4

Микола Хвильовий

Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав до їдальні.

– Я все таки не гублю надії ще поговорити з вами, – сказала вона й зникла за дверима.

Анарх сів за стіл і став переглядати газету. За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хорої.

– Як живемо? – казала Унікум. – На зоні все автоматично робиться.

– А все таки?

Унікум зідхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.

– Ну, коли ви так настоюєте, – почала вона, – то слухайте. О восьмій годині – дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок, завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплінований, другий просто випадково не дотримується режиму. Наприклад, на мертвій лежанці замість того, щоб лежати колодою, дехто зривається й кудись уходить… А то з куріями нелади, бож режим не дозволяє вживання тютюну.

– Хіба? – чомусь здивувалась родина.

– Так! – казала далі Унікум. – Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.

– Важитись?

Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.

– А що, як би ви підвелись! – говорила родина худорлявої хорої, звертаючись до Унікум.

– Для чого це?

– Та ну бо, не соромтесь!

Нарешті Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:

– Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за півтора місяці?

– Да! – побідно сказала Унікум.

– Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: – Як же ти, Анелічко?.. Ну?

Худорлява хора раптом заплакала.

Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов’язково переговорять із товаришем ікс.

Худорлява хора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.

Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, і особливо з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволености він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.

Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.

– Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? – сказала вона й поправила свій чорненький бантик.

– Будь ласка! – кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

– Бачили за столом гостей із города?

– Бачив.

– Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.

Анарх положив руку на бильце і зідхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.

– І все таки, – сказала сестра Катря. – Я і цих, і інших – нікого не хочу винити. І не виню я їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціяльне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною й родиною худорлявої хорої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, – остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але я не маю права їх і обвинувачувати.

Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась.

– Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.

Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блюзку й сказав:

– Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви кажете, а я. І між вами, і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності.

– Хіба це сентиментальність? – здивувалась сестра Катря.

– Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю. Візьміть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навіть пригадав махновську тачанку; мені навіть заболіло, що я, забувши про ті тисячі, які положили свої голови в горожанській війні, спокійно сиджу тут, на санаторійній зоні, остаточно асимілювавшись із Унікум та іншими. Хіба це не сентиментальності? Хіба це не подібне до того, що ви мені зараз сказали?

– Ні, не кажіть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?

– Що? – анарх подумав і сказав: – Мабуть, машина?

– Машина? І ви це спокійно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. У противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.

– А це все таки так!

– Ні, це не так!

– Ні, це так! – і анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося із нашею волею до смерти. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.

– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.

– Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землі.

– Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…

– Безперечно. Але ваше «можу», як ви мені колись сами сказали, буде паліятивом. А в данім випадку треба найти…

– Ні, ви просто перекручуєте мої слова! – з обуренням кинула дівчина. – Це було сказано зовсім з іншим сенсом.

Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:

– Ну, заспокойтесь… Бачите: не тільки ви гніваєтесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання – тільки прискорити його.

– Ніколи! – різко сказала сестра Катря.

– От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а терер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного. І – повірте мені – коли добивали цього собаку, він таки вхитрився когось укусити за руку. Так і з нами. Ми – останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.

– Почекайте, – зробила здивовані очі сестра Катря. – Що ж тоді, по-вашому, революція?

– По-моєму? По-моєму – романтика, а справді – штайнахівське «омоложеніє». Теж приблизно – і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціяльно й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб краще можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбної громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад: щоб розпочати війну, припустім, між Німеччиною і Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розв’язання цієї справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонській льожі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.

– Невже це правда? – подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.

– Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одно: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз-у-раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з городу долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хорі порозходилися за межі санаторійної зони.

– Ні, все таки скажіть мені: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись від задуми сестра Катря. Йому стало шкода дівчини, і він сказав: – Ні! То я, звичайно, жартував.

– Цікаво: ви навіть умієте жартувати? – зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.

Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.

– Підслухувати, кажуть, некрасиво! – кинув анарх.

– А ви відкіля це знаєте? – Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.

– Що таке?

– Та от те, що я підслухувала?

– А коли не підслухувала, то могла б зійти сюди простіш!

– Савонаролечко! – і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствувать, бо ця роля до тебе не підходить.

Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.

– Куди ж ви?.. Чого тікаєте? – грубо кинула Майя.

– Я тікаю?

– Ви тікаєте. Мені, принаймні, так здається.

– Коли вам так здається, то я сяду.

І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.

– От і добре! А тепер скажіть мені: чого мені не можна підслухувати?

– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.

– Ха – ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втіленням наївности?

– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?

– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

– Маййо! – сказав анарх. – Покинь говорити дурниці.

– О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.

– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

– Не затримую! – і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.

– Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, – ти все таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…

– З яким типом?.. Що робити?

– Ну, хіба ти не знаєш?.. – і Майя розширила ніздрі свойого виточеного носа і, як це може робити тільки самичка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість затривожила його. Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок із яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Гралтайських Межах маячіла експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулася від задуми й сказала:

– Ходім у палату. Я хочу з тобою поговорити.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 76 – 83.