15

Микола Хвильовий

Звичайно, підозріння на анарха впало помилково. Причиною його розгублености були листи, які він одержав того ж дня, коли з Майєю була гістерика.

Стояло похмуре небо й мовчазні поля. Над санаторій-ною зоною стояв клекіт перелітних птиць: вони летіли у вирій. Тоді з проселочної дороги виринула поштова дри-жула, і скоро чергова сестра розносила по палатах листи. Цією ж поштою анарх і одержав кореспонденцію. Один лист був відповіддю сестри на його поетичний вибух у Катринім помешканні. Другий – анонімний. Анархова сестра писала це:

«Любий брате! Тільки но одержала твою писульку й спішу відповісти. Брате! Що з тобою? Відкіля ця екзальтація? Ти ж, здається, ліквідував її? Відкіля ці Чінгіз-Хани, запахи снопів, голубі грози, Голгота та інша «дребедень»? Я боюсь за тебе: так ти знову загрузнеш у болоті. Невже ти не уявляєш собі, що ця патетика і є той дурацький ковпак, який носили й носять наші доморощені бунтарі – за твоїм виразом – із гопаківсько-шароваристої просвіти. Скоріш поклич свій розум, інакше буде пізно.

Лист, як бачиш, попав не по адресі, бо з того часу, як ми бачились з тобою, я, брате, виросла порядком. Не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ (між іншим, ця струнка, як ти її не ховаєш за красивими й туманними словами, ввесь час почувається, бо ввесь час бринить у кожнім твоїм слові). Отже, не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ. І от чому: я твердо знаю, що щастя моєї нації, її відродження можливе лише через індустріялізацію країни. Відціля – через оптимізм. Між іншим: це зовсім не те, що ти можеш подумати.

Щастя я уявляю собі не тим химерним абсолютом, що до нього прагне інша категорія оптимістів, щастя я собі уявляю цілком реальним досягненням. Отже, мій оптимізм не перейде в безпардонну тоску. – Так то, брате! Тільки оптимізм! А на. все інше я плюю з тієї командної висоти, про яку ти мені колись писав. І впершу чергу я плюю на слинявих нитиків та інших «символістів».

Скажу тобі щиро: те, що ти написав мені в свойому останньому листі, пишуть гімназисти п’ятої кляси в своїх меланхолійних щоденниках. Я гадала, що ти тепер серйозніший. Де ж твій европеїзм, з яким ти носився колись? Це ж, брате, так далеко від Европи, як сучасним поетам і белетристам від літератури (між іншим: – Слюнтяї! Нахали! Порнографісти! Онанітики! – і головно – невєжди! їм би не в журналах друкуватися, а сидіти під спідницею матері й ковиряти пальцем у роті та вчитися абетки. Як будеш у городі, передай такі ж компліменти и тим ідіотам, що їх друкують і переводять на них народні гроші).

Отже, питаю: де твій европеїзм? Це ж, що ти мені написав, є безпардонна психологічна просвітянщина! Хоч ти мені й пишеш про малярство, але я дуже задоволена, що ти ніякого відношення не маєш до нього. Ти був би не малярем, а – пробач за вираз – дешевим фуріозо! – Так то, брате! пора вже знати, де раки зимують. Це цілком серйозно! І я дивуюся, як міг ти так низько впасти. Я тебе таким все таки не уявляла. До побачення. Твоя Клавдія».

Анарх прочитав листа і положив його на стіл. Різка відповідь не дуже його схвилювала. Він знав добре сестру й міг чекати цього від неї. Тоді він розірвав другий конверт і витяг відтіля брудний папір. Тут було написано це:

«Ясновельможному панові анархові. – Дорогий і шановний революціонере! Я гадаю, що звернувся до вас у свій час. Добре знаючи ваше непевне становище, спішу із своїм слушним листом.

Дорогий товаришу революціонере! Та пригода, що я для вас невідомий, що я для вас тільки загадкова особа, яка сховалася під анонімкою, – можливо, ця пригода на момент затуманить вам мозок, і ви подумаєте: «нісенітниця!» Але я певний: це не надовго. Ви скоро найдете себе й зробите те, що я вам пораджу.

Так слухайте ж, ясновельможний і дорогий революціонере! Це було, здається, на провесні нової героїчної ери. Саме в цей час у канцелярії якогось безбарвного губздраву метушився якийсь каплоухий секретар. І до цього секретаря брели натовпи людей дістати авдієнції: їм треба було попасти на ремонт. Мільйони, більйони, трильйони машиністок та інших «співчуваючих» державних діячів невимушено підкреслювали геніяльного Маркса та геніяльну революцію. Проте, тоді вже поганої хуртовини не було, а була прекрасна хуртовина під соусом дикого шовінізму та порнографії. Тоді по оселях ходили трубадури й надхненно співали про педерастію, гнилу проституцію й національний месіянізм. І це м’яко називалося утилізацією Маркса.

І от тоді метранпаж такої то друкарні, такої то профспілки прийшов від консиліюму лікарів до губздраву й підійшов до машиністки. Ця ж, остання, допіру в секретарськім кабінеті розв’язала з секретарем полову проблему в світлі «співчуваючої етики», здається, на канапі. І, здається, у неї горіли не то вуха, не то шия.

Метранпаж сказав, щоб його направили в санаторій, і подав від консиліюму лікарів посвідчення. Машиністка сказала, щоб він звернувся до другої машиністки, але п’ята послала до шостої. Тоді метранпаж пішов до секретаря. – «На ремонт?» – спитав його секретар. – «На ремонт» – відважно відповів метранпаж. Тоді секретар сказав, щоб метранпаж прийшов завтра. А через місяць сказав: «Прийдіть у четвер». – Оце покищо і все, дорогий і ясновельможний революціонере!

Тепер запитання: як рішити цей ребус – чи варт було метранпажеві домагатися санаторія, чи ні? Я гадаю, що ні, бо де ж тоді будете сидіти ви, ясновельможний анарху! – Проте, метранпаж попав таки в санаторій. І от він дивиться: санаторій стоїть над рікою. І от він бачить: це один із тих, що там на проселочній дорозі, де починаються степи, де колись глушили час джентлмени з города (звичайно, з проститутками, з коньяком, шампанським, з бенедиктином, з лікером: creme de vanille, creme de cafe, creme de the, кюрасо і кюрасо з цитрон-меліс, шартрез), де били верцадла, щоб бити…

Але кожна держава має свою термінологію, і санаторій теж. Отже, мертва лежанка – це та, що після обіду. Але для чого живуть під псевдонімом – невідомо! Наприклад, Майя. Це, здасться, з індійських ноем «Рамаяна» – богиня ілюзії…Ну, хіба ж таки можна назвати таким ім’ям недорізане порося? – Так то, дорогий революціонере! Коли метранпаж говорив із секретарем, вийшла помилка. Секретар зовсім не припускав, що цей метранпаж уміє думати й зовсім не з тих – à la бидло. Секретар зовсім не припускав, що метранпаж бачив, як у його канцелярії метушиться добродій, ім’я якому – натюрморт.

А втім, цього листа пишу не я, а мій дружок, що конспіративно ходить до мене. Це, між іншим, дуже оригінальна особа: він нічим не уступає вам. Це, так би мовити, ваш двійник, різниця між вами тільки та, що мій дружок має інший темперамент, а, можливо, його просто вкусила осіння муха. Проте він усе таки – не ви. Зараз ця конспіративна особа відограє в житті ролю провінці-яльного мефістофеля. Я гадаю: ця тимчасова посада до деякої міри має рацію на існування.

Але, дорогий революціонере! не подумайте, Боже спаси, що цей величезний вступ (може більший від самого листа) не має ніякого відношення до того, що я вам зараз скажу. Про цей вступ ви не маєте права забувати (а ви, здається, забули, так то, мій прекрасний революціонере!). Але раніш, ніж дати обіцяну пораду, я вам дам декілька нескромних запитань. Скажіть, будь ласка, хто це там у вашому санаторії живе милістю «власть імущих»? Хто там у вас перецінює вартості ради свого прекрасного шлунку?

О, ясновельможний революціонере! Дозвольте його поздравити! Певно, розум повинен керувати почуттям. Що толку з гарячковосте, коли, припустім, «проти рожна нє попрьош». Правда? – І ваш перецінець вартостей, очевидно, добре засвоїв собі мудру формулу: «проти рожна нє попрьош». Це робить йому честь і показує, що він не з тих парвеню, які пильнують вискочити з свого природного оточення. Це робить йому честь. Як же: він тепер, слава Богу, живий і здоровий, чого й нам бажає від Господа Бога. Він нарешті зрозумів, що всі його утопії є плід його недозрілого розуму. І правда, які можуть бути утопії у відсталій економічно й політично країні? Це ж тільки імпресіоніст Бакунін міг мріяти про всесвітній бунт.

Так то, шановний революціонере! Я віддаю честь вашому перецінцеві вартостей за те, що він переборов авторитети і живе своїм власним розумом. Він нарешті зійшов на широкий шлях, і перед ним замаячіли рожеві перспективи. Це вже не утопія, а те реальне, чого ми багато віків чекали. Я вітаю його від усієї душі…

Але я бачу, що знову відійшов у бік. Треба ж, нарешті, сказати, що я раджу, бож для цього, власне, і лист писано. Явам раджу: жити, читати газети, журнали «Огоньок» тощо, любуватися прекрасними краєвидами з командної висоти, «кушати» борщ, котлети й т. п. От вам моя порада. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противнім разі ви щось надумаєте. Що ви надумаєте, я, звичайно, знаю. Але я вам про це не скажу. Цілую ваші уста й бажаю цього: хай вам присниться сьогодні запашний апельсин. Ваш і т. д. Підпису не ставлю, бо все одно догадаєтесь, хто вам пише».

Анарх ледве дочитав цей нервовий, розкиданий і нескладний лист. Похитуючись, він пішов до палати. І коли б хтонебудь побачив його в цей час, він, безперечно, здивувався б. Анарх був блідий, якось через міру зігнувся і йшов по коридору, мов п’яний. В цей час у нього не було ні мислі, ні бажань, ніби все це перейшло в стан атрофії. Автор анонімного листа не тільки не ховав себе, але й всюди випирав свою особу, всюди підкреслював її. – А втім, анарх про це не думав тоді. Він бачив тільки сірі стіни своєї палати, в яких стояла осінь, по яких ходили, проточившись крізь вікно, тіні сіверких вітерців із дальнього заріччя. Тільки це – більш нічого.

Того дня падала ртуть. І того ж дня анарх пізнав новий приступ душевної кризи. Мав бути остаточний перелім. Можливо, цей лист тільки прискорив його. До того ж і обставини складувались так, що він не почув за цей час жодного бадьорого слова. Власне, раніш його розважала тільки Майя. Тепер же з Майєю творилося щось надто неладне. Тільки сестра та Хлоня не покидали його. Але розмови з останніми ні в якім разі не могли його розважити. Хлоня остаточно поринув у зажуру. А сестра Катря хоч і заспокоювала своїми чарівними жестами степової дівчини, але й вона була втіленою нудьгою. Анарх був цілком самотній.

Сестра Катря декілька разів поривалася цього дня розпитати анарха про листи. Вона помітила, що саме з цього моменту він через міру знітився. Але сестра Катря боялась далеко залазити в анархове інтимне життя.

Того ж дня, коли падала ртуть, коли знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер, а над санаторійною зоною йшли отари осінніх важких хмар, анарх почув якийсь шум біля веранди.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 141 – 147.