Кобзарі. 3. До відродження

Софія Малильо

Дзвенять кобзи струни срібні,

Ллються звуки любі, рідні,

То тихенько, мов струмок,

То гримлять в них громовиці,

І спалахують зірниці,

Будять звихрення думок.

Кобзарі співають думи,

Повні величі і суму,

Повні сили і краси,

І минулого відлунням

Линуть ті акорди струнні,

Ті натхненні голоси.

З дум говорить давня слава,

Всенародна, нелукава,

Бита-гнана, та жива.

То народ в пору буремну

Свою душу незнищенну

В невмирущі клав слова.

То народу творча сила

Тим словам давала крила –

Гомін струн, душі політ,

Щоб летіли крізь століття,

Крізь негоди й лихоліття –

Віщий спадок-заповіт.

Кобзар гра-співає пісню,

Споконвік в народі звісну,

Рветься туга із грудей :

“Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна,

Ге-ей гей!

Лежить козак на купині,

Китайкою личко вкрите,

(То не пісня, – серця щем!)

А нікому задзвонити

Ще й свічечку запалити”, –

Тужим разом з кобзарем.

Кобзарі – пророки волі,

Молоді – і сивочолі,

Знов підносять голос свій :

Проти кривди і розтління,

За відродження сумління

Вони вийшли знов на бій.

Їхні кличі – не прокляття,

В їхніх душах – не сум’яття,

В них надія знов жива,

Лиш за правду – їхня битва,

Лиш за неї – в них молитва,

Лиш любов – їх корогва.

До воскресного походу,

До святих джерел народу,

До оновлення зорі

Знов палкими голосами,

Невмирущими словами

Закликають кобзарі.

17-19/II-1990.