Українство. 3

Софія Малильо

Ох, і легко, легко те казати, –

рабськості, мовляв, ламаймо зло.

Порізнили рід наш супостати, –

віру й мову, місто і село.

На плодючій матері-землиці,

з волі лиходія-чужака,

годувальника сатрапи ниці

перейменували в кріпака.

Під покровом месіянських гасел

мужиком каверзував міщух,

він ділив їх на ворожі класи

і калічив їхній творчий дух.

Недарма насильники старались.

Довели кормильця до нужди.

Всі його надії, ідеали

в нім завмерли. Чи не назавжди?

Він боровся з кривдами й відчаєм,

боронив, як міг, спадкову честь.

Та тепер… Тепер уже не знає,

хто він був, хто буде і хто єсть.

Нації опора у недолі,

нелукавий і терплячий син,

вже не розуміє кличу волі,

сном байдужості забувся селянин.

Одоліли демонські закони

його серце добре і просте.

Діти подались у вавілони.

Як живуть? Хто відає про те?

Все заплутали й перемішали

хитрі зайди та найманці їх.

Землю отруїли, згвалтували

людськості на подив і на сміх.

В цій біді небачено жорстокій

за народом не шукай вини.

Пройде ще немало чорних років,

поки пут позбудуться сини!

4-8/XI-1990.