6. Козаки обурюються на гетьмана

Іван Нечуй-Левицький

Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторі старий Демко Лютай з жінкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зіньком. Лютай був осавулом в війську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тоді як під приводом Павлюка реєстрові козаки підняли повстання проти Польщі, Лютай служив в війську за осавула. Повстання козаків під гетьмануванням Павлюка скінчилось битвою з поляками під Кумейками та Мошнами. Козаки були побиті і мусили постановити невигідний для себе мир з польним польським гетьманом Андрієм Потоцьким. Демко Лютай мусив підписати умову того миру вкупі з Богданом Хмельницьким, котрий служив тоді в війську Павлюка за писаря і котрий потім якраз через десять років сам підняв усю Україну на Польщу і розбив польське військо під Корсунем.

Чимала Лютаєва хата стояла під горами на височенькому пригорку і неначе оглядала зелені луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з світлицею і двома кімнатами, але така стара, як і її господар Демко Лютай: вона осіла, ввійшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирізками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бік на одпочинок, ніби втомлений давніми літами.

Маленькі віконця хати ледве були примітні на білих стінах, чорніли здалеку, ніби покручені в стінах дірочки, і тільки проти вечірнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкі скляні шибки, вставлені в ті дірочки. За хатою на долині розрісся старий густий садок; далі за садком нанизу лисніла зелена левада з розкішним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселі пригорки та горби, вкриті старим лісом. Попід зеленими горами та пригорками, скільки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високі очерети. Серед мочарів вився гадюкою Тясмин між купами вільхи, верб та лози. На схід сонця синіла смуга високої гори, котра ніби нависла над самим Чигирином, а на горі стримів чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирізувалась проти неба ніби зубчаста смуга пісків, широка та довга, скільки сягало око. Смуга піскуватих кучугур, могил та горбів була облита червоним світом і зливалась з синім небом, вилискувалась.

Була неділя. Сонце вже стояло на заході і обливало червоним тихим світом і луги, і ліси, і пригорки. Луги зеленіли, аж лисніли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворі стояла тиша. На ганку на лавці сиділа стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковій картатій плахті, в білій намітці. Проти неї на другій лавці сидів її син, молодий козак, Зінько, високий, здоровий та плечистий. Русяві короткі кучері сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очі в широку зелену низину, ніби милувався широким простором долини, але задумані ясні очі показували, що його думки літали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в інші місця, в інші садки, в інші гаї.

– Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечі лягло сім десятків років та сімдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь інде, десь пішли в гості, – говорила мати до сина.

Син неначе прокинувся од сну і кинув на матір гострий – погляд.

– Як тільки сонце йде на захід, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. І з якої це причини, я тому невідомий, – тихо обізвався син.

– Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тільки не хочу тобі говорити про неї, – обізвалась стара Ольга, і її чорні невеличкі очі засвітились. В їх мигнули на одну мить жіночі хитрощі і насмішкуватість.

– Як же ви можете знати ту причину? Хіба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? – сказав син і засміявся. Білі рівні, як підрізані, зуби блиснули. Вид в Зінька став веселіший.

– І не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.

Старий Демко Лютай в той час стояв в світлиці коло стола і набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зріст, що його сива чуприна на здоровій круглій голові трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, він викресав огню і хотів вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образів в кутку на покуті в золотих та срібних шатах. Усі святі неначе дивились старому Демкові в вічі. Старому стало ніяково кадити таким зіллям перед образами. Він прислухався через поодчинені хатні і сінешні двері до розмови матері з сином. Розмова його очевидячки зацікавила. Демко тихою ходою пішов на ганок.

Незабаром маленькі двері з сіней в ганок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька і неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорілим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув під вухо; за кулаком висунулась сива, аж біла, чуприна на круглій од-низу підголеній голові; з-під чуприни виглядали кінці сивих вусів, як дві жмінки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей міцні та широкі плечі, черкаючись од одвірки. Здавалось, ніби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавніх низьких і вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухвину.

Демко протиснувся через двері, підвів вгору здорову голову і випростався на ввесь свій високий зріст. Підголена голова лисніла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по голові. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч і старий, але міцний, кремезний, широкоплечий. Синій кунтуш розхристався на грудях; з-під широких рукавів білої сорочки було видко жилаві товсті руки, на котрих лисніли напружені товсті жили, неначе обидві дуки були обкручені міцними вірьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синіми клубками попід стелю ганка. Демко сів на лавці коло старої, і лавка увігнулась під ним і заскрипіла.

– То це на тебе, Зіньку, находить сум перед вечером, – спитав старий Демко, зирнунши гострими синіми очима на сина.– Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба – це бабське діло, тільки баби люблять зітхати та божкати: «Ой Боже мій! ой Господи! ох-ох-ох!» – хоч би її курка брикнула або муха за ніс вкусила.

– От і вигадує старий! Хіба ж я зітхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасівські? – обізвалась Ольга.

– А то ж ні! Сам чув на свої вуха, як зітхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: «Ой Боже мій! ой лишечко моє! ох! ох!» Та все ох та ах! Охати та зітхати – це діло бабів. Козакам сором сумувати!

– Та то я, може, зітхала чого іншого, а не од того, що мене мухи кусали, – обізвалась стара.

– Мабуть, ні! бо є такі молодиці, що як їх кусають мухи, то вони гедзкаються, як телиці в Спасівку, та брикаються руками й ногами, а є такі, що тільки охають та стогнуть, – жартував старий Демко.

– Смійся, смійся собі на здоровя! аби не плакати! – обізвалась стара.

– От, Зіньку, в наші часи козаки не сумували й не журились, та ще такі молоді, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думці. А як угляджу де в степу ворога-татарина на коні, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лісі зайця та ще й старого; так би гнався за татарином хоч би й на самий край світа.

Демко знов глянув на сина. Три старші його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка під Кумейками. Гармата влучила йому в груди і розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одірвані руки й ноги його сина, як покотилась по землі голова. Два менші сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зінько. Старий Демко сподівався, що вже не швидко загримлять гармати на Україні, не швидко буде литись козацька кров, і втішався тим, що після його смерті Зінько зостанеться господарем в оселі, буде доглядати господарства, догляне по смерті і стару матір.

– Зінько сумує і зітхає, певно, не од того, що мухи кусають його за ніс, – обізвалась стара Ольга. – От ти старий – розумний чоловік, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз і догадаємось, хоч ви, чоловіки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жінки, таки собі з розумом люди.

– О, ви вже і справді митці на все! – сміявся старий Демко. – З якої ж то причини Зінько сумує?

– Та це ж та причина, з якої сумують усі молоді хлопці в свій час, од чого, може, сумував і ти, хоч ти в тому не признаєшся.

– Не бреши-бо, стара, на старості літ! Я зроду не сумував і сумувати не буду й до смерті. Це ти на мене без сорому набрехала, – сказав Демко і осміхнувся.

Ольга засміялась; осміхнувся й син.

– Може, й набрехала, бо ти справді не журився ніколи, одколи тебе зазнаю, але не всі люди на тебе схожі: один любить з маком та з медом, а інший – з перцем, – сказала Ольга.

– Я з тих, що люблять з перцем та з хріном, – промовив Демко Лютай. – Вже як тяжко доводилось нам під Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тоді не журився, бо згадував, що наше діло вже не вмре навіки. Отже ж, і не вмерло! Богдан підняв його з смертельного ліжка і поставив на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

– От там вона! – сказала стара і махнула рукою до Чигирина на той куток, де стояв гетьманський палац.

– Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в місті? Чи, може, в тих наших воротях, на котрі ти показуєш? – спитав Демко.

– Не в виводах і не в воротях, а в гетьманському палаці, а може, і в гетьманському садку теперечки та причина, – сказала Ольга.

– Ага-га! А справді, ти розумна, з біса! Це, мабуть, або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичівна. Он куди воно закарлючилося! – обізвався Демко.

– А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тільки горенько, що Маринка – шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка ні нам, ні нашому дворові, – сказала Ольга.

– Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хіба ж ми, козаки, не люди? – обізвався син.

– Та, сину, й люди, але…

– Але, бач, шляхтичі зліплені не з святої землі, а з пшеничного тіста, хоч паляниці з них виробляй. Тільки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в світі нічого тривнішого, як святий чорний хліб, – жартував старий Демко.

– Та як би пак були паляниці, то й то не біда, а то якісь пундики на яйцях та на молоці, – жартувала й собі стара.

– Може, Зіньку, тобі забажалося пундиків? Може, ти хочеш сватати Маринку? – пішов навпростець батько.

– Не знаю, тату, що вам на це одповідати, бо до сватання мені ще так далеко, як звідсіля до Києва, або й далі, – сказав син і задумався.

– А до залицяння то близько звідсіля, – додала мати. – Тільки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мій! – сказала мати і зітхнула.

– Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще ні сіло ні впало, а вона й охає! Хвалити Бога, і спасівських мух ще не видко, а вона вже й ох! – промовив Демко.

– В неї рідня шляхетська, в неї рідня гетьманша Ви-говська та князі Любецькі, Соломирецькі, Огінські та ще якісь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мій! Тільки занидієш, зачеврієш та замучиш себе залицянням, а з того нічого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! – сказала мати.

– Мамо, схаменіться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостів до Маринки по рушники, – сказав син.

Старий Демко пахкав димом з рота і осміхався.

– Та це твоїй матері прийшла вже година охати, бо швидко корови та вівці прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дійниці вона охає, а не через Маринку, – говорив Демко і все осміхався з-під кудлатих довгих вусів.

Тим часом в воротях з’явився один старий сивий козак, такий старий, як і Демко Лютай, в вишневому жупані і з коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стриміла люлька така завбільшки, як добрий кулак. То був козак Міняйло, сучасник битви під Кумейками. Високий і довгоногий та сухорлявий, Міняйло дибав через двір, наче журавель через поле, і простував до ганку. Він поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом і поклав її на верхньому східці ганку.

Зараз за ним прийшло ще кілька старих сивих козаків, що брали спіл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотні польських куль, неначе якимсь чудом, і вони повертались до Чигирина живі, хоч і пошматовані польськими шаблями. В одного тягся смугою синій рубець через усю щоку, в другого синіли шрами на лобі, в третього було тільки одне вухо, а друге він загубив під Корсунем в битві.

Старі козаки привітались, поклали шапки рядочком на східці і посідали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з місця і стала в дверях. Ці старі козаки трохи не щодня навідувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давні битви, та в гурті покурити люльок та смикнути по добрій чарці горілки.

– А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новим гетьман? – почав балакати Міняйло.

– Чув, чув. Він задумав знов пристати до Польщі і потягти за собою й Україну, але це нісенітниця, – сказав недбайливо Демко. – Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

– Це, мабуть, гетьманша його підбиває, бо вона шляхтянка і не любить козаків. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, – сказав один сивоусий козак.

– Ох Боже мій! про гетьманшу недобра слава йде поміж козаками в Чигирині, – обізвалась з порога Ольга. – Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жінку Чаплинську. Ой Господи! який тепер світ настав!

– Як збунтується гетьманша, то ти, жінко, збирай жіноцьке військо та й качай на неї з гармат та рушниць! – сказав Демко.

– То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманші й полякам те, що вчинили козачки та молодиці ляхам в Трилісах та в Буші, – сказала Ольга. – Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли 6 тільки Бог не попустив, щ до цього дійшлося. Ох, ох!

– Це гетьман хоче запровадити на Україні польські шляхетські порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привілеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, – сказав Демко.

– Пху! – плюнув Міняйло на один бік.

– Пху! – плюнув один старий козак на другий бік.

– Не діждуть вони цього! – крикнув Міняйло. – M знов станемо в козацькі ряди! Ще раз поміряємось з полською шляхтою шаблями.

– І навіщо полковникам та сотникам те шляхетство? хіба на йому буде м’якше спати? Хіба його в голови кладеш чи під себе підстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усі на Україні повинні бути рівні і мати однакові привілеї. Навіщо ж так воно, що одному привілеїв з головою а другим нема нічого, тільки латані свити? – промовив молодий Зінько.

– Розумні слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобі й на! – сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.

– Бились, бились, войдувались з польським військом, дійшли до кінця, а тут тобі й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! – обізвався Міняйло.

– Скільки людей вигубили, а тут тобі й на! – обізвався один козак.

– Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна – знов наливай пляшку, коли в пляпші дно видко! Гетьман углядів сухе дно в пляшу і і ну наливати знов, – сказав Демко.

– Але він і сам вп’ється на смерть. От тобі, гетьмане, тоді й на! – сказав Міняйло.

– І сам вп’ється на смерть, і впоїть на смерть Україну, – сказав Демко Лютай.

– Але ми не попустимо цього! ніколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетів! Знов вдаримо з гармат на шляхту! – крикнув старий Міняйло, схопившись з місця, і заточився. Старі ноги вже згинались під його легкою сухорлявою фігурою, неначе пом’яте стебло жита.

– Не попустимо гетьманові! Нехай і в голові собі не покладає цього! – кричали козаки. – Залили нам польські пани за шкуру сала! Цього ми ніколи не забудемо!

– Вже до його вчащають якісь Беньовські, якісь шляхтичі. А він з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! – кричав Міняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

– Поцьомкаються, поцілуються, та на тому їх діло й спиниться: тпру! далі не повезе! – сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

– Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої поліської шляхти. Але, бач, ми-то кислиці! з нас-то квас! – говорив Демко. – Шляхта, бач, наша, хоч і православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

– Не попустимо цього! – кричав Міняйло.

– Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! – закричали старі діди і од гніву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий поміст на ганку двигтів, а старі половиці скрипіли, неначе немащені осі.

– Зазнали ми раз од Польщі усякого лиха, що вдруге не схочеться, – тихо промовив Демко, – не-вся старшина піде за гетьманом: от і встане брат на брата і роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

– Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напасті! – говорила Ольга, зітхаючи. Вона підперла щоку долонею, а з очей покотились дві сльози.

– От і сподівайся, стара, до себе в гості польських жовнірів та польських закуцій. А що ти, стара, будеш робити, як ми підемо в похід, а на нашу оселю нападуть жовніри? – говорив Демко Лютай до своєї жінки. – Певно, сховаєшся в погребі за діжками та кадовбами?

– Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушниці, засядемо за тином або в хаті під вікнами та й будемо частувати кулями, як тільки який жовнір вступить в двір, – сказала Ольга.

І вона говорила правду. За часів воєн Богдана Хмельницького і козачкам, і молодицям часом доводилось одбиватись од несподіваного нападу поляків. В ті тривожні часи, коли сподівались польського нападу щодня, щогодини, коли усі козаки були на війні, покидавши дома самих молодиць, українські молодиці набирались сміливості і відваги й окозачувались. Страшна година силувала й жінок ставати з рушницями до оборони рідного краю.

– Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козаків з Чигирина і на викопані в Гадячі Богданові скарби наймає в військо німців, поляків та усяких пройдисвітів, – обізвався один старий козак Чухрай.

– Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готові йому до помочі, так гомонять в Чигирині. Не знаю, чи тому правда, чи ні, – сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворітьми заревли корови та воли, замекали вівці: прийшли череди з поля. Корови тислись коло воріт, поклавши голови на важкі дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворі було тихо й гарно, як у раю. В оселі був такий спокій, плило таке тихе, сільське, господарське життя, неначе страшної руїни та різанини за гетьмана Богдана ніколи й не було, неначе люди в Чигирині жили завсіди в спокою і в щасті і не зазнали пожежі, битв, вирізування людей, різанини та руйнування. Ольга Лютаїха пішла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двір, вівці побігли, неначе бистрий весняний потік. Наймички вийшли з дійницями. Сама осавулиха взяла дійницю, сіла на маленькому стільчику і стала доїти корови вкупі з своїми наймичками. Невеличкі пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корів, держали за нашийники телятка, котрі пручались і рвались до корів.

– А що, старі! коли натанцювались вже на помості, то час би вже й полуднувати. Чи вип’ємо гіркої, чи солодкого меду? – говорив старий Демко.

– Мабуть, гіркої, бо нам знов буде гірко, а не солодко од тих замірів Виговського, – сказав Міняйло.

Тим часом старий Демко виніс на ганок добру пляшку горілки і полумисок з пирогами. Старі козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий підняв проти Польщі реєстрових козаків і задумав підняти усю Україну, про сміливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Ілляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьманові про заміри Павлюка та Скидана, що вони задумали підняти народ проти польських панів. Демко подав синові чарку горілки. Син не схотів пити, взяв чарку в руки, надпив і подав батькові. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вічі, і її делікатний вид з палкими очима все ніби стояв перед ним і не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлині очі до сонця.

Зінько встав, пішов до стані, вивів коня, накинув сідло і проворно скочив на його. Кінь захилитався під ним і став дибки, а потім знявся з місця і вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка і мовчки махнула рукою слідком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетів до гетьманського двору!

Зінько і справді полетів до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною і з гістьми сиділа в садку. Сонце вже скотилось дуже низько і пронизувало садок наскрізь золотим промінням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сиділа на лавці коло самого ганку. Коло неї на стільчиках сиділи Катерина та Олена, Богданові дочки, деякі немолоді жінки козацької старшини обсіли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тиміш Носач, Зіньків дядько, котрий зайшов в гості до гетьмана.

Маринка, Христина і кілька дочок полковників та сотників бігали по садку, грали в хрещика. Зінько вступив в садок, привітався до гетьманші та її гостей і став під грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Він розглядав паннів: шляхтянок та козачок. Паннів зібралось чимало. Усі вони були в квітчастих дорогих жупанах: і червоних, і блакитних, і рожевих. Блищали золоті дукачі та сережки, блищали золоті позументи, манячили усякі стрічки. Прогалина ніби цвіла пишними квітками.

Панни грали й щебетали, неначе ластівки. Було чимало між ними гарних з лиця, але ні одна не сподобалась Зінькові так, як Маринка. Вона вгляділа Зінька і почервоніла, її карі ясні очі стали ще ясніші. Вона стала веселіша й проворніша, почала пустувати, прудше стала бігати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бігала, не могла на місці встояти;

– Чого це ти, Маринко, стала така прудка? – спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зінька. – То ходила, неначе нежива, а тепер літаєш, неначе та птиця.

– Я й давно була прудка, тільки стала оце прудкіша, щоб доконечне тебе впіймати, – сказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, під котрою стояв широкоплечий Зінько в чорній шапці з червоним верхом, з-під котрої вибивались русяві кучері і лисніли на сонці.

– Навіщо ти, небоже, підпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок? – гукнув з ганку Тиміш Носач і насмішкувато зирнув на Зінька. Він знав, що його небіж дуже несміливий при дівчатах.

Зінько підвів свої ясні віка, зирнув на дядька і осміхнувся. Він догадався, що дядько піднімає його на сміх.

«Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопаті, перед паннами, що я боюся паннів, – подумав Зінько. – Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин міряй. Ой ляпне, сором мені буде перед… перед Маринкою, однією тільки Маринкою».

Довгенько гуляли дівчата в хрещика на широкій прогалині, вкритій зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зінько і придивлявся, котра з їх найкраща, і більше за всіх сподобалась йому Маринка і височеньким зростом, і тонким гнучким станом, до котрого ніби влип вишневий оксамитовий корсет, і ясними карими очима, і тонкими, довгими, гострими на кінцях, як стрілки, бровами.

Дівчата потомились, розчервонілись од біганини і обсіли довгим рядком східець ганку, неначе ластівки гілку вишні. Тільки Христина й Маринка не сіли відпочивати і стали за гетьманшею поблизу од тієї груші, де стояв Зінько. Зінька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачіпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зінька язик неначе прилип.

«І чого це на мене найшла така несміливість? Чого це я неначе боюся цієї молодої дівчини? – думав Зінько, поглядаючи на Маринку. – Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз сміливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, і смерть мені була не страшна… а тепер чогось не смію слова промовити до цієї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько і поглядає на мене».

Тим часом надійшли ще нові гості. Прийшов Сомко, а з ним ще кілька молодих козаків, синів старих сотників. Дівчата встали й розсипались по прогалині. Молоді козаки балакали з ними, жартували, а Зінько все стояв під грушею, неначе прилип до неї плечима, і не насмілився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом білої сорочки. Він думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кінчику язика.

– Давайте, дівчата, грати в ціці-баби! – гукнула проворна Христина.

– Давайте! Ми вже одпочили, – сказала Маринка. Почали вибирати ціці-бабу. Всі поклали пальці на стіл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальці і промовляючи:

– Котилася торба з великого горба, а в тій торбі книш-паляниця, хто впіймає, тому доведеться жмуриться.

Христинин палець спинився на Маринчиному пальці. Маринці зав язали очі, повели до груші, під котрою стояв Зінько, поставили її й звеліли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зінько оступився од груші на ступінь. Усі панни шелеснули, як птиці, на всі боки і поховались в садку по кущах. Христина сховалась під стіл, за котрим сиділа гетьманша з Катериною.

«І чого це мені ця ціці-баба з зав’язаними очима наче страшна стала? Така гарна і така страшна? Не насмілюсь заговорити з нею та й годі, – думав Зінько, оглядаючи височеньку фігурку Маринки. – Але вона тепер з зав’язаними очима стала вже не така страшна… А дай, заговорю з нею…»

І справді, пишні очі дівчини, зав’язані хусткою, не тривожили молодого козака. Він став сміливіший.

– Ой довго тобі, панянко, прийдеться шукати паннів! – заговорив таки Зінько до Маринки.

Маринка впізнала його голос і почервоніла.

– Чому ж довго? Може, панни поховались в світлицях? – одповідала Маринка. – їм не можна ховатись нігде, тільки в садку.

– Та вони то в садку, але дуже далеко позабігали, – сказав Зінько.

– А я їх таки знайду, хіба вони пірнуть під землю, то тоді не знайду, – сказала Маринка.

Стало тихо, навіть старі гості замовкли: то був знак, що вже всі поховались. Маринка розв’язала хусточку і скинула її з очей. Ні однієї панни не видко було в садку.

– Нікого не видко, неначе татари похапали паннів, – несміливо промовив Зінько до Маринки.

Маринка осміхнулась і з-під її рожевих уст блиснули два рядки білих, густих та рівних, неначе підрізаних зубів. Червона неширока стрічка вінком обвивала її голову та товсті чорні коси на голові. Та червона стрічка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.

«Гарна, як калина в зеленому листі», – подумав Зінько, почуваючи, що його серце стривожилось і закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотілося бігти в садок та шукати дівчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному місці, не одходила од Зінька, неначе ждала од його розмови.

«Чом це мені одпала охота шукати паннів? Все 6 стояла та дивилась на цього Зінька. Які в його тихі ясні очі! які в його м’які русяві кучері! Як мені хочеться погладити ті кучері, м’які та лиснючі, неначе шовк!» – думала Маринка і все стояла поруч з Зіньком.

– Показати тобі, панно, на декотрі кущі… де сидять пташки? – спитав в неї Зінько.

Гетьманша посварилась на його пальцем і насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє діло!

Маринка побігла в гущавину і почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавині і нікого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок і заглянула за густий лист винограду, котрий гніздом висів на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.

– Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишені ще одна панна сховалась, – жартував Носач, вдаривши себе по жупані збоку.

Зінькові стало жаль Маринки. Він підморгнув раз до неї, а другий раз під стіл. Маринка заглянула під стіл і зареготалась. Під столом почувся Христинин регіт, дзвінкий, як срібний дзвоник, котрий дзвенів десь неначе за тонкою стіною. Гетьманша й Катерина Виговська й собі засміялись. Засміялись усі гості. А Маринка тягла з-під стола за руку проворну Христину. В той час з кущів посипались дівчата в квітчастих уборах, неначе райські птиці вилітали з-під зеленого гілля. Піднявся регіт на ввесь садок. Христина розчервонілась. Щоки в Маринки аж горіли.

– Це тобі хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звіку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобі сказав! – говорила і реготалась Христина і моргнула одним оком на Зінька.

Маринка опустила вії на щоки, втупила очі в траву і засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зінько не міг одвести очей од її довгих чорних вій, котрі спадали кружками на її делікатні матово-білі щоки, зарум’янені рожевим прозорим одлиском. Зінько ледве вдержав в персах важке зітхання.

«Загорілось моє серце од твоїх очей, од твоєї краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука», – подумав Зінько.

Він пригадав, що Маринка – шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й своєї, української, не то вже польської; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, і він вже неначе передпочував ті докори, які мали сказати йому батько й мати.

«Ой дівчино мила! навіщо ти занапастила моє серце карими очима, чорними бровами?» – подумав Зінько і важко зітхнув.

І поважний батько несподівано неначе став перед ним на ввесь свій козацький високий зріст і впік його страшними неласкавими очима.

Надворі вечоріло. Зорі несміливо виступали на ясному синьому небі, неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий одбивався своїм замираючим червоним світом на червоних хмарах, на оранжевому гарячому небі десь далеко за лісом. На садок впала гаряча імла. Гетьманша встала і запросила гостей, паннів та козаків до покоїв. Зінько пішов слідком за паннами в світлицю. Гетьман не виходив до гостей. Обозний Тиміш Носач, Зіньків дядько з материної руки, пішов в покої гетьмана. Там держали раду, як прийняти московського посланця, що прибув з Москви з докорами од царя, чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В світлиці накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровій світлиці, неначе пташки по садку Зінько таки насмілився приступити до Маринки. «Ану, чи буде говорити з козаком ця шляхтянка, чи, може, погордує, як гордує козаками сама Виговська?»

– Чи ще не занудилась ти, Марино, тут, в Чигирині? Не нудьгуєш за домом, за матір’ю? – спитав Зінько.

– А чого мені скучати? Мені в Чигирині веселіше, ніж дома, – промовила Марина. – В нас рідня все або не молода, або й зовсім стара, або дуже значна, що нехтує вже нами, простішими шляхтичами, хоч би й рідними. Моя мати не цурається й простіших людей в Києві, але в нас мало буває в гостях паннів.

– А мені здавалось, що тобі в Чигирині так весело, як в тюрмі, – сказав Зінько.

– От і вигадав! Я в такій тюрмі готова сидіти хоч і десять років або й довше, – сказала Маринка і зареготалась.

– Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджує до Чигирина? – спитав Зінько.

– А он! – сказала Маринка і показала рукою на паннів. – Глянь, скільки в мене веселих подруг! Хвалити Бога, є з ким і погуляти, і розважити себе. Та й ваші козаки все веселі: все жартують і старі, й молоді, неначе їм і лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що про смерть їм байдуже, неначе її й на світі нема. Якби наді мною літала смерть трохи не щодня, мені було б не до жартів.

– Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою кулі, то це все одно, що гудуть над головою джмелі або бджоли, – сказав Зінько.

– Цур їм, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудіння.

– О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що музики для дівчат. Аж жижки чогось задрижать, як почуєш той свист; аж кров закипить, а серце так ходором і ходить, неначе ти напився старого меду або доброго вина; на душі весело, й кидаєшся в битву, неначе йдеш на якийсь веселий бенкет; як зачуєш свист куль, зараз так би й кинувся в битву на ворогів і рубав би їх, і кришив, як черствий хліб, і шаткував би татарву, як капусту.

Зінько запалився, згадуючи битви з татарами. Очі в його засвітились, він махав руками, неначе в його і справді в руках була шабля, неначе він углядів перед собою татарву і був напоготові кинутись в битву і шаткувати ворогів, як капусту. Марина замилувалась, дивлячись на сміливий вид козака, ловлячи матовий блиск в його синіх очах, котрий ставав все гостріший. Зінько дуже сподобався Маринці в той час.

«Ой, який він, мабуть, гарний в той час, як в його руках свистить шабля, як він кидається в битву на ворога! Яка сміливість в його очах! Який огонь заблищав в його ясному погляді!» – подумала Маринка і тільки тепер догадалась, чому Чигирин був для неї такий веселий та принадний. Молода дівчина тепер почувала, що і Чигирин, і гетьманський палац стали для неї ще принадніші, ще веселіші. – Тут би я хотіла жити і не виїздити з цього Чигирина… Не хочеться мені вертатись додому… Тут би я й вік звікувала, дивлячись на… Зінькові ясні очі, стоячи з ним вкупі!» – думала Маринка, задивляючись на Зінька.

Перед вечерею вийшла з своїх покоїв і стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Вона якось неохоче привіталась до молодої гетьманші, зараз одійшла од неї і сіла за столом оддалеки. Між двома гетьманшами, між двома господинями в палаці вже починалась незгода то за те, то за друге, то за слуг, то за господарські справи.

За столом Маринка сиділа між паннами далеченько од Зінька, але він примітив, що Маринка не зводила з його очей, все дивилась на його, розчервонілась, все балакала з подругами та сміялась, неначе впилася міцним медом. В неї очі блищали, вона все кидала очима на молодого козака. Зінько почував, що на його сипались іскри з тих ясних очей і западали десь глибоко в душу, в його серце. Він був тепер певний, що Маринка його любить, і йому забажалось признатися, що й він її любить. Але де сказати, коли в світлиці повно гостей?

«Ой який гарний цей молодий білявий козак! Гарний він і з тихими очима, гарний і з сердитим поглядом, гарний, як сміється, гарний, як і сердиться», – думала Маринка, не зводячи цілий вечір очей з молодого козака.

Після вечері гетьманша встала і почала походжати по світлиці тихою ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на неї і все ждала, що молода гетьманша сяде поруч з нею і ласкаво побалакає. Але Виговська все ходила і навіть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зіньком, придивлялась до його і зітхнула легенько.

«Між цим козаком та Маринкою починається любов, – подумала Виговська, – але Маринка шляхетського роду, а Зінько і його батько з простих козаків. Ой коли б те кохання між ними не стало причиною лиха для бідної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Іваном Остаповичем, коли моя рідня хотіла нас розлучити… А Зінько – хлопець гарний та кучерявий, і на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козаків, але заможний чоловік… Добре було б, якби Маринку одружили з Зіньком, але ж його батько – страшний козарлюга!» – І Виговська поважно приступила до молодих козаків, що стояли купкою в кутку і промовила:

– Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молоді козаки, не забувати нас і навідуватись до нас в Суботів. В Суботові в нас не будете нудитись. Місце гарне й веселе, а я хліба й солі, й міцних медів не пожалію для вас. І ти, Зіньку, не забувай нас, прибувай до нас в гості, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботів недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої іменини.

– Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладні заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботів прибудем, – промовив Зінько і поцілував гетьманшу в руку.

Інші молодші козаки й сотники так само подякували гетьманші і поцілували її в руку.

Зінько приступив до Маринки, котра сиділа серед подруг. Йому здавалось, що Маринка між ними, як те сонце, краще й пишніше за всі зорі, за ясний місяць. Йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що він її любить, що він без неї жити не може, але кругом неї вилися молоді панни, як ті бджоли. Зінько одійшов мовчки. «Нехай вже іншим разом, ліпшим часом скажу я Маринці те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботові…» – думав Зінько і оступився од Маринки.

Вже пізньої доби вернувся Зінько додому. В домі всі спали. Зінько одвів коня в стайню, а сам пішов спати в клуню на сіно. Другого дня вранці мати спитала в Зінька, де він був, де він загаявся до пізньої доби.

– Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привітна до мене, казала, щоб я й інші молоді козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботів в гості на її іменини, – сказав син.

– А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привітна до тебе, чи не дуже? – спитала мати.

– I Маринка була привітна до мене, привітніша за всіх паннів. З усіх паннів вона найбільше говорила зо мною.

– Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось…

– А як договоримось? – сказав син і осміхнувся. – Чим же вона не гарна?

– Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обіді. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, і за тебе заміж не піде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як і вся наша православна шляхта. Та, сказати по правді, мені не хотілось би мати невістку-шляхтянку.

– Чом так, мамо? – аж крикнув син.

– А тим, що і наша православна шляхта спаніла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-не-вістка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч він був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору і задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багаті, й значні.

– Мамо! Це ще вилами писано по воді, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, – сказав син.

– Та вона, Зіньку, за тебе й не піде, а коли б і захотілася вийти за тебе заміж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнісенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечірня зірка на небі, та ти її не дістанеш: не для тебе вона світить, а для когось іншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, – обізвався батько з кімнати.

– Я, тату, постерігаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, – обізвався син. – Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє мені драбину до неба.

– Так, так! говори до гори, а гора мовчить! – крикнув старий Лютай з кімнати. – Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч і дістанеш ту зорю, то попечеш руки і будеш хукати на пальці цілий вік.

– Ой сину, і не думай собі, і В голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможні, але не багатирі які. Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарстві багато діла. А Маринка – пані: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли паніти, а не господарювати. Зроду-звіку не прийму я шляхтянки за невістку. Цур, пек їм, тим паніям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та сміятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.

– А може, й не буде? Звідкіль, мамо, вам знати про це? – сказав син вже з невдоволенням.

– Отже ж, мати чи не каже правду, – сказав батько і вийшов з люлькою в роті з кімнати в світлицю і сів коло стола на ослоні, вкритому килимом. – І мені не хотілось би брати в свою хату невістку-шляхтянку. Не хотілось би мені й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. І гетьман тягне туди ж, до Польщі, – сказав батько.

– А я не тягну до Польщі, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пішла, – несміливо обізвався син до батька. – Маринка сама по собі, а гетьманша сама по собі.

– Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблуні. А Маринка з тієї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зітхає ще заздалегідь, може, за рік, може, й за два почала вона важко зітхати та охати. Це погана прикмета! – сказав батько вже поважно й насупився.

Зінько примітив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сів на лаві і задумався. Він постерігав, що матиме багато клопоту, як тільки Маринка згодиться вийти за його заміж, що йому треба сподіватись великої притичини од старих. Зінько зітхнув й сперся ліктем об гратки ганку і втопив очі в небо, в той бік, де був Суботів.

Надвечір другого дня Зінько сів на лавці в ганку і засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, і Чигирин став йому немилий.

«Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуяаєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би мені заборонив батько й мати. Не життя мені на цьому світі без тебе в парі! – думав молодий козак. – Осідлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина», – подумав Зінько.

І він осідлав коня, побіг в Чигирин, об’їхав гетьманський палац, заглянув в подвір я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрізь було пусто; нігде не було видко й душі. Зінькові здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманській оселі.

«Скрізь, скрізь пусто, скрізь мертвота, неначе в гетьманській оселі усі вимерли. Тільки сліди твої живі й милі для мене, моє серце!» – подумав Зінько, вертаючись додому з засмученою душею.

Щовечора сидів Зінько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бік за горою, де був Суботів. Мати знала, чого син сидить задуманий, і мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Маринку.

– Отже ж, пропаде хлопець ні за що, ні про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! – говорила Лютаїха до Демка.

– Цур дурної навісної! Пропаде… Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччині, чи в Польщі? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жіноче кодло. А коли який козак і пропав через це, то він, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурів, а потім вже й пропав! – кепкував старий Демко.

«Пориває до тебе, молода дівчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невістку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити і любитиму, доки й мого віку. Осідлаю коня, побіжу в Суботів смерком… Може, де тебе вгляджу в оселі, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то мені буде легше», – думав Зінько, поглядаючи на гори, на ліси.

Надвечір він осідлав коня і поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бік майдану мріла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бік неначе тонула в темряві друга церква на шпилі. Зінько приїхав до гетьманського двору, оглядів подвір’я. Скрізь було тихо. В палаці вже погасло світло, очевидячки, там вже спали. Зінько повернув коня поза частоколом і пустив його тихою ходою. Він заглянув у садок. Світло світилося в одному вікні з самого краю палацу.

«Чи не в неї світиться світло? І що вона робить тепер? і про що думає? Як мені хочеться побачити її, знати її думки! Перелізти б через частокіл та хоч заглянути в віконце…» – подумав Зінько, але він здалеку примітив, що те віконце було заслонене заленуватою завісою.

Зінько об’їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина і торкнув його під боки острогами. Кінь неначе знявся з місця, як птиця, і полетів по битому шляху. Зінькові стало легше на серці од швидкого руху. Свіже вогке повітря прохолодило його гаряче лице.

«Ой, коли б ті гетьманшині іменини швидше, а то моя душа занидіє од довгого ждання!» – думав Зінько, вже світом вертаючись в батьківський двір.

Через тиждень старий Демко Лютай послав Зінька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасі, і звелів йому прикупити дві пари молодих волів до плуга. З Зіньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому ті воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.

Купивши дві пари волів, Зінько звелів наймитові гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги і завернув до Суботова. Вже смерком він вглядів верхи суботівських церков і в його серце защеміло. Кінь летів, як стріла, неначе постерігав думки свого хазяїна. От і верхи гетьманського палацу мріють в темряві, як в тумані! От і садок за домом вирізується на небі, неначе густі, чорні хмари облягли палац з трьох боків!

«Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманші в гості, вступлю сміливо в її покої… і, може, побачу Маринку… Гетьман живе на другій половині палацу, то, може, й не бачитиме мене… Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високі пороги для простого козака…»

Зінько об’їхав двір. В дворі не видко було ні живої душі. Він пустив коня поза садком, об їхав садок, заглянув через частокіл: на прогалинах, в квітниках нікого не було, тільки квітки пахли з садка, аж дух забивало. Зінько повернув коня назад і, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однієї прогалини кінь сам спинився, неначе спіткнувся. Зінько вглядів, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому піску, котрим була посилана стежка. Він придивився, впізнав тонкий, гнучкий стан і височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.

– Хто то такий? – крикнула Маринка через частокіл. – Чого тобі тут треба?

Зінько впізнав Маринчин голос.

– Це я, Маринко, Зінько Лютай, коли не забула про мене, – обізвався Зінько з-за частоколу.

Маринка наблизилась до частоколу.

– Добривечір тобі, Марино! І не думав, не гадав тебе побачити, а от і трапилось, що я таки тебе побачив, – промовив тихо Зінько.

– Це ти так пізно приїхав до нас в гості? Чого ж ти так опізнився? – спитала Маринка так само тихо, але Зінько почув, що її голос дрижав.

– Я не в гості приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька дві пари волів. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядіти тебе. Отже, і вглядів! Неначе сам Бог з неба погодив мені і вивів тебе в садок. Мій кінь сам спинився от на цьому самому місці, неначе впізнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пізньої доби?

– Про тебе думала, – обізвалась щира Маринка. Ці слова вирвались в неї несамохіть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем, і почервоніла.

– А я думав про тебе, об’їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пізній час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого сліду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нікого на світі не любив. Я не вперше отут об’їжджаю оселю та заглядаю в садок… Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тільки вловити погляд твій, ясний та милий, аби тільки подивитися на тебе, подивитись на твої очі і знов вернутись додому.

– І не їздь сюди, і не муч надаремно коня, бо з того нічого не буде, нічого не вийде. Гетьманша вже заздріває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою…

– Що ж вона говорила про нас? – спитав Зінько.

– Попереду піднімали мене на сміх, що я тебе причарувала, вже й не пам’ятаю чим… сміялись мені тобою. І ніяково мені було, і приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цілий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але…

Маринка спинилась і замовкла.

– Але що ж? Може, вони думають, що я так тільки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро і готовий хоч би й завтра до тебе старостів слати. Хіба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.

– Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твій батько і твоя мати нізащо в світі не дозволять тобі мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панів за своїх ворогів.

Зінько важко зітхнув. Маринка примітила це і собі зітхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.

– А ще що вони говорили про мого батька та про матір?

– Говорили, що мені жити в домі твого батька та матері буде погано, бо вони, хоч люди заможні, але люблять самі все робити, як прості селяни, що вони і мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокірлива… А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч і заможні, але не багаті, мабуть, бідніші за вас… – говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так і закапали з очей.

Зінькові стало невимовно жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Він почував в душі, що Маринка дуже його любить і догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.

– Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матір ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панів, котрі нічого не роблять і тільки люблять байдики бити. Мій батько і моя мати ще не знають добре ні тебе, ні твоєї матері, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матір’ю тут, в Чигирині. Я поговорю з ними… а потім… потім… Чи любиш ти мене щиро? Скажи мені правду, моя добра Маринко! Чи можна мені до тебе старостів слати?

– І люблю тебе, і старостів присилай. Гетьманша і моя мати будуть тому раді, але… але… Я постерігаю, що з того нічого не вийде, – сказала Маринка, втираючи сльози.

– Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мій батько схоче, хоч він крутий на вдачу. Мати моя добра людина і жаліслива, та й батько не лихий, хоч у його круті норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять і приймуть за невістку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди і сподівайся!

Зінько нагнувся над сідлом, перехилився через частокіл, обняв однією рукою Маринку за шию і неначе впік її уста своїми гарячими устами.

– Прощай, Зіньку! Прибувай на гетьманшині іменини. Побачимось, поговоримо, і мені легше буде на душі.

Зінько повернув коня на шлях і торкнув його під боки острогами. Кінь полетів, як орел. Свіжий вітрець повівав з степів і прохолоджував гаряче Зінькове лице. Зінько неначе набрався здоров’я, щастя, напився з криниці цілющої води. Його поетична м’яка вдача вилила щастя піснею. Од щастя, од любові Зінько завів пісню, і його голос полився степами, дзвенів, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душі козака, уся радість кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори річка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пісні.

Як пишно та ясно тепер світили зірки на небі для Зінька! Вони неначе сміялись до його з високого неба своїм мигаючим світом. Яким пишним здавався тепер Зінькові широкий степ, десь далеко вкритий сизою імлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зірок, прикритий синім, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летіти на коні без міри, без кінця, і щоб тому степові не було ні краю, ні кінця, хотілось співати до світа, до сонця. Тільки степ та зорі на небі слухали Зінькову пісню.

Зінько незчувся, як доскакав до Чигирина і дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небі твердиня на горі, неначе чорна та важка хмара.

– Чи це вже й Чигирин? – аж крикнув голосно Зінько, і йому не хотілося в’їжджати в місто, в тісні, душні улиці. Йому знов забажалось летіти конем по степу, назустріч вогкому холодному вітрові, і дивитись на широке небо над степом, засіяне зорями. Йому там було добре, вільно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тільки зорі, та степ, та степовий вітер спочувають до його щастя, до його любові.

«Широкий степ – мій боярин, а ясні зірки – дружечки моєї молодої; вони тепер одні раді моєму коханню! – думав Зінько, повернувши коня на узьку уличку. – Ох, що то скаже мій старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспіває і сама гетьманша, як я зашлю старостів до Маринки?»

І Зіньків кінь пішов тихою ходою по душних улицях сонного міста, а Зінько схилив голову, і сам похилився од важких думок в голові. Зорі неначе згасли на небі, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 376 – 399.