Закон про мови. 1

Софія Малильо

Не так давно в столицю нашу славну

Верховний наш зібравсь ареопаг, –

Наш рідний, обраний у селах і містах, –

Щоб думу думати не будь-яку, – державну.

Про що ж була та дума доленосна,

Якої не вкладеш в полову слів?

Як бути з мовою тубільців тих, хохлів?

Яка в ній цінність? Справжня чи – відносна?

Ще донедавна все стояло ясно,

Проблеми наче й зовсім не було:

Ще покручем своїм балакає село,

А місто вже «зливається» негласно.

Дитсадівські зливають колективи,

І пісня в них, і казочка – не та, –

Не та, тубільча, немічно-проста,

В якої не було віками перспективи.

Припустим, учень – з Мурома чи Клина,

А чи з Орла: міграція ж у нас.

То що ж, – йому три мови вчити враз,

Щоб надірвала психіку дитина?

А там вже – позливались інститути

Та й інший всякий гідний шани вуз.

Вони ж готують кадри на Союз!

Та й мови тої майже і не чути.

Візьміть театр чи ту ж таки естраду.

Співати по-хохлацькому? Це ж сміх!

Як зазвучать Пуччіні, Вагнер, Гріг?

Чи нею заспіваєш серенаду?

А техніка? А світ природознавства?

Наук суспільствознавчих просто тьма?

Таж в мові тій і термінів нема.

Як не признати цього без лукавства?

23/III-1990.