Частина третя

Іван Котляревський

1

Еней-сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він моря дуже так боявся,

Що й на богів не полагався

І батькові не довіряв.

2

А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили,

Да сидя люлечки курили

І курникали пісеньки:

Козацькі, гарни, запорозькі,

А які знали, то й московські

Вигадовали бріденьки.

3

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину

З двора проводила в поход;

Як під Бендери підступали,

Як без галушок помирали,

Колись як був голодний год.

4

Не так то діється все хутко,

Як швидко скочиш у човнок;

Еней наш плив хоть дуже прудко,

Да вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шляли,

А сами о світі не знали;

Не знав троянець ні один,

Куда, про що і як швендують.

Куда се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхизів син.

5

От так поплававши чимало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видко стало,

Побачили конець бідам!

До берега якраз пристали,

З човнів на землю позбігали

І стали тута оддихать.

Ся Нумелей земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,

Далось і їй троянців знать.

6

Розгардіяш настав троянцям,

Ізнов забули горьовать;

І всюди щастя єсть поганцям,

А добри мусять погибать.

І тут вони не шановались,

А зараз всі і потаскались,

Чого хотілося шукать:

Якому меду да горілки,

Якому – молодиці, дівки,

З зубів оскому щоб зогнать.

7

Бурлаки сі були моторни,

Тут познакомились зараз,

З диявола швидкі, проворні,

Підпустять москаля якраз.

Зо всіми миттю побратались.

Посватались і покумались,

Мов зроду тутечка жили;

Хто мав к чому яку хибету,

Такого той шукав бенькету,

Всі веремію підняли.

8

Де досвітки, де вечірниці

Або весілля де було,

Дівчата де і молодиці,

Кому родини надало,

То тут троянці і вродились;

І лиш гляди, то й заходились

Коло жінок там ворожить,

І, чоловіків підпоївши,

Жінок, куди хто взяв, повівши,

Давай по чарці з ними пить.

9

Які ж були до карт охочі,

То не сиділи даром тут;

Іграли часто до півночі

В носка, в пари, у лави, в джгут,

У панхвиля, в візка і в кепа,

Кому ж із них була дотепа,

То в гроші грали в сім листів.

Тут всі по волі забавлялись,

Пили, іграли, женихались.

Ніхто без діла не сидів.

10

Еней один не веселився,

Йому немило все було;

Йому Плутон да батько снився

І пекло з голови не шло.

Оставивши своїх гуляти,

Пішов сам по полю шукати,

Щоб хто дорогу показав:

Куди у пекло шлях надибать,

Щоб розглядіти і розвідать;

Бо в пекло стежки він не знав.

11

Ішов, ішов, що аж із чуба

В три ряди капав піт на ніс,

Як ось забачив із-за дуба,

Густий пройшовши уже ліс.

На ніжці курячій стояла

То хатка дуже обветшала,

І вся вертілася кругом;

Він, до тої прийшовши хати,

Господаря став викликати,

І прищулився під вікном.

12

Еней стояв і дожидався,

Щоб вишов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть.

Як вишла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснівівша, вся в шрамах;

Сива, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.

13

Еней таку побачив цяцю,

Не знав із ляку, де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв.

Як ось до його підступила

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свій страшний рот:

«Гай, гай же, слихом послихати,

Анхизенка в вічі видати,

Який ж тебе приніс к нам чорт?

14

Давно тебе я дожидаю

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь да виглядаю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені уже сказали з неба,

Чого тобі пильненько треба, –

Отець твій був у мене тут».

Еней сьому подивовався

І баби сучої спитався:

Як, нененько, тебе зовуть?

15

«Я, паночку, зовусь Сивилла,

Ясного Хвеба попадя,

При його храмі посивіла,

Давно живу на світі я!

У шведчину я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу саранчу зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То все здригнусь, як би мала.

16

На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не хожу,

А людям в нужді помагаю,

Я їм на звіздах ворожу;

Кому чи трясцю одогнати.

Од заушин чи пошептати,

Або і волос ізогнать;

Шепчу і корі прогоняю,

І перелоги виливаю,

Гадюк умію замовлять.

17

Тепер ходімо у каплицю,

Там Хвебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Хвеба світлого, святого.

Да і мені тож перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло й тракт покажем,

Іди утрись і більш не слинь».

18

Пришли в каплицю перед Хвеба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного він неба

Йому всю ласку показав.

Сивиллу тут замордовало,

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась.

Мов дух вселився в неї злий.

19

Тряслась, кректала, подималась.

Як сопуха, черніла вся;

На землю впала і валялась,

Як у берлозі порося.

І що Еней молився більше,

То все Сивиллі було гірше,

А послі, як перемоливсь,

З Сивилли только піт котився;

Еней на неї все дивився,

Дрожав од страху і трусивсь.

20

Сивилла трохи очуняла,

Обтерла піну на губах;

I до Енея проворчала

Приказ од Феба в сих словах:

«Така богів Олимпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе всі будуть знати,

Ім’я твоє там величати;

Но ти не радуйся сьому.

21

Іще ти вип’єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку, невгомонну

Готов свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її щоб злоба окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люде всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх».

22

Еней похнюпивсь, дослухався,

Сивилла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ була.

«Трохи ти мене не морочиш,

Не розчовпу, що ти пророчиш, –

Еней Сивиллі говорив. –

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б мені було не легше,

Якби я Хвеба не просив.

23

Та вже що буде, то і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не духи ми – такіє ж люде,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Послушненька і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проходився б ради скуки

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.

24

Не перший я, да й не послідній

Іду у пекло на поклон;

Орхвей хоть був не дуже гідний,

Да що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортів порозганяв.

Ану! Черкнім – а для охоти

Тобі я дам на дві охвоти…

Та ну ж! скажи, щоб я вже знав».

25

«Огнем, як бачу, ти іграєш, –

Йому яга дала одвіт

Ти пекла, видно, ще не знаєш,

Не мил тобі уже сей світ?

Не люблять в пеклі жартовати,

От там тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до шмиги,

Як піднесуть із оцтом хвиги,

То зараз вхопить тебе лунь.

26

Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мудровать,

Як нам у пекло довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш – дурень не бере:

А хто хоть трохи в нас тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

27

Покіль же що, то ти послухай

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не чухай…

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

В непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте;

На нем кислиці не простиї

Ростуть – як жар, всі золотиї,

І деревце те не товсте.

28

Із дерева сього зломити

Ти мусиш гільку хоч одну;

Без неї бо і підступити

Тобі нельзя пред сатану;

Без тільки і назад не будеш,

І з тілом душу ти загубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж, да тілько приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.

29

Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидче утікай;

Не становись, не оглядайся

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоси кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи».

30

Яга тут чортзна-де дівалась,

Еней остався тілько сам,

Йому все яблоня здавалась,

Покою не було очам;

Шукать її Еней попхався,

Втомивсь, засапавсь, спотикався,

Покіль прийшов під темний ліс;

Коловсь сердешний об тернину,

Пошарпався ввесь об шипшину,

А деколи і рачки ліз.

31

Сей ліс густий був несказанно,

І сумно все в йому було;

Щось вило там безперестанно

І страшним голосом ревло;

Еней, молитву прочитавши

І шапку дуже підв’язавши,

У ліс в середину пішов;

Ішов і утомивсь чимало,

Тогді вже на дворі смеркало,

А яблуні ще не знайшов.

32

Уже він начинав боятись,

На всі чотири озиравсь;

Трусивсь, да нікуди діватись,

Далеко тяжко в ліс забравсь;

А гірше йще його злякало,

Як щось у очах засіяло,

От тут сердега опустивсь,

А послі дуже удивився,

Як під кислицьой опинився, –

За гільку зараз ухвативсь.

33

І не подумавши німало,

Нап’явсь, за гіленьку смикнув,

Аж дерево те затрещало,

Він зараз гільку одчахнув.

І дав чимдуж із лісу драла,

Що аж земля під ним дрожала,

Біг так, що сам себе не чув;

Біг швидко, не оставлявся,

Увесь об колючки подрався;

Як чорт, у реп’яхах ввесь був.

34

Прибіг к троянцям, засапався

І оддихати простягнувсь;

Як хлюща, потом обливався,

Трохи-трохи не захлебнувсь.

Звелів з хліва волів пригнати.

Цапів з вівцями готовати,

Плутону в жертву принести,

І всім богам, що пеклом правлять

І грішних тормошать да давлять,

Щоб гніву їм не навести.

35

Як тілько та сумрачна, темна

Із неба злізла чорна ноч;

Година ж стала дуже певна,

Як повтікали звізди проч;

Троянці всі заворушились,

Совалися і камешились

На жертву приганять биків;

Дяки з попами позбирались,

Зовсім служити всі прибрались,

Огонь розкладений горів.

36

Піп зараз взяв вола за роги

У лоб обухом зацідив

І сунув голову між ноги,

Єму ніж в пузо засадив;

І виняв тельбухи з кишками,

Розклав гарненько їх рядами

І тілько кендюх розглядав;

Енею послі божу волю

І всім троянцям добру долю,

Мов по звіздам, все віщовав.

37

Як тут з скотиною возились

І харамаркали дяки,

Як вівці і цапи дрочились,

В різницях мов ревли бики;

Сивилла тут где ні взялася,

Запінилась і вся тряслася,

І голос зараз підняла:

«К чортам ви швидче всі ізгиньте,

Мене з Енеєм тут покиньте,

Не ждіть, щоб тришия дала.

38

А ти, – мовляла і к Енею, –

Моторний, смілий молодець,

Прощайся з юртою своєю.

Ходім у пекло – там отець

Нас твій давно вже дожидає

І, може, без тебе скучає.

Ану, пора чипчиковать.

Возьми в дорогу хліба, солі.

Щоб не дойти до гіркой долі,

Із голоду не помирать.

39

Не йди в дорогу без запасу,

Бо нащосерце хвіст підгнеш;

І де-де иншого ти часу

І крихти хліба не найдеш;

Я в пекло стежку протоптала,

Не раз, не два я там бувала,

Я знаю тамошній народ;

Дорожки всі, всі уголочки,

Всі закоморки, всі куточки

Уже не первий знаю год».

40

Еней в сю путь якраз зобрався

Шкапові чоботи набув,

Підтикався, підперезався

І пояс цупко підтягнув;

А в руки добру взяв дручину,

Оборонять сіду личину,

Як лучиться де, од собак.

А послі за руки взялися,

Прямцем до пекла поплелися,

Пішли у гості до чортяк.

41

Тепер же думаю, гадаю,

Трохи не годі вже писать;

Ізроду пекла я не знаю.

Не вмію ж, далебі, брехать;

Хіба, читателі, пождіте,

Вгамуйтесь трохи, не гоніте,

Піду я до людей старих;

Щоб їх о пеклі розпитати

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.

42

Виргилій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Не так тепер і в пеклі стало,

Як в старину колись бувало

І як покійник написав;

Я, може, що-небудь прибавлю,

Переміню і що оставлю,

Писну – як од старих чував.

43

Еней з Сивиллою хватались,

До пекла швидче щоб прийти,

І дуже пильно приглядались,

Туда щоб двері як найти.

Як ось перед якуюсь гору

Пришли і в ней глубоку нору

Знайшли і вскочили туди.

Пішли під землю темнотою,

Еней все щупався рукою,

Щоб не ввалитися куди.

44

Ся улиця вела у пекло.

Була вонюча і грязна;

У ній і вдень було, мов смеркло.

Од диму вся була чадна;

Жила з сестрою тут Дрімота,

Сестра же звалася Зівота,

Поклон сі перве оддали

Тіпахі нашему Енею

З його старою попадею, –

І послі далі повели.

45

А потім Смерть до артикулу

Їм оддала косою честь

Наперед стоя калавуру,

Який у її мосці єсть:

Чума, война, харцизтво, холод,

Короста, трясця, парші, голод;

За нею ж тут стояли в ряд:

Кор, віспа, шолуді, бешиха

І всі мирянські, знаєш, лиха,

Що нас без милости морять.

46

Іще ж не все тут окошилось,

Іще брела ватага лих:

За смертію услід валилось

Жінок, свекрух і мачух злих.

Вотчими шли, тесті-скупяги,

Були і наші побродяги,

Сердиті шурини, брати,

Зовиці, братови, ятровки

Що все гризуться без умовки.

І всякі тут були кати.

47

Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уші ж настромляли пір.

Се все десятські, то соцькії,

Начальники, п’явки людськії

І всі прокляті писарі,

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

48

За сими йшли святі понури,

Що не дивились і на світ,

Смиренненькой були натури,

Складали руки на живіт;

Умильно богу все молились,

На тиждень дні по три постились

І вслух не лаяли людей;

Но тихо мир пересуждали

І вдень ніколи не гуляли,

Вночі ж було не без гостей.

49

Насупротив сих окаянних

Була ватага волоцюг,

Мандрьох, фиглярок притаманних

І бахурів на цілий плуг;

З обстриженими головами,

З підрізаними пеленами,

Вони стояли наголо.

І панночок фільтіфікетних,

Лакеїв гарних і дотепних,

Багацько дуже щось було.

50

І молодиці молоденькі,

Що вишли замуж за старих,

Що всякий час були раденькі

Принадить хлопців молодих;

І ті тут дядини стояли,

Що неплодущим помагали

Для них семейку розплодить;

Маленькі діти там кричали,

Своїх паньматок проклинали,

Що не дали на світі жить.

51

Еней хоть сильно тут дивився

Такой великой новині,

Та вже од страху так трусився,

Охляв, мов сидя на коні.

Побачивши ж іще іздалі,

Які там дива плазовали,

Кругом, куди ні поглядиш,

Злякавсь, к Сивиллі прихилився.

Хватавсь за плахту і тулився.

Мов од кота в засіці миш.

51а

Вертілися тут великани,

Русалки, відьми, упирі,

Арапи чорни і погани,

З рогами мов були турі;

Верблюди з страшними горбами,

І гад із острими жалами

Шипіли, корчились, повзли

Огненний з крилами змії

З півлоктя, бігали кощії,

На курячих ногах козли.

51б

Ненаські же були: горгони,

Кентаври, грифи, бріярей,

Химери, карли, гарпагони

І жовтих бугських тьма ужей.

Еней хотів тут показатись,

Що будто він не зна боятись,

Трощить було задумав чуд;

Но за руки його схопила

Сивилла і одговорила,

Щоб не заходив дурно в труд.

52

І в дальнійший путь потаскала –

Не скалився би да ішов:

І так швиденько мандровала,

Еней не чув аж підошов,

Хватаючися за ягою;

Як ось узріли пред собою

Чрез річку в пекло перевоз.

Ся річка Стиксом називалась,

Сюди ватага душ збиралась,

Щоб хто на той бік перевіз.

53

І перевозчик тут явився,

Як циган, смуглой тварі був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як пузир надув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали,

А голова вся в ковтунах;

Із рота слина все котилась,

Як клоччє, борода скомшилась,

Всім задавав собою страх.

54

Сорочка, зв’язана узлами,

Держалась всилу на плечах,

Попричепляна мотузками,

Як решето, була в дірках;

Замазана була на палець,

Засалена, аж капав смалець,

Обутий в драні постоли;

Із дір онучі волочились,

Зовсім, хоть вижми, помочились,

Пошарпані штани були.

55

За пояс лико одвічало,

Висів на йому гаманець;

Тютюн, і люлька, і кресало,

Лежали губка, кременець.

Хароном перевізчик звався,

Собою дуже величався,

Бо й не на шутку був божок:

З крючком весельцем погрібався.

По Стиксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.

56

На ярмальці як слобожане

Або на красному торгу

До риби товпляться миряне,

Було на сьому так лугу.

Душа товкала душу в боки

І щекотали, мов сороки;

Той пхавсь, той сунувсь, инчий

Всі м’ялися, перебирались,

Кричали, спорили і рвались,

І всяк хотів, його щоб віз.

57

Як гуща в сировці іграє,

Шипять, як киснуть, бураки,

Як против сонця рій гуляє,

Гули сі так небораки,

Харона, плачучи, прохали,

До його руки простягали,

Щоб взяв з собою на каюк;

Но сей того плачу байдуже,

На прозьби він глядів не дуже:

Злий з сина був старий дундук.

58

І знай, що все веслом махає

І в морду тиче хоч кому,

Од каюка всіх одганяє,

А по вибору своєму

В човнок потрошечку сажає,

І зараз човен одпихає,

На другий перевозить бік;

Кого не возьме, як затнеться,

Тому сидіти доведеться,

Не бойсь, і цілий, може, вік.

59

Еней в кагал сей як убрався,

Щоб зближитися к порому;

То з Палінуром повстрічався,

Що штурманом був при йому.

Тут Палінур пред ним заплакав,

Про долю злу свою балакав,

Що через річку не везуть;

Но баба зараз розлучила,

Енея к батьку потащила,

Щоб довго не базікав тут.

60

Попхались к берегу поближче.

Пришли під самий перевіз,

Де засмальцьований дідище

Вередовав, як в греблі біс;

Кричав, мов будто навіжений,

І кобенив народ хрещений,

Як водиться в шиньках у нас;

Досталось родичам сердешним,

Не дуже лаяв словом ґречним,

Нехай вже зносять в добрий час.

61

Харон, таких гостей узрівши,

На їх іскоса подививсь,

Як бик скажений заревівши,

Запінивсь дуже і озливсь:

«Відкіль такії се мандрьохи,

І так уже вас тут не трохи,

Якого чорта ви прийшли?

Хіба щоб хати холодити,

Вас треба так одпроводити,

Щоб ви і місця не найшли.

62

Геть, проч, вбирайтесь відціль к чорту,

Я вам потилишника дам;

Поб’ю всю пику, зуби, морду,

Аж не позна вас дідько сам;

Ійон вже як захрабровали.

Що і живи примандровали,

Бач, гиряві, чого хотять!

Не дуже я на вас покваплюсь,

Тут з мертвими ось не управлюсь

Що так над шиєю стоять».

63

Сивилла бачить, що не шутка.

Бо дуже сердиться Харон;

І щоб не зділалась побудка,

Дала стариганю поклон:

«Да ну, на нас лиш придивися,

Сказала, – дуже не гнівися,

Не сами ми прийшли сюди;

Хіба ж мене ти не пізнаєш,

Що так кричиш, на нас гукаєш –

Оце невидані біди!

64

Ось глянься, що оце такеє!

Утихомирся, не бурчи;

Ось деревце, бач, золотеє,

Тепер же, коли хоч, мовчи».

Потім все дрібно розказала,

Кого у пекло провожала,

До кого, як, про що, за чим.

Харон же зараз схаменувся,

Разів з чотири погребнувся

І з каючком причалив к ним.

65

Еней з Сивиллою своєю

Швиденько в човничок войшли;

Кальною річкою сією

На той бік в пекло поплили;

Вода в розколини лилася,

Що аж Сивилла піднялася,

Еней боявсь, щоб не втонуть,

Но пан Харон наш потрудився,

На той бік так перехопився,

Що нельзя й оком ізмигнуть.

66

Приставши, висадив на землю;

Увзяв копейку за труди,

За працьовиту він греблю,

І ще сказав, іти куди.

Пройшовши відціль гонів з двоє,

Побравшись за руки обоє,

Побачили, що ось лежав

У бур’яні бровко муругий,

Три голови мав пес сей мурий,

Він на Енея загарчав.

67

Загавкавши на три язики,

Уже був кинувсь і кусать,

Еней підняв тут крик великий.

Хотів чимдуж назад втікать.

Аж баба хліб бровку швирнула,

І горло глевтяком заткнула,

То він за кормом і погнавсь;

Еней же з бабою старою,

То сяк, то так, попід рукою,

Тихенько од бровка убравсь.

68

Тепер Еней ввалився в пекло,

Прийшов зовсім на инчий світ

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд.

Там тілько тумани великі,

Там чутни жалобниї крики,

Там мука грішним не мала.

Еней з Сивиллою гляділи,

Які тут муки всі терпіли,

Якая кара всім була.

69

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сей грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

70

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттєм підгоняли,

Коли який з них приставав.

71

Огненной пугою там драли

Кругом і спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ.

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штиркали,

Щоб не хапались умирать.

Робили розниї їм муки,

Товкли у мущирах їх руки,

Не важились щоб убивать.

72

Багатим да скупим вливали

Гаряче золото у рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились,

Да по чужих кутках живились.

Такі повішени за крюк

Зачеплени за грішне тіло,

На світі що грішило сміло

А не боялося і мук.

73

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмистри,

І ратмани, і бургомистри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Да тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

74

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм давав,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в перезвах бував

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи у шапках,

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

75

І всі разуми филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не гонялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями,

Та знали б церков щоб одну;

Ксендзи по-кінській щоб не ржали,

А мудрі звізд щоб не знімали –

Були в огні на самом дну.

76

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головках,

І тілько знай що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків,

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидче умирали,

Щоб їм принятись до замків.

77

І ті були там лигоминці,

Піддурівали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали,

Підманівали, улещали,

Поки добрались до конця,

Тогді дівки обман познали,

Да ба! – уже товстенькі стали,

Що послі сором до вінця.

78

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмалкам,

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Там всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинькарі.

І ті, що хвиги-миги возять,

Що в боклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

79

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плути;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики, всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдомаки і всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський.

Кушнірський, ткацький, шаповальський

Кипіли в пеклі всі в смолі.

80

Там всі невірні і христьяне

Були пани і мужики,

Були шляхтяне і міщане.

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі.

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряне і попи.

81

Гай! гай! да нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

Зв’язани були їм руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

83

Еней од сих як одступився

І далі трохи одойшов,

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці то галас ісправляли,

Бо дуже вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

84

Там дівки, баби, молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід,

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловікам не онеє,

Да коли жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити їм.

85

Були там чесні пустомолки,

Що знали ввесь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві меж людьми стояли,

І головами все хитали;

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

86

Були і тії там панянки,

Що наряжались на показ;

Мандрьохи, фльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушували губи,

І скалили біленьки зуби,

Да й не давали старшим міст.

87

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на їх глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх покормили,

Щоб послі гарно погулять

І з паробками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.

88

Там мучилися і вдовиці

З куделями на головах;

Що бігали на вечерниці,

Були ж смирненькі при людях;

А без людей – не можна знати

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей,

Їм тяжко в пеклі докоряли.

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

89

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоть не своєю.

Причаровать к себі народ;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якієсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

Все жарти їм були да сміх.

90

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Стариї баби, що ворчали,

Базікали о всіх ділах;

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли да били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали

Да з хлопцями як гарцьовали,

Та й по дитинці привели.

91

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без ветушки на клубок;

На припечках щоб не орали,

Да ще у комин не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

92

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать.

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Людський рогами лоб вінчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

93

Еней щось бачив там немало

І всяких грішниць у смолі,

Як з кабанів топили сало,

Так шкварилися сі на огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в ребронах.

Були в намітках, шинйонах,

Були всі грішні жіночки.

94

Но се були все осуждені,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер;

Сі всі були в другом загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали попадуть куда;

Еней на первих подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

95

Ввійшовши же в якусь світлицю,

Побачив там багацько душ,

Вмішавсь якраз між їх станицю

Проміж гадюк мов чорний уж.

Тут розні душі похожали,

Все думали да все гадали,

Куда-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх впустють веселитись,

Чи, може, в пекло посмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

96

Було їм власно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мірковати –

Яка душа, де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

97

Сутяга толковав укази,

І що то значить наш Статут;

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут.

Мудрець же хвизики провадив,

Знай, толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся.

Розказовав і дивовався,

Що добре знав панів дурить.

98

Суддя там признавався сміло,

Що з ґудзиками за мундир

Переоначив праве діло

І, може б, навістив Сибір;

Да смерть ізбавила косою.

Щоб кат легенькою рукою

Плечей єму не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

Да чванивсь, як людей морив.

99

Там дармоїди похожали,

Всі фертики і паничі,

На пальцях ногтики кусали,

Розприндившись, як павичі;

Все очі вгору піднімали,

По світу нашему вздихали,

Що рано їх побрала смерть;

Не всім, що голови вскружили,

Не всіх на світі подурили.

Не всім успіли носа втерть.

100

Моти, картьожники, п’янюги

І ввесь проворний чесний род;

Лакеї, конюхи і слуги,

Всі кухарі і ввесь наброд,

Побравшись за руки, ходили

І все о плутнях говорили,

Як паній і панів дурили,

І як робили, як жили,

Як по шиньках вночі ходили

І як з кишень хустки тягли.

101

Там придзигльованки журились,

Що нікому вже підморгнуть,

За ними більш не волочились,

І сміттєм їх засипан путь;

Тут більше щоб не ворожили,

Людей би добрих не дурили.

Які ж дівок охочі бить,

Зубами з серця скреготали,

Що наймички їх не вважали

І не хотіли їм годить.

102

Еней узрів свою Дидону,

Осмалену, мов головня,

Якраз по нашему закону

Пред нею шапочку ізняв:

Здорова будь, де ти взялася?

І ти, сердешна, приплелася

Із Карпагена аж сюда?

Якого біса ти спеклася,

Хіба на світі нажилася?

Чорт мав тобі тогді стида.

103

Яка моторна молодиця,

Да глянься, вмерла залюбки…

Рум’яна, повна, білолиця,

Хто преж глядів, лизав губки;

Тепер з тебе яка утіха?

Ніхто не гляне і для сміха,

Навік тепер пропала ти!

Я далебі, в том не виною,

Що так роздяковавсь з тобою,

Мені приказано втекти.

104

Тепер же, коли хоч, злигаймось

І нумо жить так, як жили,

Тут закурім, заженихаймось,

Вже не розлучимось ніколи;

Чи бач, як я тебе шаную,

Що коли хоч і поцілую…»

Йому ж Дидона наодріз

Сказала: «К чорту убирайся,

До мене більш не прихиляйся;

Лиш сунсь, тобі розквашу ніс!»

105

Сказавши, чорт вість де пропала,

Еней не знав, що і робить.

Коли б яга не закричала,

Що довго годі говорить,

То, може, так би застоявся.

Що там і досвітку дождався,

І ребра, може б, полічив:

З жінками щоб не женихався,

Над мертвими не наглумлявся,

До смерті вдов не доводив.

106

Еней з Сивиллою попхався

В пекельную подалі глуш;

Як на дорозі повстрічався

З громадою знакомих душ.

Тут всі з Енеєм обнімались,

Чоломкались і ціловались,

Побачивши князька свого;

Тут всяк сміявся, реготався,

Еней до всіх їх доглядався,

Знайшов з троянців ось кого:

107

Грицька, Терешка, Опанаса,

Панька, Охріма і Харка,

Єроху, Єрмоленка, Власа,

Кузьму, Пархома і Яцька,

Омельку, Сидора, Євхима,

Потапа, Лазаря, Трохима;

Були Денис, Остап, Євсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

І сам Вернигора Муйсій.

108

Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

Де реготня тут ні взялася

І всяку всячину верзли;

Згадали чорт сам зна колишнє,

Балакали уже і лишнє,

Еней сам тута розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоть ізошлися і раненько,

Да пан Еней наш опізнивсь.

109

Сивиллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

І по пустому забавлялось:

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці тоже всі здригнули.

Куда хто запопав махнули,

Еней за бабою пустивсь.

110

Ішли, як би мні не збрехати,

Долиной, полем і ліском.

Як ось забачили і хати,

І весь Плутонів царський дом.

Сивилла пальцем указала

Зрадів, Енеєві сказала:

«От тут і пан Плутон живе

Із Прозерпиною своєю,

До їх-то на поклон з гіллею

Тепер я поведу тебе».

111

І тілько що прийшли к воротам

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка, криворота:

«Хто йде?» – їх стала окликать.

Мерзенне чудо се стояло

І біле (?) близь ворот в клепало,

Як в панських водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися клубками

На голові і на плечах.

112

Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла бичовала,

Кришила, била і щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, товкла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.

113

Еней, бідняжка, ізлякався

Увесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все розказала

Так, як сама здорова знала.

Що в пеклі єсть суддя Ояк (?);

Хоть він на смерть не осуждав,

Да мучити повеліває,

І як звелить – і мучать так.

114

Ворота сами одчинились,

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сивиллою пустились,

Щоб Прозерпині честь оддать

І піднести їй на болячку

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к їй Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били.

Бо хиріла їх госпожа.

115

А далі вперлись і в будинки

Підземного сього царя,

Було не видно ні пилинки,

А все в них світло, як зоря;

Цвяховани там були стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, олово, свинець,

Блищали міді там і криці.

Всі убрані були світлиці;

І в правду, панський був дворець…

116

Еней з ягою розглядали

Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли

І очі на лоби п’яли;

Проміж собою все зглядались –

Всьому дивились, осміхались,

Еней на радощах скакав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали:

Еней і сих тут навіщав.

117

Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бадян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ней був і перець, і шапран.

118

І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшенишні, білі,

З кав’яром пухли буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терн, мед, полуниці,

Крутиї яйця з сировцем;

І дуже смачную яєчню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

119

Великеє було роздоллє

Тому, хто праведно живе,

Так, як великеє незгоддє

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Все даром брав, не тратив поту,

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, грай да веселися,

Мовчи, кричи, танцюй, крутися;

Рубайсь – так і дадуть палаш.

120

Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже щоб хоть заікались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердились і не гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут, як брати;

Тут всякий властно женихався.

Ревнивих ябед не боявся,

Не мали ніякой біди.

121

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодних як святках;

Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось.

От так тут добре всі жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були?

122

«Не думай, щоб були чиновні, –

Сивилла сей дала одвіт, –

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В кармазинах або в сап’янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать; «і паки»,

Не ті, що в золотих шапках.

123

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорождені,

З яких був людський глум і сміх;

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах;

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випровожали,

В потилицю і по плечах.

124

Се вдови бідни, безпомочни.

Яким приюту не було;

І діви чесни, непорочни,

Которим горба не дуло;

І що без родичів остались…

Да сиротами називались,

А послі втерлись і в оклад;

І що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

125

Тут также старшина правдива, –

Бувають всякії стани;

Но тілько трохи сього дива,

Не кваплються на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого повіту,

По білому єсть скілько світу,

Которі праведно жили».

126

«Скажи ж, моя голубко сиза. –

Іще Еней яги спитав. –

Що батька я своего Анхиза

І в вічі досі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема загона (?)

Куда його щоб засадить?»

«Він божої, – сказала – крові,

І вибира все по любові,

Де схоче, буде там і жить».

127

Балакавши, зойшли на гору,

На землю сіли оддихать,

І, попотівши саме впору,

Тут принялися розглядать,

Анхиза щоб не прогуляти,

І даром тутечки не хляти;

Анхиз тогді в яру гуляв,

І, похожавши по долині.

Любимої своей дитини

З часу на час все дожидав.

128

Як глядь на гору ненароком.

Як глядь угору ненароком,

І там свого синка узрів

Побіг старий не прямо – боком,

Хватавсь з синком поговорити.

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

По-батьковській поціловати.

Його почути голосок.

129

«Здоров, синашу, ма дитино! –

Анхиз Енеєві сказав. –

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Там поговорим о пригоді,

Про тебе будем мірковать».

Еней стояв так, як дубина,

Котилась з рота тілько піна,

І сам не знав що й начать.

130

Анхиз, сю бачивши причину,

Чого синочок сумовав,

Хотів обнять свою дитину –

Та ба! уже не в ту попав;

Принявсь його щоб научати

І тайности йому сказати,

Який Енеїв був і плід,

Якії діти будуть брави,

На світі зроблять скілько слави.

Яким то хлопцям буде дід.

131

Тогді-то в пеклі вечерниці

Лучились, бачиш, як на те,

Були дівки да молодиці

І там робили не пусте:

І ворона собі іграли,

Весільни пісеньки співали,

Співали тут і веснянки;

Палили клоччя, ворожили,

У жмурки грали, в ладки били,

Загадовали загадок.

136

І зараз в горщечок наклали

Відьомських всяких-розних трав,

Які на Йванів вечер рвали,

І те гніздо, що ремез клав:

Васильки, папороть, шевлію,

Петрів батіг і конвалію,

Любисток, проскурень, чебрець;

І все се налили водою

Погожею, непочатою,

Сказавши скількось і словець.

137

Горщок сей черепком накрили,

Поставили його на жар.

І тут Енея присадили,

Щоб огоньок він роздував;

Як розгорілось, зашипіло,

Запарилось, заклекотіло,

Ворочалося зверху вниз;

Еней наш насторошив уха,

Мов чоловічий голос слуха,

І чує те старий Анхиз.

138

Як стали роздувать пильнійше,

Горщок той дужче клекотав,

Почули голос виразнійше,

І він Енею так сказав:

«Енею годі вже журитись,

Од його має розплодитись

Великий, дуже сильний рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воєвати,

Підверне всіх собі під спід.

139

І Римськії поставить стіни,

В них буде жить, як у раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там буде жить да поживати,

Покіль не будуть ціловати

Ноги якоїсь постола…

Но відсіль ти сей час вбирайся

І з панотцем своїм прощайся,

Щоб голова тут не лягла».

140

Сього Анхизу не бажалось,

Щоб попрощатися з синком,

І в голову йому не клалось,

Щоб з ним так бачитись мельком.

Да ба! вже нічим пособити,

Енея треба відпустити,

Із пекла вивести на світ.

Прощалися і ціловались,

Слізьми гіркими обливались –

Анхиз кричав, як в марті кіт.

141

Еней з Сивиллою старою

Із пекла бігли напростець;

Синок ворочав головою,

Поки аж не сховавсь отець;

Прийшов к троянцям помаленьку

І крався нишком, потихеньку,

Де їм себе велів пождать.

Троянці покотом лежали

І на розсвіті добре спали –

Еней і сам уклався спать.

Примітки

Строфи 82, 132, 133, 134, 135 у виданні 1798 року відсутні.

Подається за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 79 – 114, 405 – 422.