Слов’янофільські журнали

Іван Нечуй-Левицький

Консервативно-національна, московська, або, як її звуть в Росії, слов’янофільська (розумій – слов’яноїдська) партія має тільки один товстий журнал «Русский вестник»; видається він в Москві Катковим. Другий журнал товстий «Заря» трохи тільки зачіпає ідеї Каткова і не має в собі такого заїлого поліцейсько-шпіонського духу. Найвартовніша слов’яноїдська газета суть «Московские ведомости» так само Каткова. В Петербурзі «Голос», газета Краєвського, і «Биржевые ведомости», звуться в Росії, шануючи прав, сонце, прихвоснями «Московских ведомостей».

Органів консервативної московської партії, як бачите, не дуже багато. Колись попереду, років з 30 назад, слов’янофільська література була саме в цвіту. Москва була (як і тепер є) тим вертоградом, де вона зійшла, виросла, цвіла і де вона тепер одцвітає і на наших очах вже посихає. Щоб лучче зрозуміти тенденції теперішньої московської журналістики, ми повинні вернутись трохи назад, бо тоді ті основи московського слов’янофільства були пряміші, ясніші; слов’янофіли не церемонились тоді ні перед ким і сміливо вигадували і писали свої системи.

Місто Москва з своїм чисто великоруським залюдненням, з своїм сорок сороків церков, з своїм старим Кремлем, додержала до цього часу основи історичного життя Московського царства XVI і XVII віку. І тепер в ній ще живе і дише той старий дух національної гордості і самопохвали, котрий мав колись свою Москву за третій Рим, вважав одну Москву за місто щиро православне, дивився на неправославних як на нехристів, на європейців-німців і інших як на нижчу расу, противну, близьку до жидівства і бусурменства.

Стара Москва з своїми церквами, монастирями, великими дзвонами, з своєю гидливістю до просвіти і любов’ю до церковної болгарщини, до церковної літератури, з давніх давен дивилась сторч на Європу, цуралася європейців, з гордістю відпихала од себе європейську цивілізацію. Той самий дух виявився в московській слов’янофільській літературі років з 30 назад, тоді як європейська просвіта з своїми ідеями почала напирати з Петербурга все дужче та дужче. Широко тоді розкоренилася вона, бо тоді з’явились люди з великим розумом, хоч і з темним консервативним антиєвропейським духом. Хомяков виступив тоді з двома томами богословії православної, хоч сам був чоловік не духовного чину, Киреєвський виступив як слов’янофільський філософ, Аксаков як поет того ж прямування. Не будемо тут розбирати їх писань темних, трохи містико-богословських, а скажемо тільки про основи їх вчення.

Запад (Європа), говорили вони, гниє і швидко зовсім згниє, розвалиться з своєю гнилою цивілізацією.

Причина тому та, писали вони, що Європа сливе вся католицька, неправославна; Європа несамодержавна, не має твердих основ государства й гражданства. Царства Європи роз’їсть революція, католицтво заступило людям дорогу до вічного спасіння, європейські літератури ступили на стежку безбожжя. Європа розсипається і розсиплеться, бо не має під собою твердого грунту. Філософія німецька не доволі релігіозна, не має сили віри, не має в собі сили тривної для чоловіка…

Зате ж на Москві повинне зійти і вирости нове життя, нова цивілізація на руїнах Європи. Киреєвський в своїм писанні «О необходимости и возможности новых начал для философии дуже наївно вимовляється, що в Москві тільки повинна виявитись нова філософія на грунті православія і духу великоруського народу. Новицький (професор Київського університету) в своїм «Постепенном развитии религии…» так само правує тією чудною думкою…

З яких же первопочатків складається те нове московське життя? – спитаєте ви. Нова, восточна (слов’янофіли навіщось себе мають за Восток) цивілізація повинна скластись на грунті московськім; в неї увійдуть елементи: православіє, самодержавіє, великоруська національність з її язиком; все те запечатається духом народним. Такі елементи нової московської цивілізації, бо таке було життя старого Московського царства, з візантійським грецьким догматом, з самодержавієм царів московських.

Поклавши такий краєугольний камінь нової восточної цивілізації, московські світські письменники стали богословами, підіймали до небес візантійство, почали збирати великоруські народні пісні, казки, духовні стихи, билини… (Безсонов, Рибников, Киреєвський, Афанасьев і інші назбирали великі томи народної літератури). Московські поети стали писати богословські вірші, романісти чванилися стародавнім життям, малювали його і підмальовували, становили XVII вік (дуже варварський в Москві) за приклад, до котрого треба б вернутись, щоб нова цивілізація була пахуча; хвалили стару московську Русь за її смиреніє перед царями.

В кінець усього московська партія з своєю літературою лаяла Петербург, звала й тепер зве його німецьким городом, ненавиділа європейські ідеї, європейську науку, хоч сама вона нею вигодувалась, на ній вивчилась навіть писати і думати.

Тепер можна легко зрозуміти, за що так полюбила московська партія слов’ян австріяцьких і турецьких, за яку любов і дістала собі прізвище слов’янофільської партії. З цілої Європи тільки ще не згнили зовсім слов’яни, говорила старомосковська партія, бо одна часть слов’ян держиться православної віри, як серби, болгари; їм тільки треба ще дістати од Москви єдинодержавія і великоруської національності, щоб зовсім уже зробитись людьми. Друга часть слов’ян-католиків не пропала зовсім тільки тим, що їх народність ближче до руської, ніж німецької; їм не трудно вивчитись по-великоруській, прийняти літературу од Москви. А щоб вони не зовсім згинули без сліду в історії, їм доконче треба перевернутись на православіє, пристати політично до московського єдинодержавія, змінити латинську азбуку на слов’янську, покинути свій язик, свою літературу і якнайскоріше приймати великоруську літературу і національність.

Московські слов’янофіли мали певну надію, що всі слов’янські національності зіллються в великоруському морі; як не тепер, то колись втягнуть в себе ті пресловуті елементи московської цивілізації по добрій волі, доброхіть прийдуть в об’ятія московських братій… Одначе, не вважаючи на свою тверду віру в свою цивілізацію, московська, старша в Слов’янщині, братія вже давно почала даватись на хитрощі, щоб обморочити і піддурити меншу слов’янську братію; вже давно вона запрошувала в свої університети бідних слов’ян, давала їм субсидії, купувала їх – сказати інакше… Пригнетені чужоземцями, забиті слов’яни кинулись доброхіть до матушки-Москви, а деякі вчені філологи між слов’янами і справді покумались були з московськими вченими слов’янофілами, конечне, поперед усього тільки на грунті чисто научнім…

Такі були первопочаткові основи московської старої партії, такі вони зостались і тепер. Перед роком 1863 московське слов’янофільство було вже почало падати. Петербурзька журналістика почала підіймати його на сміх, бо бачила в ньому темну ретроградну силу, бо примічала в ньому велику охоту «поглощать» – їсти слов’янські національності незгірше самих турків. Російська громада була вже одвернулась зовсім і навіть забула про те слов’янофільство, як трапилось польське повстання, а потім – діло Каракозова. Російський уряд знов оперся об московську партію, і «Московские ведомости» знов кинули рукавичку Європі і заговорили про слов’ян, конечне, маючи при собі силу не громадської думки, а силу свого впливу на уряд.

Чого ж хотять теперішні журнали й газети московської слов’янофільської партії?

Газети й журнали московської слов’янофільської партії роблять прямий контраст петербурзьким журналам і газетам. Між ними набуло ладу і, мабуть, ніколи й не буде, бо обидві партії стоять на грунтах зовсім противних: одна встоює за ліберальні ідеї європейські, друга хоче встояти на основі життя старого московського государства, зовсім противного всьому європейському. Чого хоче Петербург, того певне не хоче Москва; що любить Москва, те ненавидить Петербург. Теперечки московська партія – мала й має найбільший вплив на політику всередині Російської імперії; об ній ми вперед усього поговоримо.

Початок панування теперішнього імператора російського, до польського повстання, був ліберальніший від миколаївського. Олександр II зніс панщинне право, визволив народ від кріпацтва, заклав земства як основу для самоправства всіх станів, скасував зайві канцелярії. Першим указом наш український язик був заведений в народні школи. В українських городах розпочалися громади, котрі загомоніли о просвіті народу. Російський монархізм, бувши за Миколая аристократичним, починав трошки приймати масть демократизму, почав трохи ставати на європейський грунт, прихиляючись до ліберальніших журналів.

Але трапилось польське повстання за автономію Польщі. Російський уряд злякався своїх дуже скупих реформ і знов здався на «Московские ведомости» Каткова. І з того часу вся політика всередині імперії круто повернулася знов назад і все йде тією стежкою, під ретроградною рукою московської партії, котра все лякала і насмерть перелякала уряд цілосвітньою європейською революцією і польським повстанням… До того часу нікчемна губернська газета «Московские ведомости» почала від 1863 року підноситись вгору, чванитись своєю силою над урядом.

Катков знов викинув старе побите знамено московського слов’янофільства: що Європа гниє, що цілосвітня анархія і революція покладе додолу весь Запад з його цивілізацією; через європейські ідеї на Москві прийде таке саме лихо і в Росію, а через нього заметиться вся Росія; та європейська іржа переїсть, погризе здоровий московський організм; почнеться те страшне лихо від країв Росії, від Польщі, од остзейських німців, від України, від Грузії, і розпадеться вся Російська імперія; а потім той звір залізе і в саму Москву і, як та чума, заморить давні великоруські основи історичного життя. Щоб спастися від європейської чуми, треба повернути Російську імперію не вперед, а назад, до життя XVII, XVIII віку… до страшної централізації давнього московського государства; треба побити на смерть провінції: Польщу, Литву, Україну, Остзейський край, Грузію; треба заморити невеликоруські національності.

Найкращий спосіб для того – великоруський язик. І від того часу, від 1863 р., Катков вигадав термін, незнаний попереду, – «обрусение». Великоруський язик, великоруська національність повинна для Російської імперії ніби зробити якесь чудо – закрити Росію якимсь чудовним покривалом од європейської чуми. З того часу настали в Росії часи австріяцького Меттерніха; з того часу в Польщі, в остзейських німецьких городах завели адміністрацію на великоруськім язиці, забрали з Варшави міністерство, потім вигнали польський язик з польських гімназій і других шкіл, з Варшавського університету; вигнали український язик з тих народних шкіл, де він був уже заведений, позакривали українські громади. Думка тут така, щоб великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів.

Конечне, Катков думає, що з язиком його скрізь піде його мисль, що як поляки, німці, українці заговорять по-великоруській, то вже й стануть думати по-московській… І тоді тільки Росія стане міцна, тверда, стане одна, ціла, велика на півсвіту, і ніколи не розпадеться, бо буде міцно зшита адміністрацією на великоруськім язиці, великоруськими школами і великоруською літературою.

Як бажали «Московские ведомости», так тепер і зроблено. Всяке життя окраїн Росії побивається тепер з надзвичайною енергією і поспіхом; уряд дуже хапається зробити діло «обрусения». На поміч великоруській адміністрації, школам, язикові, посилається ще на окраїни неправославної віри «православие». В польських городах скрізь строять православні церкви. Московські газети приймають під свою оборону православних латишів і естів, а «Голос» недавно (1870) писав, що йому було б дуже мило, якби латиші вивчились по-великоруській і звали себе руськими. Таке діло дуже налякало німців-протестантів і допровадило уряд до гніву з римським двором. Як би не маскувався Катков, а все він не може втаїтись з тим, що йому хочеться поробити православними католицькі, протестантські і всякі окраїни і православієм стягти міцно, як залізними обручами, «матушку-Рассєю».

Своє діло московська партія не хоче спинити границею Російської імперії. За границею живуть слов’яни-браття, і московська партія знов наново підняла з домовини вже померше своє слов’янофільство. Один слов’янофіл, Ламанський, в «Журнале министерства просвещения» за минувший (1869) рік прямо сказав, що російський язик, заведений в Польщі, вже доторкнувся і до самих заграничних слов’ян і що настав вже час подумати, погадати, як би надарити тим язиком і всіх слов’ян. Ламанський забуває тільки про одне дуже просте діло: що великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір, а за границею імперською, в землях слов’янських великоруський язик повинен вже йти без війська, без пушок і Сибіру, а сам по собі, доброхіть.

Як би там не було, а московської партії люди, користуючись волею для своїх ідей і неволею для ідей ліберальної преси, знову загомоніли про слов’янських братів. Деякі газети, як «Москва» і «Русский» Погодіна, говорили трохи церемонно, хоч і дуже хитро, запрошували слов’ян прийняти великоруський язик, писати на ньому вчені книжки, дозволяли навіть слов’янам змішати свої язики з великоруським і зробити новий, спільний для всієї Слов’янщини язик. Сміливіші і гордіші слов’янофіли, як-от Щебальський в «Русском вестнике», прямо з гордістю говорили, що великоруська література од всіх слов’янських літератур, зложених докупи, краща, що слов’янські язики слабі, добре не вироблені; що слов’яни – їх братія, але гаразд менша від великорусів, і для того всі слов’яни повинні покинути свої язики, одцуратись від своїх національностей, своїх дрібних літератур, зараз таки обміняти все те на великоруське і стати, разом з Москвою, одною нацією великоруською.

Врешті, в Москві був задуманий і зроблений слов’янський з’їзд, чи «этнографическая выставка», куди з’їхалось багато слов’ян, окрім українців і поляків, добре знаючих московські братерські объятия. Москва багато дечого сподівалася від того з’їзду, та слов’яни тепер стали вже далеко розумніші, ніж були колись, – розумніші навіть од Москви.

Московська партія не цурається думки завести православіє і на Слов’янщині. На празник Гуса в Празі вони посилали чехам як відрізняючу прикмету православія. І тепер скрізь позаводили слов’янські комітети – в Москві, в Петербурзі і в інших городах, збирають гроші, кличуть в російські школи слов’ян, щоб вони потім розносили «обрусение» скрізь по Слов’янщині. І вони сподіваються, що слов’яни так оце і покинуть все своє, приймуть все великоруське, і зробиться одна велика імперія, хто його знає, кому потрібна і для чиєї користі, а така велика, що сонце в ній ніколи не буде заходити, як сказав один галицький наївний поет (п. Стебельський). За слов’янами слов’янофіли хотять забрати Константинополь, і для того їм дуже хочеться, щоб Росія вмішалась в «восточний вопрос».

Велику перепону в імперії для себе московська партія бачить в ліберальній літературі, в європейських гуманних ідеях, котрі загально побивають насмерть кожду ідею слов’янофільської партії, бо домагаються вільного розвиття, вільної мислі кождого народу, кождої національності, як тільки вона не має охоти гнітити слабішу національність; бо домагаються прав для цілої громади, а не для кількох людей урядової адміністрації. Московська партія дуже ненавидить ліберальнішу петербурзьку партію, котру вона зве «молодим поколінням, молодою Росією».

Взявши в руки російський уряд після польського повстання і після стріляння Каракозова, московська партія почала душити молоду партію, скільки мала сили, користуючись своїм страшним впливом. Вона давила і давить її усяким способом: шпіонством, наговором; лякала й полохала уряд, чим можна було тільки налякати його, щоб побити насмерть молоду партію. Російський уряд дуже налякало повстання в Польщі і діло Каракозова. Катков в своїх «Московских ведомостях» вхопився за теє обома руками і зробив з польського повстання і якоїсь ціло-світньої революції якусь дуже страшну мару, котрою і тепер не перестає полохати боязких урядових людей.

Розуміючи добре, яку силу має та страшна машкара для уряду, Катков почав набріхувати, що всі ідеї в петербурзьких ліберальних журналах, всі ті ідеї, що недавно заворушились в російській громаді, – все то діло польське, все то ніби польська інтрига варшавського народового ржонду, котрий розпустив по всій імперії ліберальні ідеї, щоб насторочити молоде покоління і петербурзьку літературу проти уряду, щоб збунтувати самих-таки росіян, розпочати революцію в самій Росії, а потім покористуватись тим часом для своєї польської справи.

Хто не знає і не пам’ятає, як «Московские ведомости» кричали, ніби наше українське діло, ніби наша українська література – то так само діло польське? І російський уряд повірив і почав давити нашу літературу і наших письменників, конечне, на радість полякам, котрі на вічний сором своїй нації і самі показували урядові на наше діло як на революцію проти Росії, показували урядові, що в могилі Шевченка сховані – ножі! А тепер тільки Катков мусив признатись, що українське діло не мало нічого спільного з поляками…

Як Каракозов стріляв на імператора, «Московские ведомости» репетували: «Нет! он не русский! он не может быть русским! он поляк!» В «Русском вестнике», того ж самого Каткова, торік надрукована повість «Панургово стадо» Крестовського. В тій повісті все молоде покоління, весь ліберальний європейський рух в російській громаді – все те назване Панурговим стадом, – ділом польським. То була б велика честь і слава для Польщі, якби все, що зроблено і що робиться в Росії ліпшого, якби все то було діло польське. Тільки, конечно, в ліберальнім прямуванні в Росії винна Європа, а вже Польща, як кажуть, ні сном ні духом тому не винна. Катков назвав все те ділом польським, щоб розізлити уряд на ліберальних людей, щоб опаскудити прогресивну мисль в громаді і руками уряду вислати в Сибір кого треба, а потім і зовсім побити ліберальне європейське прямування.

Романіст І. Тургенев в одній своїй повісті «Отцы и дети» намалював тип молодого, нового чоловіка Базарова, котрий гудить всі старі російські звичаї, порядки, гудить аристократію, осміює старого простого батька-матір, не визнає кохання, браку… Таке прямування Тургенев назвав нігілізмом (nihil). В тій самій повісті є одна дівчина Кукшина, теж нігілістка: вона підстригає коси по-хлоп’ячій, п’є шампанське з студентами і живе собі вільно. Катков ухопив те слово – нігілісти, охрестив ним ліберальну молоду партію, і стало в нього слово «нігіліст» те саме, що й «революціонер». І Катков знову зробив з того нігілізму якесь страшне опудало, якогось страхопуда для російського уряду, лякає ним адміністрацію, а «стрижеными барышнями» полохає Росію, ніби якимись страшними «амазонками», що от-от колись наступлять і поб’ють Російську імперію!!

Щоб зовсім побити молоду партію, Катков зробив свою газету жандармо-поліцейським органом. «Московские ведомости» без сорому шпіонять, як жандарми, на все ліберальне, що тільки з’явиться де в газетах. Ніколи вони не забувають тикнути пальцем, показати для уряду на кого їм треба, хто їм стоїть на дорозі. Так робить тільки той, хто не надіється на силу своїх ідей, хто потребує сили з боку, сили поліцейського кия, солдатського кулака.

В цім таки році (1870) студенти московського університету не хотіли ходити в клініку на лекції проф. Полуніна, бо він дуже старий і нічого не розуміє на роботах операцій. Студентів повиганяли, забрали деяких з солдатами. Газета «Архив судебной медицины», видавана на скарбові урядові гроші, почала встоювати за студентів і лаяти професора, котрий лікував людей по методі 1830 ще року. «Московские ведомости» зараз і показали урядові, що, мов, на скарбові гроші та сміють в газеті оступатись за студентами проти професора (хоч і дурного).

Так у них усе. Катков ніколи не минає брехні і жандармського шпіонства. Від 1863 року «Московские ведомости» давили ліберальну літературу руками уряду, виказували на молодих письменників, наговорювали на них. І не одна ні в чому неповинна душа залетіла в далекий північний край і в Сибір! Не одну українську і таки свою, великоруську, душу «Московские ведомости» з «Голосом» зігнали з світу!

Хоча Катков і Краєвський (редактор «Голоса») кричали, що всі нові ідеї, всі нігілісти і стрижені панни – все то діло польської інтриги, однак же вони добре розуміли, що тому не поляки винні, а Європа і XIX вік, реальний і матеріальний. Катков почав репетувати, що треба загородити стінку від того зловредного духу, не пустити його в російські школи і заново почати вчити молоде покоління по такій програмі, котра б загатила на віки-вічні міцною греблею вплив європейського революційного духу. Катков нараяв урядові помостити таку греблю з класицизму, з грецького, латинського язика. І безневинні греки і латини стали, самим собі навдивовижу, тою страшною довбнею, котрою Катков хотів побити європейські ідеї!

Катков добре знав, що класицизм може стати консервативною гнуздечкою, котрою можна загнуздати молодіж, повернути думку молодого покоління назад, а не вперед, в давній мертвий класичний мир, дуже бідний соціальними, національними і іншими ідеями, хоч і дуже гарний в поезії; заставити молодіж зривати квітки на полях щасливої Аркадії, не вмішуватись в діла царства, не набиратися нових європейських ідей, запроваджуючих до цілосвітньої революції. Уряд повірив Каткову, поставив міністром просвіти графа Толстого, закоханого в класицизмі. Написали новий устав для гімназій і поробили їх майже всі класичними, з одним або й з двома класичними язиками. Реальних гімназій зоставили дуже мало. Лекцій тижневих по класичних язиках постановили велику силу. Вся російська молодіж мусила не вчитись, а склонять і спрягать всякі деклінації і кон’югації.

Катков неначебто вже й почав потішатись, бо греки і латини вбивали насмерть не тільки всяку мисль в молодих головах, але й здоров’я школярів. Реальні науки, натуральну історію трохи зовсім не вислали з гімназій, бо їх мали за джерело революції. Надаремне всі жалілись на той новий устав, непотрібний для теперішньої Росії, вся петербурзька громада подавала «прошение» міністрові, що діти тратять дурно час і здоров’я в гімназіях. Надаремне навіть «Голос», кум Каткова, писав проти класицизму, – один Катков на всю Росію встоював за класицизмом. Уряд не послухався цілої Росії, а послухав одного чоловіка! В Москві Катков заклав «ліцей», чи «лікей», як його звуть насміх, де вчать тільки класицизму панських дітей, бо плату з пансіонерів Катков поклав на 900 рублів срібних!!! Не знаємо, як то московський народ зможе покористуватись таким «учреждением» слов’янофільських московських патріотів!

Таке славне діло в імперії зробила московська слов’янофільська партія! Вона побиває урядовими силами всі національності, хоче їх поробити великоруськими, хоче повбивати всякі літератури великоруськими школами, великоруським язиком в адміністрації, в неправославних релігіях, хоче забити ліберальну, свою ж, журналістику, європейські ідеї в ній, повернути Росію назад до давнього життя Московського царства, побити молоду мисль класичними школами і як тільки можна держати в імперії інституції status quo, а потім те саме зробити і в усій Слов’янщині…

Велика слабість і нікчемність тієї системи так ясно кожному чоловікові кидається в очі, що не треба нам дуже й розводитись об тім. «Московские ведомости» хотять на все життя вже таки справді європейської Росії повернути назад… Ми прямо скажемо, що в тієї партії (і в самого уряду з його міліонами війська) дуже мало сили, щоб зробити таке страшне діло, шкідливе для цивілізації і, в кінець усього, все-таки недовговічне. Перевертання навіть фіннів і татар в Сибіру на руських цілими масами – вже перестало… Об тім вже говорять і пишуть самі великоруські учені. Фінни мають свої газети і свою літературу…

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 87 – 98.

«Обрусение» на Україні йшло через адміністрацію і великоруські школи і ввійшло тільки в вищий стан, городян і урядників; навіть воно не зачепило ще духовенства, не тільки що народу. Сила того «обрусения» України була в недостачі своєї української літератури, котру ще до того забороняв уряд, і в тому, що була ще слаба ідея національності…

Тепер ми хочемо мати свою українську літературу, бо вона потрібна для просвіти народу і має право розвиватись, як всяка література на світі, по таких самих законах, – на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує наша національна психологія, психологічна будівля українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щиро українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література вже доволі виросла на підставі народних дум, пісень, і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки їй покаже міру – не хто інший, лиш вона ж сама.

Ми маємо більші і багатші джерела для поезії, для драми, для комедії; ми маємо багатіший язик народний, ніж хто інший, язик поетичний, плавкий, м’який і текучий, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо плине між зеленою травою. Окрім того, ми маємо тверду ідею національності, котра була й досі дуже слаба в нашому племені. Ту ідею розвила в нас європейська наука, любов до свого доброго, нещасного народу, любов до своєї милої України з її синім небом, зеленими степами, зеленими дібровами, з широким Дніпром, любов до нашої минувшої історії, до благородного, хоч і дикого, Запорожжя і козаччини, вільної, як Чорне море, протестуючої проти польського деспотизму. Українську нашу ідею вже держать чудові пісні Шевченка, його пам’ять, його висока могила над Дніпром; її вже буде держати європейська цивілізація, і в тім багатім джерелі ніколи не загине мисль про нашу літературу, наш язик.

«Московские ведомости» своїм нападом на нас, на наш язик, на літературу, тільки роздражняли нас і тим ще більше затвердили нас в нашім ділі, роздражнивши навіть тих людей, що попереду і не дбали про свою національність. Всякі репресалії над нами тільки викличуть од нас більший протест, як і скрізь буває на світі. Ми прямо і сміливо радимо російському урядові дати нам волю розвивати свою літературу, вироблювати свій язик, коли хотять знайти в нас своїх прихильників.

Хто ж з нас буде любити того, хто зв’язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати о його просвіті? Хто ж подякує за таку ласку? Хто ж подякує за те, що євангелія на українській мові, перекладена Морачевським, лежить в «Святейшем синоде» швидко років з десять і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові Христове слово!!! Тільки одні єзуїти в середні віки забороняли перекладати святе письмо з латинського на живі народні язики. Ми не хочемо ні «обрусения», ні ополячення, ні мадьяризації; хочемо зістатись русинами-українцями і не попустимо знущатись над нами, робити експерименти всякої пропаганди над п’ятнадцятьма з половиною міліонів нашого українського народу.

Про Польщу нічого й говорити! Тепер поляки страшенно ненавидять москалів! Ненавидять великоруські школи, ненавидять самий великоруський язик. Та ненависть обхопила вже і городян, а через духовенство входить і в народ. По царському указові поляки не повинні служити навіть в самій Польщі, але все-таки приймають на службу і поляків, бо нестає вже руських учителів і урядників, щоб ставити їх в Польщі. Великоруські школи і адміністрація в Польщі стоять тільки воєнною диктатурою і держаться сотнями тисяч війська. Польща має іншу віру, інший язик, багату літературу, багаті історичні традиції, а щонайбільше – має зваги й сили.

Польща має тверду ідею національності, котра вже аж через міру перехвачує на Галичині і Білорусії, Західній Україні і Литві, і те, конечне, дуже шкодить і шкодитиме самій же Польщі, готуючи їй ворогів. А сама Великоросія ще слаба в національній ідеї, в національній літературі: петербурзька журналістика тільки недавно почала себе звати молодою національною партією. Те ж саме треба сказати і про остзейських німців, котрі злякались того «обрусения» і почали пригортатись до Пруссії. Росія поробила з них собі ворогів…

Велика помилка московської партії та, що вона думає, ніби з великоруським язиком скрізь піде і московська ідея. Вона забуває, що язик – язиком, а думка – думкою; забуває, що язиком великоруським можна проповідувати всякі європейські, і польські, і німецькі, і українські, і грузинські ідеї. Чеська національна ідея народилася з німецької науки; і перші чеські народовці писали по-німецькій, як і наші народовці українські почали возві-щати свої мислі великоруським язиком. Час натурального перевертування вже минув для пом’янутих народів. А силування до язика великоруського і воєнна диктатура для «обрусения» тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний дух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії ті народи, які попереду не були ворогами для неї.

Ще більше нашкодили «Московские ведомости» для російського уряду, силуючи його придавити ліберальну літературу, затулити міцно рот, тоді як самі вони мали право говорити, що їм тільки подобалось. Ліберальніша громада в Росії не мала де і не сміла виявити голосно свої думки й гадки, і вона кинулась в еміграцію, завела еміграційні колонії коло Женеви, почала видавати революційний журнал «Народное дело». Вкінець всього з’явився в Петербурзі Каракозов, а в Москві недавно виявилась революційна партія Нечаєва, котрий втік в Швейцарію і пише тепер (1870) в «Марсельєзі» Рошфора в Парижі… Так то московська стара партія дуже пізно взялася за своє діло, для котрого вже минув час в Росії..

Користуючись переполохом уряду, «Московские ведомости» встигли зробити своє страшне діло, зробити початок побивання всякої національності сміливо й раптовно, водячи рукою й пером царським. Стара партія вже поклала подушку під голови і хотіла відпочити, сподіваючись, що через кілька десятків років не буде ні України, ні Грузії, ні Польщі, ні фіннів і Литви. Катков збирав уже витязів, розпускав стязі, щоб воювати Цареград і забирати Слов’янщину… Він побив усе, коли оглядівсь, як побачив, що під ним провалився грунт, і він упав сам в безодню. Катков упав з своїми газетами, з своєю невеличкою старою партією…

Російська громада, опам’ятавшись після польського і каракозовського діла, подивилась на світ божий аж в 1870 р. і побачила, що в Російській імперії запанувала смерть: смерть мислі, смерть європейських ідей, смерть літератури. Московські професори з Катковим почали вже аж надто дуріти, почали з солдатами арештовувати тих студентів, що не хотіли слухати лекцій старих і дурних професорів (Полуніна і др.).

Своїм шпіонством, класицизмом Катков дійшов до того, що його газети і журналу («Русского вестника») не схотіли пренумерувати і читати. Сього року (1870), 12-го января, був празник закладин Московського університету. В той день звичайно були на громадському обіді в університеті всі професори, всі давні колишні студенти московської almae matris до 500 душ. Тепер професори кликали до себе гостей, і ніхто не пішов на той обід. 400 душ москвичів зібралися на той празник обідати в клуб «Аристократического кружка». З усієї Росії в той клуб слали телеграми. Професори обідали самі… і не дістали ані одної телеграми! Громада разом одхилилась од «Московских ведомостей»!

Класичні гімназії почали порожніти. Тепер петербурзькі газети говорили так сміливо проти Каткова, що якби вони так заговорили рік назад, то не втекли б од Сибіру. «Московские ведомости» вже мають в 1870 році одне «предостережение» від уряду; уряд побачив, що непереливки! В 43-м номері «С.-Петербургских ведомостей», в переднім слові, розбирається система «обрусения», з котрого нічого не буде путнього, а буде багато шкоди для Росії. Сатиричні журнали вже підіймають на сміх стару московську партію, пишучи передсмертні бюлетені Каткова. Ліберальна мисль, задержана від самого польського повстання, тепер тільки починає знову прориватись з великою злістю. На Каткова і Краєвського так страшно нападають в газетах, що, здається, розірвали б їх на шматочки, якби тільки було можна.

І в той час, як ліберальні газети і журнали набираються сили, дістаючи собі молодих письменників (і деяких старих навіть), дістають собі більше й більше преиумерантів, «Московские ведомости» і «Русский вестник» Каткова тратять і письменників і преиумерантів… «Московские ведомости» тепер (квітень 1870) на п’ятнадцять номерів опізнюються врівні з другими газетами, бо не достарчають їм матеріалу. [Не можна не пожаліти нещасних читачів львівського «Слова» Дідицького, котрий годує своїх пренумерантів такими новинками з «Московских ведомостей», котрі навіть в Росії маються за дуже не нові і спізнені врівні з іншими газетами. – Авт.] А «Русский вестник» ледве виплуганивсь з першою книжкою, як другі журнали вже видають книжки третього місяця 1870 року! Так-то московська партія хотіла побити все живе в Російській імперії, коли оглянулась, – аж вона сама лежить на смертельнім одрі і вже помирає!

Примітки

Щебальський Петро Карлович (1810 – 1886) – російський публіцист, історик реакційного напрямку. Тут мова йде, очевидно, про його статтю «Прежний и нынешний панславизм», що була надрукована в журналі «Русский вестник», 1867, кн. 4.

«Слов’янський з’їзд чи «этнографическая выставка». – Слов’янський з’їзд відбувся у Москві в травні 1867 p. Тоді ж відкрилася і етнографічна виставка. На з’їзді зазнали цілковитої поразки російські панславісти, тобто прихильники державного об’єднання всіх слов янських народів під владою російського царизму.

«Биржевые ведомости» – буржуазна газета, що видавалася в Росії з 1861 до 1917 р. Безпринципна і продажна газета бульварного типу.

Новицький Орест Маркович ( 1806 – 1884) – філософ-ідеаліст, противник матеріалізму. Професор Київського університету з 1834 по 1850 р.

Візантійство – від Візантії, східної Римської імперії в IV – XV ст. В основі візантійства лежить кріпосницький лад з його елементами: самодержавством, православієм і народністю.

Рибников Павло Миколайович (1831 – 1885) – російський етнограф і фольклорист. У 1861 – 1867 pp. видав чотири томи зібраних ним народних пісень.

Афанасьев Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський фольклорист. Видав збірники казок і легенд.

Ламанський Володимир Іванович (1833 – 1914) – вчений-славіст реакційного напрямку. Професор Петербурзького університету. Автор праць з історії слов’янства, історії російської літератури.

«Москва» – щотижнева політична і літературна газета, орган слов’янофілів. Видавалася в Москві в 1867 – 1868 pp. Видавець і редактор – І. С. Аксаков.

«Русский» – реакційна газета, що виходила в Москві 1867 – 1868 pp. Редактор – М. П. Погодін.

Стебельський Володимир (1847 – 1891) – український письменник з Галичини, спочатку народовець, потім москвофіл і перед смертю полонофіл. Писав українські і польські поезії, оповідання, публіцистичні статті.

Крестовський Всеволод Володимирович (1840 – 1895) – російський письменник, автор реакційних романів «Панургове стадо» (1869) і «Дві сили» (1874), в яких зводив наклеп на революціонерів.

Краєвський Андрій Олександрович (1810 – 1889) – російський публіцист буржуазно-ліберального напрямку. До 1867 р. видавав журнал «Отечественные записки». 1863 – 1884 pp. – редактор помірковано-ліберальної газети «Голос».

«Народное дело» – закордонний орган групи соціалістів народників з російської революційної еміграції, що ввійшла в І Інтернаціонал як російська секція. Газета видавалась у Женеві з вересня 1868 по вересень 1870 р. Була далека від марксизму, ідеалізувала сільську общину.

«Марсельєза» Рошфора. – Рошфор Анрі (1830 – 1913) – французький буржуазний публіцист і політичний діяч. 1869 р. став видавати газету «Марсельєза», в якій виступав з своїми гострими памфлетами проти так званої Другої імперії.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 98 – 102.