5. Виговського обрали гетьманом

Іван Нечуй-Левицький

Гетьман Богдан вже був старий і часто нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити і передпочував, що він сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсім слабий, покликав до себе старшину і просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрія, а досвідного у всіх козацьких справах Івана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесі, Виговський оповідав Олесі про волю гетьмана, про свої надії. Честолюбній Олесі ця думка сподобалась.

– Ото якби мені довелось в’їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тоді підвела голову вгору і показала б себе своїй гордовитій та неласкавій до мене рідні! – говорила Олеся Виговському. – Тоді б і вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в’їхала б в Чигирин пишно, як польські королеви в’їжджають в Варшаву, бо хіба ж я тоді не була б королева на Україні або трохи не королева? – говорила Олеся, розпускаючи свої сміливі мрії, котрі збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслідок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матері, з роду князів Соломирецьких.

– А знаєш, моє серце, що твої мрії можуть справдитись навіть швидше, ніж ти гадаєш? – говорив Виговський. – Гетьман зовсім недужий, і слабість в його смертельна. А після його тільки мене оберуть за гетьмана, принаймні доки гетьманів син Юрій скінчить науки в Київській академії. Душа моя почуває, що так воно станеться.

– Ото я була б рада! Ой, яка б я була тоді щаслива! Хоч би на кілька років мені того блиску, тієї слави, того високого становища! – марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софі. – І знаєш що, мій коханий Іване? Я готова зостатись в Києві, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, і мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тоді я в’їду в Чигирин, мов королева.

– Про мене й зоставайся в Києві, хоч мені важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо гріє осіннє сонце, – говорив Виговський.

– Тільки приїжджай до мене з Чигирина частіше!

– Ой, важко мені жити без тебе в Чигирині солом’яним удівцем, – сказав Виговський, зітхнувши, – але для тебе я готовий на все згодитись.

І сталося справді так, як говорив Виговський.

27 іюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькі полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрія, не вважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тільки помер Богдан, козаки схаменулись і почали нарікати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шістнадцать років, і перестали покорятись Юрієві. Юрій питав поради в Виговського, що йому вчинити.

– Оповісти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву, а я й уся генеральна старшина так само зречемося свого уряду. Нехай козаки вибирають за гетьмана й старшину, кого схочуть. Може, як ти зречешся гетьманства, козаків це вразить, і вони стануть прихильніші до тебе, – так радив Юрієві Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.

Про раду оповістили. Виговський закликав на раду полковників, сотників та по два козаки з кожної сотні. Такий був давній козацький звичай. Для ради Виговський і його прихильники призначили гетьманський двір, щоб в йому змістилось небагато козаків. Тим часом Виговський піддобрювався до козаків, звелів викотити з льохів кілька бочок горілки, напував простих козаків горілкою, справляв для їх багаті обіди, сам частував козаків, сам пив й прикидався п’яним, щоб підійти під козацькі норови, бо Виговський не любив пити і ніколи не був п’яний.

В неділю 24 серпня довбиші вдарили на раду. Козаки рушили в двір. Як тільки двір став повний козаків, ворота, навіщось зачинили. Багато козаків і сила хлопів зостались за ворітьми.

З дому вийшов Юрій з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтінюючи його голову.

– Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви мені дали, пам’ятаючи мого батька, але я ще молодий і недосвіднйй, і не мені підняти й знести на собі вагу тетьманського уряду. Вибирайте собі за гетьмана іншого, старшого і вартнішого за мене. От вам булава бунчук!

Юрій поклав гетьманські клейноди на стіл, поклонився і пішов в дім. Після Юрія вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрікся писарського уряду, поставив на стіл чорнильницю і одійшов в дім. Обозний Носач поклав на стіл свій пернач та печатку, поклонився і одійшов.

Гетьманська булава лежала на столі серед двору, і багато було таких, що хотіли п взяти, та не насмілились без волі народу.

Тим часом за ворітьми піднявся шум, неначе там шумів бір або загуло море на вітрі. Піднявся крик стовпища, котрого не пустили в двір, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нікого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворітьми неначе заклекотіло море в час бурі між скелями.

– Бий ворота! ламай баркани! – кричали козаки за ворітьми. – Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!

Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались поміж козаками і похапцем питали:

– Кого хочете вибрати собі за гетьмана?

– Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! – крикнули козаки.

Юрій вийшов з дому і сказав, що йому треба їхати до Києва і вчитись в академії.

Тоді вихопився якийсь сотник і гукнув:

– Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собі, а командувати військом буде Виговський і на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.

– Дайте мені час подумати, – обізвався Виговський. Рада дала йому часу три дні.

В середу 27 серпня довбиші знов вдарили на раду. Знов зібралась рада в гетьманському дворі. Рада знов викликала Виговського і просила його взяти булаву на той час, поки Юрій скінчить науки і дійде до повного зросту Виговський все кланявся і зрікався. Спустивши очі вниз, з покірливим видом, з сльозами на очах він дякував раді за честь, одмагався і просив вибрати за гетьмана кого здатнішого.

«Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?» – вертілось в його голові, неначе якийсь маятник стукав і вибивав в його душі ці слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотіло, кидалось, неначе рвалось, хотіло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли він або все програє, або все виграє. Він усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокійно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасниці, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що він сам у битві десь на Жовтих Водах або під Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна.

Але як Виговський одмагався і кланявся, козаки ще більше просили його взяти часово булаву. Роздратовані упертістю писаря, козаки почали вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тоді Виговський, ніби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радісно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Він весь задрижав на радощах.

Тоді Виговський сказав:

– Як же мені прийдеться підписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києві, доки він стане станівним чоловіком?

Тоді з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського і промовив:

– Нехай пан Виговський підписується так: «Іван Виговський, гетьман на той час, війська Запорозького», бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде він.

– Добре! Нехай буде так! – гукнули козаки. Виговський взяв булаву і сказав так:

– Ця булава доброму на ласку, а злому на карність; а манити в війську я нікого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Військо Запорозьке без страху не може бути.

На раді в Чигирині були не всі козацькі полковники, і ця рада могла здаватись ніби не зовсім законною. Виговському хотілось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Він оповістив знову раду у Корсуні на 25 сентября. З’їхались усі полковники і сотники, прибув і польський посланець Казимир Беньовський та Юрій Немирич, овруцький староста, шляхтич православної віри. На цій раді вибрали й затвердили Виговського на гетьманстві.

Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч і викопав з землі закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замкові великий скарб, цілий мільйон талярів. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданів. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замірів, щоб одділити Україну од Москви і оддати в підданство польському королеві; думав за Богданові таляри найняти орду, найняти в свій Чигиринський полк німців і ходачковик шляхтичів для своєї особистої оборони.

Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Він перебрався з своєї тісної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо піднявши голову, він гордо походжав по просторних світлицях, устелених перськими килимами, обвішаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лисніли срібні та золоті миски, жбани, тарілки, кубки, пугарі та чарки.

Сміливі думи заворушились в його голові, замиготіли, як блискавки в темну ніч. Власть, слава, честь, золото і срібло, багатство, блиск, ідеали політичні, щастя України, просвітність – все це натовпом товпилось в його голові, змішалось в думах, як золото й срібло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, засліплювали його, забивали памороки.

«Ой думи мої, думи, золоті мрії! аж тепер ви справдитесь, як пишні золоті сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо історії України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одірву Україну од Москви і оддам в підданство польському королеві. Онде мої ідеали! Онде зразець для України! Он звідкіль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, він надарує мене за цей вчинок землями, селами, лісами, золотом і сріблом. Я поставлю умову для Польщі, щоб Україна стала великим князівством… щоб забезпечити міцніше незалежність од Польщі…

Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю і славою, вдоволю її золоті давні мрії, обсиплю золотом та перлами. Народ не піде за мною… але в мене тепер сила в талярах… Найму орду, найму поляків, заб’ю баки хлопам і простим козакам і таки пристану до Польщі, до просвіченої і вольної польської шляхти. Заведу я тоді на Україні просвічену козацьку шляхту, заведу школи, університети, заведу просвітність, високо піднесеться моя рідна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золоті! Треба написати Олесі, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в’їжджає в Чигирин з великим поїздом!»

Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесі, в котрому оповістив її, що козаки вибрали його за гетьмана, і велів їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радості. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, і незабаром щастя і радість закрасили рум’янцями її лелійно-білі щоки. Діставши звістку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в пані Суходольської. Але вона добре знала, що зусім втеряла в них ласку після того, як вийшла заміж за Виговського не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тітку Якилину на розвідки.

Тітка Якилина другого дня вранці побігла до князя Любецького нібито по ділу за свій хутір коло Києва, котрий вона оддала в посесію Любецькому, і при цій нагоді розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, і Олеся тепер вже гетьманша.

Князь Любецький витріщив з дива на Якилину свої чорні очі; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподівались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. І князь, і княгиня тепер постерігали, що не вони, князі та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищі особи на Україні. Обоє вони стали ласкавіші до Якилини Павловської, вітали її ласкаво, були ввічливі до неї і просили, щоб Олеся прибула до їх на обід другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесі, як її привітно прийняли обоє Любецькі. Олеся засміялась.

– Тепер вони заспівали іншої й веселішої, заспіває іншої і мій старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, – сказала Олеся.

Другого дня, прибравшись і причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обід до Любецьких. Там вони застали і Суходольську. І Любецькі, й Суходольська стали неначе – інші люди. Зовсім не ті, що були передніше. Не тільки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесі, поздоровляли, цілували і не знали де й посадити. Олеся держала себе спокійно, але її очі виявляли ледве примітну насмішкуватість. За столом Олесю посадили на першому місці; Любецька сіла по один бік від Олесі, а князь – по другий.

– Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Україні між усіма козачками, – говорив Любецький. – Тільки пам’ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу між козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана і на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князівна по матері. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жіноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так і польської. Не забувай і про Польщу, бо хоч гетьман Богдан і оддав Україну Москві, але Польща ще стоїть, ще не впала і буде сутніти, доки суду-віку. І нехай вона стоїть і процвітає, бо ми звідтіль добули собі шляхетські й панщанні привілеї, і вищу просвітність.

– Добре, добре, князю! – обізвалась Олеся, хоч вона й почувала в душі, що нездатна по своїй вдачі втручуватись в політичні справи і заправляти ними, бо любила більше домове й сім’єве життя.

– Намовляй і настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобі радить князь, – додала й собі Любецька, подаючи Олесі кубок чудового меду після останньої потрави.

Помирившись з Олесею за обідом, Любецькі знов обцілували Олесю і в уста, і в щоки і розпрощались з нею.

– Тобі, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опікуна, попросити в його вибачення. Все-таки він твій опікун і доводиться тобі дядьком, – сказав Любецький на прощанні.

– Думаю поїхати оце завтра, – сказала Олеся.

І вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тіткою Якилиною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподівався їх до себе в гості і був дуже здивований.

– Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигирині, – промовив Христофор ласкаво й привітно.

– Ні, мій дорогий дядьку! Я довго слабіла, а потім завагоніла і породила сина. Родиво було важке. В Чигирині я ще й досі не була. Так якось мені не поталанило в цьому, як і в сватанні Виговського. Мій гетьман хоче, щоб я в’їхала в Чигирин з пишністю, вартою високої особи, вартою гетьманші, – сказала Олеся.

– Ото він правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в’їхати в Чигирин з парадом і з пишністю. Але ти не маєш доброго екіпажа: твій, ще батьківський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартість, і їдь до Чигирина з пишністю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцілувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою і позолочена на рубчиках. В кареті було двоє дверець з вікнами.

– Окрім того, – говорив старий Стеткевич, – не годиться тобі їхати самій: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрій Немирич й інші українські шляхтичі. Візьми з собою тітку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й інших. Нехай їде з тобою і оця Павлина. Це буде ніби твій кортеж і двірський штат.

– Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! – аж крикнула Павлина Рудницька. – Ото надивлюсь на людей і побачу світа!

Вона встала і поцілувала в руку Христофора Стеткевича. В неї таки майнула думка, що вона там. знайде собі жениха між козаками.

– Та пам’ятай, Олесю, що ти шляхтянка! – говорив далі дядько. – Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привілеї. Не забувай і про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собі і в привілеях, і в просвітності, все те прийшло до неї з Польщі. І коли я дістав просвітність, добувся розумом до вольних просвітних соцініанських і кальвінських думок, то все те дістав з Європи, але дістав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить і ніякого світа не пустить і з Польщі, і з-за границі; тоді темрява вкриє Україну.

– Добре, дядю, добре! – сказала Олеся, але її думки вертілись не коло просвітності Європи та Польщі, а коло французької карети та уборів. Вона вже гадала в думці, яку собі французьку сукню пошити для парадного в’їзду в Чигирин, щоб вразити жінок козацьких старшин, котрі вбирались в кунтуші, в жупани, в плахти та в намітки.

Олеся і Павлина зібрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києві, щоб пошити собі нове убрання. Швидко потім вони виїхали до Києва.

Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Васильківського, котрий вчився кравцювати в Варшаві і вмів шити модні польські убори. І Олеся, й Павлина, і тітка Якилина понабирали собі дорогої матерії на сукні. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тітку, щоб вона взяла з собою в Чигирин і своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прісю. Тітка пристала на це і почала й їх прибирати та чепурити. Олесині знайомі та далекі родички, Лговська і Подарицька» запрошені Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотіли їхати до Чигирина, скільки їх не благала Олеся. Тільки Олесин дядько князь Соломирецький обіцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої інтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Україні коло Бара, звідкіль його вигнали козаки як католика.

Гетьман дав знати Олесі через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрінути її в Чигирині, як високу особу. З поїздом Олесі виїхала і невістка її Маруся Стеткевичева, жінка брата її Юрія, котрому гетьман обіцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафій Виговський, що проживав в Києві, не поїхав з гетьманшею до Чигирина і прибув перегодя, щоб жити при синові.

В той час в Богдановому домі проживали Богданів син Юрій, шістнадцятилітній хлопець, та третя Богданова жінка Ганна, з роду Золотаренків. Овдовівши після першого чоловіка Пилипа, вона вийшла заміж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворі гулянки та п’янство і була доброю господинею в домі. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палаці дві світлиці, а Юрієві – одну кімнатку рядом з світлицями старої гетьманші, щоб вона повсякчас мала спроможність наглядати за молодим слабовитим і неслухняним хлопцем.

Просторні світлиці покійника Богдана були розкішно убрані й вимальовані усякими арабесками. На дверях були намальовані картини з давньої священної історії. На поличках блищали рядки дорогого срібного й золотого посуду: полумисків, блюд, усяких кубків та здорових пугарів. Все в світлицях було поновлено, вичищено, вибілено. Світлиці прибирались, як і к Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманші.

Виговський дав знати листом Олесі, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрінути з пошануванням її поїзд. Він просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданович дочок од першої жінки, Катерину й Олену, щоб вони стріли нову гетьманшу в найбільшій світлиці з хлібом та сіллю.

В самий день приїзду Ганна Хмельницька сиділа в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зріст і трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На ній було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квітками, кунтуш, та шовкова біла намітка, переткана срібними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест візантійської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покійного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської і задумалась серед тиші, котра панувала в здоровому домі, ніби завмершому після смерті старого гетьмана. 1 анні Хмельницькій було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманші, але вона мусила коритись, мусила згодитись.

«Ох Боже наш милостивий та милосердний! – думала Ганна, сидячи коло стола, підперши щоку долонею. – Минула моя слава, як красне літо, і тепер я мушу чинити, що мені загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче він оддати своїй жінці-шляхтянці. Як я прибула в Богданів палац, мене ніхто і не думав стрічати з якимись церемоніями, а тепер я, така сама гетьманша, як і Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував він обідати вкупі з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдуків, своїх паннів, дістала од гетьмана право видавати гетьманські універсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, мені кланялись чужоземські посланці… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою».

І стара гетьманша підвела вгору свої пишні карі очі і зітхнула важко-важко, аж її широкі плечі та голова, заверчена сріблястою наміткою, підвелась вгору.

Двері рипнули. Ввійшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Він поклонився Ганні і поцілував її в руку.

– Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдіть до світлиці і будьте напоготові з хлібом та сіллю, та не забудьте привітати мою Олесю щирою привітною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богданові: Катерина Виговська та Олена Нечаева. Ви станьте посеред світлиці, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побіч вас.

– Добре! зараз іду! – сказала Ганна, виходячи вкупі з Виговським до парадової світлиці, де сиділи на довгій канапі, застеленій розкішним перським килимом, Катерина й Олена.

Обидві вони були убрані в дорогі убрання. На Катерині був дорогий парчевий зелений з дрібними золотими квітками кунтуш, обшитий золотим зубчастим позументом, та червона шовкова спідниця, обтягнута золотою рідкою сіткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убір з чотирьох разків дрібних червінців, на котрому внизу висіли зубчасті причіпки, облямовані кругом ніби розтягнутими золотими краплями.

Олена Нечаева, більш білява, ніж Катерина, убралась в ясніші убори: на ній був оксамитовий кунтуш делікатного, ясно-вишневого кольору і шовкова голуба спідниця, обтягнута срібною сіткою. На шиї біліло шість разків чималих перлів і один разок добірних брильянтів – подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб підійти під новомодний смак нової гетьманші, і Катерина, і Олена не завертіли голів намітками, а наділи парчеві золоті низенькі очіпки, з-під котрих спускались хвилями на шию й на плечі довгі сріблясті намітки.

– Та покличте Юрася! Нехай він стане побіч вас, бо він, хоч і хлопець, але все ж таки він син гетьмана Богдана, – сказав Виговський і вийшов в двір виряджати сотню козаків, котра під проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустріч поїздові за Чигирин на київський шлях.

Тим часом двері в першу світлицю, де сиділа Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В світлицю влетів Юрась, худенький, блідуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, і наробив галасу на всю світлицю.

– Мамо! що це таке? що тут діється в палаці мого батька? – кричав Юрась.

– А що ж тут діється, сину? Ми зібрались оце стрічати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрінути її отут в світлиці, вкупі з Нами, – обізвалась до його Ганна Хмельницька.

– Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господі? Що це тут витворяє Іван Остапович? – репетував Юрась на всю світлицю.

– А що ж він витворяє? – обізвалась Олена Нечаева. – Стрічає нову гетьманшу, Олену Богданівну.

– Олену, Олену! На дідька мені здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої коні?

– Ні, не знаємо. А де ж твої коні? Певно, в стані, – промовила Ганна Хмельницька, осміхаючись на вередування свавільного Юрася.

– Еге! в стані… в гарній стані! В хліві! Он де теперечки мої коні! А Виговського коні поставили в батьковій стані. Я не знаю, що й далі буде! – кричав Юрась. – Нехай би Іван Остапович запер мене в хлів, то мене б не брала така досада, як за мої коні.

– Та не в хліві-бо, а в повітці твої коні, – обізвалась Ганна, – і повітка добра, не гірша за станю. Невелика біда, як твої коні постоять час в повітці.

– Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повітці свої коні, та мої? Хто тут господар в домі? Він чи я? Я – господар! Я – гетьман! А він забрав собі на гетьманську булаву і Суботів, викопав заховані батьком в землі гроші, цілий мільйон талярів, і забрав теж на булаву. Це гарно! Я – гетьман! Він мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопані в замку в Гадячі моїм батьком гроші, цілий мільйон талярів! Це не жарти! це розбійництво!

– Та ти ж, сину, сам зрікся гетьманської булави на який час, бо тобі треба їхати до Києва в академію та кінчати науки, – сказала Ганна.

– Навіщо мені їхати до Києва? Я й дома скінчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої коні не поставлять в моїй стані! – репетував Хмельницький, і в його очах вже тремтіли сльози, а його руки дрижали.

Ганна Хмельницька схопилась з місця і кинулась до Юрася. Вона зауважила, що він став дуже роздратований, і боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба і не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами і трохи заспокоїла, обіцявши, що його коні знов поставлять в стані на старому місці, як тільки скінчиться в’їзд гетьманші та роз ідуться гості. Юрась заспокоївся.

– Сідай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрічати вкупі з нами молоду гетьманшу, – сказала Ганна і посадовила Юрася поруч з собою на канапі. Юрась втихомирився; його нервова слабість минула, і сльози одразу висохли в очах. В дитячих літах він слабував на чорну хворобу; тепер та слабість вже минула, але він був і тепер нервовим і вередливим хлопцем.

Катерина Виговська вийшла з світлиці, швидко вернулась і принесла свіжий, тільки що спечений хліб. Вона поклала на здоровому срібному блюді хліб, а на хлібі зверху – дрібок солі.

Незабаром вступив в світлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стільці з високими спинками, оббиті червоним сап’яном, ослони й круглі циглики, обтягнуті червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстелені по світлиці, і промовив:

– Господи спострічай! Дай, Боже, час добрий!

Тим часом в світлицю вскочив козак-вістовець, котрий наглядав з вікон дзвіниці на поле, і промовив:

– Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з’явився на шляху за верстов п’ять-шість од Чигирина!

– Час мені виїздити з козаками назустріч моїй гетьманші! Прощавайте тим часом! – промовив гетьман до Ганни Хмельницької і прожогом вискочив у двір, де стояла сотня козаків. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному коні виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козаків поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за містом. На мосту ждав своєї гетьманші й гетьман з старшиною.

Сила народу зібралася коло мосту й за гетьманським двором Пішла чутка, що молода гетьманша – дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотій кареті, а за нею їдуть усе князі, шляхтичі та польські сенатори, котрі знов запанують на Україні за нового гетьмана. Між простим народом розповсюдилась чутка, що вкупі з гетьманшею наїдуть польські пани і привезуть з собою в золотій кареті якусь страшну відьму, а та відьма знов заведе панщину.

Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вікон. У двір увійшов оркестр, і музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрій сиділа гетьманша, її невістка Маруся Стеткевичівна і маленька Пріся, дочка Якилини Павловської. На всіх конях над головами, на краківських високих хомутах, манячіли червоні пояси і горіли, як жар, на сонці.

За гетьманшиною каретою котили в двір багаті й блискучі екіпажі, в котрих сиділи Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й інші багатенькі шляхтянки, гетьманщині знайомі. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселість та жвавість, сиділа в екіпажі з Павлиною Рудницькою. І перед поїздом, і позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усіх їхали на возах дворові слуги гетьманші: кондитер, пивничий і кравець Васильківський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрі гроші.

Гетьман і Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив двері в світлицю і провів її, взявши під руку. Гетьманша була убрана в розкішну ясно-голубу сукню, в високий міцно накрохмалений білий як сніг комір. На плечі вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша і справді вступила в господу Виговського, ніби яка королева. Козацькій старшині ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались поміж себе й осміхались з-під усів. Усі родички і гетьманшині знайомі так само були багато убрані то в пишні жупани та кунтуші, то в французькі сукні. Уся світлиця сповнилась гістьми.

Ганна Хмельницька виступила назустріч гетьманші і подала їй хліб та сіль. Гетьманша взяла хліб і не поцілувала його.

– Поцілуй же, гетьманшо, хліб, бо в нас такий звичай, – тихо промовила Хмельницька до Олесі.

– От і вибачайте мені, бо я не знала про цей звичай, – тихо обізвалась Олеся, – в шляхтичів нема цього звичаю.

– А ми, по нашому старому звичаю, стрічаємо тебе з хлібом-сіллю. Пошли тобі, Боже, на новому місці щастя та вік довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, і довго процвітала, як квітка. Дай, Боже, щоб ви з Іваном Остаповичем панували довго, жили в щасті та в добрі і діждали онуків та правнуків та ще гетьманували, поки й вашого віку!

– Спасибі! спасибі! – промовила Олеся.

Катерина приступила до Олесі, взяла з її рук хліб та сіль, поклала на дорогому блюді і поставила блюдо на стіл. Ганна Хмельницька почала вітатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидві руки на Олесині плечі і поцілувалась з нею тричі, потім вони обидві, в знак обопільної поваги, як обидві гетьманші, поцілували одна другу в плече. Привітавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привіталась з Богдановими дочками так само, як і з Ганною.

– А це Юрась, менший син покійного гетьмана, – сказала Ганна.

– Не Юрасьбо, мамо, а Юрій! – обізвався насуплений Юрась.

Олеся осміхнулась і тричі поцілувала Юрася.

– Яз Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києві і таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рідня, – сказала Олеся, обертаючись до Катерини.

– О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигирині, буде мені з ким і поговорити, і розважити себе, – обізвалась весела й говорюча Катерина.

Гетьман почав рекомендувати Ганні Хмельницькій Олесиних родичок. Ганна привіталась з ними дуже привітно і щиро.

– Прошу і тебе, гетьманшо, і всіх твоїх гостей сідати в нашій господі! – просила Ганна Хмельницька.

Молода гетьманша сіла на турецькій софі на першому місці. Родички посідали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сідати. Полковники й сотники посідали на стільцях та на довгих ослонах проти гетьманші. За козацькою старшиною слідком натовпилось в покої чимало усякого народу, міщан та простих козаків. Домашня прислуга заглядала в двері. Усі чуду вались з невиданих уборів нової гетьманші. І козакам, і міщанам не сподобався пишний приїзд гетьманші та її родичок в дорогих блискучих екіпажах; не сподобались і краківські хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкішна обстава поїзду нової гетьманші була схожа на обставу поїздів українських католицьких панів та польських дідичів, котрих козаки тільки що вигнали з України.

– З молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого доброго, слідком за цією шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, – гомоніли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучі екіпажі, краківські хомути та дорогу блискучу упряж на конях.

Гетьман звелів сотникові Золотаренкові зачинити двері і випровадити з світлиці зайвий натовп міщан та козаків.

– Як же тобі, пані, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигирині? – спитала Хмельницька в гетьманші.

– Після Києва він мені здається дуже простим. Мені не сподобалось, що в Чигирині дуже багато війська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрізь козаки та козаки, неначе я опинилась десь в військовому таборі, – промовила Олеся.

– Бо Чигирин – військове козацьке місто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козаків? – спитала в Олесі Олена Нечаева.

– Ні, не те, що не люблю… але де багато війська, там жити недобре, неспокійно: скрізь брязкають шаблі та гримлять литаври, як у Києві коло святої Софії, де тепер оселились московські стрільці. Я, бачте, шляхетського роду і таки до козаків не звикла, – сказала Олеся.

– Нічого те, нічого! – обізвався гетьман Виговський. – Поживеш в Чигирині, то звикнеш. А от весною, як потеплішає надворі, переїдемо на життя в Суботі в, в палац гетьмана Богдана, просторний та світлий. А там сади, як рай, там пасіки в садках, куди не повернись. Там тобі буде спокійно жити: я знаю, що ти любиш спокій та тишу.

– От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навідуватись в Суботів, – промовила Катерина.

– Навідуйся, серце Катерино, до мене і в Чигирині, бо в новому місці, між новими задля мене людьми, я буду ніби на далекій чужині, – сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу і за природжену розмовність.

Тим часом розмова між старою і молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другій не припали до вподоби. Козацька старшина гомоніла поміж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесині мовчали і розглядали світлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В світлиці почало стихати; видко було, що гості були притомлені після далекої дороги.

Молода і проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позіхнула, а потім встала з стільця, потягла за руку з собою Маринцю, і вони вдвох пішли кругом світлиці, оглядаючи химерно посплітувані малюнки на стінах та дорогу зброю, що була порозвішувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бігати і навіть пустувати. Маруся Стеткевича спробувала спиняти свою дочку, але Христина про неї й вухом не вела і підбивала на пустощі й Маринку, здіймала з стін рушниці та шаблі і подавала Маринці, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, і вертіла їх у руках. Гетьманша насилу впинила Христину і звеліла паннам «е зачіпати того, що до їх не належиться. Христина надулась і сіла. Маринка сіла поруч з нею, і вони почали тихо балакати про молодих сотників, котрі сиділи проти їх.

Тим часом вістовець дав знати, що їде посланець од короля – Беньовський, котрого гетьман сподівався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустріч двох полковників, а сам з старшиною вийшов на ганок і ждав його. Приїхав незабаром і Беньовський з двома панами. Виговський щиро привітався з ним і запросив до світлиці. Незабаром в світлицю вступив Казимир Беньовський, давній приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Він ввійшов в світлицю тихою, поважною ходою, і Виговський знов привітався з ним, обнявся навхрест і тричі поцілувався. З цього гарячого і радісного привітання можна було зауважити, що гетьман і пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельстві. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство і од козацької старшини, і од Олесі.

Виговський взяв за руку Беньовського і повів до Олесі: – Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян і посланець од

його милості найяснішого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможність хоче поздоровити тебе, гетьманшо.

Гетьманша встала і радо привіталась з Беньовським. Беньовський навистрічки почав говорити їй красномовну промову. Він вславився своїми промовами і в Польщі, і на Україні, задля того король часто вибирав його за посланця на Україну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських інтересів і, само по собі, піддурити її красномовними обіцянками. Беньовський став серед світлиці проти гетьманші, щоб сказати свою привітальну промову. По стародавньому звичаю ораторів він починав свої промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в наші часи виходить трошки смішно.

– Найвищий розум, котрого ми нарікаємо Богом, найвища сутнота, цар над небом і землею, колись сотворив першого чоловіка Адама і першу жінку Єву, – так почав Беньовський свою промову. – Найвища сутнота увів першого чоловіка і його супружницю в пишний рай, зумисне для цієї першої пари засаджений. Ви. ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигирині та в Суботові, як Адам і Єва були в раю. Вітаю ж вас, ясна пані з великого роду, і бажаю вам щастя-долі в цьому новому раю на пишній Україні, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом ніби королеви на Україні по вашому становищу в українському суспільстві.

Беньовський поцілував гетьманшу в руку, вона поцілувала його в плече.

– Прошу ж вас, ясновельможний пане, сідати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигирині і в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, – сказала гетьманша.

Беньовський сів проти гетьманші коло стола.

– Ох, не близький світ! Я тепер просуваю в своїй маєтності на Поділлі, коло Бара, але більш того, що живу в Варшаві або на Волині.

– Прибувайте до нас частіше, будете оповідати мені про Варшаву, про двір, про двірські звичаї, про двірське життя: буде що мені послухати, бо я, признаюся, дуже цікава знати, як живуть люди, вищі за нас і просвітніші.

– Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибі!

– Тут, в Чигирині, в палаці гетьмана Богдана, все дуже по-старосвітському: на стінах, за образами, вишивані рушники, на стелі понамальовувані янголи та усякі малюнки, неначе в церкві. Це мені не подобається.

– Чому ж? Янголи нікому не шкодять, – обізвалась стара гетьманша Ганна.

– Воно так, але церква церквою, а палац палацом, – сказала Олеся. – От у палаці мого покійного панотця, і в князя Соломирецького, і в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, як в Луврі або в Варшаві в палаці короля.

– Нічого те, ясновельможна гетьманшо, нічого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавські майстри понамальовують вам таких амурів та купідонів, що аж гарно буде подивитись: сама любов так і проситиметься в серце з стелі та стін. А лукаві купідони будуть з стелі пальчиком кивати на ваших красунь: стережіться, мовляв, красуні, бо мої стріли не жарти! Ой стережіться! бо й чигиринські козаки не вільні од стріл Купідона: побіджують вони й козаків.

Беньовський обернувся до дам та паннів і покивав на них пальцем. Дами усміхнулись.

– Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав’як, – обізвалась смілива й проворна Павловська.

Двері одчинились, і в світлицю вступив шляхтич, київський підкоморій Юрій Немирич з кількома провославними дідичами-панами, котрі, по волі чи по неволі, були прихильні до козаків ще за гетьмана Богдана і пішли навіть в козаки до його на службу, хоч і гнівались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини.

Довідавшись, що молодої гетьманші ждуть в Чигирині, Немирич заздалегідь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рівний станом, з розумними очима, поважний на ході, славний оратор того часу та вчений чоловік, Юрій Немирич вступив в світлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, і він говорив в сеймі та сенаті дуже красномовні й розумні промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVII віку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї білів високий цупкий комір, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечі козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.

– Моя дорога гетьманшо! Це Юрій Немирич, дідич, овруцький староста і київський підкоморій; це мій дорогий знайомий, – промовив Виговський до своєї жінки.

Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привітанням, мішаючи старосвітську книжну мову з живою українською мовою. Юрій Немирич поцілував Олесю в руку. Вона попросила його сісти. Немирич привітався і з старою гетьманшею. Він бував в останні часи і в гетьмана Богдана, в його палаці, помирившись з новим козацьким суспільським укладом життя на Україні. Немирич привітався і до Беньовського, як до давнього знайомого.

– Який я радий, що ми тут стрілися, неначе змовились – сказав Беньовський до Немирича. – Як ми давно бачились! як давно!

– Нема де правди діти, таки давненько, – обізвався Немирич.

– Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опікуна Христофора Стеткевича. Він дуже хвалив вас, як вченого чоловіка і славного оратора. Він кальвініст, як і ви.

– О ні, ясновельможна! Я був колись замолоду соцініаном, але повернувся до віри свого народу, – сказав Юрій Немирич. – Я вже давно став знов православний.

– Ви бували в чужих краях? У Франції, в Парижі? – спитала в його гетьманша.

– Більш того, ясновельможна, що в Голландії. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвітити, бо і в наших, і в польських школах ще нема правдивої світської науки, яка вже тепер сутніє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такі школи і в нас на Україні замість духовних церковних шкіл. Я вернувся до віри своїх предків, пристав, як і багато наших православних дворян-дідичів, до покійного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки між усякими верствами нашого суспільства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохіть, визволив народ од кріпацтва.

– Пане Юрію! пани повинні бути в кожній державі, бо на їх лежить висока повинність обороняти рідний край і дбати про науку та просвітність, – сказав Беньовський.

– Це вже моє діло, а не твоє, пане Беньовський, – обізвався Юрій Немирич, – я й сам не зрікаю вартості вищої верстви, шляхетства для своєї вітчини, але рабство мені не подобається. Кожний чоловік носить в собі образ Божий.

– Ясновельможні панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привітати гостей старим медом, од котрого усякі хмари зсовуються з чола! – сказав гетьман до Ганни Хмельницької. – Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.

Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потім вернулась. За нею слідком вступив в світлицю козак і виніс на срібному блюді здоровий жбан старого меду і вже поналивані медом срібні кубки. Виговський подав перший кубок Олесі, взяв один кубок у руки, усі гості взяли по кубкові меду і повставали.

– Вип’ємо за здоров я моєї дорогої молодої гетьманші! – промовив Виговський.

– За здоров’я ясновельможної молодої гетьманші! Даруй же. Боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед, п’яне чоло! – гукнув Беньовський на всю світлицю. – Віват! віват! віват!

Усі гості гукнули тричі «Віват!». Саме в той час прибув в двір дядько гетьманші Олесі по матері, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зінаїдою. Одчинились в світлицю двері і, як гості пили мед і кричали віват, на порозі з’явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.

– Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип’ємо за здоров’я князя і його дочки Зінаїди! – гукнув Виговський назустріч родичеві-князеві, радий, що до його завітали в гості ті Олесині родичі, котрі йшли проти Олесиного шлюбу з ним.

– За чорні очка та гарні брівки молодих паннів Марин-ці, Христини та князівни Зінаїди! Віват! – гукнув Беньовський, неначе він був молоденький панич.

– Віват! – гукнули гості, а панни засоромились, почервоніли і тільки поглядали одна на другу: звідкіль, мовляв, і для чого це така нам честь. Козацька старшина тільки переглядалась та осміхалась. Козаки знали, що п’ють за здоров’я паннів та жіноцтва тільки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказій за здоров’я жіноцтва. Окрім того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичів та родичів гетьманші високого коліна.

Маринця й Христина кинулись до Зінаїди і почали з нею обніматись та цілуватись.

– Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зінаїдо, приїхали до Чигирина, – говорила Христина до молодих паннів, – буде мені з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то мені втіха з старих тіток та дядин! – жартувала Христина, скоса поглядаючи на тих тіток та дядин.

– А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигирині та в Суботові, – тихо шепотіла Маринка Христині на вушко.

– Невже! От і добре! – сказала Христина і аж крутнулась на одному місці, а потім підскочила.

– А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? – спитав Виговський в паннів здалеку.

– Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! – сказав веселий Беньовський. – Ой панни! стережіться лишень ви молодих козаків, цих степових орлів. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молоді шляхтянки й панни, й панії та й… декотрі й додому не повертались, навіть заміжні, не тільки панни: позалітали на вольні степи з красунями козаками, покинули навіть своїх чоловіків. Ой стережіться козаків! Бо козак, як орел, як побачив дівчину, то і вмер, – жартував веселий Беньовський.

– Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечні. – обізвалась весела Христина.

– Ми не боїмось козаків, – додала за нею Маринка.

– Моя гарна панно! Не зарікайтесь заздалегідь і не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вітер, – сказав Беньовський.

– Я зарікаюсь заздалегідь, – обізвалась Христина.

– І я зарікаюсь, – сказала Маринка.

– Глядіть лишень та стережіться! Не дурно ж співають в пісні: «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться». – промовив Беньовський і покивав делікатно пальцем на трьох паннів. – Ви три грації, а декотрі козаки люблять грації, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни і справді зорили скоса очками по козаках, котрі сиділи попід стіною довгим рядом. Між доходжалою старшиною сиділи й молоді, й гарні сотники і прості козаки, сини декотрих поважних старих сотників та полковників.

– А придивіться й вгадайте, хто з молодих козаків тут найкращий? – говорила весела Христина до Маринки та Зінаїди.

Маринка й Зінаїда осміхнулись і мовчали.

– Але жарти жартами, а нам час і честь знати, дати спокій молодій гетьманші і подорожнім, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане підкоморій? – сказав Беньовський, вставши з місця.

– Правда твоя, правда! Треба нам і честь знати, – обізвався Немирич.

Беньовський, Немирич і вся козацька старшина заворушилась, вставши з місця: всі вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усіх до своїх світлиць, доки покличуть їх на обід.

– Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навідуйтесь до нас! І ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! – запрошувала їх гетьманша.

– Вже чию господу мину, а вашої так не мину! – говорив Беньовський, обернувшись на порозі.

Гості зостались в світлиці і розбалакались. Якилина Павловська сіла поруч з Ганною Хмельницькою і швидко познайомилась з нею і розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий і новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигирині до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, і вона виїде з Чигирина вже заміжньою, а не панною.

Довгенько балакали гості, ждучи обіду, коли несподівано в світлицю увійшов Юрась і, без сорому казка, голосно промовив, не вважаючи на гостей:

– Що це таке, мамо? що це таке?

– А що ж це таке? Світлиця, а в світлиці наші шановні гості, – обізвалась Ганна Хмельницька.

– Я їсти вже хочу! Чом ви й досі не даєте обідати? Я вже давно їсти хочу і вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообідав, а ви й не думаєте про обід і гадки не маєте.

– Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям і справді вже час би й обідати. А піди, Катерино, та спитай в кухарів, чи вже готовий обід?

Катерина вийшла на часок і знов вернулась в світлицю.

– Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обіду гетьман та старшина, – сказала Катерина.

Тим часом увійшов Виговський і спитав в Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповістила, що можна, бо обід вже готовий. І Ганна Хмельницька, добра господиня, нагадувала гостей і гетьманшу таким смачним обідом, який їм рідко траплялось їсти. Молода гетьманша сподівалась, що при обіді і по обіді буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без міри пити та гуляти. Але нічого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не веліла подавати на столи багато горілки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворі гетьмана гулянку та п’янство.

По обіді, як козацька старшина, небагато випивши, розійшлась, Виговський, зовсім тверезий, пішов до свого кабінету [з Беньовським], Юрієм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кількома православними шляхтичами, котрі приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здорові люльки, вони посідали на низьких турецьких софах і почали балакати од щирого серця.

– От ви, Йване Остаповичу, тепер і гетьман на Україні. Що ж тепер далі буде? – спитав в гетьмана Немирич, вивідуючи його думки.

– Те буде далі, що криється потай од усіх і в вашій голові. Але я вгадую ваші думки, пане Немиричу, навіть просто скажу, що не помиляюсь… – обізвався гетьман і глянув пильно просто в вічі Немиричеві своїми розумними гострими очима.

– Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досі не послали навіть посланця в Москву, щоб оповістити царя про своє вибрання, – говорив Немирич.

– Я й не думаю посилати в Москву посланця. Не подобається мені Москва, не подобаються мені московські непросвічені, й дуже грубі, й наглі московські бояри. Не люблю я і тих московських воєвод, що вже засіли з стрільцями в наших більших містах, навіть в тих, в котрих по умові гетьмана Богдана з царем Олексієм, вони не повинні бути, як от в Чернігові, в Ніжині, – сказав Виговський.

– Засядуть московські воєводи і у всіх наших містах і заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! – говорив Немирич. – Москва вже склалася з розбитих уділів в монархію, а монархія не стерпить нашої республіки на Україні і чи тепер, чи потім зламає й знесе наші порядки, наші привілеї, наш уклад. Польща і тепер є республіка, і республіка шляхетська: при Польщі і на Україні вдержиться гетьманщина.

– Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй голові, – обізвався гетьман Виговський, осміхаючись. – Окрім того, Москва непросвічена і вона не дбатиме про світло науки і не поважатиме нашої просвітності на Україні.

– При Москві наша просвітність впаде, наші школи впадуть, бо не з Москви йде до нас світ науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два університети: в Києві і в Вінниці, найменше два, і такі університети, які я бачив за границею, з науками світськими, правдивими, а не з теологією нашої Києво-Могилянської академії! Польща це попустить, а московські бояри назвуть пі заграничні-школи безбожними й лютерськими, – говорив далі Немирич.

– Буде в нас з Москвою за такі школи велика тяганина. – обізвався Данило Виговський.

– Москва ніколи не попустить волі нашій шляхті, хоч б» й православній, не тільки католицькій; а скільки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч і не вже покатоличеної, шляхти! – промовив князь Соломирецький. – Хіба це добре діло? Хіба ж ці шляхтичі й дідичі не діти однієї матері України?

І Виговський, і Немирич змовчали і нічого не одповідали на цю думку князя Соломирецького.

– Знов і те, що держава без шляхти неможлива річ, – почав говорити Немирич. – Шляхта і тільки шляхта має спроможність дбати про свою просвіту і розповсюднювати науки по всій державі. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привілеїв, а не змішуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвітність.

– Оце свята правда! – аж крикнув гетьман. – Ваші думки правдиві. Козаки повинні зрівнятись з шляхтою і дістати шляхетські привілеї, а не ставати запанібрата з плебсом. Через це то нам Польща більше стане в пригоді. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть прості козаки? Що скаже народ? Польщі не люблять на Україні.

– Буде бійка, буде колотнеча повсякчас, але потім, як усі побачать, що поляки не втручаються в справи на Україні, то й замовкнуть, а потім потроху звикнуть до нових порядків, – промовив Немирич.

– Я задумав знов з’єднатись з Польщею, – обізвався гетьман Виговський, – і вчиню це діло хоч би й декотрі козаки і не пристали на це, хоч би полились ріки крові. Король само по собі повинен нас з’єднати з поляками, як рівних з рівними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину ніби на пораду і довідаюсь, які в їх думки та гадки, який в їх погляд на це діло. Серце моє лежить до Польщі, а не до темної Москви. А ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на пораду і вчиніть пропозицію од короля й сената. Мені ніяково самому починати цю пропозицію.

– Добре, добре, ясновельможний! Нехай і пан Немирич приходить, і ви, шляхтичі, приходьте: може, ми і вмовимо непокірливих і незгодних з нами полковників.

Гетьман Виговський другого дня ввечері скликав до себе козацьку старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицію королівського посланця Беньовського. Гетьман ходив по ясно освіченій світлиці тихою ходою, спустивши голову додолу. Думи роєм вилися в його голові, одна одну попереджаючи, як хвилі на воді в негоду на здоровому вітрі. Виговський, як тільки став гетьманом, одразу задумав план з’єднання України з Польшею, але почував, що після Богданович побід над Польщею це діло буде трудне й небезпечне.

«Ой велике й небезпечне діло задумала моя голова! – думав гетьман, ламаючи руки так, що аж пальці лущали. – І треба хапатись з цим ділом, бо Юрась вийде з академії і візьме од мене гетьманську булаву. Пориває всю мою душу не на північ, а туди, на захід, до Польщі, до Європи. Там для мене сяє сонце, а північ неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить мене маєтностями, селами, лісами; річкою поллється золото з Варшави. Ой думи мої, мрії мої золоті! Не даєте ви мені спокою ні вдень ні вночі. Але треба… треба провадити діло розумно й обережно, щоб часом і моя голова не покотилась додолу, як дитячий м’яч: в цьому ділі – або пан, або пропав!

І хруснули усі пальці на обох руках в гетьмана; знов похилилась його голова ще нижче, а хода по світлиці стала тихіша. Гетьман спинився і став на одному місці; його голова неначе захрясла в натовпі сміливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Він неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рідний край.

Почала збиратись в світлицю козацька старшина, яка тоді нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надійшов Богданович-Зарудний, генеральный судець; Тиміш Носач, генеральный обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники Данило Виговський та Нечай; Богданові зяті й інші сотники, котрі тоді прибули до Чигирина. Незабаром увійшов в світлицю Юрій Немирич, а зараз за ним вступив королівський посланець пан Беньовський.

– Од найяснішого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, і до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королівською пропозицією. Просимо вас вважливо вислухати пропозицію і, порадившись вкупі з нами, сказати посланцеві свою одповідь, – почав говорити гетьман Виговський.

– Чи це, гетьмане, буде рада, чи тільки порада? – спитав в гетьмана дехто з старшини.

– Ні, це тільки порада, так… тим часом… Як діло піде в нас на лад, тоді ми зберемо й правдиву козацьку раду і оповістимо цю пропозицію од короля та польського сенату, – промовив Виговський.

Гетьман став посеред світлиці за столом. Кругом стола стала в коло козацька старшина. Пан Беньовський виступив перед колом і почав висловлювати польську пропозицію в ораторській промові.

– Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо і землю, ще в раю дав велику заповідь нашому праотцеві Адамові і нашій праматері Єві, а через їх і всім людям заповідав любитися і жити в згоді. Усі ми діти нашого одного праотця, ми всі брати. В раю не було ні католика, ні православного. І в нас колись був рай і на Україні, і в Польщі; жили ми колись в згоді по-братерськи, любилися, мирилися і лиха не знали. Не зазнали ми ніякої сварки, ні бійки, бо ми побратались, як рівні з рівними, вольні з вольними.

– Ясновельможний пане, кажеш правду, – обізвався Павло Тетеря.

– Свята правда! – сказав гетьман.

– Це, певно, було тоді, як єзуїти поробили з наших українських панів перевертнів-католиків, – промовив Сомко насмішкувато.

– От ви мені й перебили промову, – сказав Беньовський. – Ворог людських душ, чорт проклятий, зумисне підвів нас, підбив на сварки на нашу погибель. Вдаривши себе в перси, пізнаймо свої гріхи і простімо одні другим наші обопільні провини. Забудьмо про давні сварки та змагання і знов зійдемось докупи і будемо жити в згоді, як жив наш праотець Адам в раю з нашою праматір’ю Свою. Гетьман Богдан недобре діло вчинив, одірвавши Україну од Польщі. Забудьмо про Богданове діло, вимажмо його з карток нашої історії, з козацьких чорних літописів.

– Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш і волом, – обізвався Цюцюра.

– Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з пропозицією од найяснішого нашого короля прилучити Україну до Польщі. Приставайте до Польщі, як рівні до рівних, вольні до вольних. І нам без вас погано, і вам без нас недобре; і поляки були винні, і козаки не без гріхів та помилок, – говорив далі Беньовський. – Найясніший наш король, наш правдивий отець, простить і вибачить козакам їх провини, їх помилки, а значній старшині дасть право шляхетства, зрівняє їх в привілеях з польською шляхтою.

– А чи не стане часом наша тінь довша, як станемо

шляхтичами? – не втерпів Носач, щоб не пожартувати.

– Думаю, що шляхта повинна бути в усякій державі, повинна бути і в нас, – сказав Юрій Немирич. – Козацька старшина повинна мати шляхетські привілеї, бо вона здобула їх мечем і на ділі вже їх і має. Я пристаю, і вся православна шляхта охоче пристане зо мною до Польщі, як до держави багато більше просвіченої, ніж Москва, держави підхожої до укладу життя козацького.

– Пан Немирич говорить правду, – сказав Данило Виговський.

– Отже ж, ви все мені перебиваєте, – почав говорити пан Беньовський. – Я посланий од короля до вас, як та Ноєва голубка до ковчега, і приніс вам, козакам, масличну гілку миру і згоди з Польщею. Розривайте з Москвою і підхиляйтесь знов під міцну руку найяснішого польського короля, нашого й вашого природженого отця й добродія.

Декотрі з полковників загомоніли, зачувши таку пропозицію Беньовського. В світлиці піднявся гомін. Одні не хотіли слухати далі тієї пропозиції, другі спиняли їх, щоб вони не перебаранчали говорити далі панові Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблі з піхов і почали ними махати.

– Не хочемо цього далі й слухати! Не пристаємо на таку пропозицію! Не треба нам польського короля! Він напустить на Україну польської та католицької споляченої української шляхти, нашле єзуїтів! Знов будуть повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати українську шляхту!

– Чи не отаку масличну гілку ви нам принесли, ясновельможний пане? – сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.

– Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський. До Польщі! до Польщі! до з’єднання з Польщею!- – крикнув Павло Тетеря.

– Не буде цього ніколи! Нам не треба шляхти! Ми всі тепер тут рівні: і шляхтичі, й козаки, й мужики, – говорив Остап Золотаренко.

– Згода! Годі! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потім скажете свою гадку. Це ж тільки пропозиція найяснішого короля, а до самого діла ще не близький світ, ще буде добра промашка, – говорив гетьман, заспокоюючи старшину. – Вкладіть шаблі в піхви! Ми ображаємо посланця найяснішого короля. Посланець – особа освячена. Ш-ша!

– Я тільки приніс вам пропозицію про згоду! Нехай буде мир між нами на землі, як на небі між херувимами та серафимами! – заспокоював козаків Беньовський. – Чи є ж що в світі кращого, як мир та згода, коли братерські народи живуть в згоді, як рівні брати? Хіба ж ми не брати і тілом, і духом? Хіба ж ми не діти отця небесного? Хіба ж ми не близькі до других? Наш отець, польський король, не понехтує тими, котрі покаються перед ним і підхиляться під ного руку. І ми будемо жити в згоді. Знов буде рай на Україні.

– Ми вже знаємо тепер про твою пропозицію, пане Беньовський, то вже нема чого більше й балакати про це, – промовив Сомко. – З цього пива не буде дива. Діло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.

– Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицією не мир, а меч, – обізвався Тиміш Носач. – Король та пани пустять на Україну польських дідичів та єзуїтів, насадять на уряди в Україні своїх урядників, знов розділять наше суспільство на ворожі верстви: на шляхту, козаків, хлопів, а цей порядок нам непотрібний, це польський порядок! Ми не згодні на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цієї королівської, польської пропозиції, то ми доберемо способу проти цього діла.

Сомко вийняв шаблю і показав Беньовському, Павле Тетеря та Данило Виговський вийняли і свої шаблі з піхов і показали Сомкові.

– А ми пристаємо до злучення з Польщею і для цього знайдемо такий самий спосіб! – гукнув Павло Тетеря.

І між старшиною знов піднявся галас, шум, гам та змагання.

– Годі вже вам, годі! Ходімо ліпше та вип’ємо по чарці горілки та по кубкові меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицію польського посланця, – сказав гетьман, і старшина потрохи вгамувалась і заспокоїлась.

– Зберу ж я тепер раду з самих тільки прихильників Польщі, і тоді вже доконечне постановимо умову з’єднання України з Польщею. – шепотів гетьман Виговський на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з світлиці.

– На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам’яну гору. Схочеш – зробиш усе і зумієш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, – шепотів Беньовський на вухо гетьманові. – -Але знаєш що. ясновельможний?

– А що? – спитав тихо Виговський.

– Передніше за все обстав свою особу й Чигирин військом з найнятих чужоземців: з німців та волохів або з шляхтичів, та вже тоді починай діло з’єднання України з Польщею. На своїх козаків не дуже покладай надію, – шепотів Беньовський.

– Я вже загодив татарське військо, загодив Карач-бея з його ордою, – сказав Виговський до Беньовського. – Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомоніла задніпрянська старшина. Вінницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит – це наша сторона, бо всі вони не присягли Москві й досі.

Тиждень гостювали в гетьманші Виговської її родички та знайомі і тільки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому місці в Чигирині та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гості не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспішала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвініста Христофора Стеткевича. Гості почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.

– Не звикла я ще до нового місця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрім Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадниці, окрім неї, нема мені з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якісь діла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигирині, доки звикну до його… Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, – говорила гетьманша на прощанні до своєї тітки Якилини. – Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигирині тепер пробуває моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробуває мій дядько князь Соломирецький з дочкою, і Маринці буде весело з Христиною та князівною Зінаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.

– Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут і заміж піде за якого прудиуса-козака, – сказала тітка Якилина і зареготалась.

– Може, й піде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до військових людей, до козаків, а пішла ж заміж за козака, бо серце моє мене потягло, – обізвалась Олеся. – А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? – спитала гетьманша, покликавши Маринку.

– Ой спасибі тобі, Олесю! Зостануся. Мені буде тут весело з Христиною та з Зінаїдою, – весело обізвалась Маринка, аж темні очка в неї заграли.

Окрім Христини та Зінаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особість: Зінько Лютай з своїми білявими кучерями, з веселими синіми очима, з веселою розмовою, жартами та піснями. В Лютая був чудовий дзвінкий голос, і він любив співати, як співає сільський веселий парубок.

Виїхали гості з двору. В просторних покоях стало порожньо і якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась і переступила поріг просторної світлиці. Але три молоді панни і справді не дали гетьманші сумувати: піднялися в світлиці жарти та смішки. Христина бігала, дуріла та зачіпала подруг, піднімаючи їх на смішки. Вона розігнала гетьманшин сум і розвеселила її.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 347 – 376.