13

Микола Хвильовий

Він прокинувся й здивовано подивився навкруги себе: фотелі, ліжко, канапа, на якій він лежав, – все це з першого погляду здалося йому через міру надзвичайним. Г тільки коли він побачив на цвяшку одну з Катриних блюзок, що її сестра Катря, виходячи з кімнати, очевидно, не встигла сховати в корзину, – згадав ніч.

Вчора, положивши в кишеню листа до своєї сестри, він ліг на канапу й непомітно для себе заснув. Він це добре пам’ятає. Але що ж далі? Він дістав написаний ним лист і хутко пробіг по рядках. Виходить, що все те, що він згадує, – все це було. Анарх поспішно вийшов із кімнати й побрів до поштової скриньки. Він так нервувався, вкидаючи туди свого листа, ніби боявся, що щось пошкодить йому.

З півночі біг холодний вітерець. Енергійно наступав осінній день. Не вірилось, що тільки но, декілька годин тому, над санаторійною зоною пройшла гроза. Ртуть падала. Стояла холодна ріка й холодні води. Зрідка накрапав дощ. Койки сьогодні не винесли в садок – розташували їх на веранді.

Коли анарх ліг на свою ліжницю й подивився на хорих, – побачив: обличчя всім були якісь сірі й скучні. Очевидно, нікого й ніщо сьогодні не цікавило. Навіть ніде не видно було книжок, що протягом цілого літа відогравали таку велику ролю в суперечках між хорими й сестрами.

– Слухайте! – почув анарх позад себе сухий голос. Він повернувся й побачив Майю. Лягаючи на своє ліжко, він не помітив її.

– Що таке? – спитав він і подивився на дівчину. В ній уже зовсім пропала колишня бадьорість і тільки зрідка проривався тихий, негарний смішок.

– Пам’ятаєте (вона сказала не «пам’ятаєш», а «пам’ятаєте») той веселий день, коли я з вами востаннє зустрілася на командній висоті?

– Пам’ятаю… А що?

– От що: ви сказали тоді мені, що ви – хорий. Я вам не повірила. Тепер вірю.

– Дуже радий! – кинув анарх і подивився навкруги; навкруги було так сіро й скучно, що в нім у ці хвилини не прокинулось жодної мислі. Навіть зиркнувши якось на дальню койку й побачивши на ній Карно, він тільки й подумав, що метранпаж сьогодні зовсім не такий, яким він бачив його вчора. Що ж до того, чи справді Карно був учора з ним, чи то просто була примара, то він навіть не поцікавився. Наступив момент цілковитої апатії. Анарх і справді попав у якесь зачароване коло: ішла апатія, за нею тривога й манія пересліду, причини якої він і досі не міг розгадати, і нарешті проривалося життя. Останній момент знову зміняла апатія, і так без кінця.

– Вашій хоробі я тепер вірю, – сказала Майя. – Бо не тільки я, – можливо, і багато з нас захоріло на цю хоробу. Але нашій хоробі ім’я не гістерія, а… Як би це м’якіш сказати… A… entre chien et loup. Бо ж подивіться: я завжди погоджувалася з тим твердженням, що ми надто гнучке тіло. Я знаю, що ми служимо тільки тій клясі, яка – власть. Але…

– Але ви, мабуть, трохи не погоджуєтесь?

– Ні! – різко сказала вона. – Я цілком погоджуюсь. Я сама належу до тих, про кого говорю, і добре знаю породу цих людей. Але я мушу визнати, що починаю зневажати цей крам. І не на словах, як це часто буває з нами, а щиро, на ділі. Ви подумайте: все ж таки ми колись давали гідних поваги людей. Був час, коли з нашого осередку виходили безгрішні апостоли й святі проповідники. Варт пригадати, хоч би минуле століття й початок нашого. А тепер?.. Тепер я сама собі не вірю. Мені здається іноді, що й я здібна на ту гидоту, без якої тепер не може жити названа порода. Подивіться хоч би на всіх тих, що тікали за кордон і відтіля паплюжили республіку. З якою солоденькою усмішкою плазують вони на задніх лапках. Де їхнє почуття своєї людської гідности? Це ж кошмар!.. Але не одні ці. Хіба ті, що живуть тут, хіба вони не являються крамом? Тепер кожний бувший велетень не більше, як паршивенький інтелігентішка, міщанин, сволоч, який нахабно дере кирпу й ще нахабніш заявляє «ми». Себто «ми», не ті, що пахали (це між іншим), а «ми» – власть!.. Зі мною було вже багато випадків, коли я таких-о артистів приймала за партійців. Він так упевнено говорить «ми», що ви ніколи не подумаєте інакше. Знаєте, це до болю противно! Саме в цьому я й бачу розклад вершків нашого суспільства.

– Я чув, що це – непогано, – знову в’яло сказав анарх.

– Або подивіться, – продовжувала Майя, не зважаючи на репліку. – Загляньте в магазини де продається марксівська література… Звичайно, за велике завоювання можна вважати той факт, що наші вороги читають те, що ми хочемо. Але ж гидко дивитись, коли вся ця продажна сволоч навалюється на нашу книгу й пожирає її, майже давиться, пожираючи її. А для чого це? Щоб скоріше сказати «ми».

Анарх слухав ці їдкі слова й несподівано відчув, як у нім заворушилось щось подібне до злоби. Він повернувся й сказав:

– Це закон Дарвіна: боротьба за існування! Майя зневажливо подивилась на нього й знову перевела свій погляд на койку.

– І це розумію, – сказала вона. – Але все таки людина повинна чимось різнитись від гадини. І та бореться за існування. Де ж людська чистоплотність?.. І коли хочете щирого признання, я скажу: мені буває соромно до сліз за цей продажний крам.

Вона змовкла й одвернулась. Анарх байдуже подивився на неї, прикрив ковдрою подушку і, раптом підвівшись, мовчки пішов на проселочну дорогу. В їдальні він побачив за невеличким столом нервово хору, що кожного дня заносила щось у свій щоденник.

«Їдкі розмови входять у систему, – писала, між іншим у своєму щоденнику хора. – Навіть Унікум і – психопат – і ті почувають потребу висловити свою незадоволеність. «Знову лікарський смотр?» – говорить Унікум. «Тнову лікаткий тмот», – подає дідок. – І тоді ж вияснилося: це просто комедія! Головний лікар запише зарані, кого треба виписати, а консилі-юм лікарів – просто так, для блізиру. В цім певні і Унікум, і психопат, і інші. І вони перекидаються отруйними фразами. Як же, мовляв, відціля треба зробити висновок: залицяйся до головного лікаря. Відціля, безперечно, і так званий протекціонізм. І Унікум певна, що тут мусить усе змішатися: і партійні, і безпартійні, і анархи, і радбури, і комбури. А коли змішається, тоді виясниться: нас давить протекціонізм, ми загрузли в протекціонізмі. І тому завтра треба обов’язково побачити головного лікаря й зробити йому «глазки».

– Але що ж буде робити другий пол? – питав психопат.

– «Це залежить від його таланту, – ядовито кидала Унікум і продовжувала, вивертаючи гладкий торс: – А завтра не головний лікар, а прийдуть черевички з губздраву. Подивляться вони на санаторій, покуштують мороженого, покрутять носом і скажуть: «Нам цей санаторій не подобається. Значить, ми поїдемо в Крим. Будь ласка, передайте цю записку секретареві губздраву». І улетить. Тоді санаторій, коли він не дурень, мусить зробити так: написати записку й до першої записки, приложивши цю записку, приложити й камінь, що ним чистять нігті, який теж залишили черевички. А в записці оце: «Посилаємо секретареві губздраву манікюрний камінь і записку, яку залишили черевички. Просимо від себе послати її в Крим. Гадаємо, що це для держави не буде накладно, бо одна людина все одно багато не з’їсть». Оце і все. І це буде сучасна притча про камінь для нігтів, про секретаря губздраву й про черевички, які поїхали в Крим. «Буде» – кричить хтось із своєї койки. «Чи не в Карно ти навчився так язвити?» – «У нього, друже, у нього!» – відповідала Унікум. – «Воно то так, та…»

– «Чого ж ти не договорюєш»? – каже Майя. – Я за тебе договорю. Воно то так, та треба тобі, Унікум, не забувати й тієї байки, де говориться: «чем кумушек считать…» Ну, словом, ти знаєш!» – І тоді вияснилося, що Майя – хамка. Унікум підбігала до неї й дробила: «Я не розумію, що ти із себе корчиш! В тебе, мабуть, ущекнене самолюбство? Да?. Кажи!» – Майя не відповідала й виходила з палати…»

За кілька хвилин анарх зійшов на путівець. Він ішов по проселочній дорозі й уважно розглядав стеблину на руці, що на ній завмер мініятюрний шашель. Із-за ріки й тепер гулом темної міді крокували дзвіниці. Будинки то вибігали із змарнілої зелені, то виринали, то знову потопали в ній. Дороги й роздоріжжя відходили по кварталах у німу даль. Було зовсім сіро й скучно. І не вірилось, що колись тут, на цій доріжці, видно було, як боковий шлях вилітав із багряної тирси (клекотіло сонце), а другий шлях – від Гралтайських Меж. Шляхи злітались, зливались і йшли до лісової будки. На ці шляхи часто виходив анарх і дивився на місто. Але місто завжди було таке ж незрозуміле, як і корейський божок. Саме на цей боковий шлях, що біля експериментальної ферми, увечорі дівчата йшли з оранжерей і співали пісень у бузковий захід. Це були пісні журні, починалися вони з «гори високої» й кінчалися тим, що «молодість не вернеться». Тоді експериментальна ферма відлітала від санаторійної зони на неможливі гони. Але зате вранці кипіла тут радість. Коли падали роси й шумів ядерно світловій, тоді на дахи експериментальної ферми падали проміння всіх спектральних віт. то розсипалася корона землі – сонце.

Анарх ішов навмання й тільки тоді зупинився, коли з-за перевалу прозвучало соковите контральто. Він підвів голову й побачив: повз нього, направляючись із города, пролетів фаетон. Тоді він раптом скинувся: куди й чого він іде?

Він круто повернув і пішов до санаторійної зони.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 131 – 136.