10

Микола Хвильовий

Після цієї сутички – на луках – із ним скоїлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались із дійсністю, що він іноді буквально не міг відрізнити примари від реальної речі. Але Карно й для решти санаторійців був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок із щоденника однієї хорої. Там було написано це:

«…Наш санаторій поділяється на два табори: плебеї, інтелігенція. Між таборами завжди – іноді мовчазний, іноді буйний антагонізм. Іншої клясифікації тут нема. – Але на цей раз усе це згладилось: один табір – весь санаторій, другий складається з одного метранпажа. – Бувають люди, яких не люблять усі. От і Карно. І плебеї вже захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – ніби його допіру вкусила осіння муха. Цинік і нахаба: куди там до нього слинявому дідкові! І всі вже давно знають, що ця хитра людина кривляється і вдає з себе дурненького.

Власне, головним мотивом незадоволення є шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують усі потроху. Але всьому ж єсть межі. Коли шпигунство – нешкідливе явище – нічого. А то, припустім, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би ніхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди він, ця нахабна фізіономія. Набачить – і доносить ординаторові. Той, звичайно, лякає випискою із санаторія. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест.

А недавно навіть (це коли вже запахло осінню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж відсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. – «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня.

Карно мовчить. – «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. – Карно – ні слова. – І так до трьох разів. – Тоді Хлоня підводиться і каже: «Ви, товаришу, невихована людина!»

– «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. – «І більш нічого?» – спитав Хлоня. – «І більш нічого!» – сказав Карно.

Це чули інші.Інші захвилювались. Хлоня мовчить, а інші не могли мовчати. Оточили метранпажа й загалділи. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромник, вам не може бути місця на санаторійній зоні. – Метранпаж і тоді ні слова. – Тоді до нього підскочила Унікум і закричала: «Повторіть і мені, що ви сказали! Зараз повторіть!» – «Онан», – спокійно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знає що! Це ж неможливо! – І піднявся такий гамір, такий крик, що позбігалися сюди мало не всі сестри, мало не ввесь санаторій. – Але метранпаж і зараз лежить і мовчить. – «В чому тут справа?» – спитала сестра. – Всі загалділи, і ніхто нічого не розбере. – «Товаришу, в чому тут справа?» – ще раз спитала сестра. – «А я знаю!» – сказав метранпаж. – «Як ви так Хлоню назвали?» – «Ніяк!» – різко кинув Карно.

– «Але почекайте, – галдів санаторій, – ви, мовляв, назвали його Онаном». – Тоді метранпаж підвівся й почав плести нісенітницю. Припустім, в старовину навіть талмудисти носили таке ім’я, а поети й зараз прославляють його. Що ж тут особливого? – «Але почекайте: ви ж не талмудист?» – «Ні!» – «Ви ж не поет?» «Ні!» – «Тоді ж яке ви маєте право називати його так?» – Ну, а потім усе так переплуталось, що нічого не можна було розібрати. Карно, безперечно, глузував. Він просто погромник. – І хоч усю цю історію було «замазано», але Карно на цей раз, мабуть, остаточно й безповоротно скомпромітував себе. Ми його бойкотуємо».

Так! Очевидно, Карно є найреальніша особа, коли він центром уваги являється мало не для всіх. Так! Карно нічого не має спільного з примарами!

Але чому ж він так неможливо мучить його? – Проте анарх не помилився, коли рішив, що хорий психічний процес піде з прискореним темпом. Він частіш став прокидатися вночі й тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Підозрілість доходила до абсурду, і він тоді знову дивився в одну крапку, і крапкою цією був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигідно. До Карно й справді тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловік із города й завжди якось таємно зникав у бур’янах. Часто до анархової койки підходила Унікум і, звертаючись до Майї, говорила:

– А я про нього щось знаю!

– Про кого? – питала Майя.

– Про метранпажа!.. Про кого ж! – казала Унікум і робила загадкове обличчя.

Правда, Унікум багато дечого знала, і їй ніхто не вірив. Але анарх цілком серйозно приймав ці розмови, бо вони відповідали його настроєві й загальному душевному станові.

До того ж і Майя не менш дивно почала вести себе: вона раптом перестала сміятись своїм тихим смішком, і в ній анарх став помічати якусь різку переміну. Поперше, вона ніби уникала зустрічі з ним і, подруге, робилась похмуріша, і над її переніссям несподівано виросла зморшка. Можливо, на Майю впливала природа, бо запахло дозрілою осінню.

Ішов вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясень, а далі шелестіти – похилі явори. Із санаторія хорі поїдуть у город. І буде тоді порожній санаторій мовчазно стояти серед степу. Тоді зрідка дійде сюди гул із города, а глухої ночі повз санаторій будуть пролітати – крізь тумани, по невеселих дорогах республіки – червоні очі потяга.

«Іде вересень! Прийде листопад!»

Над санаторійною зоною перелітали аеропляни по маршрутній лінії «від – до». До анарха підходила Майя і говорила про те, що віддаляється літо.

– Я почуваю, як пливе літо до Чорного моря, – казала вона і в’яло гладила своєю вихоленою рукою анар-хову голову. – Я почуваю, що воно пливе в Малу Азію, в країну чорного лебедя.

Майя знала якусь легенду: з тайги, із сіверких північних озер вилетів білий лебідь на австралійські копальні й там сів на темну ріку. І став тоді лебідь, як атрамент. Майя вже не говорила про кохання, і тепер він не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь і говорила, що осінь хоч і прекрасна, як цей хрустальний, що пройшов, кінець гомінкого літа, але осінь – тьма, і вона боїться її.

Ріка хмурилась. Од ріки бігли жваві вітерці, підіймались вище й летіли на південь. То були північні сіверкі вітерці. І мовчав яблуневий глуш, нагадуючи анархові чомусь первісну архейську добу.

Зрідка до анарха підходила сестра Катря і в сотий раз говорила йому про тупик санаторійного будня й скаржилась, що їй досі не дали командировки.

«Взагалі вересень на всіх вплинув, – писала в свойому щоденнику хора. – Унікум – і та стала нервовіша. Принаймні, прийшов і такий випадок, коли й Унікум упала в гістерику. Це було на початку вересня. До Унікум прийшов знайомий із города, і вони пішли в ліс. Далеко вони зайшли – невідомо. Але їх на санаторійній зоні не було з півгодини.

Раптом у палатах почули гістеричні ридання. Коли хорі вибігли на веранду, то побачили заплакану Унікум. – «Що там? Що з вами?» – питали її. – Тоді Унікум розказала крізь сльози це: пішла вона із знайомим за конторський пляц. Відтіля вони пішли на різу й сіли відпочивати. Унікум буде прямо казати: вона любить цього знайомого. І от, коли вони… ну, її, звичайно, всі розуміють… – тріснула гілка. Вона скочила й побігла в кущі. А в кущах – щоб ви думали? – мерзавець-дідок! Він стежив за нею й підглядав.

Унікум заспокоювали. Вона не могла заспокоїтись, бож знайомий знервований пішов, не попрощавшись із нею. Це ж чорт знає що! – Дехто хіхікав. Але дехто й обурювався: це вже справді хамство! – Тоді до дідка підскочив Хлоня й з усього розмаху вдарив його по фізіономії: – «Хам!» – Дідок зблід і розгублено дивився на хорих. Він щось плів, що він нічого не думав, що він «просто так». – «Я не тього, не думав, – казав він, – я йшов просто так!» – «Брешеш!» – знову гістерично закричав Хлоня. «Тєтнє тлово!» – Тоді Хлоня раптом схопився за голову й з криком «піду утоплюся» вискочив із дверей. За ним вибігли хорі і декілька сестер».

Анарх, між іншим, був у цей час у своїй палаті. Коли йому розказали про цю історію, він навіть не поворухнувся. Він раптом відчув і тут якусь безвихідність, що проти неї смішно боротись. Він згадав миле Хлонине обличчя й подумав: «так треба!» – Коли Хлоню зловили й з криками та галасом привели в санаторій, анарх і тоді спокійно лежав на своєму ліжку.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 115 – 119.