Жертвам голодомору

Софія Малильо

Ми прокинулись вже чи ще ходимо сонні й ледачі?

Вже відчули свій корінь чи байдуже, хто ми такі?

Але ж є у нас, є трубадури й трибуни гарячі,

Що в пітьмі піднесли своїх душ смолоскипи палкі.

Правда наша жива, і ніколи вона не загине,

Та нехай вона гнівно в серця стугонить!

Голос предків з віків до сумління волає щоднини :

“Прокидайтесь! Настала оновлення мить!”

Хай пекуче ятряться у кожного совісті рани:

Очі діток голодних з минувшини скаржаться нам.

Як же довго вони, як страшно вони помирали,

Бо заглади Вкраїни так прагнулось лютим катам.

Цвіт рожевий, весняна надія народу…

Скільки їх погубив геноциду нещадний батіг!

Як дивитись було матерям на їх в’янучу вроду?

Як – самим угасати, на смерть покидаючи їх?

Їхня кривда кричить, і ридає, і стогне.

Хто безвинно убитим зведе тепер лік?

Вони гинули в муках – сотні тисяч, мільйони.

І прощення убивцям нема і не буде навік!

19/І–1990.