Сіль землі. 2. Голодомор

Софія Малильо

Ой, доле наша злая,

Ой, світе наш полинний!

За що ти так караєш

Народ наш безневинний?

То війни та розрухи,

То інші ще напасті.

Ні тілом і ні духом

Не запізнали щастя.

Біда – без меж, без краю.

Змирилися – не вперше.

Та голод як згадаю,

Від болю в’яне серце.

О земле плодородна,

Ти все для нас зростила,

Та смерть страшна, голодна,

Геть все село скосила.

Село людей смиренних,

І чесних, роботящих,

Твоїх, о земле-нене,

Трудівників найкращих:

І ратаїв потомних,

І сівачів невтомних,

Полільниць, і сапальниць,

І жниць неугомонних,

І сущих – і майбутніх!

І – в материнськім лоні!

Навіки незабутніх

За муки їх голодні.

Якась пекельна сила

Народ наш порізнила:

Одним – наган у руки,

А іншим – смертні муки.

О, скільки їх лежало

В хатинах, під тинами!

О, скільки їх блукало,

Напівживих, шляхами!

І нікому в недолі

Підмогу їм подати.

Чиясь катівська сила

Звеліла їх вбивати.

Знайшли-таки й між нами

Недолюдків злочинних,

Що завзялись без тями

Губити безневинних.

Байдуже поглядали,

Як побивалась мати,

Ще й крихту виривали

Із рученят маляти.

В тім ділі зловорожім

їх не долала втома.

Ти не спалив їх, Боже,

Як грішників Содома.

Душила смертна ступа

Родинами, родами.

Скрізь трупи, трупи, трупи…

А десь там – повні ями.

Ні, ні, не присипляю

Я пам’ять свою хвору.

Я плачу, як згадаю

Жахіття людомору.

1-5/II-1990.