Здобутки російської літератури
1869 – 1870 рр.

Іван Нечуй-Левицький

Тепер згадаємо коротенько про найвартніші письма, які заявлялись в великоруських журналах за минувший рік (1869) і за початок сього року (1870).

В теперішнім часі «Вестник Европы», безперечно, стоїть на першому місці між усіма великоруськими журналами і займає високе місце по коштовних письмах історичних і поетичних. До «Вестника» пригорнулись всі старі письменники ліберального духу, котрі не хотіли зістатись в катковському обозі. Редактор його – Стасюлевич, попереду професор Петербурзького університету. Помічники його – Миколай Костомаров, Спасович, Пипін, В. Стасов і т. д. «Вестник Европы» найбільше журнал історичних наук, і поклав собі ціль познайомити публічність з історією царювання імператора Олександра І.

Найвартніше діло в «Вестнике Европы» минувшого року було: «Последние годы польской Речи Посполитой» М. Костомарова. Воно протягується через усі книжки за цілий рік і написано так талановито, як і інші письма дуже звісного автора. Деякі місця аж надто широкі і повні дріб’язків, трохи втомлюючих читача, хоч і заслуговуючих великої наукової уваги.

Автор вивів на сцену всю тодішню Польщу з її магнатами, сеймами, з столицею і провінціями, з нещасним народом, з політикою Росії і Пруссії, з тодішньою просвітою, норовами і звичаями – з п’янством і розпустою шляхти, з безхарактерним останнім королем. Причину погибелі Польщі, окрім політики Росії і Пруссії, Костомаров знаходить в самій Польщі, в тодішньому шляхетському урядові і в самій шляхті, котра показує незвичайний приклад деморалізації.

Шляхта останніх часів Польщі втратила всі свої давні добродітелі, давній міцний дух. Просвіта в Польщі стала схоластичною. Шляхта п’янствувала разом з духовенством, дуріла, як тільки можна було дуріти. П’яні шляхтичі бігали по улицях голими, влізали в бочки з горілкою, різалися за не знати що! Не тільки великі пани, але навіть дрібні шляхтичі щомісячно брали від російського уряду і від Пруссії поставлену плату червінців і очевидячки продавали свою ойчизну. Катерина II мала право сказати, що вся польська шляхта в неї в брильянтовім намисті і що в Польщі варто тільки нагнутись, щоб знайти що-небудь.

Голос патріотів був ледве примітний, і шляхта продала Польщу. Одна партія шляхти не згодилась віддати часть своїх прав королеві, щоб уміцнити центральну власть, і – сама ж таки пристала до Росії і навела в Варшаву російських солдат… Шляхта не хотіла зрівняти з своїми правами права городян, міщан і набратися сили в масі народу. А король Станіслав-Август не мав характеру, не мав доволі енергії, щоб сміливо стати, проти натиску москалів. Російські посли тягали його на сейми, як вола за роги, і загадували підписувати, що тільки їм хотілось. Маючи по шию багато довгів, король бажав як найбільшого щастя – дістати грошей і їхати до Італії доживати спокійно віку. Шляхетський уряд не мав війська; шляхта не заохочувалась ні в однім ділі для добра своєї батьківщини. Катерина кождого разу мала за кого і за що вчепитись, щоб зробити свою партію в Польщі і через неї кінчати своє діло розділу Польщі.

Замість того, щоб зразу розділити Польщу, Катерина II навіщось протягувала політичну інтригу в Польщі, мабуть, для людського ока… Катеринин посол німець Сіверс зганяв в останній час шляхту на сейм; солдати загорожували колюгами дорогу тим шляхтичам, котрих не треба було впускати або випускати з сейму; в сеймі вже сиділа ціла лава узброєних московських офіцерів, тоді як Сіверс звелів самим же шляхтичам відірвати Познань для Пруссії, а Литву і Україну – для Росії.

Невсипучий наш історик М. І. Костомаров, скінчивши свої «Последние годы Речи Посполитой» в минувшім (1869) році «Вестника Европы», в теперішнім (1870) році знов написав двоє діл, вже зовсім скінчених. Одно діло з титулом «Южная Русь и козачество» надруковано в «Отечественных записках» в январі і февралі, а друге діло «Костюшко» знаходиться в перших трьох книжках «Вестника Европы». Через свою широку вченість і невсипущу працю п. Костомаров мав силу разом працювати задля двох журналів!

«Южная Русь и козачество» починається коротким оглядом залюднення Східної Європи слов’яно-руським плем’ям, минає історію варязько-київських князів, а просто переступає до початку козаччини, скінчивши останнім повстанням Павлюка і Острянина перед Богданом Хмельницьким. Костомаров спочатку говорить, що українське плем’я займало з давніх-давен наддніпрянські сторони. Часть відірвалась від нього і в незапам’ятні часи осілась над озером Ільменем, заклавши Новгород. Плем’я кривичів було білоруське, а великоруське плем’я зробилося через мішанину посунутих на північ українців, новгородців, білорусів, слов’ян-лехитів, радимичів, і вятичів, і обрусівших фіннів, і татар.

Початок української козаччини Костомаров бачить в козаччині татарській, бо давно вже були козаки азовські – татарського племені. Може й так, тільки треба сказати, що татари дали для нашої козаччини тільки ім’я і форму; не стали ж азовські або перекопські татари-козаки козаками черкаськими або канівськими! Наша козаччина мусила тільки скластися по готовій формі татарського козачества, але була сама по собі слов’янсько-українська, хоч попереду, конечне, вбрала в себе бродяг степових – печенігів, половців, торків, котрі злились з нашим народом в одну народність.

О перших козацьких гетьманах, до ворогування з ляхами, Костомаров оповідає трохи; зате ж дуже широко розказує він про страшний гніт польський на Україні, про панів і католиків, що силували наш народ до панщини і до унії. Мужики повинні були платити панам десятину від усього: з зерна пани брали, перед великими празниками, тричі на рік, осип; з пчіл – очкове, з скоту рогове, за право ловити рибу – ставщину. Пан женив сина, давав дочку – з мужиків брали подать; їхав пан в Ченстохову на богомілля – з мужика брали гроші й підводи. Пани виїжджали за границю і орендували жидам маєтності з усіма своїми шляхетськими правами – так що жид робився чистим паном і мав право карати мужиків смертію! Жиди з маєтностями орендували разом і православні церкви… і мужики мусили платити жидові за хрестини, за похорон, за плащаницю…

Письменник того часу, Старовольський, мав право сказати, що навіть під турком було лучче жити, ніж у Польщі.

«В Турції ніякий паша не посміє напакостити мужикові… у московитян думний боярин, у татар – мурза і високий улан не посміють так обижати простого хлопа, хоча б і іновірця, бо кожний знає, що його за те можуть повісити. Тільки в нас, у Польщі, можна все витворяти в містечках і в селах. Азійські деспоти за все своє життя не замучать стільки людей, скільки їх замучать кожного року в вільній Речі Посполитій…»

Притому скрізь на Україні шляхта позаймала урядові місця, єзуїти і уніати одіимали у православних силою церкви й монастирі, обернули на унію Київський собор св. Софії, тільки Печерська лавра і зосталась в руках православних. Про повстання Гуні, Томиленка, Павлюка, Острянина п. Костомаров говорить широко. Павлюк трохи не зробив діла Богдана Хмельницького! Бо в його руках була і Запорізька Січ і реєстрові козаки-городяни. Та не настав ще тоді час визволення України. Під Кумейками, на ріці Росі, ляхи розбили Павлюка. Реєстрові козаки видали Павлюка (Гудзана, – він був хрещений татарин) живого; йому стяли голову в Варшаві. Острянин втік ік Лубням, одначе мусив утікати до Московщини.

«Костюшко» в перших трьох книжках «Вестника Европы» за 1870 рік написаний так чудово, неначе яка поетична повість. Костомаров розказує життя Костюшки, розказує про його план визволення Польщі, про його війни і його полон. Вже в Варшаві було повно російського війська, вже пруссаки зайняли собі Познань, як Костюшко вернувся з Америки і розпочав повстання з Кракова. Польський король Станіслав-Август сидів в Варшаві і тільки дивився з вікна своєї палати на війну на варшавських улицях.

Спочатку Костюшці служило щастя: він розбив російське військо коло Кракова, а один міщанин в Варшаві, Кілинський, піддуривши російського посла Ігельстрома, підняв революцію на улицях варшавських вночі, в чистий четвер. Кілинський з міщанами вирізали багато москалів і вигнали російське військо разом з Ігельстромом з Варшави. Костюшко постановив у Варшаві «Найвищу Раду» і почав розкидати по Польщі свої універсали. Він оповістив визволення простого народу, велів зменшити панщинні дні, закликав хлопів до бунту, просив шляхту йти в військо і вислати рекрутів, і все те діло Костюшки скінчилось нічим… Його взяли москалі в полон під Маційовичами, а Польщу сусіди поділили поміж собою.

Причиною невдачі Костюшчиного діла Костомаров становить те, що він не мав під собою ніякого грунту іля повстання. Польща стояла так, що мусила сама розпастись; і шляхта, і Варшава навіть ждала, щоб їх хто-небудь забрав і постановив кінець тодішнім ділам. Костюшко закликав до повстання народ, а народ був обдертий, прибитий панами; він і не розумів Костюшчиного діла, був радий, якби його тільки не зачіпали, і скоріш піднявся б проти самої шляхти, якби його хто зумів підійняти.

Нічого й казати, що на Україні і Білорусії шляхта аж тряслася від переляку від гайдамаччини. Під Любліном пани прислали Зайончкові (Костюшчиному генералові) кілька тисяч русинів, а вони першої ночі всі повтікали… Костюшко звелів шляхті визволити мужиків, прислати йому рекрута, платити 10-й, 20-й і 30-й процент з маєтностей, а шляхта мужиків не визволяла, рекрута давала мало, плату замість себе накидала на мужиків і дивилась на таке порядкування Костюшки як на стоптання своїх давніх шляхетських прав, котрих вона не хотіла відступити навіть королеві.

Одним універсалом з Кракова необережний Костюшко закликав до повстання одну шляхту і відпихав міщан, думаючи тим догодити панам. Зате міщани розсердились, докоряючи шляхті, що вона запродала ойчизну. Вони мали право так казати, бо тільки міщани, за проводом Кілинського, вставали в Варшаві і найбільше підіймалися для оборони Польщі. Кілинський послав до Костюшки депутацію, а він не прийняв її…

Окрім того, у Костюшки не було добрих помічників, добрих генералів. Публічність боялася такої якобінської різанини, яка була тоді у Франції 1789 р. у велику революцію… Багато шляхти разом з королем тягло ік Росії. Діло тим скінчилось, що як Суворов узав Прагу (передмістя Варшави), то Варшава згодилась впустити військо Катерини II. Пани сиділи в своїх будинках позамикавшись. Благородний Костюшко був ранній для Польщі з своїм демократизмом європейським, з французькими гуманними ідеями, з своєю чесною душею… і Польща загинула…

В кінці свого писання Костомаров каже, що згубила Польщу не республіканська форма уряду, найлучча сама по собі, а страшна деморалізація зіпсованої шляхти, котра зросла на грунті хлопського рабства, котру можна було купувати, хто тільки схотів. Окрім того, Польща стала жертвою дипломатії тодішніх кабінетів, котрі мали ні за що правду, правдивість і закон в ділах політики. Сама ж Польща хитрощами і присилуванням загарбала собі і Литву, і Україну, і Галичину, і Білорусію і знущалась над ними, як хотіла.

Визволення України і Білорусії з-під польсько-шляхетського ярма Костомаров має за діло Катерини дуже законне і правдиве. Сам народ гуртом хотів того і приставав до москалів, бо він би пристав і до татар, не тільки що… Тільки дуже шкодує Костомаров, що наш український народ даремно покладав свою велику надію на Катерину і на Росію.

«Росія не була правдива до українського народу і дала перевагу темній політиці. Росія тільки користувалась любов ю нашого народу, щоб тільки робити з тієї любові один з найвартніших орудників проти Польщі. І того мало. Росія покинула наш народ в ярмі тих самих польських панів, від котрих він хотів спастися, котрих він ненавидів. І як довго йому судилося терпіти попередню долю! А яка була та доля, нехай нам скаже сам народ» (Мар. 1870 р., л. 193).

І Костомаров прикладає пісню, що він записав на Волині:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива:

Була Польща, була Польща, та стала Росія!

Син за батька не відбуде, а батько за сина!

Живуть люди, живуть люди, живуть слободою:

Іде мати на лан жати разом із дочкою.

Прийшли вони до ланочку: помагай нам, боже

І святая неділенько, велика госпоже!

Сіли ж вони обідати – гіркий наш обіде!

Оглянуться назад себе, аж оконом їде.

Приїхав він до ланочку, нагай розпускає:

– Ой чом же вас, вражих людей, по троє немає!

Ой зачав же їх оконом лаяти та бити;

– Ой чом же вам, вражим людям, снопів не носити?

А в нашого оконома червоная шапка;

Як приїде до панщини, скаче, як та жабка.

А в нашого оконома – шовкові онучі;

Плачуть, плачуть бідні люди, із панщини йдучи.

Пооблізли волам шиї, бідним людям руки…

Ой ярини по півтори, а зимини копу –

Треба стати, поправитись хоч якому хлопу,

Змолотити і звіяти, і в шпіхлір зібрати,

А ввечері, по вечері, та на варту стати.

Прийшли вони до шинкарки: дай, шинкарко, кварту;

Вип’єм з жалю по стакану та й станем на варту!

Ходить попик по церковці і книжку читає:

– Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає?

– Ой як же нам, добродію, у церкву ходити?

Від неділі до неділі кажуть молотити!

Після цього Костомаров каже, що нам (українцям) великоруські поети (Жуковський, Пушкін і інші) воспівали торжество «верного Росса» над «кичливим ляхом», а народ співав, як «кичливий» лях бив «верного» росса нагайками; в нас пробуджували патріотичне умиління тією думкою, що наш руський народ від Польщі прилучився до своєї батьківщини (хоч Катерина прилучила попереду Литву і Білорусію, як Україну), а той руський народ казав, що йому все одно, чи Польща, чи Росія, ніби дві хмари: «одна чорна, друга сива». Сонце йому ще не показувалось. Річ Посполита щезла з географічної карти, а для українського народу ще була довго жива стара шляхетська Польща під російською короною. Так скінчує Костомаров своє діло, признаючи за Росією повинність просвітити наш народ.

Тепер скажемо про вартніші поетичні твори, которі були написані в журналах. В поезії ми знаходимо більше імен поетів, ніж вартовних творів поетичних. Великоруські старі поети, от як Іван Тургенев, Гончаров, Писемський, вже виписались і доживають віку, даючи часами для публічності свої твори, пропахані дуже старими і консервативними ідеями. Нові поети, виступаючі з народним і національним прямуванням, ще, як кажуть, не вбились в палки. Окрім того, між ними нема ані одного талановитого, як треба б!

В «Вестнике Европы» в минувшім році Гончаров писав свою нову повість: «Обрыв». Вся публічність багато дечого сподівалась від того «Обрыва», бо Гончаров писав хоч мало (він написав «Обломова», «Обыкновенную историю» і «Обрыв»), але дуже штучно. Вийшло так, що публічність дурно тільки сподівалась. «Обрыв» написаний місцями дуже добре, з великим таланом, місцями дуже розмазаний і скучний.

А щодо ідеї повісті, то Гончаров показав, що він чоловік дуже нерозвитий, старий і не розуміє сьогочасного прямування. Він збився на обскурантну дорогу московського слов’янофільства і почав воспівати старину і лаяти новину, так що «Вестник Европы» надрукував його «Обрыв» тільки за його штучність, а не за ідею.

Найголовніше дійове лице в «Обрыве» – Райський, приволзький поміщик і житель Петербурга. Райський не має ніякої роботи, закохується в жінках, і йому здається, що він – художник, і родився для того. Він вчиться малювати, але швидко те йому обридло, – він кидає пензель. Він береться за перо і хоче писати повість; і тільки надписує заголовок і – кидає перо. Потім йому здалось, що він родився скульптором. Райський приїжджає з Петербурга в своє село над Волгою. Там живе його бабушка з двома його двоюрідними сестрами – Марфинькою і старшою, Вірою.

Бабушка – то любимий ідеал Гончарова. Що ж то за бабушка? Вона – поміщиця, править всім добром, як добрий економ панський, держить в своїх міцних руках все; любить, щоб її всі поважали, щоб їй кланялись, їхали до неї в гості – навіть вороги її. В своїй сім’ї вона страшний деспот. Обидві дівчата, онуки, не повинні були нічого ні робити, ні думати без неї. Вона хотіла знати все, мати догляд навіть над їх душею, над їх серцем. Коли котра хотіла що читати, мусила спитати про те бабушки; коли котра хотіла закохатись, зараз же повинна була розказати все дочиста бабушці; інакше бабушка дуже гнівалась!

Мафинька так і робила; та не так зробила старша, Віра. В городі був якийсь студент університету Марк Волохов; його заслали туди за щось. Тим типом Волохова Гончаров хотів обписати сьогочасних молодих людей в Росії. А той Волохов у Гончарова обписаний як злодій, що бере чужі речі, чужі гроші і не віддає, краде в садках яблука і поночі лазить в чужий горох… Бабушка боялась його, як лиха, як смерті, а він, той Волохов, звів з розуму Віру, спізнався з нею і бачився з нею в обриві (в проваллі)! Віра довго не признавалась бабушці, але Гончаров присилував її признатись, сповняючи старий звичай старої Русі Московської. Як дізналася об тім бабушка, як обидилась, як вхопить шаль на шию, як побіжить на поля, в ліса, на побережжя Волги! Бігала вона, бігала цілий день, нічого не їла, не пила і трохи не втопилась!

Гончаров так високо настановив сю вовчу біганину баби, що зрівняв її з Марфою Посадницею Новгородською, з древньою Ієрусалимською женою, що боронила свою святиню! А бабушка – дуже негарна, бо любила кріпацтво, була деспотом в сім’ї. В типі Волохова молоде великоруське покоління у Гончарова вийшло злодійське, нечисте в одежі, обляпане, обмазане, нечесне в погляді на жінку, – зовсім таке, яким його оббріхує Катков у «Московских ведомостях» і як на його дивиться вся навіжена московська слов’яноїдська партія.

Сатирик Щедрін (князь Салтиков) написав кілька гарних коротеньких поезій в «Отечественных записках». Ми познакомили галицько-українську публічність з деякими його творами перекладом в «Правді». Шкода, що другі його поезії, як-от «История одного города», не мають вже такого інтересу! Щедрін там описує губернаторів, у котрих у голові не мозок, а машина коліс і котрі роблять уряд в губернії одним магічним словом: «расшибу»! (рознесу на шматочки).

Некрасов, народний великоруський поет, пише стихами, пише в «Отечественных записках» нове діло: «Кому на Руси жить хорошо?» Це діло Некрасова дуже слабе, негарне по своїй формі – казки, в котрій він хотів розв’язати те питання. Раз мужики, зібравшись, балакали об тім, кому на Русі найкраще жити: чи мужикові, чи панові, чу купцеві товстопузому, чи бояринові, чи цареві? Пішли вони по світу роздивлятись на життя людське, на гірке життя мужиче; підслухали в шинку, як розказували про своє життя люди; повстрічали поміщика на дорозі, і він їм почав розказувати про себе. Така фабула Некрасова, в котру він загортає свою думку. Діло не скінчене, скучне і не так інтересне, як показує заголовок. Некрасов – поет ліричний. Невеличкі поезії його – гарні, добре написані.

Більше повістей, путніх, вартих уваги, не знаходимо в журналах. І. Тургенев написав невеличку містичну повісточку «Странная история» в «Вестник Европы» 1870 р., а граф А. Толстой, автор драм: «Иван Грозный» і «Михаил Федорович», написав нову драму «Борис Годунов» в «Вестник Европы». Вона є копія Шекспірових драм, дуже скучна, так що можна заснути, читаючи її. Великоруські журнали сповняють себе перекладами романів Шпільгагена, Ауербаха, По, Гарібальді, Віктора Гюго… Своя поезія не багата, як не багата і наука.

Примітки

Стасюлевич Михайло Матвійович (1826 – 1911) – російський історик, публіцист і громадський діяч буржуазно-ліберального напряму. З 1866 по 1908 р. видавав журнал «Вестник Европы».

Последние годы польской Ржечи Посполитой» – праця М. I. Костомарова, на основі якої I. С. Нечуй-Левиць-кий написав свою роботу «Останні часи Річи Посполитої» і вмістив її в № 3 – 6 журналу «Правда» за 1871 р.

Станіслав-Август Понятовський ( 1732 – 1798) – останній король Польщі, що був на троні з 1764 до 1795 р. Слухняна фігура в руках шляхетства і цариці Катерини II.

Торки – тюркомовні племена. Прийшли в причорноморські степи з Приаралля. Вперше згадуються в літопису 985 р. Зазнавши поразки від половців, переселилися на Русь. Частина послов янилась, частину асимілювали половці. Сліди їх перебування лишились у назвах річок – Торч, Торець, міста Торчеськ.

Старовольський Симон (1588 – 1656) – польський письменник. У своїх працях подав цінні відомості про українських козаків.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 108 – 116.