«Ми прабуття своє і досі знаєм мало»

Софія Малильо

Ми прабуття своє і досі знаєм мало.

Над ним витає ще декретна таїна.

Там потоптом нещадним, вал за валом,

По нашій доленьці пройшли лихі навали,

Жорстокі орди, гнані племена.

Століттями душили нашу волю,

Топтали, розпинали на хрестах

Сусідоньки, що їх дала нам доля,

Бо їм так прагнулось рабів і поля,

святинь у наших селах і містах.

Зруйновано святині ті священні,

І ті поля засіяно кістьми.

І не тому, що ми такі вже темні.

Ні! Нам сусіди – хижаки недремні –

Стать не давали вільними людьми.

Було багато їх. Ох! Їх було надміру!

Ішли й ішли вони з усіх сторін.

Хоч боронив народ свободу, й честь, і віру,

Не зміг він встояти перед насильством звірів,

Що з віку в вік несли йому руїну й тлін.

Ми кажем це не нарікання ради.

Історія – не няня для дитят.

В ній не добро вирішує, а зради,

Не справедливість, а насилля влади,

Не договір, а силовий диктат.

І нам про те не можна не казати,

Хоч пальці хама ще на горлі в нас.

Ще множаться безмежні наші втрати,

Ще слово рідне мусим захищати

Під улюлюкання бездушних мас.

Мовчать сусіди про наруги явні.

Батьки народу ледь міняють тон.

Його синів – у дусі днів недавніх –

Навперебій глашатаї державні

Обстрілюють вогнем проклять і заборон.

Своє буття виборюємо досі,

Бо хтось хотів, щоб кануло у млі.

Та ми – стожильні. Нас чума не скосить.

Ми віримо: в людськім різноголоссі

Не згине голос наш на Матінці-Землі.

11/IV-1990.