10.02.1910 р. До Якова Жарка

Дорогий Якове Васильовичу.

Дивно і чудно, що ваша поліція робить, що й досі Вас не сповістила про постанову нашого губернського правління про Ваше діло. Воно зробило постанову о признаний за Вами і Вашими дітьми права на потомственне почотне гражданство ще 11 студня (ноября) 1909 року. Всі документи по цій справі одіслані ним Єкатеринодарському поліцмейстерові 26 ноября 1909 г. за № 7435 задля того, щоб Вас сповістити про це. А от Ви 5 лютого пишете, що не маєте про це ніякої звістки. Видко, ваша поліція або спить, або ж обтяжена якою іншою роботою, що так довго не спромоглася сповістити Вас. Підіть в поліцію і довідайтесь, що воно за знак.

Ви пишете, що живете поганенько. Хто тепер, любий мій, живе не поганенько? Мабуть, нема такого чоловіка на світі, щоб йому жилося добре. Не похвалюся і я своєю долею: позаторік якраз восени занедужав був запаленням на легке та ще й крупозним. Мало-мало не дав дуба, та лікарі все-таки якось одходили. Звісно, що Олександра Михайловна дуже поклопоталася та й страху немало пережила. А задля її нервів страх таке накоїв, що й зовсім бідні нерви розп’ядівив. Почала не спати та дуже недугувати на нерви; разів по тричі на день істерики бували. Як мені було весело од того – нічого Вам казати.

Літом якраз нагодився її брат і нараяв їхати за границю, обіцяв і грошову допомогу. Дякуючи цьому, вона в серпні поїхала до Вінтерніца – десь аж за Віднем. Там пробула до початку листопада. Списалися ми, що вона приїде в Київ, а я виїду їй назустріч. Дожидаюся я того часу, як бога. Коли в початку листопада напався на мене нежить. Хто ж, скажіть мені на милость божу, звертає увагу на цю пустяковинну хворобу? Не звертав і я на неї. Коли що день, то гіршає. Почала горлянка боліти. Кличу лікаря. Каже, ангіна. Ну, полежимо. Лежу. Температура іде вгору і добирається за 40. Знову, думаю, буде те, що торік? Тобто прийдеться конфету ковтати, щоб моє старе серце підбадьорити.

Коли воно через який там день трошки полегшало. От я, хвала господеві! – таки, може, вичухаюся та й поїду у Київ. Аж не тут-то було: зачухалося спершу біля уха, а далі на щоці; а на другий день лікар каже: от тобі й рожаистое воспаление. Температуру знову погнало угору. Куди вже його їхати, як і з ліжка не можу звестися? Послав депешу в Київ: не можу, захворів. А про те, що разом зо мною захворів і Вітя скарлатиною, і Льоня на інфлюенцу, уже мовчу.

Приїздить моя дружина і замість одради лазарет в господі стріває. От Вам і полічилася! Хоч би там у Вінтерніца і зовсім їй нерви відмолодили, то така пригода знову їх розтіпає на вал! Оже, дякуючи богові, якось цього не сталося, і Олекс[андра] Мих[айлівна] почала ходити біля нас. І виходила! Піднялись ми всі на ноги. Тоді вона почала потроху квоктати, якісь, досі незвідані, приливи крові до лиця почали її турбувати: все обличчя почервоніє, і аж у піт кида. Так місяців зо два було. А далі зовсім це пройшло, і тепер вона і добре спить, і зо смаком їсть, і непогано себе почуває.

А самі Ви знаєте: коли господиня здорова, то й хата весела, і всі повинні бути теж здоровими. От ми цьому й потураємо тепер. До якого часу не жаліємося ніхто ні на що. Дай, боже, щоб так і довго велося! Звісно, не без того, щоб хто не захворів або не поскаржився на недугуй а все ж бадьоримося, мовбито й зовсім здорові. Отак, як бачите, ми живемо.

Жінка Вам вклоняється, дітвора – теж, а я сердечно цілую Вас. Уклоніться від мене і своїй дружині, та тільки самі не кисніть. Всього найкращого Вам жадаю.

Завжди Ваш П. Рудченко.

Примітки

Друкується вперше за автографом (ф. 5, № 1377).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 540 – 541.