12
Микола Хвильовий
Біля центрального будинку він знову згадав, що, власне, не розбуркавши сестер, він не увійде в свою палату. Це його трохи збентежило. Але скоро його погляд упав на Катрине вікно. Там горів огонь.
Він підійшов до вікна й подивився: сестра Катря сиділа в стосах книжок і щось уважно перечитувала. її тихі очі здивовано стежили за рядками. Вона сиділа в легкім капоті й була в нім, як дівчинка. Йому шкода було її тривожити, але безвихідне становище, в яке його поставила гроза, примусило потурбувати сестру Катрю. Він постукав у вікно й направився до Катриних дверей.
Вона зустріла його, як і завжди, ласкаво, хоч і здивувалася цій візиті. Коли анарх розказав їй, у чому справа, вона, не довго думаючи, положила на канапу подушку й запропонувала відпочити. Сестра Катря сказала, що анарх їй зовсім не пошкодить своєю присутністю, лиш би вона не пошкодила йому світлом своєї нафтової лямпочки: вона думає почитати години зо дві.
Анарх скинув пантофлі й ліг на канапу.
Сестра Катря зрідка поверталася до нього й говорила (вона, очевидно, читала в цей час щось із Гегеля), що їй, хоч і зрозуміла різниця між діялектикою Маркса й Гегеля, але її страшенно дивує: як міг Гегель говорити й доказувати, що все, що існує в абстракції і в матерії, є прояв і розвиток вічного абсолютного духу. Все ж вона рекомендує анархові прочитати його «Філософію релігії». Вона вважає це найкращою з його праць.
Бажаючи перевести розмову на іншу тему, він сказав:
– Так коли ж ви їдете?
– Скоро! Скоро вже! – сказала сестра Катря. – Знаєте, товаришу, я вірю, що там, десь на іншому місці, я нарешті найду заспокоєння.
Потім вона говорила, запалюючись, все на ту ж тему: про землю й людей. Вона мусить найти заспокоєння, бо вона хоче любити і землю, і людей. Вона поправляла свій чорненький бантик і малювала прекрасні картини майбутнього, бо вона вся в майбутньому. Але, з другого боку, вона не хоче залишати землю й її хресні муки.
І, можливо, під впливом її гарячих слів і останньої грози, анарх за півгодини до світанку підвівся з канапи й сів до столу. Очі йому горіли хоробливим блиском. Сестра Катря вже спала на своєму ліжку, схрестивши руки, наче і в сні вона віддавала себе на муку. За вікном стояла передранкова тиша. Тільки зрідка лісовики лякали бандитів та дзвенів лікарів сетер. Анарх узяв перо й написав:
«Люба сестро! Запахло снопами. Пам’ятаєш той шлях, де проходила наша юність? Пам’ятаєш той запашний поселок, де тополі летять до горизонту, до цукроварні. Але й тут запахло снопами. Скоро неспокійна Катря й метелик Майя відлетять відціля у вирій (далебі, здається, що вони на моїй невеселій зоні пернаті гості з синіх країн). Скоро відлетять у вирій. І тоді я буду самотній тут, серед степу, без людей.
Люба сестро! Та коли ж його зрізали? Що це: біль чи радість? І здається, що його зрізали так давно, ніби сто літ.
А втім, я, мабуть, не про жито – про юність на далеких зрізаних полях, про димок молодої інсурекції, про далекі вози, які так риплять, наче знову стоїш біля історичного поселку.
Люба сестро! Цього радісного болю ніхто не розуміє. Тільки той, хто знає це дике Лівобережжя, ці кошмарні махнівські тачанки по степах, цю куряву, що мчиться по східній азіятській магістралі. Тільки той, хто знає Запоріжжя, ріку Калку й тринадцятий вік. Це ж тут пройшла татарва із своїм геніяльним полководцем Чінгіз-Ханом [49].
Я писав тобі: «Дивіться на схід!» І тепер пишу. Цей трагічний поклик, можливо, не найде відголоску. Його не зрозуміють. Одні побачать у нім рупор Івана Каліти, другі – заклик до дикої азіятчини.
Але ж це не те й не друге. Перші помиляються, бо не знають Лівобережжя: воно ніколи спокійно не сиділо під могутньою рукою шовінізму; другі помиляються, бо дивляться на Азію, як на кубло тьми й забобонів. – Люба сестро! Це ж зовсім не так! Ми бачимо, що західня цивілізація гниє, і в ній гниє людськість. І ми знаємо: скоро прийде новий спаситель, і предтечею йому буде – Аттіла [51]. Предтеча пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Европи, і тільки тоді (тільки тоді!) свіжі потоки прорвуть напружену атмосферу.
Це буде! Я не тільки вірю, але я й знаю! – «Дивіться на схід!» – І вся трагедія Лівобережжя та, що воно сміливо кинуло цей міжнародній клич… Коли ти будеш шукати тут елементів месіянізму, ти їх, звичайно, найдеш. – Але, ти ніколи не найдеш тут дерев’яно-калузької матушки або гопаківсько-шароваристої неньки. Ти найдеш тут Месію, і ім’я йому – майбутній анархізм.
Люба сестро! Колись на Шведських могилах, там, де тікає прекрасне Ворскло, де Полтава, де цукроварні й одрізи, – там полки Петра розбили Мазепу. Але майбутній Аттіла (а він не за горами) повісить на гілляці двох; і то буде не тільки Мазепа, але й Петро.
Я згадую зараз своє дитинство й свою юність. І все переплелось: і заводський гудок, і Донеччина, і цигарки з кізяків, і голубоока мати, і Кузьма-халамидник. Я згадую цю милу копійку на рейці, щоб розплескало, і «Невеселе» за рікою, і потяг, що гримить у нетрях слобожанських борів. Я згадую столітні сосни і дороги, і квартали, межі по степах, і повстанчі загони… І я думаю: «що це?»
Люба сестро! Запахло снопами. Я знаю: і в тебе – теж. І на тебе наступають осінні дні. Ти будеш сидіти десь там, у глухому закутку республіки, в розруйнованій школі біля традиційної грубки, і слухати, як у бовдурі шаленіють вітри. Біля тебе буде – теж традиційний – сторож, і він буде запевняти тебе, що це не вітри виють, а домовик. Я знаю! – Ранком ти накинеш на свої плечі полатану хустку, підеш у нето плену клясу й будеш учити дітей. Діти: «Хо-о-олодно!» А ти почуваєш, що тобі трохи мутить, бо я знаю: ти вчора нічого не їла. Де ж там: вже цілий рік тобі не платили грошей! Але як і заплатять, то невеликі ці гроші. Правда, твої карапети принесуть тобі того жита, яке зараз так пахне. Та я ж знаю: не дуже воно пахуче, коли його їси. І ще знаю: до жита треба й солі, а в тебе вже й жита нема.
І от, люба сестро, мені хочеться впасти перед тобою на коліна й заридати. Так заридати, щоб гримів цілий світ, щоб повстали всі океани, щоб розбити свою прокляту голову. А коли б я був малярем, то кожна рисочка, кожний мазок стікали б моєю кров’ю. І тоді б я залив, затопив у цій крові цю фатальну неминучу осінь.
Люба сестро! Я часто виходжу в степ і дивлюся: навкруги мене дикі поля й дика даль. Тоді я думаю про невеселе життя світової «кобилки», про її темні промерзлі закутки. І думаю: і все це – на просторах надзвичайної земної кулі. Тоді я хочу крикнути, як наш санаторійний дурень, задушеним криком: «О-о-о!» Тоді, сестро, я, безперечно, фанатик. Моя мисль летить. Я простягаю свої руки д’горі й падаю, умираю: – Sic transit gloria mundi! Так. Не рушу! Я хочу бачити Месію світової «кобилки»! Я омию його тіло в своїй прозорій крові. Розірву груди. Розшматую серце. І побачу – надходить невідома голуба гроза. – Sic transit gloria mundi! – їв цей момент, люба сестро, я шаленію. Я забуваю все: і тебе, і Майю, і Катрю, і санаторійного дурня. Все це сплелося в один терновий вінок. Тоді я кладу цей терновий вінок на свою похилену голову і йду на Голготу.
Але, сестро, книжники й фарисеї знову наздоганяють мій надзвичайний патос. Я чую вдари глуму й падаю, стікаючи кров’ю. Це бачу, мов крізь сон… – Але вперто й неухильно з терновим вінком на голові йду і йду на Голготу!»
Анарх положив перо на стіл і підвівся. В його очах стояв хоробливий блиск і якесь дитяче надхнення. Сестра Катря, все так схрестивши руки, лежала на ліжку й рівномірно дихала. Повз вікна йшла густа темрява. І тільки легкий і сторожкий шелест тополі, що шамотів крізь відчинене вікно, порушував тишу. Зрідка з дальніх міських перевалів долітали якісь неясні звуки й нагадували глухий розтрощений дзвін. Саме до них анарх і прислухався.
Зиркнувши на Катрине обличчя, він одчинив двері й вийшов на ганок.
Після грози ходили по санаторійній зоні легкі вітерці. Але не було вже в них тієї теплоти, яка обгортала їх у кінці літа. Це вже були сіверкі вітерці, і вони нагадували осінь. Ясно було, що пройшла остання гроза, що літо проспівало вже свою лебедину пісню. По небу й тепер тягли-ся розірвані хмари, і була в них невимовна жура, що завжди нагадує провінціяльний глуш і пустельні базарні майдани під одноманітною мжичкою. Саме це й відчув він, зійшовши з ганку. Він так переповнений був враженнями, що забув навіть зачинити двері, і залишив сестру Катрю під наступом сіверких вітерців. І досі стояв у його очах хоробливий блиск, і досі йому стукало в скронях. – Він ішов по доріжці саду й сам незчувся, як перейшов межі санаторійної зони. Він виходив на перелісок.
Ще розтялося кілька пострілів. Але анарх навіть не здригнув. Навкруги його було тільки одно: запах снопів, і цей запах стояв чимсь невимовним і печальним. Крім цього запаху, навкруги нічого не було: ні звуків, ні кольору, ні речей. І тільки коли він вийшов на поляну, згадав, що залишив Катрину квартиру відчиненою. Тоді він поспішно повернув до головного будинку.
Дерева розступались перед ним, ніби самі спішили дати йому дорогу. Зрідка налітав сіверкий вітерець, і тоді віти здригалися, і падали з них холодні росинки. Падали рясно, поспішно, раптово. Іноді крізь дерева пробивалася пляма голубого неба. Але в ту ж мить зникала: її знову обгортали сірі полотна розірваних хмар.
Коли анарх зійшов на бокову доріжку, він побачив у вікні сестри Катрі тінь. – «Трохи некрасиво, – подумав він, – потривожив дівчину». Але, згадавши про свій лист, що його залишив незапечатаним на столі, покривився. Йому неприємно було, що сестра Катря може прочитала його. І тоді ж він побачив, що тінь стояла, зігнувшись над столом.
…Але він уже знав, хто там. Коли анарх зійшов на ганок, в дверях стояв метранпаж.
– Карно?
– Я! – просто сказав Карно й додав: – Треба зачиняти двері: так можна дівчину застудити.
– Але як ви сюди попали? – сказав анарх.
– Як? – і метранпаж усміхнувся. – Просто: ішов у свою палату, а по дорозі, як бачите, хотів зробити добре діло: двері зачинити дівчині.
Карно сказав і зник у темряві.
Анарх ускочив у кімнату. Лист лежав на столі. Сестра Катря й тепер рівно дихала. Очевидно, вона не прокидалась.
Анарх узяв листа, положив його в конверт і тремтячими руками заховав у кишеню.
Примітки
49. Чінгіз-Хан (1162-1227) – вождь монгольських племен, що їх він об’єднав у велику централізовану військову силу, яка завоювала Сибір, Північний Китай і всю Середню Азію. Потім рушив на Захід, розбивши війська староукраїнських князів і половців на річці Калці (1223), повернув на Булгарію. Незадовго до смерти, Чінгіз-Хан розподілив завойовані території між своїми синами, після яких монгольська імперія почала занепадати.
51. Аттіла (приблизно 406-453) – вождь племен гунів, що насунули з Азії і створили величезну державу (445-453), яка простягалася від Волги по Райн. Аттіла довго спустошував східні землі Римської імперії, Галлію, Катальонію, Північну Італію. Після смерти Аттіли його імперія розпалася.
Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 126 – 131.