Лихо від слов’янофільства

Іван Нечуй-Левицький

Що ж доброго зробила стара московська партія для слов’ян? Що вона зробила для свого народу, которого національність вона приймає?

Ми вже сказали, що московська партія сподівається загарбати собі Слов’янщину, запровадити там свій язик і літературу і навіть свою православну віру, побиваючи разом з тим слов’янські національні елементи. Для такої цілі стара партія заклала в Москві «Славянский благотворительный комитет», котрий має виділи в Петербурзі і інших городах… Члени складають гроші і «благотворят» слов’янам… Тільки, на лихо слов’янофілам, російська громада і вся Слов’янщина дізналася, що ціль того благотворительного комітету дуже злотворительна. Тепер той комітет ледве скрипить… Членів у нього найбільше з єпископів і духовенства, котрі більше правлять служби та молебні в соборах за слов’ян, ніж дають гроші… Капітал комітету, як бачимо з самого ж «прибавления» (додатку) до «Московских ведомостей» – «Современной летописи», дуже невеличкий. (Шкода, що «Слово» Дідицького не всі звістки з «Московских ведомостей» подає для галицько-української публіки!).

За теперішній (1870) рік комітет має в себе [10] білетів внутреннього займу (позички) (номінальна ціна білетові – 100 руб. срібн.) і 2000 з лишнім рублів срібних! Всього на 3000 рублів!! З тих грошей 500 руб. послано в Галичину (мабуть, в звісну редакцію!) і в Відень, а часть роздана по рублів 30, 20, 10 і т. д. молодим слов’янам, що вчаться в російських школах. Невеликі гроші! За їх Слов’янщини не купити. Та й Слов’янщина тепер розумніша і хитріша від Москви! Недурно ж самі «Московские ведомости» в своєму додаткові признаються вже, що їх чехи не люблять! Було б чудно, якби любили!

Тепер Слов’янщина з своєю європейською наукою, з європейськими ідеями, з пресою, далеко вільнішою від російської, стоїть гаразд вище від Росії. Навіщо ж їй здався Катков з своєю теорією «обрусения»! Що він дасть Слов’янщині? А відібрати від них він хотів би багацько дечого!.. Пропали дурно ті гроші, що московська партія розсипала по Слов’янщині! Московська слов’янофільська партія була тільки опудалом, котрим слов’яни хотіли налякати Австрію – та й годі!

Ніякому слов’янському народові більше не нашкодила московська партія, як галицькому. До 1862 року журнали в Галичині і газета «Слово» стояли на правдивім грунті народнім, хоч «Слово» і тоді писалося не знати яким язиком старої київської академії і держалося допотопної Ноєвої правописі.

Московська партія вплинула на редакцію «Слова», і з того часу «Слово» почало наближати свій язик до великоруського, замість свого народного україно-галицького. Інтерес Москви став від того часу для «Слова» вище інтересу свого народу і своєї галицько-української (малоруської) народності. «Слово» почало пропагандувати великоруський язик, виписувати письма з «Московских ведомостей» і «Голосу», і – по наказу з Москви – почало підпускати ті самі штуки, що і Катков; почало наговорювати на молодіж свою, звати польським все, що йому не подобалось, почало лаяти українську щиро народну партію в Галичині, накидати на неї тінь польщини, щоб обговорити її перед публічністю і народом.

Російське міністерство просвіти під впливом слов’янофільства почало забирати до Росії професорів з Галичини і тим способом зробило ще слабішою невелику україно-галицьку інтелігенцію. Члени «Слов’янського комітету» їздили скрізь по Слов’янщині, підмовляли слов’ян, закуповували, старались скрізь посварити їх між собою, де було можна, щоб лучче користуватися ними, говорити в Слов’янщині ора-ції і доказали тим не раз, що вони навіть не вміють двох слів зліпити докупи, – а в кінець всього побачили тепер своїми очима і дізнались, що з їх праці не буде ніякої користі.

Якого ж добра бажала московська партія для свого великоруського народу? Ми сміливо скажемо – ніякого! Московські консервативні газети не держали переду ні в однім питанні, близькім до народу, до народної просвіти, до нових ліберальних реформ в імперії, як-от: голосні суди, земства, визволення народу від панщини. Все те з дорогою душею розбиралося в ліберальних газетах, а Катков все отягався, зоставався позаду, все говорив, що народ дуже темний, що нема де взяти народних учителів, судій для нових судів. Катков не зрозумів земства як основи провінціального самоправства… бо йому хотілось побити все провінціальне і скріпити централізацію.

А до народу «Московские ведомости» не горнуться, бо та газета є органом аристократичної частини старої московської партії. Від народу та партія бере тільки язик великоруський і національність, а самий народ їй зовсім непотрібний. Хто не пам’ятає, як «Русский вестник» Каткова в минувші часи носився з британською аристократією, як дурень з ступою? Хто не пам’ятає його англоманії? Його любові до англійської форми уряду? Хто не знає, що в «Русском вестнике» і до цього часу писали все графи, та князі, та генерали? Нижче чином генерала-письменника там було тяжко знайти. Там граф Толстой писав свій роман «Князь Серебряный» (з старого московського життя); там знайдете «Записки генерала Єрмолова» про «Лорда Пальмерстона» і т. д. «Московские ведомости» пишуть про своїх князів, неначе про яких коронованих осіб!

Там минувшого року раз я читаю в «Московских ведомостях» про якогось князя Владимира… Катков дуже його вихваляв! І мені здалось, що мова мовилась про київського св. князя Владимира! Коли дочитуюсь, аж там говориться, що той славний князь Владимир вчився в сьомому класі гімназії! Дивуюсь я та й читаю далі, аж то говорилось про князя Гагаріна, що втонув десь, купаючись, за границею разом з батьком своїм. «Петербургские ведомости» часто говорили, що в катковської московської партії однакові государствені ідеали з польською аристократичною партією, тільки їх не зводить докупи одна національна ненависть.

[Недавно газета «Новое время» оповістила, що Катков в 1858 ропі писав письмо в Вільну до білоруса Яна із Сливина, редактора «Текі Wileńskiej» на польському язиці і клопотав «о сближении великорусской и польской литературы»! Ян напечатав письмо Каткова в своему польському журналі.]

Одначе «Московские ведомости» дуже обережно робили своє діло. Вони знали, що тим собі дужче пошкодили б, і для того вони не виступали дуже сміливо з своїми аристократичними тенденціями, щоб не одвернути від себе читачів, як тепер робить газета «Весть», орган російської і разом польської аристократії.

Є ще друга часть московської партії – демократична. Органом її був колись «День» Аксакова, потім газета «Москва», потім була газета «Русский». Їх тепер уже нема. Верховодить тією партією Погодін, дуже старий чоловік. Та партія і любить народ, але якось ідеально; більше любить народність, ніж народ. Вона більше любить язик і народну літературу великоруського народу, ніж самий народ; вона чваниться якимись сокровищами, захованими в великоруському народі, але то тільки по ненависті до Європи. Їй тільки хочеться дістати в своєму народі нові основи цивілізації; для неї народ – грунт, та й годі! Так вона поставила великоруські билини про Іллю Муромця врівні з «Іліадою» Гомера і… заспокоїлась, викопавши таке сокровище.

Конечне, всі письменники, котрі не хотіли держати народу в його патріархальній нерушимості, щоб не попсувати його національності європейським духом (як того хотіли демократи-слов’янофіли), всі письменники, котрі хотіли поліпшити соціальний стан народу по законах європейських соціальних наук, ті письменники цурались слов’янофільських демократичних газет і приставали до петербурзьких. Тим-то московська демократична партія має тільки старих письменників і все зменшається. Старі тенденції слов’янофільства: православіє, самодержавіє відпихають від тієї партії молодих людей, котрі більше горнуться до ліберальних органів.

Який же суд дамо ми об московських слов’янофільських журналах і газетах?

Московська стара партія з своїми газетами, з своїми-тенденціями простує до замирання, бо держиться старих основ давнього історичного життя і загороджується від всемогущого впливу нового європейського. життя. Вона проповідує православіє, а теперішній вік – то вік індиферентизму в релігії. Вона встоює за самодержавіє, тобто за абсолютний монархізм, а тепер скрізь в Європі річ іде о децентралізації: громада в Європі хоче правити сама собою. Стара партія шукає якихсь нових основ великоруської цивілізації в великоруському мужикові, тоді як Європа вже знайшла в собі ті основи прогресивного життя, котре є й буде однакове для всього світу…

Московські теревені про боротьбу Востока і Запада, котрі знайшли навіть місце у львівському «Слові», живучому позиченим розумом московської партії, теперечки зовсім смішні і по-дитячи нерозумні. Вос-точні патріархи тепер зробились прохачами; російські ієрархи почивають, ситі й п’яні, на м’яких возглавіях і не думають ні про Восток, ні про Запад. Римський папа вже нікого не перелякає буллами і анафемами і ледве держиться на престолі як політична іграшка Наполеона III. Життя великоруського народу буде поліпшуватись не билинами про Іллю Муромця і інших богатирів, а просвітою європейських наук. Саме будування імперії буде діятись не по ідеалах слов’янофілів, а по ідеалах європейських. Всяка національність в Росії хоче жити своїм власним життям, годуватись і виростати при своїй літературі і своїм язиком. Стара партія московська падає вже… Час її настав… Само собою розуміється, що і прихвосні московської партії, «Слово» Дідицького в Галичині і «Світ» ужгородський повинні в швидкім часі згаснути з своїми ретроградними, обскурантними прямуваннями.

Є ще одна часть великоруських газет, котрою виявляє своє прямування одна партія в Росії. В Петербурзі Скарятін видає газету «Весть», а Кіркор видає газету «Новое время». Ці газети служать органами аристократичної консервативної партії в Росії. Консервативною вона зветься тільки тим, що хоче вернути той порядок, який був до 19-го лютого 1861 p., тобто до визволення селян з кріпацтва. Словом сказати, видають ті газети і читають пани-поміщики всякої масті, дуже злі на те, що від них відняли мужиків… Показані нами газети страшно злі на мужиків, на земства, де поміщики повинні сидіти нарівні з мужиками, на самоправство сільських волостей і судів.

В кожному сливе номері тих газет ви знайдете, як лають мужиків, звуть їх п’яницями, «лапотниками» (лапоть – личак), народом темним, не здібним собою правити, завзятим і т. д. Натомість вони прославляють аристократію і кажуть, що нібито одні пани повинні всім правити, судити, над всім порядкувати… Словом сказати, між російськими панами є партія, котра противиться демократизмові теперішнього царя і хоче конституції, похожої на англійську. Ті газети не жалують адміністрації, де трапиться, стоять проти «обрусения», бо не мають ніякої ідеї національності, як звичайне буває у великих панів. Найбільше читачів ті газети мають межи польськими поміщиками на Західній Україні: на Волині, Поділлі, в Київщині, в Білорусії і на Литві… Один польський поміщик пренумеруе «Весть» на 1000 руб. сріб., всього 90 екземплярів, а другий – на половину менше!

Ми огляділи найвартовніші газети й журнали світські з їх прямуванням. Про духовні журнали ми не згадуємо, їх є багато, тільки всі вони «одним миром мазані», як-то кажуть; всі вони мають один православний дух, всі держаться православних догматів і не мають і гадки розпочати яку-небудь самостійну думку! В діла мира сього, в політику духовні журнали і не вмішуються, бо їм і не можна вмішуватись. Православна церква роздавлена зовсім монархізмом, і «Святейший синод» – вірний слуга мирської власті.

Не можна не згадати тут про літературу релігійного шарлатанства, яка знаходиться в Росії. Віктор Аскоченський видає в Петербурзі «Домашнюю беседу», невеличкий духовний журнальчик, брошуркою в кілька листочків. В своїм журналі Аскоченський без сорому видумує сам чуда, пише про них і обдурює темне купечество і письменних мужиків. Так, наприклад, він писав, що Темза має вже каламутну воду, тим що сам господь вже карає Європу, карає Лондон карами єгипетськими… Аскоченський має так багато пренумерантів, що – бувши безштаньком – він уже купив мурований дім в Петербурзі – на гроші темноти людської! Ім’я Аскоченського стало сміховищем в літературі. Одна духовна особа назвала його псом православія!

Примітки

«Современная летопись» – щотижневий додаток до реакційного «Русского вестника». Виходила в 1861 – 1862 pp.

«Слово» – громадсько-політична і літературна газета, орган москвофілів. Виходила у Львові в 1861 – 1887 pp. Редактором до 1871 р. був Б. А. Дідицький (1827 – 1909) – один з ідеологів москвофільства. Писали в ній «язичієм».

«Князь Серебряный» – роман О. К. Толстого (1817 – 1875), виданий 1862 р.

«День» – російська щотижнева слов’янофільська газета. Виходила в Москві в 1861 – 1865 pp. Редактор – І. С. Аксаков. Виступала проти шовіністичного цькування слов’ян, що його вели прусськї і австрійські органи преси, і замовчувала прояви шовінізму щодо слов’ян в середині Російської імперії.

«Світ» («Свѣтъ») – літературний тижневик, що його видавало «Общество Василія Великого» в Ужгороді в 1867 – 1871 pp. Напрям клерикальний. Писали в ньому «язичієм».

«Домашняя беседа» – редагована В. Аскоченським щотижнева реакційна газета, що виходила в Петербурзі з 1858 по 1877 р. Вела розгнуздане цькування прогресивної журналістики.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 102 – 108.