Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4. Московські посли в Чигирині

Іван Нечуй-Левицький

Як тільки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в підданство московському цареві, цар Олексій оповістив Польщі війну. Богдан тільки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщі ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України і зібрати докупи ввесь український народ.

Богдан ще перед тим, як мав віддати Україну в підданство московському цареві, приговорив собі спільника, шведського короля Карла Густава. Він посилав листи до Карла Густава через двох шведів, польських офіцерів, взятих в полон вдрижипольській битві з поляками, і намовляв його постановити спілку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вільгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупі воюватись з поляками і не ставити миру з ними без обопільної згоди. Він переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячі роги і три козацькі кунтуші з вишневого оксамиту, обкладені перлами та золотом.

Московське військо 1654 року вступило в Білу Русь. За військом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на підмогу цареві–три козацькі полки під приводом ніжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московські воєводи забирали одне місто за другим на північній Білій Русі, завоювали Дорогобуж, Білий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилівщині та Мінщині Річицю, Гомель. В серпні московське й козацьке військо розбило військо литовського польського гетьмана Радзивіла. Москалі й козаки пішли загонами по Білій Русі. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк і Вітебськ самі оддалися цареві. Чернігівський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихів. Цар взяв Смоленськ і все посовувався далі на Литву до Вільна.

Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань і Велика Польща мусила присягти на підданство шведському королеві. Короля Яна-Казимира пани не любили. Варшава здалась шведам і присягла королеві без битви. Шведи забирали одне місто за другим, взяли Ченстохів і заграбували скарби в монастирі. Польські пани боялись, що король одніме од їх вольності й права, кидали короля і приставали до шведів. Вони поставали зрадниками Польщі і королеві.

В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким військом в Галичину вкупі з московським військом під приводом Бутурліна. В Богдана була думка забрати південні польські провінції, заселені українським народом, і довести до кінця визволення усього українського народу од Польщі. Карпатські русини, гуцули піднялись і пішли загонами по Галичині, били й грабували польських панів. Богдан підступив під Львів і обложив його звідусіль. Міста й твердині в Галичині здавались одні за другими або гинули в боротьбі. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлін з москалями та козаками взяли Люблін, спалили й вигубили усіх жидів.

Війна тяглася вже другий рік. Польща неначе вже гинула Пани-зрадники опам’ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рідний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохівський монастир, забрали церковні скарби. Шведський король не поважав польських республіканських порядків і говорив панам, що його шабля покаже закони для побитої Польщі. Пани покидали Карла і знов присягали Янові-Казимирові на вірність. Чарнецький розбив шведське військо. Ян-Казимир, Чарнецький та Любомирський розіслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведів. Шведський король оступився в Пруссію. Пани почали думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Білу Русь і взяв Вільно.

Одібравши од шведів Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти на мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимир послав разом послів до царя і в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками і з Москвою.

Ляндскоронський приїхав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею і дати поміч полякам проти шведів.

– Невже ви думаєте, що ми такі дурні, що будемо проливати нашу кров за вас, коли пани й досі вважають нас за своїх підданих? – сказав Хмельницький. – Оповістіть нас вольними од вас, незалежними від Польщі. Нехай знає Польща, що ми не підемо ні на яку приятельську умову в нею, доки вона не одкажеться від усієї Русі. Як пани признають нас незалежним, вольним од Польщі народом, тоді ми житимемо з вами, як приятелі й сусіди, а не як піддані й невольники.

І справді вже минав другий рік од того часу, як Україна присягла на підданство московському цареві, а поляки й до того часу ще не одмежували границь України од Польщі і вважали Україну як польський край.

Ляндскоронський вернувся в Варшаву ні з чим. Зате ж польські посли в Москві спромоглись вговорити царя на мир. Вони обіцяли, що після смерті свого короля пани виберуть царя Олексія за польського короля, і Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москві боялись, що шведи стануть небезпечні для самої Москви, а патріарх Никон дав раду помиритись з Польщею і почати війну з шведами, щоб одібрати од їх Ливонію і давні краї Великого Новгорода.

Цар послав своїх комісарів в Вільно, щоб постановити мир з Польщею. Богдан, довідавшись про це, послав в Вільну і своїх посланців, щоб вони встоювали за права України. Але московські комісари не пустили їх в намет на раду і самі постановили мир з Польщею в сентябрі 1656 року. По цьому трактатові Польща була повинна після смерті Яна-Казимира обібрати собі за короля царя Олексія Михайловича, а цар обіцяв воювати з шведами, своїми переднішими спільниками, і обороняти од їх Польщу, ніби вже своє царство. Богданових посланців не пустили на раду в намет і сказали їм, що Хмельницький та козаки – піддані, а через те вони не сміють подавати голос там, де про їх долю говорять посланці монархів. Козацькі посланці вернулись в Чигирин до гетьмана.

Тим часом на Україні пішла чутка, що цар обіцяв польським панам припинити козаків, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що він знов оддасть Україну Польщі, а гетьманові звелить виставити козацьке військо проти шведів для оборони Польщі од шведів. Богдан стривожився. Цар та московські бояри повели політику з Польщею наперекір усім Богдановим замірам та планам.

В Чигирин прибіг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гінця не допустили до гетьмана.

Уся Україна була стривожена чуткою про Віленський трактат. Скрізь загомоніли, що цар присилує козаків йти на поміч Польщі, своєму лютому ворогові, і спасати її од шведів. Говорили, що цар може знов оддати Україну Польщі.

Вернулись Богданові посланці з Вільна в Чигирин. Вони вступили в Богданову світлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов і Виговський. Придибав і його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гості. Всі ждали певних звісток, що таке постановили царські бояри в Вільні, помирившись з Польщею. Усі були смутні. Усім було важко на серці. Богдан вийшов до світлиці, стривожений, з неспокійними очима. В його руки трусились, а очі аж горіли. Іван Виговський стояв, похиливши голову. Темні, ясні очі неначе пригасли, неначе їх повила імла. В очах в старшини світилась і тривога, й журба.

Посланці впали в ноги гетьманові й обнімали його коліна. Очі в їх були заплакані.

– Ясновельможний гетьмане! Пропало військо Запорозьке! загине Україна! Нема нам помочі ні од кого. Ми навіть не знаємо докладно, яку умову поставили уповносилені від царя московські бояри з ляськими комісарами. Царські посланці не пустили нас і в посольський намет. Навіть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божої церкви. А ляхи сказали нам по щирій совісті, що вони постановили таку умову з царем, щоб Україна з Запорозьким військом знов була під Польщею… А як військо Запорозьке з усією Україною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам своїм військом і битиме військо Запорозьке. Загинемо ми! загине Україна!

Посланці заплакали, обнімаючи гетьманові коліна.

– Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею і Москвою. Пропащі ми навіки! Не наша сила встояти проти їх, – говорили крізь сльози посланці.

Хмарний, сумний осінній день заглядав в просторну Богданову світлицю через невеличкі вікна і неначе збільшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Іван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Дві сльози покотились з темних очей.

Один Богдан не похилив голови. Він спахнув, підвів сиву голову. Уста й ніздрі задрижали. Старі руки затрусились. Він крикнув, неначе в гарячій битві з панами. Злість і гнів на московську політику душили його.

– Московські бояри подуріли й показились! В їх нема не то однієї клепки в голові, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам підмоги від Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела діток при дорозі. Я мусив віддати Україну цареві, бо не було де дітись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь і божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!

Дехто з старшини почав плакати.

– Не плачте, не журіться, діти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Підемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо і під бусурменським царем, не тільки під християнським. Московські бояри грубі, дурні й темні. Ляхи їх дурять. Ніколи не станемо до помочі нашому споконвічному ворогові Польщі! Ніколи не підемо бити шведа, нашого щирого спільника. Пани не одмежували й досі границь України, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщі, а Москва знов хоче віддати нас панам на поталу. Невже ми повинні стати до помочі нашим ворогам проти наших друзів? Пани дурять Москву! Ніколи вони не оберуть собі за короля московського царя.

Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсідніми війнами та клопотами, завсіднім, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не міг здержати себе, не міг вгамуватись. Страх за будучину України, за усе своє діло, що він провадив за усе своє життя, помилка московського царя, легкодумність і дурість московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.

А Виговський стояв і не промовив і слова. Він неначе крізь сон чув ту лайку та крики Богданові, як крізь сон людина чує завивання бурі в лісі. А його серце боліло й нило. Тихий на вдачу й поміркований, звиклий таїти свої щирі думки й вчиняти Богданову волю, Виговський і тепер не виявив і словом свого збудження проти Москви, свого гніву; але в думці він згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серці аж клекотіла обида. Він вгадував, що Україні не сподіватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови і ніколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її інтереси, а не вигоди України.

Виговський стояв, похиливши голову. Як крізь сон долітали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його голові йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його боліло серце так само, як і в Богдана, але боліло тихо, без гуку, без крику, без слів, як тліє жар в сухому дереві перед пожежею.

«Що то станеться тепер з Україною? Де їй дітись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скільки вже пролито козацької крові! А скільки ще доведеться її пролити!» – снувались думки в його голові, доки гетьман вгамувався.

Гетьман зараз оповістив, щоб на днях зібралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом і вийшла з світлиці, неначе громом приголомшена. Вийшов слідком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки і слова не промовили. Їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввійшли в світлицю Виговського такі сумні, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.

Вже був час пізніх обідів. Виговський звелів подавати обід. Слуги накрили стіл і подали обід. Виговські сіли за стіл. Але їм не пилось і не їлось. Страва стояла на столі й холонула. Налиті чарки стояли повні. Смутний сірий світ хмарного осіннього дня ледве світив в маленькі віконця тісної світлиці і неначе додавав смутку засмученим Виговським.

– Отака-то наша доля, тату! – заговорив Іван Виговський.

– Я нічого доброго для України і не сподівався од Москви. Не люблю я Москви й ніколи не любив її, – тихо промовив старий Остап.

– Московські бояри темні, непросвічені, ще й до того горді та чваньковиті. Вони згорда поглядають на нас і на ляхів, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, – говорив Іван Виговський. – В нас, мовляв, в Москві, тільки чиста православна віра, а ви, українці, вже полатинщені, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання… бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщі. Москва – третій Рим, а четвертого вже й не буде. Це тільки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!

– Я давно нарікав на гетьмана, що він прийняв московське підданство, і тепер нарікаю, – обізвався Данило Виговський.

– І недурно ти нарікаєш, – сказав Іван Виговський. – Ще ні сіло ні впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тільки пани покадили їй під ніс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границі. Ще ж ми не визволили од Польщі ні Галичини, ні Волині за Горинню. Ми ще не зібрались докупи, не зміцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас під ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?

І Виговський зітхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рідну матір.

– Аж тепер на старості літ гетьман дійшов до розуму! Розібрав і втямив добре, чим тхне Москва, – сказав старий Остап Виговський.

– Розібрав і втямив, це правда, але заплутався між двома царствами, – сказав Іван Виговський. – І один Бог відає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послів поляки приймали й вітали, як і послів заграничних, цісарських, німецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчі, кватири, давали дорогі подарунки, оксамитові кунтуші, фалендиші голландські й усякі дорогі сукна. А московські бояри не пустили їх навіть близько до намету, ніби якусь непотріб.

– Це недобрий знак, – обізвався Данило Виговський. – Коли Москва вже тепер, тільки що прийнявши Україну в підданство, проганяє наших посланців і не шанує їх, що ж буде потім, як Москва забере нас в руки та насадовить свого війська отут, в нас дома, по наших містах?

Увійшов слуга, старий козак, і приніс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, і чарки стояли повні. Слуга з дива витріщив очі. Виговські тоді тільки опам’ятались і схаменулись, випили по чарці і почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повні миски й полумиски і тільки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.

«Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина», – подумав старий козак, виносячи тільки почату страву.

А Виговські ще довго сиділи за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.

Данило попрощався і пішов додому. Старий Остап пішов одпочивати до своєї кімнатки. Іван Виговський усе сидів край віконечка і поглядав на хмарне небо, на густі хмари, котрі неначе бігли понад лісом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.

«Чи не так вже котилось горе по Україні за усі Богданові часи, як котяться по небі валами оті чорні хмари? Битви за битвами, ріки крові за ріками лились по всій Україні, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна річка зсякнути й висохнути, десь знов піднімалась друга кривава річка і сповнялась червоною козацькою кров’ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до коріння. Пани спаскудніли. Польща падає, і при такім упаді Польщі Україна встояла б і мала б силу одбиватись вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшні тепер цареві: це потомки давніх двірських шутів та скоморохів Івана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи цареві, і будуть чинити його волю, і прислужуватись навіть через міру, і годити цареві, як годить нікчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще більше з її нікчемними, наглими холопами-боярами».

Надворі сутеніло, смеркало. В світлиці неначе впали тіні на білі стіни, стали тіні в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвішаних вишиваними рушниками. Стало ще сумніше на душі в Виговського. Його думи полетіли в давнину, літали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летіла швидко, як чорні хмари на небі. І несподівано Виговський згадав Корсун, і Пилявці, і Берестечко, згадав Київ. І от він неначе бачить невеличкий домок, а в тому домкові неначе вглядів Олесю…

І в одну мить в його світлиці неначе – блиснув промінь ясного сонця, неначе, звідкільсь повіяло теплом. Світлиця одразу ніби повеселішала, ніби ожила. Олеся ніби стояла перед ним, як жива. Він неначе бачив її тихі очі. І йому здалось, що серед світлиці зацвіла якась пишна квітка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Він неначе почував пахощі од тієї квітки, що пішли по усій світлиці і сповнили його душу. Йому стало весело на серці. Якісь надії на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душі. Він неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу і розганяла смуток. І одразу він пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.

«Не все пропало! Не загинемо до кінця! Богдан винесе на своїх подужних плечах і цю напасть. Він аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як і мені. Він одірве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!»

І ясний, милий Олесин образ ніби злився докупи з тим сяєвом щастя і надії на ліпшу долю України, на її волю. Виговський повеселішав, встав з стільця і почав походжати по світлиці. Надія додала йому сили, розігнала смуток.

«Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладці, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, і тоді пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу й снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Він тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою… На Україні розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волі і самостійності! Є надія! Ще не вмерла козацька мати!»

І не буйним вітром вирвались його палкі почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та поміркований, тільки швидше заходив по світлиці і все розгладжував долонею своє високе біле чоло, повне дум, та гадок, та надій на ліпшу долю України.

Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кімнати блідий, стривожений, сердитий, аж лютий. Він і досі не міг заспокоїтись, лаявся, сердився і проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Україні в справі з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його підождати трохи та гаразд розвідати про це діло, обнімав коліна, доказував, що це неможлива річ, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої віри й поганцям на поталу.

– Коли ми, не розвідавши гаразд про це діло, зопалу піймемо віри в таку чутку про Москву і оступимось од царя, то про нас піде слава як про зрадників і кривоприсяжників. Треба підождати і розвідати гаразд. Може, це тільки така чутка пішла по Україні, а чуткам не все можна йняти віри, – вговорював і заспокоював писар гетьмана.

Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звістки од царя, але не посилати козацьких полків на поміч полякам проти шведів.

– Я шведського короля ніколи не зраджу. Він наш вірний спільник. Нам треба добивати панів, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однімемо од Польщі Галичини та Волині, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщі границями, – говорив Богдан старшині.

А тим часом він послав в Москву до царя лист. В своєму листі Богдан писав, що польські пани ніколи в світі не додержать свого слова, не сповнять Віленського трактату, не виберуть царя собі за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послів до римського цісаря і просять його брата собі за короля. В кінець усього Богдан благав царя не вертати України Польщі, як своїй будущій державі, не давати на поталу ляхам православної віри.

Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козаків і навіть не дав відповіді на Богданів лист.

А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, підмовляли й цісаря. Тоді Богдан, не питаючись в Царя, завів переговори з трансільванським князем Ракочієм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецією та Трансільванією розділити Польшу між собою. Ракочій вступив з військом в Польщу. Богдан послав йому до помочі козацькі полки. Чутка про це дійшла в Москву вже тоді, як Ракочій йшов на Варшаву. Цар Олексій Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурліна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьманові за ту спілку.

Московські посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж літом, третього іюня, вже тоді, коли Богдан слабував, коли вже наступав кінець його життя.

Богдан знав, що Бутурлін їде з докорами од царя; він не мав думки зусім розійтись з царем і послав стрічати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лісницький виїхав назустріч послам за десять верстов од Чигирина. За п’ять верстов од Чигирина стрітили послів гетьманів син Юрій, генеральний писар Іван Виговський та військовий осавул Ковалевський. Юрій просив послів вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустріч, бо нездужає і лежить на ліжку.

Другого дня прибув до послів Ковалевський і привіз на подарунок їм два багато осідлані коні.

– Добродій наш гетьман звелів вам їхати до його, – сказав Ковалевський.

Посли приїхали в гетьманський двір. В сінях стрів їх Іван Виговський.

– Не майте за зле, – сказав генеральний писар, вітаючись з послами, – гетьман лежить недужий і не міг ніяким побитом стрінути вас.

Послів допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на ліжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, ніс загострився. Голова вже посивіла. Гетьман спав з тіла так, що його ніби половини не стало. Вже було знать, що над ним літає подих смерті. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в двері. Тільки гострі очі горіли, як огонь, і в їх світилось давнє завзяття. Світився й гнів на московських бояр за зраду Україні й за нехтування її інтересами, дорогими для гетьмана.

Бутурлін, здоровий та огрядний, вступив в світлицю і поклонився гетьманові. Високий комір синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримів кругом шиї, неначе клепки діжі, поцяцьковані парчею та золотими взорцями. З того коміра, неначе з куреня, висунулась і нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сірими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убранні, обшитому золотом, Бутурлін розпарився як у лазні. З чола лився піт і стікав по ситих щоках. Йому було важко й досадно і од духоти, і од злості на гетьмана.

Бутурлін та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожі на московських поважних протопопів і своїм убранням, і бородами, і поважними фігурами та рухами. Бутурлін тричі перехрестився до образів, тричі поклонився гетьманові. Позад посла стояв дяк Василій Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Він хрестився до образів, кланявся та аж сопів од духоти в важкому довгому суконному офіціальному убранні.

Бутурлін спитав, по давньому звичаю, про здоров’я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров’я царя та цариці, та їх дітей. Посли зараз роздали царське жалування по списові для гетьмана, генерального писаря та для полковників. Роздавши жалування, Бутурлін сказав:

– Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державні справи, а тобі, гетьмане, наказано вислухати за ті державні справи.

– Не можна мені теперечки слухати про державні справи, – сказав гетьман. – Я нездужаю, і дуже нездужаю; нехай військовий писар Іван Виговський вислухає про великі справи його царського величества.

– Ми прислані по указу великого государя до тебе, гетьмане, і нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, – обізвався Бутурлін.

Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярські кольнули його в самісіньке серце. «І я ж такий боярин на Україні як і ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер», – подумав Виговський і спустив очі: нехтування московське вразило його дуже неприємно.

– Я ніяк не можу при своїй хворобі говорити про державні справи і давати одповідь, – сказав гетьман, – та про що б ви не говорили, те не буде втаєно від писаря.

– Не годиться тобі, гетьмане, одмовлятися ніякими причинами: треба слухати указ і загад великого государя без жодної суперечки, – сказав боярин.

– Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворості мені говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тоді дам знати.

«Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чіпляється до слабого чоловіка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польські посланці не чіплялись до нас так нагло й грубо», – думав Виговський і тільки крутив свого довгого лиснючого вуса.

Надуті й сердиті московські посли вийшли в велику світлицю і хотіли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обід. Посли вернулись в кімнату до гетьмана і гордо сказали:

– По милості царського величества для нас обіди наготовлені в нашій господі: ми будемо їсти в себе.

– Усі посли царські по милості царського величества в моєму домі їли і за довговічність государеву пили. Вчиніть і ви так само. А коли так не зробите, то мені буде здаватись, нібито буде неласка до мене його царського величества, – сказав гетьман.

Посли згодились зостатись на обід. Столи накрили коло гетьманового ліжка. До гостей вийшла гетьманова третя жінка Ганна, з роду Золотаренків, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидві були убрані в дорогі оксамитові вишневі кунтуші та в білі шовкові намітки, наверчені на золоті парчеві очіпки. Вони попросили послів за стіл. Гетьман попросив на обід Івана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усі посідали за столи.

За столами при обіді ніхто не говорив. Усі сиділи мовчки, усі були задумані. Посли були сердиті, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса і тільки крутив свої довгі чорні вуси. Гетьманша й Катерина не насмілювались говорити з чужими послами. Веселій та говорючій Катерині страх як хотілось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московські боярині, які в їх звичаї, яка поведенція в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись і не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет.

Обід був невеселий, вже геть-то поважний, навіть сумний, схожий на обід на панахидах. В очах в усіх світилась обида, невдоволення, заздрівання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурліна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотіла мачусі свої уваги і все поправляла на шиї разки намиста з дрібних червінців.

На половині обіду гетьман підвівся, звелів слугам піддержувати себе, взяв срібний кубок з венгерським і промовив бажання здоров’я цареві, цариці, царівнам, ласкавому заступникові України патріархові Никонові, боярам, думським людям і христолюбному військові, щоб Господь покорив під ноги цареві не тільки єретиків, але й самого поганина бусурмана султана турецького.

Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постіль і вже того дня більше не вставав з ліжка. Усі хапком доїдали обід і швиденько розпрощались з недужим гетьманом.

Другого дня царські посланці знов намагались, щоб гетьман прийняв їх і вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабує, не може їх вислухати. Посли стояли на своєму і говорили, що вони прислані не на довгий час, що їм треба хапатись додому. Двічі ходив генеральний писар до гетьмана і двічі приносив послам ту саму одповідь, що гетьман не може ні слухати, ні одповідати, і прийме послів, як тільки трохи одужає й подужчає.

Але московські посли таки приїхали в гетьманський двір непрохані. Їх привітав Іван Виговський і запросив до світлиці. Посли почали вивідувати в Виговського, навіщо гетьман має стосунки з шведами та трансільванським князем Ракочієм.

Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився і сказав:

– Божусь і присягаюсь, що в гетьманові і в усьому Запорозькому війську нема ніякої неправди і зради цареві. Але як пішли чутки, що ніби цар, ставши польським королем, оддасть Україну Польщі, як поляки почали посилати своїх послів до султана та до кримського хана, щоб намовити їх напасти на Україну, то гетьман почав шукати собі помагачів та спільників, щоб бути з ними в приятельстві. Усе це гетьман зробив не для зради цареві, а на честь і хвалу великого государя.

– Дивно нам, що гетьман вступає в спіл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, – сказали посли.

Виговський почав одмагатись, вговорювати і заспокоювати послів. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Він говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. І посли трохи заспокоїлись.

Але через чотири дні гетьман поздоровшав і звелів Виговському покликати до себе послів.

Посли вступили в здорову світлицю. Гетьман сидів на канапі, худий, змарнілий та блідий. Він так спав з тіла, Що оксамитовий вишневий жупан став широкий і бгався на його худому тілі широкими складками. Здавалось, ніби на канапі сиділа тінь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.

Гетьман попросив послів сісти на почесному місці на канапках в кутку під образами. Виговський сів оддалік на стільці. Бутурлін почав говорити з докором в голосі:

– Обіцялись ви, присягаючи на підданство цареві, в святій Божій церкві по непорочній Христовій євангельській заповіді перед святою Євангелією служити і бути в підданстві у великого государя на усій його волі й послуханні, а по теперішніх ваших замірах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочія. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спіл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочієм і послав полковника Антона Жданова з Запорозьким військом на поміч Ракочію, щоб руйнувати міста й села Корони Польської, забувши страх Божий і свою присягу. Тоді було б слід допомагати цареві, щоб він міг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кельвінами. Це тобі од Бога гріх, а од нас сором!

Слова московського посла розсердили гетьмана. Він спахнув і промовив одкрито й з запалом:

– Од шведського короля я ніколи не оступлюсь. В нас давнє приятельство і згода од того часу, як ми ще не були в підданстві в царя. Шведи – люди щирі й правдиві, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилість: помирився з поляками і хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками і не помагати їм військом проти шведів, а битись з ними до кінця і знесилити їх до краю. І тепер йде чутка, що цар вже посилає з-під Вільна двадцять тисяч війська на нас, шведського короля та Ракочія. Ми й гадки не маємо оступатись од царя і ладні йти на його ворогів, на невірниг: бусурманів, хоч би мені в теперішній моїй хворобі і смерть трапилась в дорозі; задля цього повеземо з собою й домовину… Великому государеві, царському величеству, у всьому воля: він монарх великий; тільки те мені дивно, що йому бояри нічого путящого не порадять; ще й не дістали польської корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, своїми ж спільниками, розійшлись і почали з ними війну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царські воєводи були в Чернігові, Ніжині та Перея лаві і збирали царські податі, так цього не було; в Переяславі з боярином Бутурліним ми умовлялись, щоб царські воєводи були тільки в Києві. Я буду служити великому государеві, а од шведів ніколи не оступлюсь.

– Гетьмане! – сказав Бутурлін. – Говорити тобі такі непристойні речі сором. Треба Бога пам’ятати і свою присягу цареві, як ти обіцявся великому государеві вірно служити і усякого добра йому хотіти. А тепер за поміччю війська Запорозького шведський король і венгерський Ракочій пошарпали міста Польської Корони і великі скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обібрали пани нашого государя… Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невідомо з якої причини… Нема тобі сорому і Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя ніколи не буде забута… тільки непристойні й високі заміри покинь.

Виговський сидів у куточку і з дива вирячив очі на московського посла. «Такими гордими словами, – думав він собі, – промовляли до Богдана польські пани тільки зараз після Корсунської битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панів не знають гаразд, а піддурені панами, вони й справді ще оддадуть нас полякам до рук… Погана справа з боярами», – думав Виговський. І він почував, що гнів на бояр підступає йому до серця. Йому хотілось встати, заговорити і словами стати до оборони і гетьманової політики, і інтересів рідного краю. Але він здержався. Поміркований, здержливий, тихий на вдачу, він вмів правувати і своїми думками, і своїм словом. Уся збуреність в йому виявилась тільки в тому, що він двічі повернувся на стільці і згорнув руки на персах.

Бутурлін говорив далі докори гетьманові і почав говорити та навчати:

– Ви помагаєте ворогам царевим, руйнуєте й грабуєте Корону Польську, на котру пани обібрали нашого государя; ви проливаєте вкупі з шведами та Ракочієм християнську кров, Божим церквам і християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережіться «како опасно ходите», щоб часом вам за такі неправди не навести на себе праведного гніву Божого, – говорив Бутурлін в тоні навчаючого старого протопопа.

«Це не бояри думські, а ніби попи з московських соборів наїхали нас навчати та наводити на добру путь задля своєї користі, а на нашу пагубу. Саме ж московське військо на Білій Русі руйнувало й грабувало і костьоли, н польських панів-християн, і села, й міста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряють.

Гарні ці московські попи-бояри!» – подумав Виговський.

І справді, якби посланці не були взуті в жовті сап’янці, можна було б по всьому – і по обличчі, і по убранні, і по мові – подумати, що вони не бояри, а московські або візантійські попи. І гетьман, і Виговський здавались врівні з ними європейцями.

Вже були пізні обіди. Гетьман звелів накривати столи і попросив послів на обід. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкішному зеленому кунтуші, з чималим дорогим золотим хрестом на шиї, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, біла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послів сідати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка.

Гетьман звелів сідати за столи і синові Юрієві, і генеральному писареві Виговському, і своєму зятеві Данилові Виговському. Гетьманша почастувала послів. Усі посідали за столи. Але цей обід був невеселий. Обидва Виговські і не дивились на послів: вони їм стали противні. Усі мовчали, неначе за столом сиділи високі московські духовні особи, архієреї або митрополити, перед котрими було якось ніяково говорити про буденні справи. І цей обід був схожий на панахиду.

– Чи це ми були на гетьманському обіді, чи на панахиді? – спитав Данило в Івана Виговського, виходячи од гетьмана.

– Мені все здавалось, що я на панахиді: все не розбирав, чи я обідаю з боярами, чи з московськими надутими попами, – сказав Іван Виговський.

– Ой, коли б ці обіди з боярами і справді не стали панахидами по Україні! – обізвався Данило Виговський.

– Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за її дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, – сказав Іван Виговський. – Москви дратувати не годиться: може, ще повернемо справу на свій бік Треба буде поїхати до послів і попросити вибачення з гетьмана. Не раз і не два мені доводилось і за Польщі вгамовувати та здержувати старого гетьмана після його розмови з польськими послами.

І другого дня Іван Виговський поїхав до московських послів і сказав їм:

– Ясновельможний пан гетьман звелів сказати вам «д бридень» і спитати про ваше здоров’я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий і тільки був радий, що ви в його домі хліб-сіль їли пробачте йому, що він в тяжкій своїй слабості палко говорив з вами. Він при своїй хворобі тепер на усіх сердиться; такі вже тепер в його норови; і нас усіх він усе лає, за якусь нісенітницю так розсердиться, що до його хоч не приступай.

Іван Виговський мав талан ораторський і любив говорити, але в розмові він завсіди був дипломатом, і дуже обережним дипломатом.

Посли почали випитувати в писаря про спіл гетьмана з шведами та з Ракочієм і сказали йому:

– Писарю Іване Виговський! Пам’ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем і з дорогою душею, без хитрощів, а твоя служба цареві не буде ніколи забута царем.

– Я гетьмана й полковників завсіди наводжу на добру путь, а на знак своєї вірності й щирості в вірі я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестивої християнської віри. Є в його маєтності коло Орші в Могилівщині, так нехай би цар звелів віддати ці маєтності моїй жінці й мені і записати їх за нами, а я буду йому за вірного слугу до кінця своєї жизності. Є государева ласка до іншої шляхти, що цареві не служила, а ті маєтності були колись Стеткевичеві.

Посли пообіцяли Виговському ті маєтності, але цар їх не вернув Виговському. Бояри московські вславились своєю скупістю навіть за границею, хоч для себе були зажерливі.

Посли знов домагались, щоб їх допустили до гетьмана говорити про свої справи. Але ще їх і до гетьмана не допустили, як в Чигирин приїхали шведський посол, а за ним посол од Ракочія. Гетьман зараз прийняв послів. Московські посли випитували в гетьманських челядників, підкуповували двома парами соболів підписарів гетьманської канцелярії, але нічого не випитали. Стали вони випитувати в Івана Виговського, але Виговський запевняв їх, що посли тільки говорять про любов та згоду з військом Запорозьким і більш нічого.

Одправивши чужоземних послів, гетьман запросив до себе Бутурліна та Михайлова на прощання. Іван Виговський та осавул Ковалевський закликали послів і запросили їх в гетьманські горниці.

На прощанні посли довго вмовляли гетьмана, щоб він порвав спіл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими підданими, і став до помочі полякам проти шведів.

Одкритий і простий Богдан сказав їм:

– Од шведів ми не оступимось. Шведи – наші найкращі спільники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тоді ми вчинимо справу на інший спосіб. A теперечки допроваджуймо до кінця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох боків – московське військо по один бік, а шведський король по другий, і бити панів, щоб їх з корінням викоренити і не допустити їх злучитись з іншими спільниками. Ми їх добре знаємо! Хоч вони на словах і обібрали государя на свій престол, але на ділі цього ніколи не буде. Шукають же вони собі іншого короля в Цісарщині.

Посли не знайшли, що на це відповідати гетьманові. Тоді вони почали домагатись, щоб гетьман звелів збудувати в Києві для московського війська казарми або понаймати кватири. Гетьманові було не до вподоби, щоб великоруське військо оселялось в українських містах. Він почав одникувати й одмагатись. Іван Виговський одразу постеріг, для чого цар думає оселяти московське військо по українських містах. Він почав потакати гетьманові і сказав, що однімати оселі й грунти під казарми та дратувати жильців небезпечно, щоб з цього діла часом не вийшло те, що колись вийшло в Су ботові, як ляхи одняли в гетьмана Суботів, через що й досі ллється кров на Україні. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.

Бутурлін спахнув і промовив:

– Дивно мені та й годі! Як це ви Бога не боїтесь і сорому в вас нема? А тобі, писарю, і тобі, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слів і говорити так голосно. Це звичай людей нікчемних, негодних!

Виговський зблід як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонів з досади й посатанів.

«Таким тоном говорили колись до нас дикі польські звірі Миколай Потоцький, Самійло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи піддячий, нижчий за мене, кидає мені в вічі лайку при гетьманові, мені, кращому й вищому за його, мені, великому канцлерові війська Запорозького!» – майнула думка в Виговського.

Він замовк, більше й слова не промовив, стояв блідий та задуманий, але затаїв в своїй душі ще більшу ненависність до московських гордих, непросвічених, наглих та грубих бояр.

Гетьман перебив цю розмову і сказав:

– Не знаю, я в Києві давно не бував. Подумаємо, я це діло зробити, і подамо звістку вам на од їзді вашому через генерального писаря.

Посли розпрощались з гетьманом. На од’їзді з Чигирина вони таки встигли випитати через підписарів гетьманської канцелярії, чого приїздили чужоземські посли і що гетьман постановив спіл з шведами та Ракочієм воювати з Польщею і розділити її між собою на три частки.

Московські посли виїхали з Чигирина вже після пізніх обідів. Іван Виговський, випровадивши послів за місто, вернувся додому і одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Він скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький літній жупан, сів на лавці в просторному ганку і балакав з старим батьком Євстафієм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку під високою Замковою горою серед розкішного старого садка, а місто спускалось наниз і розстелялось по низині. Низина, просторні луки та сіножаті зеленіли неначе застелені зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долоні. Виговський одпочивав ніби після важкої роботи, окидаючи очима широкий простір, де біліли купами доми, лисніли хрести церков та позолочені маківки на банях.

Виговський не встиг одпочити, як прибігла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, і бігцем вибігла по східцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цікава, вона ледве діждалась, поки генеральний писар вернеться додому, і, вглядівши в вікно, що він проїхав вулицею на коні, зараз побігла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.

Не встигла Катерина і на лавці сісти, як у хвіртку вскочила Олена Нечаева, менша Богданова дочка, і бігцем побігла до ганку. І її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвіртка знов заскрипіла, і на подвір’ї з’явився Данило Виговський, стрункий, рівний, як стріла, легкий на ході, і швиденько попростував до ганку. Зараз за ним надійшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ході, плечистий та поставний. Прибігло ще кілька жінок старшини. В ганку стало аж тісно. Олена Нечаева та зо дві козачки пооступались з лавок і посідали на сходах, щоб дати місце на лавках чоловікам.

Усім хотілося побалакати про московських гостей, котрі на сей час усім не припали до вподоби, навіть були неприємні, а декому й противні. Навіть слуга Виговського, старий козак, і той постерігав, про що буде тепер розмова на ганку, і був такий цікавий послухати ту розмову, що став коло ганку і насторочив вуха. Виговський вглядів його і промовив:

– А піди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!

«Треба бути обережним, – подумав Виговський. – Москва ще стоїть над нами з келепом, а ці бояри підкуплять в нас і слуг і випитають, що їм треба».

– Ну й гарні ж гостоньки були оце в нас в Чигирині! – почала розмову Катерина. – І вродилась, й охрестилась, а таких пеньків ще не бачила в гостях в мого батька.

– Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене… панькався з ними, як з болячками, – промовив Іван Виговський.

– Це такі болячки, що було б ліпше їх повирізувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тіла, – обізвався щирий Данило Виговський.

Тетеря мовчав і тільки хитро осміхався усім своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.

– Нагуркотіли, настукотіли московські ці чорні хмари таї й посунулись на північ і бодай не вертались! – сказав старий Остап Виговський.

– Лізуть в палац гетьманів, мов гуси в тік: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввігнали в домовину мого тата, – сказала Олена Нечаева.

– Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувікають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городі! – додала Катерина й разом реготалась.

– Ну та й придбав гетьман собі приятелів в Москві! Цур їм, таким спільникам! – додав Данило Виговський.

– І цур їм, і пек їм! Що правда, то правда, – обізвався старий Остап Виговський. – Польські пани кращі за їх.

– Принаймні делікатніші. А ці бояри і горді, як сатана, і дурні, як ступа, і чваньковиті, ще й до того наглі, наглі без міри, без кінця. Два роки минуло, як Україна доброхіть присягла московському цареві, а ці московські зателепи вже порядкують та орудують на Україні, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричі побили нас в трьох битвах, – сказав Іван Виговський.

– Для їх, москалів, для їх, стрільців, став палаци, пускай їх в усі міста, куди їм буде завгодно! – сказав Ковалевський.

– Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки містах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самісінькому гнізді, – сказав Іван Виговський.

– А які вони чудні, оці бояри! – обізвалась Катерина. – Не сказати б – московські попи в рясах та з патерицями… Як вступила я в світлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення і трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедія!

– Де в дідька, вони схожі на попів? Вони схожі на татарських мурз або на Батиєвих баскаків, – бовкнув Данило Виговський. – Це правдива московська татарва, тільки віра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

– Не мала баба клопоту, та купила собі порося. Оце ж і гетьман купив собі біду, та й за свої гроші, – пожартував Ковалевський.

– Та які вони лайливі! як вони грубо говорили з гетьманом! «Тобі, гетьмане, негоже! тобі, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, і Бога не боїшся, і людей не соромишся!» Лаються та й лаються! Вилаялись та и поїхали, бодай не вертались, – жартувала Катерина.

– І справді: «поїхав мій миленький, бодай не вернувся», як співають в пісні, – додав Данило Виговський.

– Та які ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крізь сон в ліжку. Та все чогось позіхають… А піт на гладких щоках так і дзюрчить, неначе залива з стріхи. Я вже хотіла встати з-за стола та повтирати їм гладкі морди, бо з їх лобів аж в полумиски капотіло, неначе, з стріхи. Їй-богу, хотіла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщі, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я і польських послів, і шведських, і венгерських, і волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

– Добре, що гетьман розкоштував, які на смак московські бояри і чого нам сподіватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви і оддасть Україну під руку турецького султана. Здається, що під турком нам буде вільніше, – сказав щирий Данило Виговський.

– Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та поміркує, то, може, скаже інше, – обізвався обережний Іван Виговський. – Може, і в Москві бояри заспівають іншої, як довідаються і пересвідчаться, що польські пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Іван Виговський був дуже обережний. Хоч він і не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, і з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобігти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурість.

– І добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообідала з боярами, то з переляку втікла б з Чигирина в Київ, – сказала Катерина.

– Та й я б не видержала і дременула б слідком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярські вереди та лайку, то кожний втік би од їх хоч і до турка, – обізвалась Олена Нечаева.

– Од їх і поли вріж та втікай чи до ляха, чи до турка, чи хоч і на край світа. Ну та й цяця ж оці московські бояри! – говорив старий Остап Виговський.

– Нелегенько тепер і тікати од їх, коли запряглись в московське ярмо, – сказав Іван Виговський. – Тепер вони тільки кричатимуть на нас: «Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!» Поганятимуть вони нас, як схотять і куди схотять. А наші – вони йтимуть під їх загадом, куди боярам потрібно.

Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тільки хитро осміхався чорними очима, а потім промовив:

– Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч і намуляє собі ним шию.

«Надвоє говорить Тетеря, що і в ступі не влучиш», – подумав Іван Виговський.

– Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярські пампушки штурхнула б рогами. Ой грубі ж, ще й до того сапаті ті бояри! – говорила Катерина. – Ото буде про що розказувати Олесі, як оце вона приїде в Чигирин!

Гості Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподівано застукотіли колеса. За ворітьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

– Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вівця з перебитою ногою, – крикнув погонич за ворітьми на старого Ярему.

– Хтось приїхав, хтось приїхав! Годі тепер балакати про московських бояр, бо вітер донесе нашу розмову аж до самої Москви, – сказав Іван Виговський.

«Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворітьми? Видко, що хапається. Певно, щось спішне! І хто б це був такий?» – вертілась в його думка.

Ярема одчинив скрипучі ворота так раптово, що аж ворітниці захилитались. Він вглядів, що на возі сидів лицар. В одчинені ворота шугнули чорні баскі коні, неначе чотири степові орли, повернули кругом широкого двору і зопалу неначе осіли перед ганком. В повозі сидів овруцький староста Юрій Немирич.

Усі впізнали його і вмить схопились з місця. Іван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетіли по східцях на крилах.

– Ого! Carissimus dominus Немирич! – крикнув Іван Виговський.

Tuus semper carissimus amicus et frater! – крикнув Немирич з воза і прожогом схопився і скочив’на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять років.

Іван Виговський простяг руки і обняв його на льоту, неначе впіймав його на повітрі, Немирич скочив додолу і тричі гаряче поцілувався з Іваном Виговським.

Вже сонце скотилось над ліс і обливало двір і садок червоним світом, обсипало лиснючі чорні з сивиною Немиричеві кучері, грало блиском на позолоченому держалні його шаблі, на пістолеті та кинджалі, заткнутому за черес, на золотистій кольчузі, котру було видко на персах з-під широкого кунтуша. Немирич був рівний станом, високий на зріст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привітались з Немиричем дуже привітно. Іван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибіг по сходах на ганок, поцілувався з старим Остапом і кинув жарт неначе g на льоту:

– Ге! reverendіssime pater! Сидите тут на ганку та хліб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочія! До шаблі та до списа! – крикнув Немирич до старого Виговського.

– Еге-ге! Моє вже минуло. Нам тільки й зосталось, що на ганку грітись проти сонечка, – сказав сивий дід і засміявся сухими, тонкими, ніби зів’ялими устами.

– Просимо до господи! до світлиці! – просив генеральний писар Немирича.

– Спасибі! Навіщо йти до світлиці, коли й тут гарно… Сідаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибіг до Чигирина, летів день і ніч, – сказав Немирич і не сів, а ніби впав як підкошений на стільчик.

– Що ж там таке трапилось? Звідкіль ясновельможний староста прибіг до нас, так що й вороні твої вкрились піною, як я оце бачу? – спитав Іван Виговський в Немирича.

– Просто з венгерського стану навісного Ракочія з-під Любліна, – сказав Немирич.

– Чого ж ваша вельможність там був? – спитав старий Остап.

– Як чого? Я ж пристав до Ракочія з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцініанами. Нас багато перейшло до Ракочія, і оце ми бились з королівським військом. Провчили ми добре короля Яна-Казимира! Багато панів присягло на вірність Ракочієві, багато містечок та міст ми поздавали самохіть трансільванському князеві, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачіпати шляхту. Хотів він обчикрижити наші права і стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочій вже в Варшаві з військом.

– Невже! – крикнули всі в один голос.

– Вже! Але був він в Варшаві довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богданові спільники, оті Ракочієві вівчарі та свинопаси, не варті доброго слова.

– Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запічку або на печі, оті вівчарі, волохи та венгри, а не на полі битв, – обізвався Іван Виговський.

– Вже чи так, чи інак, а Ян-Казимир буде пам’ятати до нових віників, як небезпечно зачіпати шляхту. Шляхта ще й передніше була пооддавала польські міста шведам і присягла на підданство Карлові Густавові, щоб показати Янові-Казимирові, що шляхта в Польщі дужча за короля і зробить, що схоче. Тоді Ян-Казимир мусив тікати в Сілезію. А тепер і ми з Ракочієм дали йому пам’ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати наші права. Король хотів приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурні і приборкала короля.

– То ваша милість вкупі з шведами бились з королем? – спитав Данило Виговський.

– Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимир намірився обтяти наші привілеї і стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведів, а потім оце ходив вкупі з військом Ракочія на Варшаву. Ніяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, – сказав Немирич, – але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочія і оце прибіг просто з Ракочієвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана…

Немирич жваво підвівся, неначе підскочив, і вже насторочився бігти по сходах.

– Гетьман нікого тепер не пускає до себе, він давно слабує. Тут тільки що були посли од шведського короля та од Ракочія. Гетьман вирядив послів і ліг на ліжко, бо дуже втомився. Здається, він вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспіло доконче бачитись з гетьманом? – сказав Іван Виговський.

– Хочу оповістити йому щиру правду про його спільника Ракочія і його військо. Ракочій не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спіл. А вже його військо, ті венгри та волохи, та усякі греки, та усякі заволоки, то не лицарі чесні, а правдиві розбишаки. Не варті вони, щоб ми держали з ними спіл. Краще йти в супряжичі з чортами, ніж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Іван Виговський вдержав його за руку.

– Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогодні не пустять до гетьмана. Сідайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривожені та втомлені. Побалакайте з нами та оповідайте нам докладно, чого там накоїли ті супряжичі з дідьками. Будь ласка, ваша милість, сідайте та втихомиртесь! – впрошував Іван Виговський.

Немирич сів на стілець. Спокійна, тиха вдача Виговського, його тихий та привітний голос неначе свіжим вітерцем подихнули на палку, неспокійну Немиричеву вдачу. Немирич сів і почав оповідати, але все повертався на усі боки, неначе його силою посадили на стільці, неначе^хтось держав його силою на одному місці і не давав йому знятись з місця і полетіти в гетьманський двір. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокійною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Він був ладен кидатись в усякі битви, переходити з шведського стану до Ракочієвого або й до іншого, аби захистити привілеї шляхти.

– Ракочієве військо – це якась наволоч, а не лицарське військо, це ватага диких волоських вівчарів та венгерських свинопасів та пастухів. А до їх поприставали наші наддніпрянські левенці, що живляться війною, та якісь волоцюги, та пройдисвіти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або містечко, зараз грабують, палять, руйнують, ріжуть товар, вівці, кури, качки, свині, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п’ють, а потім посваряться, полаються за здобуток і давай самі битись та різатись! В їх все гульня та різанина. Вони нічого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не військо. Польська шляхта, соцініани кинули Ракочія. Кинув його і я. Мені сором бути в спілці з цією дикою ордою. Шведи… О! Це інша річ! Шведи – це шляхетні лицарі: з ними варто держати спіл. А Ракочієві трансільванці… пху! Ні! Зараз поїду до гетьмана і усе докладно заповіщу. Нехай порве спіл з Ракочієм!

І Немирич знов підвівся, щоб бігти до гетьмана. Карі чималі очі його блищали. Шляхетне високе чоло лисніло од поту в одлисках вечірнього сонця. Ненависність до дикої Ракочієвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лиці. Його брала нетерплячка, так що він не міг всидіти на місці.

– Вельможний дорогий друже! Спокій в цих справах передніше за все й вартніше за все. Сідайте та вип’ємо по кубкові доброго меду та побалакаємо. А завтра, як діждемо та живі будемо, то й підемо до гетьмана. Може, він подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice, кунтуш та кольчугу і будете в нас дорогим гостем! – сказав Іван Виговський і тихенько білою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далі почав одчіплювати шаблю та витягати з-за череса пістоль та кинджал.

– Коханий пане! ой, не здіймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! – сказав Немирич і знов насунув на плечі кунтуш.

– Не доступитесь сьогодні до гетьмана, бо він нездужає; про це нема що й казати… Чоловіче! випрягай коні та одведи до стані! – гукнув Іван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Іван Виговський плеснув тричі в долоні. Старий Ярема приніс здоровий жбан меду. Данило поналивав медом срібні кубки. Немирич вхопив кубка обома руками і втопив гарячі смажні уста в холодний напиток, заспокоїв жагу і став і сам спокійніший. Випивши кухоль холодного меду, він глибоко зітхнув, неначе з самого ; дна нервових персів, і його очі одразу стали спокійніші: їх гарячий блиск трохи пригас. Він скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потім скинув тонку кольчугу, сів і заспокоївся.

– Навіщо це ваша милість їхала в кольчузі, коли в нашому краї, хвалить Бога, нігде нема битви? – спитав Тетеря.

– А задля того, що по всьому Поділлі блукають ватаги наддністрянських левенців та диких волоських заволок. Ракочієва армія потягла за собою довгого хвоста з роз-бишаків та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, піду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.

І Немирич знов схопився з місця. Його брала така нетерплячка, що він і попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.

– Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милість завсіди або на війні, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без діла, – сказав Іван Виговський.

– Це правда. Марс та мудра Мінерва – це улюблені боги вашої милості. Од шаблі та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, – обізвався Тетеря.

– Ні, оце мені довелося тепер од шаблі та до шаблі, од меча та до списа, од шведів та до Ракочія. Намахався я шаблею на Яна-Казимира вкупі з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачіпати наші шляхетські привілеї, нашу шляхетську вольність! – сказав Немирич.

– А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, більше, ніж польські пани з своїм королем, – промовила Катерина і таки не втерпіла: розказала Немиричеві усі пригоди з московськими боярами і так жваво обмалювала їх навкруги, і спереду, і ззаду, що Немирич заслухався.

– Ваш панотець, – сказав Немирич, – а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в підданство Москві. Я пристав до гетьмана, покинув свою соцініанську віру, знов прийняв благочестіє і вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рідний край і ладен служити на добро йому, доки й мого живоття. Але пересвідчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послів і до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Україні. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме і зломить наші привілеї, наші умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московські горді бояри давно стали холопами і стукають чолом перед царем. А в Польщі золота воля для шляхти. Не треба було б гетьманові оступатись од Польщі.

– Мене тут Бутурлін зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усіма нікчемним, негодною людиною, – обізвався Іван Виговський.

– То це так він назвав в вічі нашого генерального писаря, великого канцлера України! – крикнув Немирич і схопився та ніби скипів. – Так назвав вашу милість якийсь нікчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усім! Я знаю бояр добре. Це перевдягнені в дорогі шати неписьменні темні мужики, тільки чваньковиті й горді, як сатана. Вони здатні загнути нам і в батька-маті р, а то ще й по-сороміцьки, і не тільки нам, а й самому гетьманові.

Вже надворі смеркалось. Гості пили мед і балакали. Катерина, Олена й інші жінки повставали, розпрощались і пішли додому. Тихі, делікатні сутінки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на ясні фарби зелені й червонясті чиясь небачна велетенська рука накидала легенькі прозорі покривала. Над широкими без краю луками, понад Дніпром, навкруги обрію, небо ніби підперезалось фіолетовим поясом – – широкою гарячою фіолетовою смугою. А серед тієї смуги викотився на небо здоровий, як віко з діжі, жовтий, пальовий місяць і тихо поплив по фіолетовій смузі, неначе кружало, виковане з матового золота, без світа, без проміння, без блиску.

Господар знов звелів принести на ганок меду та венгерського вина. Гості знов розговорились, і розмова їх велася довго, доки не залиснів світ місяця на ганку, на матовому білому виду красуня Івана Виговського, на високому чолі, на червоному кунтуші, на широкому білому комірі і довгому волоссі Немирича, котрий і тепер не покинув кальвінського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий світ місяця облив і сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, і широкі плечі, плисковате лице та розумні очі Тетері. Світ блищав, лився на стіл, лиснів на срібних жбанах та кухлях і освічував найпросвітніші чола тодішньої України, найпросвітніших її синів, що вже були зовсім європейці і стояли нарівні з ліпшими європейцями і бажали добра

Україні, і дбали про п гаразд, про її просвітність скільки в них було змоги й сили.

Юрій Немирич зовсім заспокоївся, одпочив після важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався і почав оповідати про свою давню вандрівку в чужоземні краї: в Голландію, в Німеччину, на береги пишного Рейна. Старий дід Остап слухав, неначе дитина слухає казку.

– Якого там дива я тільки не бачив! Які там пишні краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгівля в Амстердамі, в Гамбурзі! Кораблі за кораблями шугають з моря в порти, неначе степові орли, і привозять скарби з далекого сходу, з багатої Індії. Які там багатства, які скарби! В нас на Чорному морі нишпорять тільки розбишацькі турецькі галери та запорозькі чайки. А там же тих кораблів – неначе хатів в Чигирині. А береги Рейна! Неначе рай цвіте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давні лицарські замки з гострими баштами. Але і в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давніх лицарів, приборкали тамошню шляхту. Тільки в Польщі ще стоїть шляхта на своїй волі, як нігде на світі. А од шляхти ж йде просвіта й наука.

– Стоїть тільки в Польщі, це правда, – обізвався Іван Виговський.

– Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москві: при Москві нігде нічия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, і загасить те світло науки, що і в нас засвітилось. Помре старий гетьман, тоді нам треба повернути знов до Польщі. Тільки в Польщі ми, і пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привілеї, – сказав Немирич.

– Я й сам бачу, що ні волі, ні науки Москва не понесе на Україну, а понесе тільки грубих, здирливих та лайливих бояр, – обізвався Іван Виговський.

– Тоді нам треба б заснувати на Україні вищі європейські школи для мирської науки, університети, от хоч би в Києві та в Вінниці або деінде, – тихо промовив Немирич.

– Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись і заснуємо, – промовив Іван Виговський і задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здійснити оті золоті мрії Немиричеві та й свої на добро, на просвітність рідної України.

– Тільки шкода, що гетьман зніс унію… Навіщо було зачіпати унію? – обізвався з кутка старий Остап Виговський.

– Ні, тату! Унії нам не треба, – сказав Іван Виговський. – Од неї в нас тільки сварка та змагання і між нами самими, і в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камінь за пазухою держи! Ляхи не повинні микатись в наші справи, хоч би ми й [були] під Польщею.

Вже місяць високо підбився вгору, а гості ще довго сиділи та балакали про невідому будущину України, про її просвіту та вольні права. Але в усіх тільки й мови було про права шляхти, котра в Європі вже втрачувала свої геть-то вже широкі феодальні привілеї, як шкідливі для широкого розвитку народу й городян.

– Як будемо коли під Польщею, то козакам треба зрівняти свої права з великими привілеями польської шляхти і стати шляхтичами на Україні; отоді нами ніхто не насмілиться орудувати по своїй вподобі: ні король, ні сейм в Варшаві, ні цар, ні бояри, – сказав Немирич, встаючи з-за стола.

Іван Виговський задумався, похиливши голову, і мовчав. В його мигали думки про уклад на Україні, який треба було запровадити, який здавався Немиричеві і йому найліпшим.

«Немирич каже правду: найліпше було б, щоб козаки мали права й привілеї на Україні, які має польська шляхта в Польщі», – майнула думка в Виговського.

Чи думали, чи гадали ці найпросвіченіші люди свого часу на Україні, що великі шляхетські привілеї впадуть вагою на народ, і що вони самі потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морі, а їх нащадки, сполячені до п’ят, стануть ворогами Україні й народові…

Ще довго балакав Немирич і розказував про пишні чужоземські краї. Гості повечеряли на ганку і розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лаві і ліг на одпочинок. Але сон не брав його. Місяць високо піднявся на небі, і на ганок впала тінь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в місячному сяєві…

А в його думці виникали якісь чудові чужоземські здорові міста десь над Рейном, десь над морем в Голландії. Він неначе бачив кораблі в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, ніби бачив якісь собори пишні, високі, бачив школи. І це усе він переносив в своїй думці на Україну: багаті кораблі уявлялись йому вже на Чорному морі, а школи – в Києві, на Україні… І йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тільки позаводити це усе і на Україні.


Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 316 – 346.