16

Микола Хвильовий

Стояв матовий дощовитий день. За рікою й далі брели важкі тумани. Анарх зійшов із Ганку й став біля клюмби. І тоді ж до веранди підійшов санаторійний комендант. Він попередив хорих, щоб вони не хвилювались, коли почують постріли. Скоро з туману виринули стрільці: вони мешкали на санаторійній зоні для охорони майна.

Комендант розпитував хорих про ту людину, що стояла біля сараю й ніби когось вичікувала. Чи не знає хтоне-будь, хто він такий? Чи нема в кого такого знайомого? Комендант бачить цю людину в кепі вже більше двох годин. Кепі то біля кухні вештається, то блукає чогось по доріжках.

– Це, може, ваш знайомий? – звернувся комендант до Карно.

– Мій? – кинув метранпаж. – Ви, очевидно, до мого знайомого ще не придивились.

Потім Карно казав, що його знайомий цілком доросла людина, а цей – не більше, як хлоп’я. Це просто помилка приймати цього кепі за його друга.

– Так? – спитав комендант.

– Так! – кинув Карно.

Ага! Тоді буде полювання за кепі. Комендант певний, що це ракло. Злодій просто вичікує випадку, щоб зірвати з койок застилкове приладдя.

Стрільці стали напоготові. І скоро почалось полювання за кепі. Розтялось декілька пострілів, і в тумані заметушились постаті. Але раптом усе змовкло, і тільки чути було, як по даху одноманітно відбиває дрібний дощ. Очевидно, стрільці зловили кепі й ведуть його до комендантської.

Скоро з туману виринув натовп, і люди підійшли до веранди. Кепі розгублено дивився на хорих і раз-у-раз озирався. Мовляв, у чому справа? Чому за ним стежать? Він же тільки звичайний обиватель, що шпацірує за городом! Крім того, він недоросла людина: йому всього п’ятнадцять років. Його мусять негайно відпустити, бо його на дорозі чекає мама: він шпацірує з мамою!

Ніхто, звичайно, не вірив кепі, бо ж він має надто виснажений вигляд. Кепі надто обірваний, він просто хижак, ракло. Хіба не видно, як у нього очі бігають? Кепі треба негайно вирядити в міліцію: хай там виясняють, хто він такий!

Але кепі хвилювався:

– Почекайте! Яке ви маєте право?

– А таке маємо право… – І комендант смикнув кепі за руку.

– Почекайте! Ви, як бандити, напали на мене! Я обиватель із города!

Але хто наважиться повірити цьому? Кепі, безперечно, злодій! Це всі бачать, не тільки комендант. Кепі негайно треба вирядити в міліцію.

– Почекайте! – кричав той. – Нате мій пашпорт! Я – обиватель Карасик!

Що таке? Пашпорт? Ну, добре! Комендант візьме. Комендант прочитає голосно! Але це не міняє справи… – Ага, Абрум Карасик… Але це що?.. Відкіля це?.. З біржі?.. Кепі безробітний?.. Ну, тоді всі розуміють. Він, безперечно, злодій, і він напевно хотів зірвати застилкове приладдя.

За цей час туман розплився, і над санаторієм повисла осіння бездонна голубінь. Раптом спалахнули мовчазні трильйони голубого неба, і тільки темна полоска стояла на обрії: туман відпливав на утопічнім аеро. Анарх подивився на захід: у порожнечі земної атмосфери над городом стояла гігантська повітряна куля – обсерваторія. Над аеродромом постав клекіт: то, мабуть, зірвався «Юнкере». Із сходу в безвість бігли пір’їнні памеги.

Анарх зійшов на доріжку й пішов туди, де стояв натовп. Кепі пручався й не хотів іти до комендантської. Мусили взяти його під руки й тягти. Але кепі рвонувся й вислизнув із рук. Тоді один стрілець підскочив до нього й розмахнувся:

– Ге-е-ех!

Удар був глухий – в спину.

Але в той же час другий удар у голову звалив стрільця з ніг: серед натовпу стояв блідий анарх, і на обличчі йому грала якась усмішка мало не з тваринним відтінком радости, наче цю сутичку саме для нього й розіграно.

Збитий із ніг стрілець підвівся й збентежено подивився на свого несподіваного ворога. Але й усі хорі також здивовано дивились на анарха. В перші хвилини всі розгубились. І тільки за якийсь час комендант зробив страшне обличчя й підскочив до кепі. Анарх і його відкинув сильним жестом на крок.

– Ну?

Голос анархові був надтріснутий, гістеричний. В такі моменти виривається цілий потік слів, що за них ніколи не можна взяти відповідальности. Але анархові в цю мить вирвалось «ну».

Натовп мовчав, мовчав і анарх. І тільки коли над санаторійною зоною показався «Юнкере», анарх узяв за руку кепі й повів його через конторський пляц на шосе. Ніхто з хорих не рухнувся. Тільки комендант крикнув анарxовi вслід, що він подасть рапорт на нього до головного лікаря.

Коли анарх вивів кепі на дорогу, побачив: недалеко стояла мініятюрна фігурка. То, очевидно, була мама кепі. Отже, кепі не брехав.

– Живо! – кинув він руку кепі й зупинився.

Кепі побіг до мініятюрної фігурки, яка вже йшла йому назустріч. А коли кепі зійшовся з нею, мініятюрна фігурка, перекинувшись із кепі двома-трьома фразами, раптом повернулась і поспішно пішла до анарха. Це була мама кепі. Скоро він побачив виснажене обличчя обірваної єврейки. Була вона в лахміттях, однією рукою держала дитину, другою розмахувала, прохаючи почекати. Анарх пізнав її: цю єврейку він бачив у городі на бульварі «Перемоги» в присмерках міських вечорів. Вона завжди стояла з простягнутою рукою.

Єврейка підбігла до анарха й хутко заговорила тим типічним акцентом, що його чути в кварталах єврейської голоти:

– Каспатін, ві такой благой дело сделал. Я, каспатін, вас бгагадагю.

І, сказавши це, вона вклонилась анархові сливе до пояса й мовчки пішла.

Скоро дві постаті поспішно ступали по дорозі. І тільки коли вони зникли за експериментальною фермою, анарх, обгинаючи річні заводі, пішов до веранди.

…Підйом знову підупав. Ішов він поволі. Зрідка він зупинявся на пустельному березі й дивився на осоки. Ріка несла свої холодні води в даль. Самотньо виглядали кущі зрізаного комишу. Стояла тільки одна мисль із листа: «Ви щось надумаєте». Це саме і є те, що його мучило весь час промешкання на санаторійній зоні. «Ви щось надумаєте». Так, йому треба щось зробити. Це він давно вже знає. І автор анонімного листа, живучи з ним, не міг не підмітити цього. Хай ніякого метранпажа нема; хай Карно – фантом, хай він у стані летаргії, і все це важкі темні примари… Але він усе таки мусить бути консеквентним. Треба найти в собі мужність. Правда, він уже має досить сміливости бути консеквентним: недарма в його душі зараз такий спокій і така ясна прозорість.

За рікою кричав санаторійний дурень. І крик його серед пустельної осені виділявся рельєфніш, і була в нім якась невимовна жура. Дерева поринали в золото сторожкового потопу, і крізь них ясно видно було далеку експериментальну ферму й кучугури. Стояла мертва тиша, і тільки гудок безшабашного потяга порушував блідий, осінній спокій. І зараз анарх відчував: пахне жовтим диким воском.

Він подивився на схід. Там стояла командна висота. Він згадав Майю, і йому зараз до болю захотілось почути її дзвінкий голос. І, коли анарх згадав, що вона тепер зовсім не та, що він, можливо, її тепер такою, як вона була на початку літа, ніколи вже не побачить, йому здалося: він загубив щось неможливо коштовне. Бо з цією командною висотою були зв’язані його кращі хвилини на санаторійній зоні. І цей дикий малинник, і ці тополі, і ця прозора голубінь – все це свідки його світлих надій, що зрідка поставали в нім. Анарх згадав Хлоню й подумав: «Де він?»

Але Хлоні близько не було.

На шосе маячів фаетон і віддалявся до города. В нім, очевидно, виїжджав один із хорих. Санаторій із кожним днем усе більш і більш вилюднявся. – «І буду я самотнім серед степу без людей» – згадав анарх фразу із свого листа до сестри. З невідомих перевалів легкий вітер приносив тривожний запах пожарища.

Біля конюшні він раптом зустрів Карно.

– Я хочу вам тиснути руку! – сказав той, зупиняючи його.

– Мою руку?

– Да, вашу руку!.. Це ж ви, здається, зробили сьогодні такий шляхетний поступок?

– Який це поступок? – не зрозумів анарх.

– А як же! Я про кепі говорю! Це ж Дон-Квізадо ще раз повоював із вітряками.

Анарх круто повернувся й хотів був одійти від метранпажа. Але той узяв його за руку:

– Почекайте!

– Ну?

– Я хочу тиснути вашу руку! – І Карно саркастично всміхнувся.

Анархові знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара – і тільки… Він таємно всміхнувся й озирнувся навкруги. Набачивши колоду, він сів на ній і сказав, даючи місце для Карно:

– Прошу!

– Що таке? – в свою чергу не зрозумів метранпаж.

– Прошу сісти! Хочу говорити з вами!

– Ви хочете говорити зі мною?

– Я хочу говорити з вами! – чітко сказав анарх. Осінні хмари закутали небо, і раптом замжичило. Це так скоро зробилось, що анарх, почувши за коміром краплі холодної води, здивовано подивився на небо. Біля центрального будинку було тихо, майже мертво, ніби санаторій зовсім спорожнів. Так буває за тих скучних днів, коли осінь веде в свій безвихідний тупик. На конторськім пляцу іржали коні, і десь тарахкотіла підвода.

Карно деякий час постояв напроти анарха й несподівано сів біля нього на колоді.

– Слухаю! – сказав він.

– Слухайте! – знову всміхнувся анарх і положив свою руку на метранпажеве коліно: йому знову прийшла мисль, що перед ним безплотна істота.

– Ну? – сказав метранпаж.

– Не ну, а от що, друже! – почав фамільярно анарх. – Як ви гадаєте: про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Не знаю!

– А, може, знаєте?

– Може, знаю, – спокійно сказав Карно.

– Ну, без жартів, – суворо кинув анарх. – Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Вам це дуже потрібно знати?

– Дуже!

– А коли дуже, – і Карно саркастично всміхнувся, – то я вам скажу: очевидно, про лист.

– От! – зрадів анарх і з полегкістю зідхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже.

– Ну, а далі що? – спокійно спитав метранпаж.

– Далі особливого нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь од своєї анонімки.

– Не відмовляюсь! – сказав Карно – більше того: не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.

– От, я так і думав! – зрадів анарх. – Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.

– А чому ж ви мовчали? – спитав метранпаж.

– Чому я мовчав? – і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.

– Так! Чого ж ви мовчали? – ще раз спитав Карно. Але анарх уже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком.

– Тому, що треба мовчати! – ледве вимовив він. – Пустіть мене, я піду!

– Я вас не держу! – усміхнувся Карно й підвівся з колоди.

Тоді анарх насунув на чоло капелюха й мовчки пішов у свою палату. Там він ліг на койку й уперто на протязі кількох годин дивився в якусь сіру крапку, що стояла на стіні.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 147 – 153.