18

Микола Хвильовий

Біля чорної кухні він зустрів санаторійного дурня. Дурень і зараз безглуздо всміхався і все поглядав у туман, туди, де тікали темні дороги крізь республіканський глуш. В його погляді й тепер стояла незрозуміла тоска, ніби дурень думав усе про ту ж пустельну степову станцію, що повз неї, не зупиняючись, пролітає експрес.

– Що, Хомо? – машинально кинув анарх.

– Ги… ги!.. – зареготав дурень і, як завжди бувало з ним, метнувся вбік і пропав у тумані.

Анарх обминув кухню й пішов до конторського пляцу. Коли б хто-небудь спитав його, куди й чого він іде, він, напевне, не міг би відповісти. І справді, він ішов без мислі, автоматично. Зрідка він зупинявся, проводив рукою по чолу, ніби щось пригадував. Але мислі не приходили, і він знову брів уперед.

Мжичка не переставала поливати землю промерзлими краплями. Висіло темносіре небо, а по ньому поволі проходили важкі хмари. Вив лікарів сетер.

«Так, він тепер знає, що йому треба зробити» – думав анарх. Це так просто, це так ясно й головне – це консеквентно. І в тому, і в другому випадку він мусить саме так зробити. В тому випадку, коли він живе в ізольованому помешканні і ця дійсність є лише натовпи примар, він нічого не загубить, зробивши те, що йому треба зробити.

Навпаки, коли він і після цього буде жити, він буде певний, що навкруги нього лише самі фантоми. – Але й у другому випадку йому нічого губити. Карно, безперечно, фікція. Він певний, що коли й справді навкруги нього дійсність, то Карно на санаторійній зоні нема. КаРно – примара і є одна частина його власного «я». Він мав не один випадок запевнитись у цьому. Одно те, що ніколи таких метранпажів не було, є доказом правоти даного припущення.

Виття собаки наближалось. І скоро анарх побачив лікаревого сетера. Собака лежав на боці й зализував величезну рану. Проходячи повз нього, він побачив, як пес тоскно подивився своїми розумними очима й ще голосніше завив. І це виття таке було нудне й неприємне, що анарх інстинктово прибавив кроку.

Обминаючи темні дерева, він ішов до командної висоти.

Збоку, над рікою, стояв туман. Крізь нього блимали дальні міські огні. В огнях була специфічна осіння тусклість. І, зиркнувши на них, анарх згадав чомусь недавню розмову з сестрою Катрею, Байкал і Сибірські нетрі. І подумав: «Сестра Катря, безперечно, має рацію їхати туди». Тоді перед ним постали дикі азіятські поля, білі хуртовини й тривожні станції на татарських прольотах.

Анарх сходив на гору. Чим далі він ішов, тим легше становився туман. Здавалось, розвидняється. – І справді, скоро над ним повисло бездонне синє небо. Тільки по долині відступали тумани. Спалахнули зорі, запахло вогкістю. Перед анархом постала оаза дальнього города, чіткі люкси й ледве помітна силюета експериментальної ферми. На поселку, що за кілька гін, брехали пси.

Анарх ішов далі, до самотньої берези. Він так упевнено ступав туди, ніби й справді знав, що там найде того, кого йому треба. І тому, зупинившись, він зовсім не здивувався, побачивши Майю.

Притулившися усім тілом до берези, вона стояла, як різьблення.

Інакше й не могло бути. Вона любила ходити до цього місця саме вночі.

Він раптом почув у тілі дрібний дріж, і йому прилила кров до голови. Ніби щось давно загублене він найшов зараз.

Майя не рухалась.

Тоді анарх несвідомо рвонувся і зупинився біля дівчини. Вона стояла, заплющивши очі й закинувши голову на суху гілку. Темні овали під очима говорили, що це не та вже Майя, що з нею анарх проводив літні ночі.

– Маййо! – сказав він, чомусь лякаючись свого голосу.

– Що таке? – тихо спитала вона, не розплющуючи очей. Анарх подивився на неї й тут же відчув, як йому здавило спазмами горло. Але він просто й спокійно сказав:

– Я хочу говорити з вами.

– Зі мною?

– Так!

– Для чого ж це? – спитала Майя. І анарх перший раз за кілька тижнів почув її тихий смішок.

– Просто так!

– Це цікаво, – сказала вона й додала іронічно: – Ви, очевидно, думаєте виступати десь у ролі трагіка? Так?

– Ні, Маййо! – сказав він.

– А… ідіть ви к чорту! – раптом занервувала дівчина. – Обридли мені такі розмови!

Але анарх не образився. Він одійшов, став над кручею й дивився на далекий город. Так він простояв декілька хвилин у якомусь півсні і ввесь час чекаючи, що його покличе Майя.

Майя й справді покликала.

– Савонаролечко! – раптом почув він.

Але, коли він зупинився біля неї, побачив: її обличчя було таке ж холодне й німе, як і раніш. Першого моменту анарх навіть подумав, що він просто помилився, бо ж вона таки давно називала його так. Але скоро Майя й справді заговорила:

– Ви хотіли розмовляти зі мною? – спитала вона.

– Ну да!

– Для чого?

– Не знаю!

– Ну, тоді слухайте! – кинула вона, і на цей раз не розплющуючи очей. – Скажіть мені, чого вам треба від мене? Невже ви й досі мрієте, що я вас коли-небудь кохала? – Так?

– Так, – одгукнувся анарх.

– Даремно! – сказала Майя. – А втім, мені не треба говорити вам, що в данім разі моє кохання для вас не більше, як соломинка, за яку хапається тонучий… Так?

– Так! – майже не думаючи, кинув анарх.

– Виходить, – і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись своїм негарним смішком, – виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула – кохання зовсім не таке… Так?

– Так.

– А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась… Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояву ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до тієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!.. Я тайна чекістка, агент червоної охоронки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму я покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам уже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? – і Майя скинула на анарха очі.

– Вірю.

– Як хочете, – і вона на хвилину зупинилась. На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторськім пляцу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували люкси: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на поселках, і в далекім городі. Огні стояли в степу мовчазно й нерухомо. Повз них і далі виблискували холодні води ріки.

– Так, я вас кохала! – казала Майя. – Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі… Бо ж подумайте: в цім уся я. Ви розумієте?

Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою – і тільки, що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за його кожним рухом, навіть більше – бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї, – саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.

– Так, – говорила Майя. – В цім уся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан із випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які із спокійною душею йшли на вогнище… І що мені з того – сто чортів! – що моїх пацієнтів одправляли на той світ у «двадцять чотири години»?

Майя зупинилась і положила долоню на своє чоло.

– Але не забувайте, – продовжувала вона. – За кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною і не з десятьма і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскільки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам’ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу – я просто – сто чортів! – не можу без неї жити.

З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в городі бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки насідав туман. Але небо було синє й спокійне.

– Так, сто чортів! – і Майя знову закинула голову й заплющила очі. – І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком і, чого б ви од мене не вимагали, я все б зробила… Але я помилилась… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?.. Так?

– Так, – коротко кинув анарх.

Тоді Майя несподівано підійшла до нього й обхопила руками його шию.

– Чижик-пижик! – сказала вона, і в її голосі зазвучала інша інтонація. – Що ж тепер прикажете мені робити?

– Не знаю.

– І я ке знаю, – і Майя ще щільніш притулилась до анарха.

З Гралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов за ріку й наближався до командної висоти.

– От що, – помовчавши, раптом сказав анарх. – Я найшов! – і якось хоробливо засміявся.

– Що ти найшов? – скинулась Майя.

– Це, власне, паліятив, – сказав він, – але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення… Я от що надумав… Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б я… одійшов… у двадцять чотири години… ти, знаєш, куди…

Майя здригнула.

– У двадцять чотири години?

– Так… І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.

– А для чого ж це мені потрібно? – спокійно спитала вона.

Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.

– Як для чого? Ти підеш тоді в охранку й скажеш, що от, мовляв, була така то людина і…Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою «провокацію», і я мусів би втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.

– Ти серйозно говориш?

– Цілком серйозно.

– А в тебе револьвер єсть? – несподівано спитала вона й приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах він побачив тваринну радість.

– Револьвера в мене нема, – сказав анарх.

– Так тоді, – і Майя фальшиво засміялась, – я тобі дам свій!

Але, хоч як вона невимушено кидалась фразами, їй не вдавалось одурити його. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.

Раптом вона нахилила анархову голову до себе й кріп-ко її притиснула до своїх грудей.

– Чижик-пижик! – фальшиво засміялась вона. – Ніколи я не дам тобі свого револьвера! Звичайно, я жартую!

Але він уже не вірив їй: вона саме тепер говорила нещиро.

З Гралтайських Меж іще прилетів сіверкий вітерець. Туман дійшов до командної висоти й збирався на неї. Далекі міські люкси підбито легкою димкою. Пахло вогкістю, і чути було в степу гудок нічного потяга. – Але небо й зараз було синє й спокійне.

– Чижик-пижик! – говорила Майя, і голос її задрижав. – Все це гарно, але ти мене – сто чортів! – не розумієш!

Дівчина не говорила, і анарх почув, як її тіло здригнуло, і вона мовчазно й гістерично зареготала.

І сливе в цей момент над рікою пронісся тривожний крик.

– Ей! сюди!.. Скоріш!..

– Де? де? – обізвалось на санаторійній зоні.

– Кличте до човна рибалку!.. Хлоня втопився!

Анарх остовпів. Майя подивилась на нього сухими очима.

– Скоріш!.. Скоріш!.. Хлоня втопився!.. – знову над рікою розтявся тривожний крик.

Майя нервово відкинула голову й мовчки рвонулась уперед.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 159 – 166.