Дія 2

Марко Кропивницький

В глибині кону скалистий берег річки, подекуди порослий очеретом, кугою, лозою і терном. Біля лози прив’язаний човен; по той бік річки мріє село; на другому плані ліворуч сад, пліт і хвіртка, праворуч криниця з журавлем і жолобом.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10

Ява 1

Олеся і Марфа Варфоломіївна

(виходять з хвіртки і співають, підходять до річки. У Марфи Варфоломїівни в руці вузлик з роботою.)

Не там щастя, не там доля,

Де багаті люде;

Кого злуче коханнячко,

Там і гаразд буде.

Ти, дівчино, засмучена,

Скажи, що думаєш;

Щодня нудиш білим світом,

Рученьки ламаєш.

Ой тим же я та нудюся,

Рученьки ламаю,

Що літа мої минають,

А долі не знаю.

Половина літ минуло,

Щастя не зазнала,

Біле личенько змарніло,

Брівоньки злиняли.

Не втішайтесь, воріженьки,

Моїй пригодоньці,

Що йдуть марно літа мої,

Як лист по водоньці.

Безталанною вродилась,

Такою й загину,

Породила мене мати

В нещасну годину.

Марфа Варфоломіївна

Сонечко вже на полудень звернуло, довгенько я засиділась у вас; доки перехоплюсь через річку, почне вечоріти. (Іде в човен.) Коли ж ти до нас, Олесю?

Олеся

Коли надумаю. Що у мене – робота яка, чи діло пильне, котре примушує сидіти дома? Я білоручка: ні панянка, ні мужичка, ні Богу свічка, ні чортові кочерга!

(Регоче.)

Марфа Варфоломіївна

Робиш те, що і всі роблять у твоїм становищі.

Олеся

Мені так не подобається. Що то за життя – без цілі, без напрямку? Я не можу, Марфушо, так жити, інша у мене натура… Коли б я змогла тобі розказати все, що діється у моїх думках, ти б зрозуміла… Не сила моя згорнути тих думок докупи, через те щоразу все гірш налягають вони на душу. Коли б змогла заразом обміркувати їх – не заморочувалася б до знесилення. Пригнічує мене переконання, що постерегаю в собі що день все більший брак освічення.

Марфа Варфоломіївна

Он що? Мало чого кому бракує, та не все коїться по нашому хотінню, по щучому велінню. Це від байдиків лізе тобі таке в памороки: того хотіла, того брак, а того й надто… Понакуповувала усяких книжок, та й не даси ради ні собі, ні книжкам… Коли б попоробила щодня до втоми, наприклад, тягаючи горшки з печі та в піч або хліб вимісюючи, як мені доводиться мало не щодня, – не заморочувалася б.

Олеся

Хіба я іноді не роблю до втоми?

Марфа Варфоломіївна

Що іноді? Іноді не щодня!..

Олеся

Роблю, і не помага!

Марфа Варфоломіївна

Стережись, Олесю, щоб ти зовсім не стерялася.

Олеся

А що, Марфушо, як я і справді стеряюсь? А воно ніби до того і йдеться! Ось слухай. Почну шити що чи вишивати – думки, як галич, вкриють, візьму книжку читать – і який-небудь факт так докірливо ущемить за серце, що годі вже й читать; зрадливі, болючі думки налопом обгорнуть душу і давлять її, і рвуть на шматки… Я кидаю книжку, біжу з хати в поле, на леваду… А там як спогляну, що як то другі за той гіркий шматок хліба день у день спину гнуть та кривавим потом умиваються, і тоді вже мені не тільки важчає, а й соромно робиться, так соромно, що хоч і крізь землю провалитись!..

Марфа Варфоломіївна

Чого ж соромно?

Олеся

І сама не знаю… І кинулася б я до тієї праці, і робила б до втоми, до знесилення… Аж тут раптом обхопить, мов перевеслом, інша, глумлива та докірлива думка і ніби зазирає тобі в вічі і допитує: «А далі ж що? Наробишся й ти до втоми, а далі ж що?..» Під впливом цієї невідчепної болячки я немов умліваю, опадають мої руки, і в голові метушиться!..

Марфа Варфоломіївна

Чудна! Краще подумала б так, що не всім же гірко працювати, бо не всім однакова доля і талан.

Олеся

А чому не всім? А за які вчинки? Отут мої думки завжди і зупиняються. Чому не всім?

Марфа Варфоломіївна

Ну, цього вже нам з тобою не розгадать!..

Олеся

Оце мене мучить і не дає супокою!..

Марфа Варфоломіївна

А мені про те неначе байдужісінько.

Олеся

Не вірю, не може цього бути!.. Навіщо нас так мало вчать?.. Нічому-нічому не навчають… Я хотіла б кожній своїй думці дати розвій і напрямок, а мушу зупинятись на першім ступні і бідкатись, борсатись з думками, мов пташка в сильцях… Отака наша навука!.. І до чого вона мені? Ніби з-під поли показали ту навуку, як пхикавій дитині цяцьку, та й знов заховали. Ну, навіщо віддавали мене до школи?

Марфа Варфоломіївна

Спитай вже заразом, навіщо тебе й на світ породили.

(Регоче.)

Олеся

Чому не віддали мене в гімназію?

Марфа Варфоломіївна

Мало б чого ти не захотіла.

Олеся

Краще не знати нічого, ніж мало знати!

Марфа Варфоломіївна

Не біжи за великим, щоб малого не згубить.

Олеся

Нема чого губить. Не шкода мені тієї навуки, котра скидається на приказку «цить, не плач, мати спече калач, медом помаже, тобі покаже, а сама з’їсть»…

Марфа Варфоломіївна

Дякуй, що тебе й тому батьки навчили.

Олеся

А я хочу ще вчитись, ще і ще!..

Марфа Варфоломіївна

І не думай, бо не пустять.

Олеся

Як не пустять, я чого-небудь налихотворю.

Марфа Варфоломіївна

Ти одна у отця-неньки, звісно, шкода буде відпустити.

Олеся

А не бійсь, коли б заміж захотіла, то з дорогою душею зараз віддали б. (Вдивляється вподовж річки і показує рукою.) Ондечки, бачиш?

Марфа Варфоломіївна

Що таке?

Олеся

Через що я можу байдикувати, а ота молодиця, ондечки, бачиш, по той бік пере сорочки, а побіч неї аж п’ятеро дітвори, як пуп’янки, – через що ж вона мусить, не розгинаючи спини, працювати від ранньої зорі і до пізньої?

Марфа Варфоломіївна

А ти б замість того, щоб морочити памороки такими загадками – від чого та через що? – краще майнула б оце хутенько та й допомогла їй прати сорочок!..

Олеся

Ну й гаразд. Сьогодня допомогла б, а далі що?

Марфа Варфоломіївна

А там вже воно само визначиться.

Олеся

А завтра ж вона знов муситиме працювати.

Марфа Варфоломіївна

І слава Богу, як муситиме, а от як знесилиться.

Олеся

То-то, як знесилиться! Я про те ж і міркую: що буде, як вона знесилиться? Марфушо, що буде?

Марфа Варфоломіївна

А буде те, що Бог дасть.

Олеся

А людям би-то до того нема й діла? Ні, Марфушо, так не можна. Люде повинні знати, що буде і з нею, і з отими пуп’янками! Я скільки разів намагалася це обмірковувати з деякими людьми, але виходить, що або вони мене не розуміють, або я їх!.. Коли б я мала великі достатки…

Марфа Варфоломіївна

Тай міркувала б зовсім інакше.

Олеся

Нізащо на світі!.. Ніколи я не переміню своїх замірів, ніколи!.. Хитаєш головою? Звичайно, що ти тепер власна дати моїм думкам яке хочеш прізвище, власна і мене саму образити пустомелею чи фантазьоркою, як вже й не раз ображала. Ну що ж, ображай ще, а я не похитнусь в своїх замірах!..

Марфа Варфоломіївна

Пустомелею була, пустомелею і довіку зостанешся. Кожному зростові свої виграшки, тільки що тобі й до старости, мабуть, ляльки людьми здаватимуться!..

Олеся

Звісно, що я дурочка, а ти умочка. Тільки ця дурочка так іноді глибоко загляда собі в душу, як умочці і на вбачається.

Марфа Варфоломіївна

Мені нема чого заглядать собі в душу.

Олеся

Краще, Марфушо, заглядать собі в душу якнайглибш і якнайпрозоріш тоді, коли ще зможеш дивиться в неї, не червоніючи.

Марфа Варфоломіївна

Це вже з якоїсь нової книжки висмикнула цю промову. І чого б ти мала червоніти? Чи ти що вкрала, чи ограбувала кого?

Олеся

Тобто ти нічого не знаєш?

Марфа Варфоломіївна

(здивовано).

Що таке?

Олеся

Марфушо, скажи мені від серця, як щира подруга, як ти на це дивишся?

Марфа Варфоломіївна

На віщо? Постривай, ти в жарт чи?.. Я нічого в товк не візьму, про віщо ти?..

Олеся

Чула ти, що люде кажуть? Скажи, як кажуть?

Марфа Варфоломіївна

Та про віщо ж, про віщо ж бо?

Олеся

Про мого отця та про Леоніда Петровича що люде кажуть?

Марфа Варфоломіївна

А-а. То так би зразу й казала, а то завела такої… Кажуть, що Леонід Петрович моститься тебе сватати.

Олеся

Та ні, я зовсім не про те тебе питаю. Що люде кажуть… про землю? Ти ж знаєш, що земля Леоніда Петровича дісталась нам вся?

Марфа Варфоломіївна

Знаю.

Олеся

А знаєш, як дісталась?

Марфа Варфоломіївна

Як і другим дістається. Люде кажуть, що тепер би Леоніду Петровичу оженитись на тобі, то й полатався б.

Олеся

Не те, все не те ти кажеш!..

Марфа Варфоломіївна

Ну, що ж, була б поміщицею, дворянкою, баринею!.. (Глянула на сонце.) Хі, вже скоро й сонечко заходитиме, ото забалакалася з тобою.

Олеся

Стривай! От дивись на мене, Марфушо, нічого я не вкрала, нікого я не ограбувала, правда? А червонію. Кажуть, що діти не повинні в гріхах батьків своїх; а от я ніби повинна!..

Марфа Варфоломіївна

Це ти вже щось таке почала вигадувати!.. Як собі знаєш, так і міркуй, а мене не силкуйся заморочити. Скажу тобі коротенько: родителів тобі судити зась, от що! Іменно зась!..

Олеся

Тадже земля Леоніда Петровича удвоє дорожче стоїть тії ціни, за котру нам дісталася. Як же так, Марфушо? Це, стало бить, притисли людину до стіни і взяли за горлянку?..

Марфа Варфоломіївна

Годі, годі, не хочу й слухати!.. (Одмахується рукою і йде у човен.) Родителів судити зась!

Олеся

Ну, я вже замовкла, годі, не треба… Знайду з ким іншим про це обміркувать…

Марфа Варфоломіївна

(помовчала).

А признайся, кортить тобі бути дворянкою?

Олеся

(нехотячи регоче).

Кортить!

Марфа Варфоломіївна

Я думаю, що нам вже тоді до вас і не рівнятись.

Олеся

Так! Тобі така мова до вподоби? їдь вже, або що!.. Прощай!

Марфа Варфоломіївна

Недаром Нихвінт розказував мені…

Олеся

Про віщо він розказував?

Марфа Варфоломіївна

Що ти сказала йому, що він тобі не до пари.

Олеся

Сказала, це правда. Як у мене на душі було, так я й сказала! Не до вподоби мені Нихвінт Варфоломейович. І не вірю, щоб він мене кохав. За віщо йому мене кохати? Ні лицем, ні думками йому я не до серця.

Марфа Варфоломіївна

Я його серця не знаю, тобі видніш.

Олеся

Я ж і бачу. Думки наші цілком нарізнь. У Нихвінта Варфоломейовича які заміри? Спитала його: «Щоб ви, – кажу, – робили, якби мали достатки?» – «Купив би, – каже, – в городі дом». А далі? – «Віддав би його під кватирі». Та й тільки? – «А потім зібрав би, – каже, – ще грошей та купив би і другий дом». – А далі, кажу, і третій? А він, регочучи, каже: «Почему ж і не четвертий?»… А далі що? – питаю. – «А що ж далі?» – відмовив, усміхаючись. І так гидко усміхнувся, що ніби аж мороз у мене поза шкурою пішов. Хіба ж це, Марфушо, життя?

Марфа Варфоломіївна

А якого тобі ще кращого?

Олеся

Ай-ай-ай!.. Що ти кажеш, Марфушо? З кожним днем я все менш починаю тебе розуміти!.. Невже забула, як ми колись маріли, що як повиростаємо, то віддамо себе цілком на користь і підмогу людям?

Марфа Варфоломіївна

Дурні ми були, то дурощі й плели. Ти ще й доси у хмарах літаєш, а я вже скінчила ітоги і з маренням, і з дурінням, і перейшла, як кажуть, на практичний грунт… Натякнула тобі, а тепер кажу навспряжки, що піду заміж за псаломщика, за Воздвиженського, ото і кінець.

Олеся

А далі що?

Марфа Варфоломіївна

А далі буде те, що Бог дасть. Прощай! (Іде в човен.) Давай, будем перегукуватись, аж доки доїду до того берега, охотніш їхатиметься.

(Від’їжджаючи, почина співать, Олеся підтягує, сівши на скелі.)

Та болять ручки, та болять ніжки,

Гей, та пшениченьку жнучи,

Та пшениченьку жнучи,

Та уже мені надокучило,

Гей, та миленького ждучи.

Та нема ж мого та миленького,

Гей, та нема мого пана,

Та й уже ж моя та постіль біла,

Гей, та пилочком припала.

Та із-за гори, та із-за кручі,

Гей, та риплять мажі йдучи.

А воли ремигаючи,

А чумаченьки та вигукуючи…

Ява 2

Лукерія Степанівна і Олеся.

Лукерія Степанівна

(гука).

Олесю-гу! А я тебе шукаю по саду та по леваді, думала, знов сапаєш огородину за котрусь поденну або няньчиш чию дитину…

Олеся

А хоч би й так?

Лукерія Степанівна

Воно ж таки тобі і пристало тепер…

Олеся

Робота більш пристала, ніж баглаї.

Лукерія Степанівна

Он там, на грядках, Харитониха обполює баклажани та дуже бідкається, що нікому поняньчити дитину…

Олеся

Ось піду зараз та й поняньчу.

Лукерія Степанівна

Піди, піди мерщій! Вчора вона реготала на всю леваду, що знайшлась, каже, нянька на дурничку, нехай ще й сьогодня порегоче.

Олеся

Нехай! Це ви чи не хочете мене роздратувати? Мабуть, нема на кому зірвати серце, то на мене напались?

Лукерія Степанівна

Не в тім сила!.. Ондечки Леванід Петрович приїхав, оце свіжо, від презводителя.

Олеся

То що з того?

Лукерія Степанівна

Чого він почав учащати до презводителя?

Олеся

А нам яке діло?

Лукерія Степанівна

Коли б ти побачила, який на ньому мундир, а ордерів скільки!.. Дві мендалі і два хреста отутечки на грудях висять; а один хрестик на шиї. Певно, що на ньому не малий таки чин.

Олеся

І нехай собі.

Лукерія Степанівна

Я оце уперше побачила його у мундирі. Ох, коли б він не накоїв нам лиха з тією закладною, щоб земелька нам соком не вийшла. Як ти думаєш?

Олеся

Нічого я об тім не думаю.

Лукерія Степанівна

Ти ж там у книжки дивишся, то тобі видніш, ніж мені.

Олеся

У законах про те пишуть, а не в тих книжках, у котрі я дивлюсь.

Лукерія Степанівна

А ти б і закони передивилась.

Олеся

Де ж я їх візьму?

Лукерія Степанівна

Бач, чортзна-яких книжок щоразу понакуповуєш до біса, а тих, котрі притьмом потрібні, якраз і нема.

Олеся

Та чого ви так метушитесь?

Лукерія Степанівна

Як глянула я на мундира та на ордери, то так уся і затремтіла. Певно, він має немалу силу і біля міністрів, а може, й біля царя…

Олеся

Йому те і на користь, а вам чого тремтіти?

Лукерія Степанівна

А хто ж його зна, чого? Такий жах мене обгорнув, такий жах, як глянула на мундира та на мендалі, а від чого, не зрозумію!

Олеся

А що, мамо, як Леонід Петрович віддасть гроші, чи татко вернуть йому землю?

Лукерія Степанівна

(жахнулась).

З якої речі? Вона нам дісталась по закладній.

Олеся

Мабуть же, земля дорожча тії ціни, за котру вона була закладена?

Лукерія Степанівна

Хоч би вона і втроє дорожча була, так вона нам хвармально перейшла з торгів, по купчій.

Олеся

Так що ж, що хвормально? Хвормально ж можна і вернути. У Леоніда Петровича у той час не було грошей.

Лукерія Степанівна

То це ж вже він і винен, що не роздобув.

Олеся

Та він же, не хто другий. А як він захоче віддать гроші?..

Лукерія Степанівна

Мало б чого він не схотів. Земля нам перейшла хвармально.

Олеся

Кажуть, що на торги ніхто навіть не явився, ніби щось скрутили, чи що?.. І земля дісталась таткові за дешево… Це ж виходить очевидячки будувати своє щастя на чужім безталанні?

Лукерія Степанівна

Може, й так… Не знаю, як воно виходить по-книжному, а ми потрапляємо за громадським розумом; як люде, так і ми. Дали о ми зівка, то другі вхопили б земельку, а ми зісталися б з московською борулькою…

Олеся

А я певна, що батько не захочуть так дешево взяти землю.

Лукерія Степанівна

Вже і взяв. Земля нам хвармально дісталась.

Олеся

Це вже я чула, що хвармально. А як, кажу, Леонід Петрович верне гроші?

Лукерія Степанівна

А хіба ми мало клопоталися ціле життя, щоб здобути цю земельку? Цебто по-твоєму виходить, що сьогодня я куплю вола чи корову і віддам гроші, а завтра той, що продав, принесе мені гроші назад і скаже: верни мені вола чи корову, то я й мушу вернуть?

Олеся

А хоч би й так?.. Крім того, то вольна продажа, а це…

Лукерія Степанівна

Ой, дочко, чи не дуже вже багато ти розуму набралась з книжок? Велику ти вагу береш на свої плечі, гляди, щоб не спіткнулася… Недаром я натякала скільки разів батькові, що пора тебе до рук прибрати. Через тебе он вже й наймички мені грубіянствують, бо ти з ними з усіма мало не посестрилась, через то вони мене й вухом не ведуть.

Олеся

Бо ви не вмієте з наймичками поводитись.

Лукерія Степанівна

Цебто ти вчитимеш мене, як мені з наймичками поводитись?

Олеся

Кажуть, що всяке поводження з боку видніш. Я й кажу вам, що бачу. Коли б ви змогли самі придивитись до вашого поводження, то й побачили б… Наприклад, сьогодня ви сидите з ними поруч і виявляєте свої скарги, особливо як з батьком посваритесь, то виявите перед ними і те, чого б не слід нікому знати; а завтра починаєте їх ні за що, ні про що лаяти та гризти… Взичаєте негречними та незвичайними словами… Ну, вона й не втерпе, огризнеться.

Лукерія Степанівна

А я повинна їй змовчати?

Олеся

І вона також людина.

Лукерія Степанівна

(кланяється).

Спасибі тобі, донечко! То це ти вже мене рівняєш до наймички, до якої-небудь репаної мугирки?

Олеся

А хіба ви з панського роду?

Лукерія Степанівна

Кожен за свої гроші пан!

Олеся

Пан, тільки з іншого боку.

Лукерія Степанівна

Так-так!.. Тебе тільки послухай, ти наговориш повнісіньку хату й кімнату!

Олеся

І навіщо нам у пани лізти? Скільки не квітчай ворону у павине пір’я, а вона все-таки не буде павою, а буде вороною. Є, мамо, поговірка «видко пана по халявах». Від чогось вона з’явилася. Пани, мамо, перш усього люде образовані.

Лукерія Степанівна

То, по-твоєму, я вже й необразована?

Олеся

Авжеж що ні.

Лукерія Степанівна

Ах ти ж, стерво ти вчене! Та я тебе як схоплю за коси, то так образую!..

Олеся

Оце якраз доладня розмова.

Лукерія Степанівна

Іч, яку зміюку вивчили собі на радість!

Олеся

Зміюка? А й години ще не пройшло, як при Марфуші плакались, що як то вам тяжко буде розрізнитись з дочкою-єдиначкою, як прийдеться заміж мене віддати, що як голоситимете та вбиватимитесь…

Лукерія Степанівна

І голоситиму! (Почина хникать.) Всі слізоньки виплачу та виголосю… Хіба буде мені, з ким пожуритись, теплим словцем перемовитись?..

Олеся

Навіщо вже й теплішої розмови, як ось зараз?..

Ява 3

Ті ж і Кіндрат Антонович.

Кіндрат Антонович

А що це ти, старушка, розхлипалась?

Лукерія Степанівна

Так собі. (Сіпа Олесю за рукав.) Мовчи!

Олеся

Забагнулося мамі заздалегідь оплакати мене, ще й женихів нема, а вони вже ніби виряжають мене з двору.

Кіндрат Антонович

Женихів, як собак, аби твоя охота.

Олеся

У мене до того охоти нема… Я маю де об чім з вами поговорити, тату.

Кіндрат Антонович

Ага… Шкода, що я не маю тепер часу… Ідіть краще в дом та готуйтеся до чаю.

Олеся

Ще рано до чаю лагодитись.

Кіндрат Антонович

Стара, там треба розпорядитись, щоб на вечерю що-небудь…

Лукерія Степанівна

Зараз іду.

(Пішла.)

Кіндрат Антонович

А ти, Олесю, піди з Левонідом Петровичем времяпрепровожденіє…

Олеся

А що, йому скучно? А мені з ним невесело.

Кіндрат Антонович

Все ж таки він ніби гость у нас. Вернувся оце від предводителя та такий засмучений.

Олеся

Як ви, тату, скінчили з ним за землю?

Кіндрат Антонович

По закону. Від закону я ані на ступінь!..

Олеся

Як же по закону?

Кіндрат Антонович

Га? (Оглянувся.) От, за чим ішов, про те й забув!.. Іди, я зараз тебе дожену. Треба подивитись, чи законопатили отого жолоба? І що за каторжний народ! Доки не тюкнеш десять разів, нічого він тобі не зробе.

(Пішов.)

Олеся

Обрид вже мені Леонід Петрович з своїми розказнями про Петербург. Балака про таке, що мене ані крихотки не цікавить… Як спитала у нього, як поступити на хвершальські курси, то він того й не знає.

(Пішла.)

Кіндрат Антонович

(сам).

Що це Олеся почина вже совати свого носа ніби туди, куди б і не слід? Е, цього-то вже я не вхвалив…

Ява 4

Леонід Петрович із хвіртки.

Леонід Петрович

Кондрат Антонович! А ты вот куда забрался? Все хлопочешь да хлопочешь.

Кіндрат Антонович

Такий же наш талан, що мусимо увесь вік, повзаючи навколюшках, копійку ту з землі вишкребати.

Леонід Петрович

Тебе ли сетовать на судьбу?

Кіндрат Антонович

Сам не жалуюся, а печінка ниє.

Леонід Петрович

Ты с ноющей печенкой еще и меня переживешь. (Вийма папиросу і закурює.) А я нарочно тебя искал, чтобы кой о чем потолковать…

(Предлагает папиросу.)

Кіндрат Антонович

Я дуже люблю слухать, як ви балакаєте про Петербурх, про чужі землі. Так ловко розказуєте, неначе я сам там був і все своїми очима бачив. А вже як почнете розказувать про царські дворці та про пам’ятники, так і не заснув би ніколи, все слухав би!..

Леонід Петрович

Здесь, я думаю, нам не помешают? Сядем!

Кіндрат Антонович

Я постою.

Леонід Петрович

Зачем же?

(Сіда на жолоб.)

Кіндрат Антонович

Ми вже привикли уважать вас ще за покійного вашого батюшки, Петра Григоровича, – царство їм небесне, вічний покій їх душечці!

Леонід Петрович

Значит, ты чувствуешь, что мой покойный отец для тебя сделал?

Кіндрат Антонович

Хто, я? Чувствую і дітям, і онукам накажу, як помиратиму, щоб чувствували. Та як і не чувствовать? Та я за душечку покійного мого благодітеля щогода, на Петра, панахиду правлю.

Леонід Петрович

Он действительно вывел тебя в люди из ничтожества!..

Кіндрат Антонович

Вони, діствительно вони! Вони постановили мене на ноги, це я всім кажу. Та коли б не вони, доси, може, вже мене й черва стріскала б. І, Боже-Боже, що то була за предобродітельна душечка!..

Леонід Петрович

Был я сегодня у предводителя дворянства.

Кіндрат Антонович

Знаю, мені Льовка розказував. Ще й до адвоката заїздили?..

Леонід Петрович

Левка что-нибудь лишнее наплел? Вечно суєт свой нос.

Кіндрат Антонович

Ні, він нічого такого не казав. Розказував тільки, як господин предводитель дворянства цілувалися з вами і самі підсажували вас у хваїтона. Казав, правда, що чув, як господин предводитель бовкнули про мене незвичайне слово: шкуродером мене звеличали!.. Але я того й вухом не веду. Конешне, вони господин предводитель дворянства, то їм можна взичать нас усякими меннями, їм ніхто не затуле рота!..

Леонід Петрович

Мало ли что о ком за глаза не говорят.

Кіндрат Антонович

Нам і в очі, і поза очі кажуть, але ми ніби того не дочуваємо і не добачаємо, а ведемо свою напряму, сказать, свою политику. І з адвокатом зволили совітуваться?

Леонід Петрович

Ты, вижу, все уж знаешь? Попотчевал Левку, а потом и повыспросил?

Кіндрат Антонович

Льовка сам дуже словоохотливий… а чарки горілки чому й не дать тому, котрий потребляє оную?

Леонід Петрович

Имение теперь твоє, по закону ты совершенно прав.

Кіндрат Антонович

Я, як бачите, від закона ані на ступінь!..

Леонід Петрович

Но знаешь ли ты, что если ты возьмешь у меня имение в той цифре, в какой оно у тебя было заложено, тогда я окончательно разорен?

Кіндрат Антонович

О, де ж таки? А служба ваша в Петербурзі?

Леонід Петрович

Служба? Мне теперь либо в петлю, либо пулю в лоб!..

Кіндрат Антонович

Та що це ви, Бог з вами, не лякайте мене! Це ви, певно, підпили трошки? Звичайно, гостювавши у господина предводителя, то вже не без того?.. У нас тут був один панок, господин Козубський, певно, знавали? І такий же приятний був чоловічок, ну як тілько підоп’є, зараз голову в петлю… Разів з п’ять вирятовували, а нарешті таки не встерегли – повісився. І які єсть кой-которі господа охочі до петлі!

Леонід Петрович

Моє положение безвыходное.

Кіндрат Антонович

Тошно, що как будьто незавидне… А ви не плошайте, надійтесь на Бога.

Леонід Петрович

А ты мне морали не читай.

Кіндрат Антонович

Скільки ще у вас тієї гордості! Отакі були покійні Петро Григорович, ваш батюшка, – царство їм небесне, вічний покій їх душечці!..

Леонід Петрович

Перестань панахиду петь! Не возьмешь же ты у меня землю по тридцати рублей за десятину? Ведь она стоит, по крайней мере, по сту рублей, а тебе досталась с банковским долгом по пятидесяти семи.

Кіндрат Антонович

Це правда, земелька хоч куди, я її і по сто двадцять не віддам.

Леонід Петрович

Ну, вот видишь?

Кіндрат Антонович

Кажу ж, що не віддам і по сто двадцять!.. І хоч вона мені по закону дісталась, а я все ж таки довічне молитиму за вас Бога, щоб послав вам здоров’я і…

Леонід Петрович

Я не нуждаюсь в твоих молитвах.

Кіндрат Антонович

Та вже скільки хочте, гнівайтесь собі, а я від свого заповіду не відступлюсь: я вже вас і в граматку записав, і двічі на часточку подавав о здравії!..

Леонід Петрович

Я буду тогда здоров, когда ты мне уплатишь остальные…

Кіндрат Антонович

Як ви кажете?

Леонід Петрович

Сколько ты мне прибавишь?

Кіндрат Антонович

За віщо?

Леонід Петрович

За землю. За землю мою, которая тебе досталась чуть ли не задаром? Сколько ты намерен мне добавить?

Кіндрат Антонович

У мене такого наміренія нема.

Леонід Петрович

Предводитель советовал мне поговорить с тобой по душе, понимаешь?

Кіндрат Антонович

Понімать понімаю…

Леонід Петрович

Подумай только, ведь ты меня ограбил.

Кіндрат Антонович

Сохрани мене, Господь! Я по закону.

Леонід Петрович

Припомни, что когда срок аренды истекал, мне другие всегда гораздо больше предлагали, а ты падал мне в ноги, ползал, пресмыкался, рыдал!..

Кіндрат Антонович

Правда, істинная правда! Панам дуже подобається, щоб перед ними повзать навколюшках та слізьми їм ноги обливать. Хлібом їх не годуй, тільки кланяйся їм!.. Повзав і я перед вами, ну і виповзав… І кожен раз буду вам за те вдячний!.. Буду молить Господа…

Леонід Петрович

(криком).

Замолчи! Я от твоих причитаний скоро с ума сойду!..

Кіндрат Антонович

Не знаю вже, як з вами й говорити!.. Ніяк не попаду у тахту.

Леонід Петрович

(почина ходить).

Отец мой призрел тебя, приютил, сперва лакеем сделал, потом управляющим и, наконец, отдал тебе имение в посессию; и ты в каких-нибудь 24 – 25 лет сделался чуть ли не первым богачом в уезде.

Кіндрат Антонович

О, до того ще далеко! Я окуратно, число в число, вашому покійному батюшці, – царство їм небесне, вічний покій їх душечці! – посесіонні гроші висилав, від серця їх відривав, а висилав окуратно… Було, картопельку з сирівцем їм, а посесіонні гроші у строк висилаю. Може, від тії страви у мене і діток, тройко в один год преставилось. Упокой, Господи, младенців Петра, Василя і Марину!.. Раз тільки і написали мені ваш батюшка письмо, либонь, від тридцятого октября… Воно і доси у мене за образом храниться. Пишуть: «Кіндрат, кажись, ти плутуєш». І так, мов у серце ударили мене тим словом. Треба було вислать посесіонні 25-го октября, а я їх задержав до 15-го ноября.

Леонід Петрович

Вот видишь? А ведь батюшка не взыскал с тебя за это неустойку?

Кіндрат Антонович

Не взискали, це правда… Тож була предобродітельна душечка!..

Леонід Петрович

(довго ходить).

Так ты ничего мне не прибавишь?

Кіндрат Антонович

А пам’ятаєте, як два літа підряд у нас був страшний неврожай, у полі все вигоріло; написав я вам письмечко, кривавими слізьми його писав, а ви ані копієчки мені не скостили з посесіонних, ані одного рублика. Письмо за письмом присилали: «Высылай немедленно деньги!» А покійні Петро Григорович, певно, скостили б.

Леонід Петрович

Ты больше миє ничего не скажешь?

Кіндрат Антонович

Що ж я можу? Коли вгодно, розмовляйте ви, а я дуже охочий слухать розумні речі.

Леонід Петрович

У тебя, Кондрат, нет ни стыда, ни совести!

Кіндрат Антонович

Позвольте, оцього предмета не слід би касатись, бо це дуже деліхатна вещ… Хіба то безсовісно, що я недосипав ночей, не доїдав шматка хліба та все працював, щоб себе і сім’ю свою зарятувать від злиднів? А то не безсовісно, що ви батьківщину програвали в карти та жбурляли тисячі на всякі дурниці та витребеньки?

Леонід Петрович

Это не твое дело.

Кіндрат Антонович

Хіба не соромно мені, що я ради дітей своїх повзав у вас у ногах?.. А ви у голодний год вирвали у мене останні дві тисячі і купили якійсь німкені каблучку на руку?

Леонід Петрович

Довольно!

Кіндрат Антонович

Як то «довольно»? Ви взиваєте мене образливим словом та ще й бороните відповідать? Як же то довольно? І закоренілому душогубові суд дає способи виправитись; а ви, не знаю вже, по якому закону хочете мене судить?.. Позвольте вам ще й те пригадать, що ви у мене гостюєте, сказать, на всім продовольствії і здається, що всі ми догожаємо вам, як уміємо, а ви за нашу хліб-сіль жбурляєте в вічі незвичайними речами… Це вже зовсім не по-християнськи та й не по-дворянськи, ваше високоблагородіе!..

Леонід Петрович

Да, ты прав… Я виноват!.. Не сердись!..

(Протяги руку.)

Кіндрат Антонович

Ніколи у мене на вас серця не було, бо я завжди пам’ятаю, що ви син мого благодітеля… Розпалились трохи?.. Ну, що ж, це бува, бува…

Леонід Петрович

Ты уж купи у меня коляску, мебель и все остальное. Как же ты, вновь испеченный помещик, будешь ездить в телеге или сидеть на самодельном стуле?

Кіндрат Антонович

Це інша річ, і якщо недорого візьмете, по-божому, то можна буде купить.

Леонід Петрович

Я видел, как ты третьяво дня трясся в город на какой-то беде!

Кіндрат Антонович

Краще ж я їздитиму на біді, ніж вона на мені. Продайте вже мені і ікону «Розп’ятіє»!

Леонід Петрович

Нет, ни за что!.. Это память от моей прабабки, это работа знаменитого итальянского художника.

Кіндрат Антонович

Не продасте мені, то продасте якому-небудь нехристові, і гріх вам буде, єй-єй, гріх, що ікона піде не в християнські руки.

Леонід Петрович

Ну, об этом после… Так пойдем, приценимся к остаткам моего величия. (Регоче.) А ловко ты обделал дельце, мерзав…

(Пішов.)

Кіндрат Антонович

І від закону нігде ані на ступінь!..

(Пішов.)

Ява 5

Влас (виходить з вудками і, обернувшись, балака до когось за лаштунки).

Влас

А за віщо він мене прожене? Хіба я волоком чи павуком ловитиму?. Не боюсь я його. На вудку йде риба прохана… (Розмотує вудки і закиди.) Ач, який коропище вивернувся. (Підгукує стиха ) Та йди-бо сюди, посидимо вдвох. Га? Ну, як собі знаєш. Ану-ну, клюй, клюй!.. (Витяги вудку.) А! Зірвалася, а була ловкенька рибина.

(Поправляє черв’ячка.)

Ява 6

Влас і Олеся.

Олеся

А хто тобі, Власе, позволив тут рибу вудить?

Влас

(кивнув головою).

Хто ж, як не сам собі? (Поплював черв’ячка, закиди вудку.) Надо мною нема пана!

Олеся

Найбільший?

Влас

Найголіший.

Олеся

Через те й сміливий такий?

Влас

Авжеж. Кому ж і бути сміливим, як не злидневі? Образити не вгадаєш чим, упіймати нема за що, одійняти нема чого!..

Олеся

Балакучий!

Влас

У мене язик слухняний: звелю – меле і шеретує, не звелю – зразу загальмує.

Олеся

Дай мені одну вудочку, і я половлю.

Влас

Знов бовтатимете, усю рибу розполохаєте.

Олеся

Я буду тихо закидать.

Влас

Побачимо! А як ляпатимете по воді, зараз вудку відійму, дарма, що це ваш берег.

(Дає їй вудку.)

Олеся

(закидаючи вудку).

А що, бачиш?

Влас

Не дуже-то зугарно, та нічого.

Олеся

Давно прийшов?

Влас

Оце свіжо.

Олеся

(сіда).

Клює?

Влас

Одна зірвалась.

Олеся

Велика?

Влас

Немала.

Олеся

Яка завбільшки?

Влас

А ви не вмієте мовчки сидіть?

Олеся

А хіба що?

Влас

Риба чує, то й не підійде до вудок. Ви думаєте, вона дурніша від нас? Сядьте ось сюди, на свиту, а то в болото убабляєтеся.

(Підстеляє свиту.)

Олеся

А тобі як краще: щоб я мовчала чи щоб балакала?

Влас

Однаково.

Олеся

Через що?

Влас

Та годі-бо вам! Ондечки у вас клюнула.

Олеся

Бач, я щасливіша за тебе.

Влас

Це й без кльову звісно!

Олеся

Чим же я щаслива?

Влас

Та хоч би й тим, що коли б оце друга белькотала, то я давно її прогнав би.

Олеся

А мене шкода прогнати?

Влас

Тягніть-бо, тягніть! Е-е, бодай вас! Ви не тямите, як підсікати, а ще беретесь вудить. Дайте, я поправлю черв’ячка. (Поправля.) Як тільки почне клювать, то попускайте вудлище, а як вже поведе, отоді підсікайте!.. (Закиди вудочку.) Ось як треба закидать.

Олеся

Ти митець.

Влас

Хто коло чого ходе. Тихо ж, ц-с!..

Олеся

(помовчала).

А нишком можна спитать?

Влас

Про віщо?

Олеся

Чом ти, Власе, не нанявся до нас, як тебе хотіли нанять?

Влас

Нанявся – продався, а я собі ціни не складу, та ще не так собі, як своїй волі.

Олеся

Не любиш, щоб тобою хто орудував?

Влас

Без того не можна. А тільки як не по правді орудують, то краще здохнуть з голоду.

Олеся

Тобто у нас не по правді орудують?

Влас

Скажете, по правді?

Олеся

Чим же не по правді?

Влас

Общитують, вищитують ні за віщо штрахви, і на харчі сутуги… Дивіться-дивіться, ондечки у вас поворушила.

Олеся

(помовчала).

Мало чого не плетуть. Нанявся б сам, то й довідався б, чи й справді у нас по правді орудують.

Влас

Не наймусь! У мене скажена натура: докору або косого погляду не стерплю; роботою хто попрекнув би, перервався б!..

Олеся

(помовчала).

Я не раз чую, як ти виспівуєш уночі; я твій голос зразу пізнаю. Кого ти приспівуєш?

Влас

А вам навіщо те знать!.. Самого себе. Часом не спиться, ну, й почнеш думать і сам не зчуєшся, як на ум сплине яка-небудь пісня, ну й заспіваєш.

Олеся

А про віщо ж ти думаєш?

Влас

Про віщо?.. Мало про віщо!

Олеся

Може, про те, що хату треба поправить, повітку нову постановить?..

Влас

Стоїть об тім думать! Аби достатки, то можна не то що поправить хату, а й нову постановить. А доки нема достатків – сидітимем і в продраній… Над чим же тут думать?

Олеся

Тебе що інше, може, цікавить?

Влас

А, мабуть, інше… А вам що до того?

Олеся

А хіба не можна спитать?

Влас

Чому не можна?.. (Помовчав.) О, чуєте, у калині тьохнув соловейко!.. Ух, і заливається ж він здорово на зорі!..

Олеся

Ти любиш слухать його спів?

Влас

Хто ж не любить? То мій товариш. Часом уночі піду з в’ятірями по рибу, все село покотом спить, ніде ні гомону не чуть, ні світла не видко, тільки він та я переспівуємося собі, аж луна йде!..

Олеся

Чи не закоханий ти?

Влас

А хіба це погано?.. Ондечки у вас потягнула. Ов-ва! Та ви так ні однії рибини не вловите.

Олеся

(витяги рибу).

А що, не вловила? (Здійма.) У кого ж ти закоханий?

Влас

Кохання, по-вашому, така б то нікчемниця, що виняв з душі, як гроші з кишені та й поклав на долоні?.. Як ви легко на це діло дивитесь.

Ява 7

Ті ж і Павло.

Павло

(гукає з саду).

Олександре Кіндратовно!

Олеся

А чого там?

Павло

(біля хвіртки).

Ідіть чаю пить!

Олеся

Зараз іду!

Павло

Так-так… Воно якраз до речі сидіти поруч з мужиком та ще й на свиті. Отам із свити що-небудь поналазе та й будете тоді скаржитись: «Ах, Павло Семйонович, што єто меня кусаїть?»

Влас

А, здрастуйте, господин-сковородин, по прозванію Лепйошкін.

Павло

Мовчи, дуря, не з тобою говорять.

(Пішов.)

Влас

(до Олесі).

Ото наймит самий порадошний. (Підіймається.) Що ж, мабуть, і справді пора вам чай пить, а нам вечерять.

Олеся

А я все збираюсь у гості до твоєї матері.

Влас

Довго збираєтесь. Скажіть, коли прийдете, я риби наловлю, пошануємо вас, як слід.

Олеся

На сподіваного гостя багато треба, прийду, коли здумаю.

Влас

Дайте мені яку книжку прочитать.

Олеся

Хіба вже маракуєш?

Влас

Та вже одну книжку замучив.

Олеся

Ач, який! А чому ж, як я колись радила тобі вчитись читать, ти відповів: «Цур йому, обійдеться»?..

Влас

Відповів, а після того зараз-таки й збагнув, що по-дурному відповів.

Олеся

Хто ж тебе навчив читать?

Влас

Тут солдатик вчив мого малого брата, а я послухав скільки разів, а потім вже сам з себе домадикувався. Як засяду, було, в очереті та як почну добирать товку… Так і вивчився.

Олеся

А я хотіла сама тебе вчити.

Влас

От, стоїть того діла.

Олеся

Так я принесу тобі книжок. Прощай! (Пішла, а потім вертається.) Сьогодня уночі співатимеш?

Влас

Хто його зна…

Олеся

Я вийду послухать.

Влас

А як не співатиметься?

Олеся

Що ж, як ні, то й ні.

Влас кашляє.

Слухай, Власе, чом ти у містечко до лікаря не підеш? Скільки разів тобі радила? Марнієш ти, а про ліки байдуже?

Влас

Баби кажуть, що то підвій… А, мабуть, таки треба буде до лікаря кинутись… Іноді у грудях так стисне, що хоч калавур кричи.

(Знов кашля.)

Олеся

От бачиш, не жалієш ти себе, Власе! А в тебе ж мати старенька… Єсть же і брати малі, і сестра… Так не слід… Може, ще хто шкодує об тобі… Бувай здоров!

(Пішла.)

Влас

Як легко полетіла, неначе пір’їна. (Махнув рукою.) Бог з нею!.. (Знов зиркнув услід Олесі.) Мабуть, тебе мати у любистку купала. Як змальована! (Зітхнув.) Хтось щасливий буде… (Дивиться на вудки.) О, клюнула! Коли не красноперка, то рак. (Глянув на сад.) Не видко вже. Яка негорда… Либонь, ні в батька, ні в матір. (Знов до вудок.) Ну, ну смикни, смикни ще раз! Ну, ще! (Знов поглянув на сад.) Навряд чи вийде пісню слухать. Аби поморочить, хитрує!.. (Зітхнув.) Та байдуже! (До вудок.) А, щоб тебе сіпало! Ой, будеш у юшці! (Витяги.) А що? (Здійма рибу.) Так і є, що красноперка.

Голос за лаштунками

Власе, гайда! Чуєш, ти, запарений!..

Влас

Мовчи, бісів гливтяк, тут саме розклювалася. (Глянув угору.) Справді, вже пізно, поплавці ледве майорять.

(Збира вудки і йде, тихо співаючи):

Ой, ти, дівчино,

Горда та пишна,

Ой, коли б же ти, серденько,

Та за мене вийшла…

Ява 8

Кіндрат Антонович

(хутко йде).

Ніяк не відкараскаюсь від Леоніда: пий в одну душу з ним, та й годі! Десь роздобув грошенят і понакуповував вин, наливок, горілок… Тепер всю двірню частує – разореніє з ним! Чи не дума підмогоричить мене та виканючить скільки сотень?.. Ні, не таківський я!..

Чутно спів.

Ява 9

Кіндрат Антонович і Горпина.

Горпина

(йде з відрами і тихо співа):

І по той бік гора,

І по цей бік гора,

Промеж тими крутими горами

Сходила зоря.

Ой, то ж не зоря,

То дівчина моя

Чорнявая, чорнобривая,

Галочка моя.

А я за нею,

Як за зорею,

Чистим полем, вороним конем,

Понад Дунаєм…

Кіндрат Антонович

(підходе).

Який у тебе чудовий голосок.

Горпина

Знов притьопались? Ну, й чого вам від мене треба?

Кіндрат Антонович

Хотів тобі сказать, твоя мати оце знов приходила.

Горпина

Я бачила.

Кіндрат Антонович

Знов прохала позичить борошна, олії, пшона, картоплі…

Горпина

Та знаю. (Зітхнула.) Доки діждуть до нового хліба, чисто попухнуть з голоду. А казала ще з осені: не продавайте, мамо, усього хліба, зоставте про запас… Так ні, не послухали, «на податки, – кажуть, – треба»! Добрі податки, що щонеділі, щосвята біля монопольки частуються…

Кіндрат Антонович

А тобі жаль матері?

Горпина

Хіба я яка тварюка нечувственна?

Кіндрат Антонович

А малих братів та сестер теж жаль?

Горпина

О, Господи, ще й допитують, неначе в серце шпигають!

(Утира сльози.)

Кіндрат Антонович

От за те, що ти так жалуєш свою неню і малих братів та сестер, я дам твоїй матері борошна, пшона, картоплі… Усього дам!

Горпина

А потім вдвоє відвернете?

Кіндрат Антонович

Даром дам, чуєш, не в позику, а даром. Он який я!.. А все за те, що ти почитуєш свою матір. Скажи тільки, чого тобі треба, все дам… Прийди зараз після вечері до бані, там побалакаємо… Усього дам твоїй нені!

Горпина мовчить.

Ява 10

Ті ж і Олеся.

Олеся

(надходячи до хвіртки).

А то хто балака?

(Придивляється.)

Кіндрат Антонович

Прийдеш?

Горпина

Я боюсь.

Кіндрат Антонович

Чого ж ти, серденько, боїшся?

Олеся

Либонь, татків голос?

Кіндрат Антонович

Чого ж боїшся?

(Обійма її.)

Горпина

Страшно!..

Кіндрат Антонович

Ото, страшно? Хіба я звір який? Адже ось тут стоїш зо мною, чого ж там страшно? Отак же точнісінько і там постоїмо; тільки що там ніхто не постереже, а тут небезпешно.

(Цілує її.)

Олеся

Що я чую?!

Горпина

Не цілуйте мене, не хочу!

(Виривається).

Кіндрат Антонович

Прийдеш?

Горпина

У вас щось гидке на думці…

Кіндрат Антонович

Що ж може бути гидке? Єй-єй, ні! Прийдеш, моя пташечко?

Горпина

Не знаю.

Кіндрат Антонович

Пожалій свою неню, прийдеш, усього дам!.. Мені, бач, така дурниця запала в голову, щоб ти небезпременно прийшла до бані, – розумієш? Пожалій своїх малих братів та сестер. Прийдеш?

Горпина

Може.

Кіндрат Антонович

Знов обманеш?

Горпина

Ні!

Кіндрат Антонович

Дожидати? Скажи ж, моя квіточко!

(Обнімає.)

Горпина

Годі вже…

Голос Лукерії Степановни

А де ви, Кіндрат Антонович? Пожалуйте, чогось старшина з писарем пожалували.

Кіндрат Антонович

От чортяка їх принесла! Ну, та я їх скоро спровадю… Я ж дожидатиму. Поцілуй мене.

Горпина

(відпиха його).

Гетьте-бо! Ондечки хазяйка наближаються.

(Почина набирать воду.)

Кіндрат Антонович

Вона сюди по захід сонця не прийде: я її наполохав, що тут раз у раз по захід сонця мавки з’являються, а проти бані водяник бовтається. Прийдеш?

(Горпина мотнула, він хутко пішов, під ніс мимрячи):

Ой, і їхав та пан Лебеденко,

Та із млина із мукою,

Гей, зустрічають його гайдамаки

В темнім лузі над річкою…

Горпина

(сама собі).

Що ж, він каже, що тільки поцілує. Нехай цілує, аби позичив матері борошна…

(Набравши відра, йде.)

Олеся

(стала насупроти неї).

Горпино!

Горпина

Ой, Боже мій!

(Закрива лице долонею.)

Олеся

Я ненароком все чула!.. Де твій сором, дівчино?

Горпина

Я не винувата… Чепляються щоразу… Як тільки зустрінуть, так і липнуть!..

Олеся

Так ти підеш до бані?

Горпина

Ой, сором!.. (Почина плакать.) Простіть мене, Олесю-голубочко!..

Олеся

Я, чим зможу, матері твоїй допоможу.

Горпина

Не треба, не треба!.. У мене є одежина: кохта на ваті, нові черевики, дві спідниці, два хвартухи, чотири разки доброго намиста – віднесу завтра у містечко, продам якому жидові… Спасибі вам, голубонько, що визволили мене від напасти!.. Оце б натворила сорому… Ой, Боженьку милосердний! Завтра візьму рощот і дня більш не зостанусь.

(Хутко пішла.)

Олеся

Що ж це таке? Так тому правда, про віщо мама в серцях не раз обмовлялись? Ось через що вона мов неприкаяна, заполохана, забита!.. Ох, бідна ж, бідна моя мамочка!

(Почина плакать.)

Влас

(співа за лаштунками, Олеся йде до хвіртки, схиляється на пліт і так зостається до кінця дії):

Виряджала мати сина

Та й на косовицю,

Розчесала чорні кудрі

Та й на потилицю.

Я ж думала, мій синочку,

Що будеш косити,

А ти кинув косу в росу

Та й став голосити.

Ой, коли б ти, мати, знала,

Яка мені вада,

То ти б мене оженила,

Щоб була порада…

Завіса.

Примітки

Подається за виданням: Марко Кропивницький Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 301 – 322.