він син був богобоязливий,

По смерти батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обожрався, –

Анхиз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодовати, –

Щоб біг душі свій рай одпер.

10

Зобрав троянську всю громаду

І сам пішов на двір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах таких:

«Панове, знаєте, трояне

І всі хрещениє миряне,

Що мій отець бував Анхиз,

Єго сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

11

Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям –

І завтра ж в пору неробочу

Скажіте: як здається вам?»

Сього троянці і бажали,

І всі уголос закричали:

«Енею боже помоги;

І коли хочеш, пане, знати

І сами будем помагати,

Бо ми тобі не вороги».

12

І опроміттю всі пустились

Горілку, м’ясо куповать,

Хліб, бублики, книші вродились,

Пійшли посуду добувать;

І коливо з кутей зробили,

Сити із меду наситили,

З'єднали разом і попа;

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицям шукали,

Пійшла на дзвін дякам копа.

13

На другий день раненько встали,

Огонь на дворі розвели

І м’яса в казани наклали,

Варили страву і пекли.

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранов тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім єсть.

14

Цебри сивухи там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

І роздавали всім ложки.

Як проспівали «со святими»,

Еней обливсь слізьми гіркими,

І принялися всі трепать;

Наїлися і нахлистались,

Що деякі аж повалялись…

Тогді вже годі поминать.

15

Еней і сам зо старшиною

Анхиза добре поминав;

Не зрів нічого пред собою,

А ще з-за столу не вставав;

А далі трошки проходився,

Прочумався, протверезився,

Пішов к народу, хоть поблід.

З кишені винявши півкіпки,

Швирнув в народ дрібних, як ріпки,

Щоб тямили його обід.

16

В Енея заболіли ноги,

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,

Увесь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

З нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

17

Прокинувшись, увесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив півквартівки

З імбером пінної горілки

І кухля сировцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і стрепенувся:

«Давайте, – крикнув, – пить тепер».

18

Зобравшися, всі паненята

Ізнов кружати начали,

Пили, як брагу поросята,

Горілку так вони тягли;

Тягли тут пінненьку троянці,

Не вомпили сициліянці,

Черкали добре назахват.

Хто пив тут більш од всіх горілки,

І хто пив разом півкондійки,

То той Енеєві був брат.

19

Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав завести

І п’яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школярі співали,

Халяндри циганки скакали

Іграли в кобзи і сліпці;

Тут розни чути було крики,

Водили в городі музики

Моторні, п’яні молодці.

20

В присінках всі пани сиділи.

На дворі ж в круг стояв народ,

У вікна деякі гляділи,

А инчий був наверх ворот;

Аж ось пришов і перебієць,

Убраний так, як компанієць,

І звався молодець Дарес;

На кулаки став викликати

І перебійцю визивати,

Кричав, опарений мов пес:

21

«Гей, хто зо мною вийде битись,

Покоштовати стусанів?

Хто хоче пасокою вмитись?

Кому не жаль своїх зубів?

А нуте, нуте, йдіте швидче

Сюди на кулаки лиш ближче!

Я бебехів вам надсажу;

На очі вставлю окуляри,

Сюди, поганці-бакаляри!

Я всякому лоб розможжу».

22

Дарес довгенько дожидався,

Мовчали всі, нікто не шов;

З ним битися усяк боявся,

Всім бо собою страх задав.

«Так ви, бачу, всі легкодухи,

Передо мною так, як мухи,

І пудофети наголо».

Дарес усім тут насміхався,

Собою чванивсь, величався,

Аж слухать сором всім було.

23

Абсест троянець був сердитий,

Згадав Ентелла-козака,

Зробився мов несамовитий,

Чимдуж відтіль дав дропака.

Ентелла кинувся шукати,

Щоб все, що бачив, розказати

І щоб Дареса підцьковать.

Ентелл був тяжко смілий, дужий,

Мужик плечистий і невклюжий,

Тогді він п’яний вклався спать.

24

Знайшли Ентелла-сіромаху,

Що він під тином гарно спав;

Сього сердешного тімаху

Будити стали, щоб устав.

Всі голосно над ним кричали,

Ногами всилу розкачали,

Очима він на них лупнув:

«Чого ви? що за вража мати,

Зобралась не давати спати».

Сказавши се, і знов заснув.

25

«Да встань, будь ласков, пане-свату» –

Абсест Ентеллові сказав.

«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» –

Ентелл на їх так закричав.

А послі бачить, що не шутка,

Абсест сказав, яка погудка,

Проворно скочивши, здригнув:

«Хто, як, Дарес? – ну, стійте наші!

Пану Даресу зварю я каші,

Горілки дайте лиш нап’юсь».

26

Примчали з казанець сивухи,

Ентелл її разком дмухнув

І од сієї він мокрухи

Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

Сказав: «Тепер ходімо, братця,

До хвастуна Дареса драться!

Йому я ребра полічу,

Зомну всього я на кабаку,

На смерть зувічу, мов собаку,

Я битися його навчу!».

27

Прийшов Ентелл перед Дареса,

Сказав йому на сміх: «Гай-гай!

Ховайсь, проклята неотеса,

Зарані відсіль утікай;

Я роздавлю тебе, як жабу,

Зотру, зомну, мороз як бабу,

Що тут і зуби ти зожмеш.

Тебе диявол не познає,

З костками чорт тебе злигає,

Уже від мене не влизнеш».

28

На землю шапку положивши,

По локоть руки засукав

І цупко кулаки стуливши,

Дареса битись визивав.

Із серця скриготав зубами,

Об землю тупотав ногами

I на Дареса налізав.

Дарес не рад своїй лихоті,

Ентелл потяг не по охоті

Дареса, щоб його він знав.

29

В се врем'я в рай боги збирались

К Зевесу в гості на обід;

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лигоминки розни їли,

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі

І всякі-розни витребеньки, –

Уже, либонь, були п’яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

30

Як ось знечев’я вбіг Меркурій,

Засапавшися до богів;

Прискочив, мов котище мурий

До сирних в маслі пирогів!

«Ге! Ге! от тут-то загулялись,

Що вже од світа одцурались;

Диявол ма вам і стида.

В Сицилії таке твориться,

Що вже вам треба б подивиться, –

Там крик, мов підступа Орда».

31

Боги, почувши, зашатались,

Із неба виткнули носи,

Дивитись на бойців хватались,

Як жаби літом із роси.

Ентелл там сильно храбровався,

Аж до сорочки ввесь роздягся,

Совав Даресу в ніс кулак.

Дарес ізвомпив сіромаха,

Бо був Ентелл непевна птаха,

Як черноморський злий козак.

32

Венерю за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Їй дуже се було не мило,

Сказала: «Батечку, Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров».

33

Тут Бахус п’яний обізвався,

Венерю лаяти начав,

До неї з кулаком совався,

І так ісп’яна їй сказав:

«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,

Невірна, пакосна, халява!

Нехай ізслизне твій Дарес.

Я за Ентелла сам вступлюся,

Як більше ще понатягнуся,

То не заступить і Зевес.

34

Чи знаєш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, як брагу, хлище,

Я в паробках кохаюсь сих.

Да вже заллє за шкуру сала,

Ні неня в бразі не скупала,

Як він Даресові задасть.

Уже хоть як ти ні вертися,

З своїм Даресом попростися,

Бо припада йому пропасть».

35

Зевес до речі сей дочувся,

Язик насилу повернув,

Він од горілки ввесь обдувся

І грімко так на їх гукнув:

«Мовчіть!.. чого ви задрочились?

Чи то і в мене розходились?

Я дам вам зараз тришия!

Ніхто в кулачки не мішайтесь,

Конца од самих дожидайтесь,

Побачим, – візьметь то чия?»

36

Венеря, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей

І з Марсом у куточку стала,

З Зевеса добре глузовала;

А Бахус пінненьку лигав,

Із Ганімедова пуздерка

Утер трохи не з піввідерка;

Напивсь – і тілько що кректав.

Як між собой боги сварились

37

В раї, попившись в небесах;

Тогді в Сицилії творились

Великі дуже чудеса.

Дарес од страху оправлявся

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п’ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

38

Розсердивсь сей і роз’ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалобно стогнав.

39

Тут всі Ентелла вихваляли,

Еней з панами реготавсь,

З Дареса ж дуже глузовали,

Що силою він величавсь;

Звелів Еней його підняти,

На вітрі щоб поколихати

Од ляпаса і щоб прочхавсь;

Ентеллові ж дав на кабаку

Трохи не цілую гривняку

За те, що так він показавсь.

40

Еней же, сим не вдовольнившись,

Іще гуляти захотів

І, цупко пінної напившись,

Медведів привести звелів.

Литва на труби засурмила,

Медведів зараз зупинила,

Заставила їх танцьовать.

Сердешний звір перекидався,

Плигав, вертівся і качався,

Забув і бджоли піддерать.

41

Як пан Еней так забавлявся,

То лиха вже собі не ждав,

Не думав і не сподівався,

Щоб хто з богів ту кучму дав.

Но те Юнона повернула

І миттю таки коверзнула,

Щоб зараз учинить ярміз;

Набула без панчіх патинки,

Пішла в Ірисині будинки,

Бо хитра ся була, як біс.

42

Пришла, Ірисі підморгнула,

І в хижу потягли удвух,

І на ухо щось їй шепнула,

Щоб не підслухав який дух;

І пальцем цупко прикрутила,

Щоб зараз все то ізробила

І їй би принесла лепорт;

Ірися низько поклонилась

І в ліжник зараз нарядилась,

Побігла з неба, як би хорт.

43

В Сицилію якраз спустилась,

Троянські човни де були,

І між троянок помістилась,

Которі човнів стерегли.

В кружку сердешні сі сиділи

І кисло на море гляділи;

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивуху попивали

Без просипу неділь із п’ять.

44

Дівчата з лиха горьовали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слюнку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горьовали;

Дівки кричали на ввесь рот

«Щоб їм хотілось так гуляти

Як хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт».

45

Везли троянці із собою

Старую бабу, як ягу,

Лукаву відьму, злу Берою,

І скорчившуюся в дугу.

Ірися нею ізробилась

І, як Бероя, нарядилась

І підступила до дівок;

І щоб к ним лучше підмоститься

І пред Юноной заслужиться,

То піднесла їм пирожок.

46

Сказала: «Помагай біг, діти!

Чого сумуєте ви так?

Чи не остило вам сидіти

Оце гуляють наші як!

Мов божевільних, нас морочать,

Сім літ, як по морям волочать;

Глузують, як хотять, із вас.

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють,

Коли водилось се у нас?

47

Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам;

І ви, дівчата білолиці,

Зробім конець своїм бідам.

За горе заплатим ми горем –

А доки нам сидіть над морем?

Приймімось, човни попалім.

Тогді вже мусять тут остаться

І нехотя до нас прижаться;

Ось так на лід їх посадім».

48

«Спасеть же біг тебе, бабусю! –

Троянки вголос загули. –

Такой би ради, пайматусю,

Ми ізгадати не могли».

І зараз приступили к флоту,

І принялися за роботу:

Огонь кресати і нести

Скіпки, тріски, солому, клоччя;

Була тут всяка з них охоча,

Пожар щоб швидче розвести.

49

Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснови пороми трещали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

50

Еней, пожар такий узрівши,

Злякався, побілів, як сніг,

І бігти всім туда звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.

На гвалт у дзвони задзвонили,

По улицям в трещотки били,

Еней же на ввесь рот кричав:

«Хто в бога вірує – ратуйте!

Рубай, туши, гаси, лий, куйте!

А хто ж таку нам кучму дав?»

51

Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега помішавсь

І зараз сам не свій зробився,

Скакав, вертівся і качавсь;

І із сього свого задьору

Піднявши голову угору,

Кричав, опарений мов пес.

Олимпських шпетив на всю губу,

І неню лаяв свою любу,

Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

52

«Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, я тебе як ганю,

Зевес! – ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люде, внук тобі!

53

А ти з сідою бородою,

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

Ізморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть головою

І сей пожар залив водою –

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужі помагати

Не дуже, бачу, поспішивсь.

54

І братик ваш Плутон, поганець,

Із Прозерпиною засів,

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Завів братерство із бісами

І в світі нашими бідами

Не погорює ні на час.

Не посилкується німало,

Щоб так палати перестало

І щоб оцей пожар погас.

55

І ненечка моя родненька

У чорта десь тепер гуля;

А може, спить уже п’яненька

Або з хлоп’ятами ганя.

Тепер їй, бачу, не до соли.

Уже, підтикавши десь поли,

Гарцює добре навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспішна.

56

Да враг бери вас – що хотіте,

Про мене, то собі робіть,

Мене на лід не посадіте,

Пожар лиш тілько погасіть;

Завередуйте по-своєму

І будьте ласкови, моєму

Зробіте лихові конець.

Пустіть лиш з неба веремію

І покажіте чудасію,

А я вам піднесу ралець».

57

Тут тілько що перемолився

Еней і рот свій затулив;

Як ось із неба дощ полився,

В годину ввесь пожар залив.

Бурхнуло з неба, мов із бочки,

Що промочило до сорочки;

То драла врозтич всі дали.

Троянці стали всі, як хлюща,

Їм лучилася невсипуща;

Не ради і дощу були.

58

Не знав же на яку ступити

Еней і тяжко горевав,

Чи тут остатись, чи поплити?

Бо враг не всі човни забрав;

І миттю кинувсь до громади

Просить собі у їй поради,

Чого собою не вбагне.

Тут довго тяжко раховали

І скілько ні не коверзали,

Да все було, що не оне.

59

Один з троянської громади.

Насупившися, все мовчав

І, дослухаючись поради,

Ціпком все в землю колупав.

Се був пройдисвіт і непевний,

І всім відьмам був родич кревний

Упир і знахур ворожить.

Од трясці гарно вмів шептати,

І кров кристьянську замовляти,

І добре знав греблі гатить.

60

Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і не нікчемний,

Да був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже об чім пораховати,

Що розказать – йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

61

Невтесом всі його дразнили,

По-нашому ж то б звавсь Охрім;

Мені так люде говорили –

Самому ж незнаком був він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку узяв

І вивівши його у сіни,

Сам уклонивсь йому в коліни,

Таку Енею річ сказав:

62

«Чого ти сильно зажурився

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитись, то все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь, да вже тогді міркуй!»

63

Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не мог ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався;

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхиз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

64

«Прокинься, милоє дитятко!

Пробуркайся і проходись.

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб вже ти більше не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу волю

І швидче в Рим переселивсь.

65

Збери всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ,

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сицилію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Да ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

66

І по Олимпському закону

То пекла вже ти не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то у Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся,

У пекло напростець промуйся

Пішком, – не треба і коня.

67

Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!..»

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився,

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

68

К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль;

І там не довго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день складались да вбирались;

І світа тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени.

69

Венеря тілько що узріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трома назаді козаками,

А коні правив машталір.

70

На йому біла була свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

71

Приїхала, заторохтіла.

Кобиляча як голова;

К Нептуну в хату улетіла

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя здорова

Бува, Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи ціловала,

Говорячи такі слова:

72

«Коли, Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Да ти ж мені крещений батько.

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою своєю

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали.

Попався в зуби був біді».

73

Нептун, моргнувши, засміявся;

Венерю сісти попросив

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

74

Поромщик їх щонайглавніший

З Енеєм їздив всякий раз,

йому слуга був найвірніший –

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нельзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його приняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в лучшем місті би проспавсь.

75

Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він часу

Терпів на світі сем біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув – і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продолжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

Примітки

Подається за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 58 – 78, 400 – 405.