20

Микола Хвильовий

Із щоденника хорої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…»

Але я й тут не можу поставити крапки: поперше, мені шкода героїв, що з ними мушу я розлучитись; подруге, я ще раз хочу сказати, що повість про санаторійну зону мені все таки не вдалась.

А втім, так і мусіло бути: рівне, спокійне письмо ніколи не передасть запаху епохи, коли цю епоху пише сучасник. І мої далекі нащадки, витягнувши з архіву ці нерівні рядки – я вірю! – мисленно [55] стиснуть мою руку й скажуть: воістину ця женщина вміла любити.

Але річ і не в цьому: тепер, коли я почуваю, що мої легені остаточно розруйновані, коли я й сама підходжу до процесії подорожників у вічність, – тепер (нарешті), скінчивши свою повість про санаторійну зону, я не можу не сказати, я к я безумовно люблю життя. Отже, з тих двох початків, що борються в мені, життя і смерті, перемагає перше.

А втім, да не подумають мої далекі нащадки, що XX главу я написала спеціяльно для цензора. Така думка образила б пам’ять м’ятежних комунарів. То нічого, що я женщина з женственною натурою, – в добу горожанських воєн я – солдат революції, і моє перо – гострий багнет, який завше сторожко прислухається.

Так, я безумовно люблю життя. Я вірю, що в темних очах моєї буйної неспокійної республіки нарешті заграє голубий промінь, і вона найде те, чого так довго шукає. І зараз у мене один біль: я тоскую, що я не можу бути безсмертною. Бож подумайте: я не зробила й трильйонові частини того, що хотіла зробити, і я не розказала того, що мусіла розказати. Бож подумайте: я бачу перед собою не тільки Хлоню, анарха, Майю й сестру Катрю, – я вже бачу перед собою нових невідомих людей – сильних, як леопард, прозірних, як «чека», і вільних, як воля. Невже ж фортуна не допустить, щоб я про них написала повість?

…І стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок».

Примітки

55. Мисленно – М. Хвильовий уживав цей русизм, бо тоді не було в українській літературній мові такого доброго українського відповідника як подумки, що ввійшов у мовний обіг уже, здається, після Другої світової війни.

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 173 – 174.