3. Олеся тікає з Виговським

Іван Нечуй-Левицький

Двір покійного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого поліського села Мокран, на ледве примітному невеличкому пригорку, неначе він виліз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох боків суспіль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнілою покрівлею з двома узькими баштами, котрі були приставлені на двох углах, з товстими стінами і узенькими вікнами, мурований стародавній палац був схожий на теперішню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривітну.

Поверх покрівлі стриміли муровані високі й товсті димарі, прикриті зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорніли з двох боків дірки. Ці високі й широкі димарі здалеку були схожі на високі улики, прикриті зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були пороблені муровані зверху узькі, внизу широкі підпірки: здалеку здавалось, ніби палац, неначе черепаха, розчепірив свої купецькі товсті ніжки і налагодився злізти з пригорка, але ніяк не міг рушити з місця.

Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопі стримів гострий дубовий частокіл. За окопом лисніли болота, котрі подекуди зеленіли осокою та густими очеретами. В густій осоці подекуди неначе тонули круглі кущі верболозу та вільшини. За палацом розкинувся розкішний старий садок, в котрому подекуди стояли старі важкі дуби. Кругом палацу за Мокранами на всі боки мріли зелені соснові бори, неначе зелене гладеньке море облягало кругом і палац, і село. Ї тільки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхі старі-престарі ялини, неначе дивились розкидчастими гілками на те море борів та старих дубових лісів.

Олеся Стеткевичівна приїхала з Києва в Мокрани і ціле літо ждала в гості Виговського. Але вже й літо минуло, а він не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала і не раз в думці нарікала на чоловіків, що вони непевні люди, не вміють додержати свого слова.

«Може, він знайшов іншу, кращу за мене і покохав її, а мене забув? – думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолі. – На світі всього трапляється. А може, він одкинувся од мене через те, що його обидила моя рідня, оті князі Любецькі. Він вищий урядом за тих моїх родичів, князів Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його заміж, я була б велика пані між козаками, вартніша за зубожілу княгиню Любецьку; тоді й я високо підняла б голову і згорда дивилась на тих усіх князів. Я їм тоді дам себе знати!» – марила Олеся, ходячи попід старими яблунями, гордовито піднявши голову вгору і поглядаючи на яблуні, де рясно біліли й червоніли на гілках здорові вже достигаючі яблука.

Настав вечір. Олеся вернулась в свою кімнату і, засвітивши воскові свічки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батькові Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батькові сестрою в первих. Овдовівши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку і за товаришку для Олесі. Рудницька була з небагатого роду і з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька і на старості літ зосталась такою ж романтичною і мрійною, якою була замолоду. Вона не втратила надії вийти заміж за гарного, хоч і убогого жениха, все сподівалась, що він звідкільсь-таки приїде до неї, несподівано закохається в неї, і вона піде за його заміж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщі, в якісь широкі степи або в дикі пущі, і буде з ним проживати щасливо.

Панна Павлина була письменна, любила читати, діставала книжки в багатих сусід-дідичів, прочитала кілька стародавніх рицарських романів, переложених на польську мову, і пам’ятала їх трохи не до словечка, до останніх дрібних подій. Часом вечорами находила на неї охота оповідати ті рицарські історії Олесі, і вона вміла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповідання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати і церковні книжки, а найбільше любила читати житія святих.

Кімнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкі й невисокі. Невеличкі вікна з круглими маленькими шибками, пробиті височенько в товстих стінах, ніби заглядали в кімнати і неначе не насмілювались пропускати багато світла знадвору. Темнуваті вдень, кімнати ввечері, освітлені світлом, були багато привітніші й приємніші, вистлані килимами, чисто прибрані, обвішані образами в дорогих золочених шатах.

Панна Павлина сіла на стільчику коло розіпнутої на здорових пальцях основи і почала вироблювати килим. Олеся сиділа коло столика і вишивала шовком та золотом покрівець на аналой для церкви. Через одчинені двері світилась лампадка перед образами в Олесиній опочивальні, застеленій килимами. Воскові свічі розливали доволі світла на невеличку кімнатку панни Павлини. В кімнатках було тихо, спокійно й чисто, як в монастирських келіях в черничок.

– От і літо минає, а Виговський не приїздить до нас! – тихо почала говорити панна Павлина. – Не дай, Господи, як він не приїде! Ох, як буде важко та тяжко тобі, серце Олесю!

– Я й сама не знаю, чому він так запізнився. Може, його гетьман не пускає, може, в його роботи багато, бо він мені натякав, що при гетьманові Богданові служба дуже важка, – обізвалась Олеся.

– Коли б через це, то ще нічого. Був і в мене жених… гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував він в покійного мого панотця частенько, а потім через півроку почав присватуватись до мене. Я й слово своє дала, а він як поїхав, як заїхав десь далеко, на війну, чи що, та тільки я його й бачила. Ох! Не йму я віри тим паничам. Які вони непевні в словах! Які вони змінчиві! Як вони граються нашим серцем, неначе м’ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвідчилась, – говорила панна Павлина і разом з тим зітхала так важко як людина, котра на віки вічні втратила когось дорогого для серця.

– Виговський не з таківських, цьоцю Павлино, я певна, що він не з таківських. Він розсудливий, певний чоловік, бо вже не дуже молодий. Він не повинен не додержати свого слова.

– Вір, вір їм, моє серце! А я вже звірилась раз і другий, то й буде з мене на ввесь вік. Один мій жених присватався до мене. Тато не хотіли видавати мене за його, бо він був дуже вбогий шляхтич. Тоді він намовив мене, щоб я втікла з ним, їй же богу, признаюся, що я вже хотіла з ним тікати! – і він, як поїхав, то вже й не вернувся! – бідкалась панна Павлина плаксивим голосом. – Ой, не йму я їм віри од того часу, і всім паннам буду заказувати, щоб не йняли їм віри.

– Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому ніяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича і князівни Соломирецької. Є, мабуть, якась інша притичина, а дурити мене, родичку сенаторів та князів, такому поважному й немолодому козакові ніяк не випадає.

– Може, ти й правду кажеш, – сказала тітка.

– Цьоцю! Розкажіть мені якусь історію. Ви так гарно розказуєте, неначе по книжці читаєте, – просила Олеся.

– Не знаю, що б тобі розказати. Хіба розкажу тобі про Олексія, чоловіка Божого.

Олесі не хотілось слухати про святих. Згадка про Виговського направила її думки на іншу стежку: їй заманулось говорити або слухати про любощі.

– Потривайте, цьоцю! Розкажіть мені яку історію про рицарів! Ви багато знаєте тих історій.

– Потривай! Нехай пригадаю, – сказала тітка.

– Де то ви, цьоцю Павлино, діставали ті книжки з такими цікавими історіями, котрі ви мені розказували?

– То, серце Олесю, ще як мій панотець служив за управителя в одного польського пана на Волині, то він випрошував ті книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобі ще не розказувала однієї історії про молодого рицаря Германа. А ця історія дуже схожа на твою історію з Виговським.

– Схожа! – аж крикнула Олеся і перестала вишивати. – Розкажи ж мені, серце цьоцю, ту історію, коли вона схожа на мою.

– Це діялось десь далеко за границею, в німецькій землі. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалія, гар::а, як янгол; біла-біла, з русявими кучерями; щоки в неї були свіжі та рум’яні, як рожі, уста, як ті коралі, а очі блакитні, як небо. Батько її був багатий рицар і мав своє чимале царство як король. Багато молодих рицарів наїздило в палац, багато їх сваталось за Розалію, але вона ні за кого не хотіла виходити заміж. Вже батько й мати сердились на неї, силували її вибрати собі жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо ті усі женихи мені не до вподоби.

– Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черниці? – спитала в тітки Олеся.

– Ні, не думала… Раз якось старий рицар Адольф з жінкою та дочкою плили на судні по якійсь великій річці. Плили вони коло якогось міста. За містом на горі над річкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по річці молоді рицарі і з ними гуляв молодий хазяїн того палацу, Герман, красунь на всю німецьку землю. Човни плили за судном. Розалія стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вгляділа того красуня.

Рицарі примітили Розалію і не могли надивитись на неї, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати їй на судно квітки; кинув червону рожу й Герман. Розалія нагнулась, взяла ту одним-одну рожу, заквітчала нею свою русу косу і осміхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного і не могла його забути, неначе він причарував її своїми очима. А батько й мати Розалії про це нічого не знали й не відали.

Ото Розалія все одвертається од женихів та одсилає їх з батькового палацу ні з чим. Батько її й каже до своєї жінки: «Зберу я в себе в дворі рицарів на великий турнір; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалія не любить паничів з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручність на турнірі, хто покаже себе найдужчим й найсміливішим і поб’є усіх значних борців-рицарів».

Старий князь Адольф, порадившись з жінкою, дав оповістку в своєму царстві і по всій німецькій землі, що він весною, через тиждень після Великодня, буде справляти при своєму дворі великий турнір, і щоб до його з’їжджались усякі рицарі, хто має охоту показати свою силу і свою зручність в битві; найзручнішому побідникові на турнірі князь Адольф обіцяв великі нагороди, котрі буде роздавати його Дочка Розалія, і коли рицар-побідник сподобається Розалії, то князь видасть її за його заміж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велів збудувати для турніру здорове забудування з просторним круглим майданом посередині. На помості, кругом майдану, попід стінами поставили стільці, понакривані червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелів поставити на високому помості шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з’їжджатися рицарі звідусіль, а разом з ними прибували і їх батьки, матері й сестри, і усякі гості, щоб подивитись на той турнір і на славну красуню Розалію. Князь звелів зарізати двадцять волів, півсотні баранів, звелів убити усякої птиці, викотити з льохів кілька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турніру. Князь Адольф, його жінка та дочка посідали на троні проти воріт, кудою в’їжджали на конях рицарі. Ввесь намет, усі стіни вгорі були обвішані гірляндами з листу та квіток. Усі гості розмістилися навкруги на стільцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарі в залізних позолочених панцирях, в залізних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарів виїжджало на битву, але між ними не показалося ні одного міцносилого та дуже сміливого.

Вже сонце підбилося високо вгору, коли несподівано на майдан виїхав якийсь несподіваний рицар з закритим лицем, ввесь ніби закований в позолочене залізо. Під ним кінь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рівний станом, плечистий; він гордо почав викликати на битву рицарів. Рицарі виїжджали проти його, але він усіх вибивав з сідла; вони падали з коней на землю, неначе стиглі яблука сипались з дерева. Всіх він побив і вийшов побідником.

Князь, княгиня, усі гості в один голос, як один чоловік, крикнули йому: «Гарно! Віват!» Князь покликав його до своєї ложі, і князівна Розалія подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потім зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев’язала йому через плече, а на тій перев’язі почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його і усіх рицарів до себе на обід до свого двору.

Настав час обіду. Рицарі почали збиратись в замок. Прийшов і невідомий рицар, все ще закутаний в збрую і з закритим видом. Вже гості почали садовитись за столи, а рицар все стояв і не одкривав лиця.

– Одкрий же, сміливий рицар, свій вид, щоб ми знали, хто ти такий, і привітали тебе як рицаря і як чоловіка. Просимо тебе сідати з нами за стіл! – промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалія, як стояла, так і впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейні як плила на судні. Старий батько помаленьку підвівся з місця і почервонів, його очі блиснули гнівом і помстою.

– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твій батько колись напав на мій замок, ограбував його, загнав ввесь мій товар в поля, заграбував мої червінці, попалив ввесь мій хліб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопів! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу і не прощу його, поки й мого віку!

– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобі, не ворог і твоїй пишній дочці Розалії, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смерті. По твоїй умові ти повинен видати за мене свою дочку.

– Я згодна вийти за тебе заміж, за тебе і більше ні за кого! – обізвалась Розалія, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, ніж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рівний станом, рум’яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров’ям та щастям.

– Не буде цього ніколи, доки мого віку! Не буде! Я з ворогами непомирливий і за своїх ворогів не буду видавати своїх дочок! – грізно промовив батько.

Все в залі затихло і притаїло дух. Усі гості думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарів та дам.

– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побідником на турнірі на моєму празникові; через це я прошу тебе садовитись за стіл і бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хліба-солі, бо я тобі, молодому рицареві, не ворог і повинен оддати тобі честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанії! – додав далі князь Адольф.

– Не маю рицарського права гнівити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, – обізвався понуро рицар Герман і сів за стіл, але далеко од господаря, аж в кінці стола, звідкіля йому було видко красуню Розалію в вінку з білих рож та нарцисів.

Тимчасом, як тітка розказувала, а Олеся слухала і вся перелетіла думкою в замок князя Адольфа, несподівано гуркнули двері в кімнату і з-за дверей висунулась в маленькій чорній ярмулці сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опікуна. І тітка Павлина, й Олеся обидві жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сиділи в залі за столом князя Адольфа і несподівано в залу ввігнався страшний батько Германів, мов розбишака.

– Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, ніби хтось під самими дверима стоїть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

– Та це я, брате, за роботою оповідаю Олесі про… про Олексія, чоловіка Божого, – обізвалась тихо тітка Павлина і запикнулась.

– Ото й добре! Це діло благочестиве. Тільки, будь ласка, не розказуй Олесі тих німецьких романів, котрими ти напхала собі голову. Молодим паннам не слід оповідати про ті рицарські походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила світом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив двері і пішов до своєї кімнати. Для Павлини й Олесі перебиті ілюзії неначе вітер розвіяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тісну кімнатку, освічену восковими свічками та лампадою перед образами.

– Що ж було далі? – не втерпіла Олеся, питаючи в тітки.

– Ой, що було, що було далі, то аж сумно оповідати: була одна мука для обох, і для Розалії, і для Германа. Старий князь не пускав в свій двір Германа і не випускав нікуди з двірця Розалії, так що їм нігде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; він оселився поблизу од замку старого князя Адольфа і все никав вечорами кругом замку, де нудила світом панна Розалія. Він знав, в котрій кімнаті живе Розалія, знав, котрі вікна в високій башті замку були в її кімнаті; вечорами він брав арфу й ріжок, ставав за потоком на березі, подавав знак ріжком, а потім грав на арфі пісні про кохання, котрі він сам складав, вставляючи в пісні своє й її імення.

То сльози, то радість виливав він в тих піснях, і Розалія розуміла ті пісні: то плакала, то сміялась од гарячого кохання, слухаючи то жалібні, то веселі мелодії. Розалія одчиняла вікно, дивилась на Германа здалеку, він дивився на неї і посилав їй привіт, махаючи білою хусточкою. Але слуги в замку це примітили і сказали старому батькові. Батько розлютувався і звелів дочці перейти в кімнату внизу палацу, звідкіль не видко було ні потоку, ні гаю. Тоді Герман довідався, яким шляхом мати з Розалією їздили на прогуляння в здоровий ліс. Він сідлав свого коня і щовечора виїздив назустріч, щоб глянути на Розалію. Але швидко мати примітила його й перестала їздити в той ліс.

Молодий рицар зблід на виду, зачеврів, уже дійшов до одчаю і хотів сам собі смерть заподіяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собі смерть заподіє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тоді, коли його серце зацвіло, мов пишна квітка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло воріт одповіді. Але старий князь навіть не написав одповіді і велів сказати Германові, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя.

Довго жив Герман недалечко од замку, але йому не довелося ні разу побачити своєї коханої Розалії. Він зблід, зачеврів, як рослина в велику сушу, і тільки й думав, що про свою милу Розалію. Ото раз ввечері він гуляв в лісі коло руїн якогось старого замку; там він углядів якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-під руїн з маленької кімнатки і махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неї і злякався, глянувши на її страшне чорне обличчя, на її дикі здорові чорні очі. То була циганка-чарівниця.

– Молодий рицарю! – промовила до нього циганка. – Я ворожка й чарівниця; я знаю про все твоє горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його віку. Але можна запобігти твоєму горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давнє, минувше, неначе воно ніколи з ним не траплялось, неначе він вдруге на світ народився. От тоді він полюбить тебе, бо не впізнає тебе і віддасть за тебе свою дочку.

– Може, ти, чарівнице, вчиниш це своїми чарами? – спитав в циганки Герман.

– Ні, не можу, не маю такої сили. Але їдь ти в Індійське царство, все на схід сонця. Там живе в столиці рідна сестра моя Сандала. Питай про неї, і кожний тобі скаже, де вона живе, бо її кожний знає. Сандала – велика чарівниця. Вона одна знає такий спосіб, що лихий та злий чоловік стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду і стане правдивим. Не гай часу, Сідай на коня і їдь все на схід сонця в індійське царство. Чарівниця дасть тобі ті ліки. Ти вернешся сюди, підсиплеш т’ чари в вино або в хліб, котрі подають старому князеві, як він вип’є те вино або з їсть шматок того хліба, то в нього в одну мить вовча вдача зміниться на людську вдачу.

Герман подякував циганці, сів на коня і поїхав на схід сонця в далеке індійське царство шукати собі поради, їхав він півроку через усякі царства, потім приїхав до великого моря, сів на купецький корабель і приплив до великого індійського міста, такого великого, що йому неначе й краю ніде не було. Пожив він там з півроку, вже вивчився індійської мови, і тоді почав питати про чарівницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмісті, між високими скелистими горами, де вона жила.

Герман зайшов в хату. Чарівниця була тоді вдома, сиділа долі на розстелених білих циновках і перебирала усяке зілля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара і страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру він стрів коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привітався до неї, передав їй поклін од сестри, оповідав про своє горе і просив її допомогти йому в тій біді.

– Добре! – обізвалась циганка. – Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе і допоможу тобі. Приходь завтра ввечері до нашого найбільшого храму, стань коло дверей і жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм і помолитись нашим великим богам, бо без того і я тобі не допоможу.

– Але ж я не вашої віри, я – християнин, – обізвався Герман.

– Нічого те! Один Бог на світі і в нас, і в вас. Ти повинен передніше помолитись нашим богам, тоді й мої ліки більше тобі допоможуть, – сказала Сандала, перебираючи зілля та квітки, од котрих розходився по хатині страшенно важкий дух, то приємний, то противний.

Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вікнами. На поличках стояли рядки ідолів, страшних та препоганих, витрішкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Між ними був ідол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-під хустки вилазили пасма сивих кіс. Вона і справді трохи скидалась на ту чарівницю, котру молодий рицар стрів у лісі кол руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.

Другого дня надвечір він пішов до храму, став коло дверей і ждав Сандали. Жерці одчинили храм. Здорові заслізні двері заскрипіли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорні посвячені богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стіна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар і річкою полився в широкі двері храму. Незабаром прийшла і Сандала, взяла Германа за руку і повела його в храм. Вікна були маленькі. Храм був темний, як печера, неначе висічений в скелі. Проти дверей на вівтарях стояли три страшні ідоли. В одного було четверо лиць з чотирьох боків, з білими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його ніг валялись білі черепи та кістки. Третій був вухатий та рогатий, чорний з білими зубами, страшний, як сатана.

– Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуєте! їй-богу, я не буду спати цієї ночі, а коли й спатиму, то ті ідоли будуть мені снитись цілу ніч, – сказала Олеся.

Але тітка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповідання і про усяке страхіття, як і про кохання, і вела далі своє оповідання про страхіття, бо й сама любила усе романтичне, а найбільше страшне. Інколи вночі їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тікає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених ніколи й гадки не мав викрадати такої печериці, якою була й замолоду Павлина. Тітка Павлина почала оповідати далі:

– Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже: «Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богів. Колись давно сам наш Бог втілився на землі в одному крокодилові». І Герман впав ниць і мусив поклонитись крокодилам. Потім вона взяла рицаря за руку, повела в храм і стала з ним перед самими ідолами. В храмі запалали свічки. Жерці вдарили в бубни і почали співати та дико галасувати.

«Впади на землю і поклонись нашим богам», – тихо зашепотіла над самим вухом в рицаря Сандала.

«Не можу, не можу я молитись до цих страшних богів. Це не боги, а чорти!» – обізвався Герман.

Тільки що він сказав ці слова, блиснула блискавка і неначе запалила храм; загримів страшний грім. Дощ полив ливцем, неначе з відра. Грім гуркотів, стугонів, тріщав, аж земля двигтіла. Блискавка неначе вогнем освічувала і страшних ідолів. Храм дрожав. Ідоли неначе заворушились 5 на престолах і захитались, неначе були напоготові зійти б Додолу як живі. На Германа напав страх. А грім тріщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм і впаде на людей. Люди крикнули і почали голосно молитись до богів. Жрець обернувся до людей і промовив: «Між нами в храмі є люди не нашої віри. Шукайте їх! Це через їх сталася така біда!»

«Впади на землю і помолись нашим богам, бо буде тобі лихо!»

– Ой Боже мій, як мені стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далі, – говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрівець зсунувся з колін і впав на підлогу.

В той час і Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотів. В тиші ночі в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев’яним, неначе довбнею.

– Ой Боже мій! Хто ж це стукає в ворота такої пізньої доби? – промовила Олеся, прислухаючись. – Мені страшно!

– То, може, управитель десь запізнився та вертається додому, – втішала тітка, але і в неї самої очі стали перелякані.

Стукіт швидко затих. В кімнаті стало тихо. Обидві женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.

– Нічого не чуть. То, може, вітер де звалив деревину або вивалив частокіл, – обізвалась тітка.

– Говоріть, цьоцю, далі! Який то буде кінець, – просила Олеся, і вона в думці становила себе на місце безталанної Розалії, а Виговського – на місце рицаря Германа. Прирівнюючи її долю до своєї, вона дуже бажала знати кінець того оповідання.

– Ото після служби, як грім затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму і промовила до нього: «Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечірньому прузі, і я тобі дам чари й ліки».

Другого дня молодий рицар не міг діждатись вечора. Вже його й місто не цікавило, не зацікавлювали його ні храми, ні чудні жильці того міста, смугляві та сухорляві, повбирані в квітчасті запаски, та плахти, та усякі пістряві убрання. Сонце стало на вечірньому прузі, скотилося над пальмові ліси і неначе заплуталося червоним промінням в гостролистих пальмових верхів’ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гіллі. Герман пішов до Сандали і застав її дома. Вона сиділа над купою зілля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, і годувала її молоком з ложки. Герман іздригнувся і одскочив од порога.

«Не полохайся, молодий рицарю, бо не дістанеш чарів. Для чарівництва треба сміливості. Коли хочеш дістати од мене чари, то передніше мусиш видержати спокусу. Ходім зо мною в мій палац. Я в цій хатині приймаю тільки простих людей, а ти походиш од коліна великих панів», – сказала Сандала і вивела його через сінці в пишний садок з пальм, фініків, фіг та апельсинів. В садку було насіяно стільки усякого пахучого зела та усяких квіток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.

Тільки що вони зійшли з ганку, Сандала свиснула. З кущів лавру та рож виплазували чотири товсті та довгі гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострі жала. Сандала оступилась назад і стала позад Германа. Гадюки лізли просто під ноги Германові і були вже напоготові оповитись кругом його. В його й дух замер. Тоді Сандала позабирала в руки гадюки, погладила їх, почепила собі на плечі, однією, найменшою гадюкою, оповила собі шию і повела його далі через сад.

Серед саду стояв розкішний дім з ганком, обставлений кам’яними зеленими колонами. Дім був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вікнами і з терасою нижче ганка, обставленого білими колонами. І ганок, і веранда були застелені білими циновками, а через одчинені двері був простелений квітчастий перський килим. Тільки що вони ступили через поріг, з кімнат вибігли два старі леви. Вглядівши Германа, вони вищирили гострі зуби і кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тоді Сандала махнула батіжком, і леви, як цуценята, побігли за нею слідком в кімнати.

Сандала повела Германа через ряд пишних покоїв, устелених індійськими килимами, оббитих дорогими матеріями з золотими квітками, і привела його в останню кімнату, де стояла здорова піч. Сандала набрала зілля, наклала в казанок, розпалила огонь і приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипів. Дим, чорний як смола, пішов в широкий комин. Сандала мішала зілля в казанку і все щось шепотіла.

«От тобі й чари готові!» – в кінець усього промовила Сандала.

Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германові і сказала: «Вертайся ж тепер додому. Ввійдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палаці Цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добрими. Їх серце наллється любов’ю й прихильністю до людей і до тебе. Вони забудуть про помсту; злість згасне в їх душі, а в серці запанує ласка та добро. Тоді проси в старого князя та княгині чого забажає твоя душа і Розалія буде твоя».

Герман подякував Сандалі, заплатив їй багато червінців, сам сів на корабель, переплив океан, а потім день і ніч летів конем до замку старого рицаря.

– І що ж? Вчинили що-небудь ті чари? – не втерпіла Олеся і спитала в тітки.

– Не встиг прилетіти він до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високій башті, а з брами виходить процесія. Дзвонять в усі дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виїжджає висока колісниця, оббита чорним шовком та оксамитом; коні вкриті чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.

Другого дня Герман пішов в замок. Розалія й її мати звеліли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоєм. Чудовий дух пішов по всіх покоях. Стара мати з лихої стала добра, а черстве серце її пом’якішало, як теплий віск. Вона радо привітала Германа і згодилась видати за його Розалію. Герман і Розалія побрались і були щасливі ввесь свій вік.

Олеся зітхнула, неначе їй стало легше на душі. В кімнаті стало тихо-тихо. Коли це надворі знов застукотіло в ворота ще дужче, неначе хтось хотів виламати ворота і ввірватися в двір силою. Брама аж гуркотіла. Собаки гавкали, аж вили. В кімнатці серед нічної тиші було виразно чути кожний удар в браму. І тітка, й небога скочили з місця і стовпом стали.

– Ой Боже наш! Хтось нападає на наш палац! – крикнула тітка Павлина.

– Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались наші хлопи, хотять вигнати нас з села? – обізвалась Олеся.

– Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тоді в світі Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кімнаті! – закричала тітка.

– Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я візьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмілиться ввірватись в палац, то другі вже не поквапляться лізти, куди їм не слід, – сказала Олеся.

Вона пішла в свою кімнатку, винесла звідтіля рушницю та шаблю і почала набивати рушницю набоєм, поклавши шаблю на стіл.

– Цьоцю! Беріть і ви другу рушницю та набивайте! – обізвалась смілива Олеся.

– Ой серденько моє! Я боюся й доторкнутися до рушниці. Та не крутибо тією рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, – говорила тітка Павлина, оступаючись за розіп’яту основу килима. – Що ми робитимемо, як вороги видеруть вікна та лізтимуть до нас в кімнату? – говорила тітка Павлина через пасма основи.

– Тоді я телепну по лобі того ворога держалном рушниці або штрикну його в очі шаблею, – сказала Олеся.

– Ой страшно! Ой Господи, спаси нас і помилуй од напасті! – молилась тітка, неначе за тином з ниток.

Тим часом за двором стукіт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до воріт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув свої кальвінські книги, вискочив в залу і вибіг надвір. До воріт вже вибігли слуги, побіг розбурканий і заспаний економ Христофора.

– Хто там стукає? – гукнув економ, притулившись лицем до міцної дубової брами. – Чи свої, чи вороги?

– Свої й не вороги. Я – писар війська Запорозького – Виговський. Оповістіть шановного пана Стеткевича, що я прибув до нього в гості, але опізнився в дорозі, – сказав Виговський. – Не бійтесь нічого.

– Добре! – сказав економ. – Але чи ти напевно писар? – питав економ.

– Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впізнає навіть мій голос, – сказав Виговський.

Економ пішов до ганку і оповістив Стеткевича. Стеткевич не йняв віри нікому в ті тривожні й неспокійні часи. Він викликав надвір Олесю. Олеся вибігла з рушницею в руках. Довідавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пішла з рушницею через подвір’я і впізнала голос Виговського. Стеткевич звелів одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок і посвітили. В одчинену браму в’їхав на чудовому коні Іван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Світ смоляного сучка впав на нього і на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радості.

– Він, шановний дядьку! Він! Давній мій знайомий! – А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрічаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночі якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокій.

– Так ми й думали. Ви, пане Іване, таки добре налякали нас в наших пущах, – обізвалась Олеся.

Виговський скочив з коня і кинув поводи в руки козакові, а сам привітався до Олесі. Виговський здійняв шапку і низенько уклонився старому Христофорові, просячи вибачення, що запізнився в дорозі і потривожив спокій добрих людей трохи не серед ночі.

– Нічого те, нічого! – говорив старий Стеткевич. – Коли ви заблукались в пущах і навідались в наші мокрі нетрі, то прошу до покоїв. Будьте моїм шановним гостем. Я чув вже про вас од пані Павловської та од інших моїх родичів. Прошу до світлиці!

Конюх з смоляною здоровою скалкою пішов вперед. За ним рушили усі. Конюх високо підняв над головою палаючий поліський факел. Червоний світ од палаючої живиці облив палац, неначе кров’ю. Ясно виступив палац на фоні чорної ночі, як пишна декорація на сцені з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стіни коло башти, з важкими пірамідальними підпорками.

Світ лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стінах. Закутки, визубні, звивки й заломи коло прикалабків ховались в чорній тіні, неначе боялись світла і чорніли, неначе чорні колони попритулювані до палацу. Білі високі димарі мріли червоно-матовим світом високо над чорною покрівлею, знизу пірнувши в тінь, неначе висіли над палацом десь в хмарах і поглядали зверху наниз на ту несподівану ворушню й вештання людей на дворі, на гурт людей, котрі посувались до палацу.

Виговський цікавими очима окинув палац і примітив, що Стеткевичі не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на світ Божий.

– Прошу до нашої господи! – просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчинені узькі, зверху закруглені, двері, неначе видовбані в товстій стіні, як у твердині.

Молодий хлопчак стрів їх з восковою свічкою в руках і освітив невеличкі узькі сінці. Виговський скинув синій дорогий кунтуш і вступив слідком за старим Стеткевичем та Олесею в світлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелі по кутках і по середині були виліплені деякі фігурки: листя, стебла, квітки й усякі чудернацькі арабески, між котрими ніби позаплутувались пузаті амури, пикаті й повноперсі бюсти німф та венер. Всі ті прикраси були вимальовані грубими різкими зеленими, синіми та червоними фарбами. Рожеві щоки амурів та німф наче понадимались з усієї сили, так що на їх виступили не рум’янці, а ніби різана кров: здавалось, що в німф та амурів щоки от-от луснуть од страшного напруження.

Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшаві в багатої рідні сенаторів, набрався там нових чужоземських звичаїв і позаводив і в себе в палаці нову обставу, хоч і в найгрубіших формах.

Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, і Виговському кинулось у вічі, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне і був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан і широкі шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиї білів комір ввесь в зборах та складках. На голові чорніла малесенька чорна ярмулочка, з-під котрої висунулись і теліпались понад вухами сиві пасма волосся, спускаючись до плечей.

«Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичілий в поліських пущах? Що воно за проява?» – подумав Виговський, оглядаючи високу рівну фігуру Стеткевича в сірих панчохах до колін, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, ніжками.

– Ви придивляєтесь до мене і, мабуть, чудуєтесь з мого убрання? – спитав старий Виговського, примітивши його цікавий і допитливий гострий погляд. – Я кальвініст тепер, а колись був соцініанин; я не католик і не православний, і ношу убрання моїх заграничних братів соцініанів та кальвіністів. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буває у католиків поляків або в козаків.

І старий насмішкувато глянув на Виговського, а його гострі очі зорили по пишному малиновому жупані, ніби розмальованому золотом, по червоних сап’янцях та по синіх широких штанях.

– Прошу сідати та одпочивати в нашій господі! – промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.

– То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? – спитав Виговський Олесю, примітивши, що Олеся здіймала з плечей рушницю і становила її в куток.

– Думала, що або нападають на палац якісь вороги, або наші хлопи збунтувались, і оце налагодилась до оборони, – обізвалась, осміхаючись, Олеся.

– То, бачите, пане Виговський, моєму покійному братові, а її батькові Богданові прийшла думка вивчити її їздити верхи на коні і стріляти з рушниці, на кожний випадок в наші неспокійні часи, – говорив Стеткевич. – В нас тепер часом і бабам доводиться оборонятись і од чужих, і од своїх ворогів, якби трапився наїзд на оселю, бо в Польщі і на Україні шляхта ще й досі не позбавилась розбишацьких норовів: наїде якась лиха сатана, що ворогує з тобою, зруйнує палац, оселю, забере товар, вівці розжене, поб’є челядь, а землю та ліси забере собі та й обладує ними. Ви самі добре знаєте, що суду в Польщі хоч і не шукай, і не питай: можна вік прожити спокійненько, доки діло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусід тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по світу. Погані звичаї! Не всі порядки і в Польщі гарні!

Сидячи з Стеткевичем на софі, Виговський окинув оком світлицю. Попід стінами стояли ряди старомодних стільців з точеними ніжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап’яном; ручки були пороблені в формі товстих гадюк, як і в палаці князя Любецького; тільки в палаці Стеткевича ці гадюки не позвішували сумно голів униз, а трохи попіднімали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злості і налагодились кусатись.

«І там в Києві гадюки, і тут гадюки… Поганий для мене знак з цими гадюками», – подумав Виговський.

– Пані Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклін, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гості, – промовив Виговський.

– Спасибі, спасибі! А князь Любецький не передавав мені поклону? Як він там поживає? Як його господарські справи в местностях? – спитав Стеткевич і втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяє він тобі?

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очі додолу: він по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвініст не показав перед Виговським, що він догадується, з якими замірами Виговський прибув до нього в гості. Він привітно й охоче розговорився з гостем. Пишний і веселий вид Виговського, його гарна й мужня фігура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрімаючого серед пущ та борів тихого палацу, – все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвініста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесі і промовив:

– А що, небого! Гість і подорожній – Божий чоловік, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя і дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

– Певно, вже готова, бо я чую, що тітка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарілками, – обізвалася Олеся і вийшла з зали.

– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спізнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й наші кальвінські правила життя того вимагають. Помірність, регулярність у всьому, гуманність до всіх – це правила гуманістичного віку.

– Добрі правила! Про це нема чого й говорити. Мені тільки й подобається в соцініан, що вони дуже люблять науку і просвіту і намагаються ширити просвітність і сіяти сімено науки в краю. Це дуже світла прикмета в соцініан.

– Твоя правда, пане генеральний писарю!

Двері одчинились, і Олеся заповістила, що тітка Павлина вже з півгодини жде їх з вечерею.

– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хліба-солі! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за поміччю обох довгих сухих рук, котрими він обперся позад себе об софу і неначе підводив свою суху, довгу, ніби збудовану з одних довгих кісток, фігуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечі цибаті ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пішов слідком за господарем.

Столова кімната була довгенька, узька й тісна, як були тісні усі кімнати в старинному палаці. Стіл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сідати за стіл. Тітка Павлина стояла кінець стола, витріщила очі на Виговського і пильно дивилась на нього, не мигаючи навіть віками, як дивляться на незнайомих гостей діти. Олеся сіла за стіл, а Павлина все стояла і навіть забулася, що їй треба сідати за вечерю. Її дуже вразив новий гість.

– Тітко Павлино! Сідайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обізвалась Олеся до тітки, котра аж кинулась од її слів.

Стеткевич випив маленьку чарку горілки і налив здорову чарку для Виговського.

– Ти козак, то тобі й чарка козацька, а я соцініанин і люблю міру у всьому, – говорив Стеткевич.

Виголодавшись і перепавшись в дорозі, Виговський їв за столом за двох і справді по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тільки один невеличкий кубок венгерського і все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальші заміри й плани на Україні, про московських воєвод та стрільців, котрі наїхали в більші місця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповідати.

– Тепер ні гетьман, ні цар вже не пустять католиків-дідичів в їх маєтності, а це велика шкода, бо то були люди вже просвічені, не те, що московські бояри. Погане діло вчинив гетьман, що одібрав Україну од Польщі, – говорив Стеткевич спокійним голосом, – погано, погано!

– Але ж католики-дідичі одняли од козаків вольності, не зважаючи на свою просвіту; та ще треба додати, що ті пани не польського, а українського роду, тільки вони сполячились, покатоличились і стали ворогами для України, для народу і для козаків; ці обляшки нашої крові вчинили нам стільки лиха, скільки й правдиві польські пани, ще й більше за їх, – сказав Виговський, висловлюючи не свої, а більше офіціальні думки того часу, думки гетьмана Богдана.

– Так воно, так, але з плином часу все б те змінилося, сталося б інакше і настали б ліпші порядки і в Польщі, і на Україні, бо скрізь в Європі все йде до ліпшого, а не до гіршого становища, йде до гуманізму. Там блиснув світ гуманізму, і він освітив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей світ не піде, та там його й загасили б, якби він туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.

– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змінити, – обізвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.

– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвініст і вірую в незмінне боже призначення і для усяких держав, і для поодиноких людей. Як судив Бог спокон віків, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне діло, недобре. Погано, погано! Кальвіністи мали недавно волю держатись своєї віри в Польщі, ми здіймали темні пута з людського розуму, ми любимо науки й просвітність, любимо ширити їх в суспільстві.

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетері і заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.

– Козаки знищили на Україні шляхту, порівняли усі верстви суспільства, через що просвічена православна шляхта, що зісталась на Україні, іще не пристала до католицтва та соцініанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зітхнув важко старий кальвініст і глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

«І цей співає тієї ж, що співав мені князь Любецький, хоч тихеньким соцініанським голоском. Вони ворогують проти козаків. Чи вдасться ж моє діло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. – І Виговський, вдоволивши свій апетит, і собі задумався, схиливши голову. – Горенько мені з такою Олесиною ріднею! Тепер і я можу промовити за цим чорним дідом: погано! погано!»

Олесі, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспівкою: погано та й погано! Для неї тепер хотілося, щоб усе на світі було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрі аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вік би дивилась і не надивилась на його. І блиск мужньої краси, і козацька сміливість, і високе становище Виговського – все чарувало молоду дівчину, заперту в стародавньому палаці з чорним поважним кальвіністом та старою родичкою. Виговський неначе приніс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас ціле літо? – не втерпіла Олеся і спитала Виговського.

– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через нові усякі порядки, котрі мусили неминуче настати од часу з’єднання України з Москвою. Та я мав і свою роботу: скінчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, і оце недавно вже його освятили.

– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, Ще, може, на свій кошт? – спитав Стеткевич, підвівши голову і неначе прокинувшись од важкої задуми.

– Еге, шановний пане добродію! Поставив новий монастир за спасіння своєї душі і за ввесь свій рід, – обізвався Виговський.

– І це погано! Погано!

«Ну, та й наважився цей дід з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цілий вечір; що ми зробили, в його все погано», – подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома і осміхнулась.

– Чому ж погано? Я чоловік богомільний і хотів зробити добре діло та й піддержати й зміцнити в народі свою давню батьківську віру, – сказав Виговський.

– Монастирі нікому не потрібні ні ваші, ні католицькі. Треба бути тільки гуманним, просвітним чоловіком, гуманно стосуватись до людей, навіть до хлопів. І я ж християнин, такий, як і ви усі. Колись я був замолоду чистим соцініанином, вірив, що сутніє один Бог в одному лиці, вірив в одну найвищу сутність, а на Христа вважав, як на чоловіка, котрий викупив людський рід од гріха не своєю кров’ю та смертю на хресті, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвіністом і признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людські добродійні вчинки спасають людей, а споконвічне Боже призначення, споконвічна Божа воля. А вчитель наш Кальвін вчив, що монастирі непотрібні, коли сутніє споконвічне Боже призначення для кожної людини.

«І заходився ж плести якусь нісенітницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до білого світа», – думала Олеся і прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудові музичні мелодії.

– Погано, пане добродію, погано! – говорив Стеткевич рівним одностайним голосом без гніву, без вияву душевного порушення.

«Та й пренудний же цей дерев’яний дід! – подумав Виговський. – Але що то він мені скаже завтра, як довідається, чого я прибув до його господи?»

Вечеря скінчилась, усі сиділи за столом мовчки. Тітка Павлина встала і навшпиньки, по-котячи, не пішла, а неначе посунулась в двері до пекарні, а потім знов вернулась і сіла.

– Ну, тепер час хоч би й спати! – промовив Стеткевич. – Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобі, Олесю, життя святого Олексія, нехай докаже завтра. Світло тепер дороге, бо війни знищили пасіки-Віск став дорогий.

– То ви розважаєте себе вечорами оповіданнями про святих? – радісно спитав Виговський в Олесі.

– То тітка Павлина розказувала мені цього вечора за роботою про святого Олексія, чоловіка Божого, – обізвалась Олеся і спустила очі додолу. Павлині теж стало ніяково і вона схилила голову.

– Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповіданнями, – промовив Виговський. – Я люблю сміливих паннів, таких, як наші козачки, люблю, щоб вони вміли і верхи на коні їздити, і стріляти з рушниці, бо тепер часи неспокійні; вороги кругом нас: треба вміти всім ставати до оборони краю; але я люблю і паннів богомільних, котрих ніякі патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.

Стеткевич встав з-за стола і не перехрестився до образів. Павлина взяла з стола свічку, покликала слугу і звеліла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кімнатку.

– На добраніч, пане гостю! На добраніч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собі й гостеві снідання, бо гість в домі – чоловік Божий, – промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, і подибав через залу до своєї опочивальні.

«Чує моя душа, що оце кальвінське опудало не оддасть за мене Олесі, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькій, як монастирська келійка, кімнатці. – Хоч він кальвініст і проповідує любов та гуманізм, але він пан і тягне за панами та дуками; козаків не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутніє на Україні, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесі й мене, то він і нам втирить своє «погано». Іншого слова для нас од його не буде. Але як тільки Олеся не спротивиться, я її викраду в цьогр чорного діда і повінчаюсь з нею в Києві. От тоді, діду, буде й тобі погано!»

І Виговський впав на ліжко і після труської поліської дороги по соснових коріннях зараз заснув, як застрелений, міцним і солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав після важкої та далекої дороги. Вже сонце підбилося вгору, як він прокинувся і солодко потягнувся на ліжку на всю довжину свого високого зросту.

«Викраду Олесю в цього діда! Сьогодні-таки викраду! Нехай сідає на коня та й їде слідком за мною! Старий кальвініст втішить себе тим, що таке було споконвічне Боже призначення», – подумав Виговський і заспокоївся на Цій думці.

Вмившись і причепурившись, Виговський через довгі сінці вийшов у двір і пішов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворі стриміло три журавлі коло криниць. Журавлі скрипіли, то спускаючись в криниці, то піднімаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарні, напували коні та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тік, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клуні було мало стіжків: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарстві в ті неспокійні часи. На току молотники молотили жито та сімена.

Коло току вештались та порались люди: возільники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стіжки. Снопи неначе летіли з возів на стіжок, і кладільники насилу встигали вкладати снопи в довгі верстви стіжка. На току валялась розв’язь; з снопів витрушувався бризками натрус. В чистому повітрі розливався пахучий дух вівсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись після труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лісове повітря усіма персами. На усі оселі пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всі боки, скільки сягало око, зеленіли та синіли старі густі бори.

– Чи за гроші молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам під посіви? – спитав Виговський в чоловіків.

– Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, – обізвались молотники.

«Цебто панщину роблять Стеткевичеві, – подумав Виговський. – От тепер і я міг би сказати чорному дідові: погано! погано! Правда та гуманізм у його тільки в голові, а до діла все те ще не дійшло».

Виговський увійшов в залу свіжий, бадьористий, з веселими думками в голові. Свіжі зелені ліси та луги, свіже повітря підсвіжили його душу й тіло. Двері в кабінет одхилились, і на порозі став Стеткевич, рівний, як стріла, в усьому чорному.

– Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, – промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

– Доброго здоров’я, пане Виговський! Заспав і гість, заспали й наші. Певно, в них снідання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабінету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з сніданням.

Виговський вступив в тісний кабінет. Сонце сипнуло косим промінням в двоє вузеньких віконець і звеселило тісний, з простою, навіть убогою обставою кабінет, схожий на чернечу келію. Коло однієї стіни стояло просте ліжко. Дві стіни були обставлені полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.

– Оце моє кальвінське добро! Поки усі спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцієї книги, – промовив Стеткевич. – Ми й соцініани любимо книги, але більш за все любимо наші кальвінські книги, бо в їх думки світліші і не заплутують розуму в усякі догматичні абстракції, як ваші й католицькі книги. Наші книги ясні й зрозумілі, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщі нам вільно було заводити і бібліотеки, й школи, а тепер один Бог відає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабінету з явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, літнику. Це убрання, делікатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та білого лелійного лиця. На шиї в неї лисніло дороге материне намисто з перлів, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нічого не було на ній колоритного, але делікатні тони убору дуже приставали до її лелійного білого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську місячну ніч з її делікатними тонами та сутінками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвіжішали, вкрились рум’янцями. В очах аж сяла радість.

– Прошу до снідання, бо вже сонце височенько підбилось вгору, а ми з тіткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?

– Спасибі вам! Поснідаю з добрим апетитом, – обізвався Виговський, і вони пішли в столову кімнату, де Павлина Рудницька ждала їх з сніданком.

Після снідання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу і приступив просто до діла, оповістивши, що він сватає його небогу і що небога вже дала йому своє слово ще в Києві.

– Я вже перечув про твоє сватання і через Павловську, і через князів Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобі, пане генеральний писарю, що з твого сватання нічого не вийде. І я, і моя рідня, порадившись, постановили не видавати Олесі за тебе заміж.

– Чому ж так, шановний пане добродію? Я люблю панну Стеткевичівну, і вона мене любить…

– То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козакові не пара. Шукай собі, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас прості звичаї, в вас простацька обстава, в вас військове місто, неспокійне, як військовий табір серед степу в час війни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона іншого роду, звикла до іншої обстави, до іншого товариства. Погано, погано буде їй в вас.

– Чого ж погано? Я чоловік з достатком. Маю добрі доходи. Посланці з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби.

– Ні, ні, ні! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Інші люди, інше суспільство, інші звичаї, інше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигирині.

Слуга попросив Стеткевича вийти на двір до економа, котрий прийшов до його по ділу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу і почала розпитувати в Виговського, що одповідав йому старий дядько.

– Те, що й Любецькі: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годі. Знаєте що, Олесю! Як тільки я виїду конем з двору, ви звеліть осідлати собі коня та й виїжджайте з двору в гай ніби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побіжимо на конях до Києва та й повінчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рідня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрій ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрій скінчить науку в Київській колегії, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею!

– Я згодна! – промовила Олеся. – Сяду на коня, як тільки дядько засяде за свої сонініанські книжки в кабінеті, і дожену вас. Приїдемо до тітки Павловської та й повінчаємось, – сказала Олеся, подаючи руку Виговському. – Нема чого вважати на мою рідню, бо через неї я ніколи не піду заміж.

Виговський обняв і гаряче поцілував Олесю. Олеся почервоніла, але на її виду, в очах ясно виявилась сміливість і завзятість сливе козацька.

– Я напевно знаю, що моя рідня буде противитись нашому шлюбові і ніколи не згодиться на його. Я виїду слідком за вами, ніби на прогуляння. Ніхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, – сказала Олеся.

Виговський звелів осідлати свого коня і почав прощатись з старим кальвіністом.

– Вибачай мені, шановний добродію, що я не згоджуюсь оддати тобі в козацькі руки Олесю. Попрощаємось і розійдемось з миром і ласкою, – промовив старий Стеткевич на прощанні.

Вийшла й Олеся, і її тітка Павлина і розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбині гостеві на дорогу харчі: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики і прив’язала торбину до сідла.

– Будете їхати нашими пущами день і не вглядите ні одного села, нігде не знайдете й шматка хліба. Споживайте на здоров’я та й мене згадуйте, – сказала Павлина, втираючи сльози.

Олеся вже сказала тітці, що вона виїде з дому і наздожене Виговського, а потім повінчається з ним в Києві.

– Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотів мій жених викрасти в батька, я була б ввесь вік щаслива, – сказала Павлина. – Тільки буде мені жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а він вже мене нічим не розважить. Ох, горенько мені!

Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засів за книжки, Олеся послала тітку, щоб вона звеліла конюхові осідлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кінь стояв в дворі осідланий. Олеся впала на плече тітці Павлині і заплакала. Павлина залилась слізьми.

Олеся перебігла через сінці, скочила на коня і тихенько промовила:

– Тітко! Я й не тікаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тітки Павловської. Прощайте! Прощайте!

Олеся помаленьку виїхала з двору, поволі об’їхала тік, а як тільки вона в’їхала в гай між рідкі дуби, тоді торкнула коня острогами. Гарячий кінь полетів, ніби стріла, тільки дуби замигали в очах в Олесі. Вона оглянулась і кинула очима на зчорнілий старий палац, що миготів між дубами та липами, вгляділа високі виводи, тонкі криничані журавлі, і її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчінням; їй було жаль за тіткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимніми вечорами оповіданнями то про святих, то про німецьких рицарів. Олеся згадала, що тітка зосталась ніби сиротою, і важко зітхнула.

«Прощай, старе батьківське гніздо! Чи доведеться мені Ще побувати в тобі? А може: я не переступлю через твої пороги й довіку? Тепер на Україні життя крутиться і клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор і закрутить мене й мою долю», – думала Олеся, летячи на коні поміж соснами. Її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях і вернеться в старий палац.

Але швидко між зеленою ліщиною заманячів кунтуш, заблищали на сонці золоті позументи. З-за кущів виглядала кінська голова з гострими настороченими вухами; між зеленим листом зачервонів вершок козацької шапки. Виговський вглядів Олесю і вискочив з-за ліщини.

– Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! – промовив Виговський і поскакав конем поруч з Олесею.

– Але знаєш що, коханий пане Йване? Мій дядько не такий тихий та спокійний, як тобі здається. В йому часами пробуркується давня відвага й завзятість українського шляхтича. Як тільки він розшолопає, де я ділась, він посадить на коней з десять хлопів і випустить оцю вовчу зграю навздогінці за нами. Нам треба збочити з простого шляху і братись манівцями та об’їздками, – промовила Олеся.

– Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усі шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слідком за тобою.

Олеся збочила на вузький лісовий шляшок, неначе прорубаний через молоді рівні сосни. Гарячий дух сосни й живиці, здоровий і бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печі, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летів слідком за нею.

Довго вони їхали цим лісовим шляшком, неначе тунелем, і незабаром виїхали на чималу в’їжджену дорогу. Довго вони їхали цією дорогою, і вже сонце звернуло з півдня, як вони прибились до чималого хутора серед лісу. В хуторі жила сама за себе ходачкова шляхта.

– А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобі буде вандрувати на коні в далеку дорогу?

– Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою і розбитою, – обізвалась з сідла Олеся.

– Я так і думав. Пошукаю я в цьому присілку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо підводу, коли можна буде, припряжемо свої коні і так доїдемо до Києва, – сказав Виговський і побіг конем до хутора.

Олеся скочила з коня і лягла на траві під дубом, держачи коня за поводи. Кінь щипав низьку траву і прихкав, обертаючи голову до Олесі. Олеся встала, прив’язала коня до молодого граба і знов лягла під дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на траві. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на коні. Вона простяглася на ввесь свій зріст, потяглася разів зо два і лежала нерушно, дивлячись вгору на розкішне старе гілля столітнього дуба.

Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокій. Ще ніколи на своєму віку вона не почувала себе такою радісною, навіть щасливою, їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борів стала вольною, як повітря, що усі перетичини, усі намагання значної рідні далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навік і вже ніхто не буде чіплятись до неї з своєю порадою, вже ніхто не насмілиться розлучити її з милим. Вона підвела очі вгору і задивилась на повирізуваний в зубці дубовий лист, на клаптики синього, як бірюза, неба, що блищало поміж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, і зелений луг неначе засміявся до неї. Її тішила і сиза далечінь густого бору, і старі дуплинясті корчакуваті сосни, що росли осторонь на зелених луках і, неначе каліки, повипинали покручені на всі боки товсті червонуваті гілки.

«Який гарний Божий світ! Як легко, як весело мені на душі! Я тут вольна, як пташка в лісі», – подумала Олеся, потягаючись на траві.

Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий світом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давній рицар, про котрого тітка Павлина часто оповідала їй зимніми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рівним станом, рівною фігурою, і, як він наблизився до неї, вона задивилась на його ясні блискучі очі.

«Які розумні в його очі! Ой, правду він каже, що буде гетьманом на Україні. Його очі говорять мені це. Буду я гетьманшею!»

І гордовита, і честолюбна душа Олесина ніби заграла од радості й щастя. Для неї ніби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечінь борів, зникла уся поезія лісу. В думках її мріло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затінить і князів Любецьких, і князів Соломирецьких, неприхильних до її милого.

– От я і підводу знайшов! – промовив Виговський, сідаючи на траві коло Олесі. – А вже б час нам і попоїсти. Спасибі тітці, що прив’язала мені до сідла торбу з харчами.

І Виговський звелів козакові одв’язати і принести ту торбу. Він вийняв печену тетерю, паляницю й сіль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку і поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на траві глечик молока й два кухлики. І здорова, молода Олеся пообідала з таким смаком, з яким вона ніколи не обідала в палаці свого батька.

Попоївши всмак, Виговський велів шляхтичеві лагодитись в дорогу. Віз був простий, труський. Шляхтич поклав у віз два кулі, а на кулі наклав соломи і переплів їх зверху ликами. Виговський припріг свого коня, а Олесиного прив’язав до воза ззаду. Шляхтич сів за погонича, і віз покотився швидко по втертій лісовій дорозі до Києва.

Знов повився поліський бакаюватий шлях через яри та луки, через густі соснові ліси. Сонце стало на вечірньому прузі, як вони в’їхали в чимале село Микитяни. В кінці села стояв пусткою палац якогось дідича; дідич, очевидячки, був католик і мусив покинути свою маєтність. В палаці всі вікна були повибивані, всі двері повиламувані, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення і їй стало важко на душі.

Не встигли вони в їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловіки і спинили коні, вхопивши за гнуздечки.

– А чого вам од нас треба, люди добрі? – спитав Виговський.

– А того треба, що вам не слід сюди вертатись! – обізвався понуро один чоловік.

Селяни, вглядівши віз, на котрому їхали пани, почали сходитись і поставали кругом воза. Декотрі чоловіки вибігли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, і в неї в душі похололо.

– Отже ж, це яхнянський дідич! Їй-богу він! Це він вертається з Польщі в своє село, – обізвався один чоловік.

– Та я не яхнянський дідич! Я козак, я з козацької старшини! – крикнув сердито Виговський. – Поганяй далі, візниче!

– Ба, не поганяй-бо! Далі, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довідаються яхняни, твої давні панщанні, – промовив один чоловік.

– Це давній яхнянський дідич, а то його жінка! А коли не він, то його брат, бо дуже скинувся на його, – промовив один дід. – Не пускаймо його в Яхни! їдь собі, пане, назад до Польщі, коли тобі шкода своєї голови.

– Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дідич? Дивіться, на мені козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?

– А чи то ж велика труднація надягти на себе козацький убір та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панів в маєтності і запрягати людей до панщини, – гомонів старий дід.

– Та тепер вже не польський король панує на Україні, а московський цар, бо гетьман і козаки присягли на підданство цареві, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Україні, – обізвався Виговський.

– А Бог його святий знає! Ми про це нічого не чули, нічого не знаємо, а тільки знаємо про те, що польські пани повертаються з Польщі і неволять людей, силують робити панщину, – промовив дід.

– Та бреше він, оцей пан! Це він хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрі, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полі з рушницею та неслухняних підстрелює кулями. Їй же богу, він! Дрючками його! дрючками! Не йміть йому віри! – гукав один здоровий чолов’яга, очевидячки, завзятий ворог панів. – Повертай назад, вражий сину, з своєю панією, бо тут тобі буде й кінець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скільки начіпляв на себе золота!

І чолов’яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сиділа ні жива ні мертва. Вона стала жовта, як віск.

– Оце яка напасть трапилась мені в дорозі! Мене жде в Чигирині гетьман, а тут тобі на!.. Люди добрі, везіть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, – сказав Виговський.

– То й повезім! – обізвався один дід, очевидячки, здатливнй і не лихий чоловік.

Шляхтич погнав коні до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка и справді вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто він такий. Батюшка вернувся в хату, накинув спітрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати і стрів Виговського як значну особу, на порозі хати. Громада поздіймала шапки. Виговський і Олеся поцілували хреста і батюшку в руку.

– Еге, високоповажний генеральний писарю, наші хлопи, нетямущі поліщуки, вважали тебе за католика дідича і стріли тебе як ворога? – промовив батюшка.

– Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколіями, а мені не пойняли віри, що я козак. Запевніть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києві, бо й ви мені щось на приміті, – сказав Виговський.

– Прошу ж до моєї хати! – прохав батюшка.

Олеся так і шугнула в двері, неначе спасаючись од наглої смерті; за нею слідком вступив в сіни і Виговський. Вона вбігла в світлицю і, сливе непритомна, не сіла, а впала на стілець Батюшка оповістив громаді, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.

Переночувавши в тісній простій хаті сільського панотця, Виговський з Олесею доїхали потім без пригод до Києва і заїхали до двору тітки Якилини Павловської. Павловська вибігла в двір і зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадкові, як своєму щастю.

– Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохіть з дому: ви самі пустили себе. Еге? – питала Якилина Павловська, осміхаючись.

– Та еге ж! – обізвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежі. – Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли інші не пускали.

– Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, і здорожились, і од голоду та втоми перепались, – говорила Якилина.

Добре одпочивши, Виговський пішов ночувати до старого Євстафія Виговського і зараз таки після сніданку побіг конем на Поділ годити вінчання в одного панотця. Він виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, пані Суходольську, вже зовсім покатоличену і сполячену. Недаремно Олеся думала, що ніхто в Києві й не догадується про її приїзд до Києва вкупі з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядів дворецький князя Любецького; вглядів він і Олесю, котра сиділа на возі попліч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цікавий, він пішов до княгині Любецької і розказав їй про цей випадок, зовсім незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все і другого дня раненько побігла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.

Олеся, поснідавши, сіла на канапі, ніби сховавшись в куточку канапи, підобгала ноги, оперлась на качалку-подушку і одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою після довгої труської дороги, зблідла на виду, а очі виявляли велику втому і збурення душі несподіваними подіями тих днів.

Любецька і Суходольська вбігли в світлицю і почали зорити очима по закутках. Вони вгляділи Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.

Для Олесі цей ранній візит був такий неприємний, що вона аж скривилась і трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрімала; їй так було гарно та спокійно в тиші, в закуточку широкої софи. Золоті мрії роєм літали ніби перед її очима, як бджоли на сонці в пасіці. Вона все думала про свого коханого, уявляла собі його вид, його очі, тішилась мріями про своє будуще високе становище гетьманші, першої особи на Україні після гетьмана.

– О! А ти, Олесю, в Києві? – крикнула Любецька.

– О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тіткою Павлиною? – гукнула на всі кімнати голосна пані Суходольська.

– Я, цьоцю, прибула до Києва з Іваном Остаповичем Виговським, – обізвалась Олеся, привітавшись до родичок і знов вгніздившись в куток софи.

– А то чого так? – спитала Любецька.

– А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два дні й одну ніч через нетрі та пущі, через бори… Це диво та й годі! – гукала Суходольська.

– І дива тут нема ніякого. Мене дядько не пускав, а мені хотілось їхати до Києва. Не їхати ж мені самій в такі небезпечні часи. Трапився добрий чоловік і довіз мене, спасибі йому, до Києва, в доброму здоров’ї, – тихо говорила Олеся.

– Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрівку з Виговським та ще й без дозволу опікуна, – говорила Любецька.

– Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гості та й годі, – говорила Олеся.

– Скажи по правді, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його заміж? Еге, ти втікла з дому? – спитала Любецька.

– Ба, я не втікла, княгине! Я серед ясного дня звеліла осідлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От і все! – промовила Олеся.

– Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повінчатись з Виговським, ні в кого не питаючись? – спитала пані Суходольська.

– Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в.Києві, чи й ні, – говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.

– О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! – гукнула стара й криклива Суходольська. – Чого б тобі й їхати з Виговським вдвох в таку далечінь?

– Що ти собі задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобі? Ти шляхтянка з дідів, з прадідів; ти з роду сенаторського й княжого, а він… Хто він? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волині, тепер козак, хоч і служить за якогось там писаря при гетьмані, – репетувала стара шляхтянка.

– Він, тітко, займає високий уряд при гетьманові, має великі доходи; він чоловік з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, – тихо говорила Олеся.

– То що з того! – репетувала княгиня Любецька. – Тебе він завезе між козаків та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопські стародавні убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсім панна, ніби щира варшав’янка, а там ти станеш мужичкою, зовсім спростишся. Ох, горе мені тяжке!

– Як не схочу, то мене ніхто нігде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись. Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском і честю, як природжена шляхтянка, як новосвітська пані, і такою там і зістанусь, – гордо обізвалась Олеся.

– Ой Боже мій! Горенько тим нещасним сиротам! Ніхто за ними не доглядає, ніхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волі, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матері ; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобі добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобі жених між значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, – говорила Суходольська й трохи вже не проливала сліз.

– Хоч я й сирота, але не без розуму, і в кожному становищі покажу себе і новосвітською особою, і шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщі. Я сама собі дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, – тихо й спокійно говорила Олеся.

– Ну то й давай собі ради сама! – крикнула Любецька вже спересердя.

– То й давай сама собі ради, коли нас не хочеш слуха ти! – репетувала вже сердито Суходольська. – Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгині, котра стала тобі за рідну матір. Ходім, сестро, додому!

– Ходімо, сестро! Покірливе телятко дві матки ссе, а непокірливе і одної не хоче.

«Ой, коли б ці матері швидше виходили з хати! Ой, обридли вони мені своєю порадою та криком!» – думала Олеся мовчки.

– Ходім, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потім на нас не нарікай, а нарікай тільки на саму себе, – сказала Любецька і вийшла з світлиці, навіть не попрощавшись з Олесею.

– Ходім! Ат! Будемо тільки надаремно гаяти час! Ходім! – крикнула Суходольська і вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

«Слава тобі, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути», – подумала Олеся.

Увійшла тітка Якилина і глянула на Олесю. Олеся сиділа сердита й бліда.

– Пішли? – спитала Якилина.

– Хвалить Бога, пішли. Трохи не луснули з досади, – сказала Олеся.

– Пішли порадниці, а наш порадник щось загаявся.

Одначе незабаром прилетів на коні Виговський і сказав, що вже згодив вінчання в одного священика. Ввечері Виговский і Олеся пішли до Софійського собору на утреню й висповідались, а другого дня на Подолі запричастились і повінчались. Щасливі й веселі вони вертались на обід до прихильної й доброї тітки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повінчалась з Іваном Виговським. І ніхто в світі не спочував до Виговського та Олесі в їх щасті так щиро, як тітка Якилина. Вона завсіди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.

Тиждень прожив Іван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, і не міг натішитись своєю Олесею. Він неначе помолодшав, повеселішав і одпочивав душею і після важкої вандрівки в Мокрани, і після тяганини з Олесиною ріднею, одпочивав і од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьмані. Але на Олесі усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не міг навіть вгамувати своєю ласкою та коханням ввічливий Виговський. І причеплива уперта рідня, і довга тяганина з сватанням, і несподівані втьоки з дому од старого Стеткевича, і несподіване, ніби крадене, вінчання проти волі усієї рідні – все це окошилось на делікатній і випещеній Олесі нервовою слабістю.

Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський і переказав Іванові Остаповичу, щоб він зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, і гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського і навіть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києві. Виговський доручив догляд за Олесею тітці Якилині та старому Остапові Виговському, а сам, як можна швидше, поспішив до Чигирина.

Тим часом Олесина слабість затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навідувався до Олесі, пробував по тижню й по два в домі тітки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козаків, з неохотою збиралася їхати до Чигирина і, очевидячки, сама длялась з виїздом.

– Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тітко, а влітку ми перевеземо її по теплі та при теплій сухій годині, щоб їй наш Чигирин здався кращим, – говорив Виговський до тітки.

– То й нехай так буде. Вона в мене, як у рідної матері. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозі в тих степах та на тих степових вітрах! Що тоді станеться з нею? – говорила тітка Якилина.

Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесі. Настало літо. Олеся породила сина Юрія.

– Знов притичина мені з Олесею! Вже й козацька старшина сміється, що я ховаю десь в Києві свою жінку-шляхтянку і боюсь показувати її козакам в Чигирині, щоб вона не одбила її од мене, – говорив Виговський тітці Якилині.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 281 – 316.