Українство. 2

Софія Малильо

Українство! Пасинку планети!

Знов з колін підводишся. Невже ж?

Крізь розвалу звихрення та клекіт

людству голос правди подаєш.

Твоя доля так і не розквітла,

хоч ледачим не назвеш твій рід.

Твою частку сонячного світла

застував тобі лихий сусід.

Не один. Вони були навколо!

Ненаситна, жадібна орда.

Очі їм добро твоє кололо,

душі тішила твоя біда.

О, вони були сильніші завжди:

норовом жорстоких хижаків.

Їм плювать було на кволі правди

хліборобів, теслів, чумаків.

Переживши дику епопею

феодальних воєн та гризні,

кожен долею зажив своєю.

Ти ж, мій роде, не зумів. Ти – ні!

Тебе рвали на криваві частки,

в дар приносили своїм богам,

вчили панської жадати ласки

і вклонятись панським батогам.

Ти кормив їх, – сам добра не відав –

ум згнітивши, волю й почуття.

Спадщина дісталася сусідам,

а тобі – вселюдське забуття.

Знищено душі твоєї храми,

сам ти занедужав-захирів.

Твоя доля поміж хижаками

ставкою була в хижацькій грі.

О, були у тебе і герої,

та була нерівна боротьба.

Не сприяло щастя їхній зброї.

Світ не заступився за раба.

Що ж, така вже споконвіку правда.

Мабуть, воля й Господа така:

Хай насильник, хай грабіжник-зайда, –

світ шанує право кулака.

Обікрали тебе люди злії,

роде мужній, сміливий колись.

Лиш на себе покладай надії!

Рви кайдани рабства і борись!

4-8/XI-1990.