7. Іменин гетьманші

Іван Нечуй-Левицький

Другого таки дня Зінько задумав сказати матері й батькові, що він хоче слати старостів до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранці сам помазав воза, запріг коні і поїхав у поле; він повіз полудень косарям: в полі косили овес. Вже надвечір вернувся старий з поля і все гримав та сердився: овес трохи перестояв і вже сипався. Лютай посіяв багато вівса, бо догадувався, що овес буде швидко потрібний для козацьких коней… Він вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщі, знав, що ця справа не обійдеться без війни, і він заздалегідь готував овес не для коней прихильників гетьманської справи, не для польського війська, а для коней гетьманських та польських супротивників…

Настав вечір. Косарі вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стріху. Грабки стриміли над стріхою. Косарі посідали вечеряти під хатою коло ганку на дошках, котрі вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках і ставила миски на довгій і широкій дошці, покладеній на двох круглих дзигликах. Старий Лютай виніс чималу пляшку горілки і почастував косарів.

Почастувавши усіх чоловіків, Лютай сів рядом з косарями вечеряти. Він все бідкався, що спека дуже велика, і овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворі зовсім смеркло, як косарі встали, попоївши всмак, перехрестились на схід сонця і подякували господареві й господині за вечерю. Забравши грабки, косарі тихою ходою пішли з двору. Лютай сів на лаві на ганку; він зітхнув, неначе після довгої важкої та втомної роботи. Син сидів проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сіла на лавці і почала балакати з Демком про господарські справи, про овес, про жито, що вже половіло, достоювало на полі.

– А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозі? – спитав в сина Демко. – Вчора ввечері наймит попередив тебе з волами і пригнав воли до двору раніше, ніж ти вернувся на коні. Чого це випало так, що воли стали прудші за твого коня?

– Та я, тату, трохи збочив в дорозі: поскакав конем не битим шляхом, а…

– А манівцями… – обізвалась мати. – Я й догадуюсь, куди ти завертав манівцем.

– А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

– До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гості в гетьманський двір, – сказала Лютаїха.

– В двір не заїжджав, а коло двору був, це правда, – сказав син.

– Хотілось тобі побачити Маринку? Чи вглядів же її де-небудь? – спитала.

– Бачив її, мамо, в садку і поговорив з нею через частокіл, – сказав син.

– І через частокіл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? – сказав батько. – І понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузинні…

– Ні, я в садок не лазив, бо мені Маринка і так сказала з садка, щоб я слав до неї старостів хоч і зараз.

– От тобі й на! Шити-білити: завтра Великдень! – жартував батько. – Заманулось Маринці в Петрівку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

– А я сказав, що готовий хоч і зараз старостів до. неї слати, – сказав Зінько.

– Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втіху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весілля та танцювати! – жартував старий Лютай. – Ану, стара! заходжуйся шити нові червоні сап’янці, бо танцювати прийдеться в самі жнива, та ще й швидко.

– Ох, ох! – зітхнула стара Ольга і тільки голову похилила, підперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

– Заздалегідь, стара, зітхаєш і ще за рік або за два до весілля, – сказав старий Демко. – Мабуть, охаєш на запас, бо запас біди не чинить.

– А може, й вчинить біду, – обізвалась стара Ольга. – Бог його святий знає.

– Яка ж це буде, мамо, біда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж біди, – обізвався син.

– Чи ти, Зіньку, бавишся в кохання, чи справді надумався оженитись з Маринкою? – спитав батько і з його очей зслизла насмішкуватість. Очі глянули з-під густих брів поважно і трохи сердито.

– Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справді думаю сватати Маринку, як ви, тату, і ви, мамо, поблагословите мені слати до Маринки старостів, – сказав син несміливо і не дивлячись батькові в вічі.

Старий Демко підвівся з жвавістю, непідхожою до його літ, схопився з місця, як обпечений, і випростався на ввесь свій велетенський зріст.

– Щоб я тобі дав благословення сватати шляхтянку? Ніколи цього не буде! Вибирай собі козачку або просту селянку, тоді я тобі поблагословлю женитись! – крикнув батько.

– Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? – несміливим тихим голосом промовив син.

– Чуєш, Зіньку? Не дурій! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристаріється, тоді ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, і католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голів через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кіт на сало, бо звідтіль на неї сипалось усяке добро, і панщина, і усякі привілеї.

– Але ж, тату, Маринка і її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони і нашого роду, і нашої віри, – сказав син.

– Говори, говори! Не такі! Усі вони однакові. Он приїздив до нашого табору під Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду і нашої віри Адам Кисіль; приїздив нібито за посланця од короля, щоб помирити козаків з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обіцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам і плату од скарбу за чотири роки, бо нам тоді з польського скарбу не давали плати поспіль чотири роки; наговорив нам Кисіль усяких обіцянок, аби ми тільки не піднімались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сів в сенаті, брав добрі гроші од поляків, опасся і вгодувався польською ласкою, як кабан, і став готовий продати і козаків, і мужиків, і всю Україну полякам за лакомство погане. Отакі тепер стали наші шляхтичі, наші пани! Така, певно, і твоя Маринка.

– Не така, тату! Я її знаю і духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, – обізвався син.

Старий Демко сів на лавці, схилив голову і сперся на по-ручата. Він важко зітхнув. Пригадав він і облесливого Адама Киселя, і його облесливі слова, котрими він дурив козаків, і його зрадливість Україні й козакам, і йому стало важко на душі за гріхи православної української шляхти, котра тягла до Польщі і для своєї особистої вигоди була готова і сполячитись, і продати Польщі і хлопів, і козаків, і свою віру, і всю Україну.

– Потривай, сину! не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки і до її матері. Не можна ж таки так похапцем брати нам невістку в свою хату, не розвідавши добре, яка вона людина, який її рід, – тихо промовила мати. – Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!

– А який її рід? Князі Любецькі, князі Соломирецькі, Огінські, Стеткевичі. Ціла метка князів, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької віри, стала ворогом нам, потягла до Польщі, – [сказав Демко].

– Ой Боже мій єдиний! Ох! – почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очіпок на голові. – Та воно ж нездатне ні спекти, ні зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляниці та хліб, нездатне ні до чого, бо має білі ручки, бо звикло паніти і не бралося і за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця мені здавило.

– Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими білими ручками вміє і спекти, і зварити, – обізвався син. – Розвідайте попереду, розпитайте, та тоді вже й гудьте.

– Та так, стара! В тих панів так! Тільки їм подай або прийми! Більше вони нічого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зіньку, і не думай, і в голові собі не покладай брати нам за невістку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козаків та мужиків з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невістка, ніж шляхтянка.

– Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночі! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печі. Дух святий при нас та при нашій оселі! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! – сказала мати і тричі перехрестилась.

Старий Демко Лютай од злості схопився з лавки і прожогом дременув у сіни. Він спересердя забувся навіть нахилити голову в низьких дверях і з усієї сили стукнув лобом об одвірок.

– Ов-ва! Ще ні сіло ні впало, а от тобі на перший гостинець батькові од невістки-шляхтянки! Дай, Боже, і тобі, стара, таких гостинців! – сказав Демко і неначе пірнув в темряву сіней.

Син і мати довгенько сиділи мовчки на лавці. Мати мовчала і все важко зітхала. Її чорні блискучі очі стали жалібні й журливі, їх блиск неначе припав росою та пилом.

– Не журися, сину! Мені стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душі : весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей і сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть білі хвилі. Виходити в море, хоч і тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!

– Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, – сказав син, – навіщо мені гнівити Бога? Навіщо мені викликати на себе кару з неба самохіть? Боюся, мамо, щоб мені часом не довелося в воді потопати, в огні погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як і мені.

– Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, – сказала мати, – але все-таки я боюсь тієї шляхти… Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч і рада вволити твою волю.

Минув тиждень, минув і другий. Зінькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тоді саме настали жнива. Йому не було часу літати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Після обжинків якось одного дня надвечір прибіг козак-вістовець з Суботова в Лютаїв двір. Лютай, Лютаїха і Зінько сиділи на ганку і балакали, одпочиваючи після роботи довгого літнього дня.

– Козак од гетьмана… – тихо сказав Зінько.

– Чого треба гетьманові од мене? – ще тихіше промовив старий осавул.

Козак зняв шапку, поклонився Демкові і промовив:

– Просили гетьманша і гетьман, щоб ти, осавуле, з жінкою та з сином не забули про гетьманщині іменини і щоб прибули до їх в Суботів завтра на пізній обід.

– Спасибі, спасибі за честь та за ласку! – сказав Демко. – Але я вже старий: не мені їздити на іменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьманові і гетьманші од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горілки та йди до пекарні підвечіркувати, – сказав Демко.

Зінько виніс пляшку з горілкою, і старий батько сам випив і почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарілці пирогів і подала козакові на закуску. Козак випив всмак після дороги, аж крякнув після другої здорової чарки, і пішов до пекарні.

– Ну що, стара? Поїдеш до гетьманші в гості? – спитав Демко в жінки.

Син подивився на матір пильним і прохаючим поглядом.

– Поїду! – сказала Ольга. – А ти, Демку, поїдеш?

– Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панів, чи що? Надивився я доволі на тих панів. Буде з мене на ввесь останній вік! Та й погуляти в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, щоб в гетьманському домі козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горілку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гості? Ет! не поїду я на ті іменини до Олесі-преподобниці! їдьте собі самі, коли хочете. Там же побачите і Маринку, що Зінькові од неї світ замакітрився.

Другого дня вранці Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертіла голову шовковою наміткою, наділа жовті сап’янці, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту і звеліла синові запрягати коні. Син запріг чудові баскі коні в простий кінський віз, обшитий новими лубками, намостив в задок сіна і застелив сіно новим квітчастим килимом.

– Та поснідайте ж добре, – говорив старий Демко, – бо будете голодні. Я вже знаю ті пізні панські обіди. Як почне варшавський кухар партолити якісь панські потрави, то вас і за живіт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти заміж! Чи не хочеш ти часом запаморочити світ якомусь прудиусові в гетьманському палаці? – жартував старий Демко.

– Оце Господи! Не надіну ж я буденної одежі, коли їду в гетьманський двір. Там же будуть усякі полковниці, а може, й шляхтянки та княгині наїдуть з Києва до гетьманші. Не буряки ж шкромадити я прибралась, і не капусту буду шаткувати, а буду сидіти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська…

– Бодай їй колеса розпались в дорозі, коли вона їде з Києва! Про Маринку мені й не згадуй і не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цілуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її і в пазуху сховати і в пазусі привезти мені на гостинець.

– Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять… – сказала навздогад Ольга.

Син з матір’ю, поснідавши, сіли на віз. Коні, баскі та лихі, як змії, так і шугнули в одчинені ворота і полетіли улицею, тільки густа курява піднялася з-під копит та коліс і закрила віз ніби густою хмарою.

– Господи, не споспішай! Дай, Боже, час недобрий! – крикнув вслід воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.

Баскі степові коні так швидко долетіли до Суботова, що стара Ольга і незчулась, і не стямилась, як перед її очима заманячіли дві церкви по обидва боки широкого майдану, як забіліли ряди крамниць по один бік майдану.

– Ой сину! спини коні під оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тільки що трусив сажу в комині? Скажуть панни, що приїхав в гості чигиринський сажотрус, – сказала Ольга.

Син оглянувся до матері.

– Та й ви, мамо, зчорніли од пилу, аж страшно на вас дивитись: і ви стали такі, неначе тільки що вилізли з комина, – обізвався син.

– Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увійду в покої; скажуть: приїхала якась мара.

Мати й син повставали з воза під старими вербами і почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городі було видко криничку. Якась дівчина брала воду з криниці. Ольга перелізла через перелаз, попросила дівчину злити води їй на руки. Дівчина зливала з відра в пригорщі, а осавулиха помила руки і вмилася. Зінько витяг рушника з воза і подав матері. Мати втерлась і подала рушник Зінькові. Зінько двічі вмився і двічі втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.

Обтрусившись і причепурившись, мати і син посідали на віз і поїхали до гетьманського двору. Ворота в двір стояли одчинені, неначе самі запрошували гостей до двору. В дворі стояло багато возів усякої масті: між ними лисніли і багаті екіпажі пана Беньовського та інших православних панів.

Ольга увійшла в світлицю. Гетьманша встала з канапи і пішла до неї назустріч до самої середини світлиці, привітно привіталась до неї, поцілувалась і посадила поруч з собою на канапі, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примітила, що гетьманша була дуже ввічлива й привітна до неї, привітніша, ніж в Чигирині, як вона була в гетьманші в гостях.

«Це добрий знак для мого Зінька, але не для мене і не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привітна до мене. – подумала Лютаїха, сідаючи на канапі рядом з гетьманом. – Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось…»

Зінько, поцілувавши гетьманшу та полковниць в руку, сів на стільці в куточку і неначе прищулив плечі. Він окинув очима гостей. Між ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очі додолу і задумався.

– Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гості? – спитала в Ольги гетьманша.

– Не приїхав, бо вже старий мій Демко: ще, борони, Боже, розсипався 6 в дорозі, як старий віз! – сказала Демчиха і засміялась.

– Ну, осавулихо! ваш старий міцно збудований: сплоха не розсиплеться! – сказала жартівлива й весела Катерина Виговська і засміялась. – В цілому Чигирині нема міцнішого й здоровшого чоловіка, як ваш Демко.

– Та він міцний, це правда, але літа своє беруть, – сказала Ольга. – Якби, борони, Боже, розсипався в дорозі, то ми б його вже й не полагодили.

– Літа руйнують і старі муровані палаци, не тільки міцних людей, – обізвалась гетьманша, – а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотів потурбувати себе ради моїх іменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, – сказала гетьманша з докором.

– Та коли б ти, гетьманшо, знала… то він не такий міцний, як тобі здається: він тільки веселий на вдачу та вдався собі жартівливий: все піднімає мене на сміх, і мене, й інших, – промовила Ольга Лютаїха.

– Сказати правду, твій пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору… неначе цурається нас… – промовила гетьманша і трошечки насупила свої тонкі брови.

– За мого покійного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його між гістьми, – обізвалась Катерина Виговська. – Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує і з нами, дітьми, і з старими, і з самим гетьманом. Демко і мій панотець все, було, розмовляють про битву з поляками під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про сміливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбові гармати і перевіз їх в Січ та й сказав: «Отут їм місце!»

– Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай він не цурається нашого хліба-солі та прибуває до нас в гості. Ми будемо йому завсіди раді, – сказала гетьманша і замовкла, бо не любила говорити багато і була зроду нерозмовна.

За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманші в гостях в Суботові. Гетьманша кликала її до себе, як тільки до неї збирались якісь поважні гості, жінки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.

– Нехай твій пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозі, то ми його отут поскладаємо, наб’ємо обручами та й посадимо за стіл, – жартувала Катерина Виговська.

– Чи буде ж веселий ваш гість, набитий обручами? – промовила Ольга, сміючись.

– О, буде! Осавул таківський, що буде жартувати і набитий обручами, – додала Катерина і зареготалась.

– Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, – сказала Ольга Лютаїха.

– От ваш Зінько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, – промовила Катерина, зирнувши на Зінька, котрий і справді сидів мовчки, похнюпивши голову і втупивши очі в підлогу.

Катерина зумисне кидала камінець в Зіньків огород: вона знала, чого Зінько задумався: в світлиці не було паннів, не було Маринки.

– Скучно тобі, Зінько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас і приємнішу для себе раду, – сказала Катерина.

Зінько взяв шапку і пішов в садок. Там гуляло кілька паннів-козачок, котрі поприходили з матерями в гості до гетьманші. Маринки і в садку не було видко. Молоді козачки приставали до його, зачіпали, але він гуляв з ними по садку і тільки світом нудив. Йому так хотілось спитати в їх, де ділася Маринка, та він не смів спитати.

Стара Ольга все ждала, що в світлицю ввійде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка. Їй страх як хотілось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядіти, щоб довідатись хоч трохи, яка вона людина.

– Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дім, чи приставляли нові кімнати? – спитала в гетьманші Ольга Лютаїха.

– Ні, не пересипали, а тільки трохи поновили та приставили кілька кімнат, щоб були в запасі для гостей або для чужоземських посланців; та й гетьманів батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кімнати, – сказала гетьманша.

– Піду я подивлюся на нові покої! – сказала Ольга і встала з місця.

Ольгу цікавили не покої: їй забажалось знайти Маринку і побалакати з нею та ще й на самоті.

Ольга сміливо пішла вандрувати по великому палаці, заглядаючи в усякі кімнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгі сінці і одчинила одні двері: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печі з кількома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вгляділа Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальці з двох боків.

Маринка вгляділа осавулиху і почервоніла, як маківка: їй здавалось, що двері от-от одчиняться вдруге і ввійде в пекарню Зінько, бо догадувалась, що він прибув в гості з матір ю. Христина зирнула на рум’яні Маринчині щоки і осміхнулась.

– Добридень тобі, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? – сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.

– Доброго здоров я, тітко, – сказала Христина. – А йдіть до нас до помочі!

– Доброго здоров’я, тітко! – обізвалась і Маринка. – Але ж, Христино, тітка прибула до нас в гості задля того, щоб їсти плачинду, а не задля того, щоб позакачувати рукави та розтягати коржі, – сказала Маринка.

«Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тоді, як в домі повно гостей та ще й панянок», – подумала стара і зраділа.

– Бувши, Маринко, на твоєму місці, я б зроду не пристала на те, щоб смикати оті коржі на плачинду в пекарні, а пішла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, – говорила, підступаючи з хитрощами, стара Ольга.

– Коли, тітко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду і віртути, – сказала Маринка.

«Чи ти ба! – подумала Ольга. – Маринка таки думала й про мене, ждучи лієнє в гості. – Добра дитина! їй-богу добра!»

– От і спасибі тобі, Маринко, що й про мене пам’ятаєш, – промовила голосно Лютаїха.

– Я матері догоджу! білу постіль постелю! А ти, серце, ходи! мене вірно люби! – почала тихесенько співати, неначе через зуби, жартівлива Христина, але голосно промовила тільки перші слова пісні і потім схаменулась і останні слова неначе проковтнула.

Маринка й Христина розтягли корж і розстелили його на здоровій сковороді, котра стояла на столі. Потім Маринка помазала увесь корж пірцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржі печені терті яблука. Маринка одірвала шматочок тіста, трохи розкачала його качалкою. І знов чотири маленькі біленькі ручки вхопили той коржик і почали проворно розтягувати його на всі боки. Корж все ширшав і став тонісінький, аж світився наскрізь. Дрібні пальчики бігали на коржі, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на іграшку.

Маринка зирнула набік на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сіни. Маринка побачила, що кухар вийшов, і промовила до осавулихи:

– Моя мама сказала мені, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякі потрави, такі, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує мені, та не все, як я дізналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мішу тісто на мнишики, або перетираю печені яблука та збиваю білки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякі печені, як він січе начинку до поросят або до курчат. А я ніби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примічаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все він мені розказує.

– Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одіб’єш в його хліб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманші за кухаря, – жартувала Христина.

– За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вміє готувати усякі потрави, вміє зварити такий борщ, вміє спекти такі паляниці, що, було, як прийдуть до нас в гості князі Любецькі та Соломирецькі, то хвалять та уплітають страву на всі заставки, – говорила Маринка.

– Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобі в пригоді, – сказала стара осавулиха. – І я й тепер дякую своїй матері, що мене добре навчила і пекти, й варити. Вчися, серце! На старість буде як нахідка, як приказують люди.

Маринка, думаючи про Зінька, ставала неспокійна. Її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерівно, пробивали наскрізь. Під її пальцями корж почав світитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вікно, що виходило в садок, і вгляділа Зінька. Корж вийшов з-під її рук подірявлений, неначе кулями прострелений.

– Але мені вже остогидло смикати оці коржі! – сказала жвава Христина. – Давай ще будемо їх рвати, як рвуть драні галушки!

І Христина смикнула корж так, що він перервався пополовині. В Маринчиних руках теліпався тільки дірявий шматок коржа, неначе шматок дірявої хусточки.

– Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржі та вже й завершимо плачинду, – говорила сердито Маринка і розстелила на плачинді обидві тоненькі половинки коржа.

Молоді дівчата ще розтягли пальчиками два коржі, розмазали по них м’яті яблука і потрусили плачинду зверху січеними зернами з волоських горіхів, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола і всунув в піч. Маринка і Христина помили руки і заглянули в піч, щоб подивитись, чи добре загнітилась плачинда. Кухар розіклав в челюстях сухі тріски на гніт, щоб плачинда зверху загнітилась і була рум’яна.

Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молоді панни. Осторонь стояло кілька молодих козаків. Зінько сидів на лавці під старою грушею і розмовляв з товаришами. Несподівано він углядів Маринку й Христину. Вони вибігли в садок рум’яні, аж червоні. Полум’я в печі розпекло їм щоки.

Зінько схопився з місця, привітався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмілився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дівчата і неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зінько не насмілився і приступити до неї. Молоді дівчата гуляли й бавились окремо: молоді козаки стояли осторонь і не приставали до паннів, як і тепер поводиться у селян. Зінько тільки здалеку милувався рум’яним личком своєї милої.

Несподівано двері в ганок одчинились і в дверях з’явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчі приятельки гетьманшині, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жінок полковників та сотників в парчевих та оксамитових кунтушах. Молоді козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попід грушами посідали старі Молоді дівчата й козаки подалися в садок і розсипалися по доріжках. Маринка одбилась од гурту і пішла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущі збоку коло неї зашелестіли, і Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землі виріс Зінько, виступивши з-за густих кущів.

– Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись і побалакати. Чого це ти розчервонілась, неначе півонія?

– Та це я з Христиною робила в пекарні плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печі. Твоя мати заходила в пекарню і застукала там мене й Христину.

– Чи говорила ж з тобою мати? – спитав Зінько.

– Говорила, ще й дуже ласкаво.

– Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, – сказав Зінько.

– А батько? – спитала тихенько Маринка.

– Про батька не скажу… з батьком буде мені багато тяганини та клопоту. Батько – чоловік завзятий, – сказав Зінько і опустив віка на свої ясні очі. Маринка важко зітхнула і втупила очі в землю. – Але чи так, чи інак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: він хоч завзятий, але добрий.

– Він не любить гетьмана й гетьманші. Я про це чула од самої гетьманші. А я гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, – сказала Маринка, і по її щоках покотились дві сльози.

Зінькові стало жаль молодої дівчини. Він взяв її за руку.

– Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матір. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! – промовив Зінько.

– Я знаю, що твій батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч і православної віри. Не прийме твій батько мене за невістку.

– Або добути, або дома не бути, – обізвався до Маринки Зінько словами приказки. – Буду благати батька, щоб він поблагословив мені тебе сватати; без його благословення не буде нам в житті щастя-долі. Треба мені доконечне випрохати в його благословення.

Несподівано Маринчине лице неначе затінила чорна хмара. Її журливі очі стали ще сумніші. Знов дві сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волі Зінько не насмілиться слати до неї старостів. Вона чула вже про старого Демка, чула, що він завзятий, запеклий чоловік.

– Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька і не знаю, що він мені скаже. На що тобі заздалегідь надаремно сльози лити? Може, наша справа обійдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй і себе, й мене. Ще не час сльози лити, – втішав Зінько Маринку.

За кущами та густими яблунями почувся гомін: наближались дівчата, гуляючи по садку. Зінько неначе пірнув в кущі і сховався в зелених гілках. Маринка побігла стежечкою, обійшла квітник і пристала до дівчат.

Гетьманша сиділа на лавці з гістьми і мовчала. Катерина говорила за неї і забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сіла й собі на лавці і завела розмову з своєю братовою, жінкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думці, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з півдня. Лютаїсі хотілось їсти. І полковниці були вже голодні після раннього снідання. Розмова не йшла. Всі сиділи мовчки, неначе потомились після важкої роботи: всі ждали обіду, неначе рідного батька. Одна говорюча Катерина говорила і за себе, і за гетьманшу, неначе й про обід забула.

«Ну, правда, що в гетьманші панські обіди! – думала голодна Лютаїха. – Не дай, Боже, як в гетьманші обід буде аж під полудень… А я, хапаючись в дорогу, з їла тільки п’ять пирогів. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!» Лютаїха мовчала і все поглядала на ганок та на двері, чи не вийде хто просити на обід.

З дверей на ганок вийшов гетьман, рівний станом, як стріла, в малиновому кунтуші. Слідком за ним вийшов пан Беньовський, білявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убранні, в зеленому оксамитовому кунтуші, в жовтих сап’янцях з срібними підковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщі й приятелі Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкішними кучерями на Голові; за ним виступав вже пристаркуватий Тиміш Носач, далі йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертівся коло гетьмана і все сипав словами, неначе брав їх десь з мішка цілими пригорщами.

Гетьманша встала з лавки. Встали й полковниці.

– А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обід? – гукнув з ганку гетьман.

– Мабуть, вже готовий! Прошу вас всіх до столу! – промовила гетьманша до полковниць.

«Слава тобі, Господи! аж на серці стало легше! – подумала Лютаїха. – Я звикла рано обідати, а тут на тобі в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне».

– А! пані осавулиха в нас в гостях! – крикнув гетьман і він не пішов, а побіг до Лютаїхи, вхопив її за плечі й поцілував в плече. – А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.

– Демко все нездужає, старіється. Важко йому їздити. Я приїхала з сином, – сказала Лютаїха.

– О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не приїхав до нас. Шкода! Так йому й скажіть. Він Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсім одцурався. Шкода, шкода! А от і ваш Зінько! Здоров був, молодий козаче! Спасибі, що хоч ти приїхав до нас, коли батько полінувався, – гукнув гетьман до Зінька ласкаво й привітно.

– Батьковеє нездужає: старий став, – обізвався Зінько, скинувши шапку і поклонившись гетьманові.

– Прошу ж, Зіньку, до столу! Проси й своїх товаришів. Гей, панни! йдіть обідати! годі вам цвірінькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в світлицю та посип їм сім’я або проса…

З садка виринули панни, неначе райські птиці вилетіли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зінько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зінька, спинивши його на ганку, і все розпитував про батька, неначе запобігав ласки в старого осавула.

В світлиці стояли столи довгими рядами, вже понакривані Усі ввійшли в світлицю.

«Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?» – подумала Лютаїха і зирнула на гетьманшу.

– Моя дорога осавулихо! сідайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! – сказала гетьманша.

– Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! Є тут старші за мене.

Осавулиха все одмагалась сідати поруч з гетьманшею, просила її садовити на пошановних місцях полковниць.

– Сідайте, сідайте, пані осавулихо! Ви ж між нами найстаріша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, – обізвався гетьман, – а от в нашому чоловічому рядку за столом велика дірка без старого Демка. Шкода, що не приїхав! шкода! Сідайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усіх. Я люблю старого осавула, як любив його і гетьман Богдан. Так йому й скажіть, осавулихо!

Осавулиха ще трохи покомизилась і таки сіла між гетьманшею та Катериною. Вона запишалась і спустила очі додолу, неначе соромилась такої великої честі. За довгий ряд столів сіли старші. По один бік сів гетьман і посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посідали полковники та сотники. Проти їх сіли рядочком полковниці. За меншими столами сіли рядками молоді козаки та панни, одні проти других. Зінько сів проти Маринки та Христини. Молоді панни й козаки сиділи мовчки, неначе їх і в хаті не було.

Полковниці говорили нишком, неначе когось боялись. Навіть полковники не насмілювались говорити голосно. Всім неначе було ніяково сидіти за столом, де сиділа молода гетьманша в парчевому золотистому кунтуші, в намисті з перлів і з брильянтовою діадемою на розкішних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всім заціпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина сміливо й голосно говорили неначе за всіх, неначе накупились говорити за всіх.

Несподівано двері одчинились. В світлицю увійшов гетьманів батько, Остап, старий, сивий, аж білий, трохи згорблений, в темному кунтуші, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий ціпок. Всі встали. Остап Виговський поклонився разом до всіх, сів в кінці стола поруч з гетьманшею та гетьманом і закашлявся. Гетьман попросив усіх сідати і спитав батька про здоров я. Старий тільки рукою махнув і ледве одкашлявся. Недавно він перейшов з Києва на життя до сина в Суботів: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого діда на той світ.

Усі сіли і замовкли. Замовк навіть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити своєю веселою голосною розмовою старого Виговського. В світлиці знов стало так тихо, неначе усі повиходили з дому в садок. Тільки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гості ще не зразу заговорили, неначе боялись! своїм голосом роздратувати старечий кашель та старечі стиски в грудях в гетьманового батька.

Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставлені од краю до краю. На столах лисніли ряди срібних тарілок, полумисків, срібних позолочених здорових кубків та пугарів, срібних пляшок та невеликих бутлів з горілкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучні, але чудернацькі форми. Кругом з усіх боків краї столів були застелені білими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальці. Столи аж лисніли од срібла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрі запопав в свої руки гетьман Виговський.

Гетьман налив чарку горілки, поздоровкався з усіма і випив. Срібна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не літала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарівниця заворожила її крила. Гетьманша тільки пригубила чарку і не випила й півчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотілось випити й по другій, й по третій. Сам гетьман, хоч не любив пити і ніколи не був п’яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його і неначе говорила очима: «І сам не пий другої чарки, і не смій частувати більше гостей!» Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесі, не посмів сам пити і других не посмів частувати.

Почали подавати страву. Гості трохи розохотились, повеселішали і почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тільки двоє: пан Беньовський, як королівський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманші. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом і більше мовчала. За другим столом, де сиділи молоді гості, панни та молоді козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сиділа дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архієреї. Та особа, перед котрою не насмілювались дуже голосно говорити і кричати усі гості, була молода гетьманша-шляхтянка. Після другої потрави невеличка чарка знов пішла кругом стола і вернулась до гетьманші. Гетьманша і в руки не взяла чарки і посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсім-таки не козацька чарка тільки дражнила навіть стару осавулиху Лютаїху.

«Ну, не вп’юся я за обідом такою чарочкою! – думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. – Не встигнеш притулити чарку до губів, а вже й дно видко. Правду казав мій Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!»

Одначе за обідом осавулиха примітила, що потрави були смачні й непрості, бо їх готував варшавський кухар. В кінці обіду сам гетьман поналивав для усіх гостей кубки венгерським міцним вином. Кубки були чималі, але не ті здоровецькі, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гості не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак і апетит в гостей, а гетьманша мовчала і не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кінці обіду на столі поставили плачинди. Осавулиха помітила, що на тому кінці стола, де вона сиділа, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили більшу, але гіршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрізала шматок плачинди, поклала на срібний полумисок і подала гетьмановому батькові, а другий шматок поклала на тарілочку і поставила перед осавулихою, а потім вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

«Честь мені оддає… це недурно… Гетьманша запобігає в мене, піддобрюється до мене… Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синові старостів слати до Маринки», – подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примітила навіть подірявлені Маринчиними пальцями тонісінькі коржі.

Ще подали дві солодкі потрави на меду. Гості ще випили по одному пугареві вина. Розмова пішла голосніша. Навіть молоді козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всі неначе шепотіли і говорили нишком: в здоровій світлиці неначе шелестіло листя на тихому вітрі. Тільки принизуватий різкий голос Беньовського розносився по хаті, неначе різкий свист вітру в шумі та шелесті листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польські давні порядки, нарікав на московських воєвод та бояр і доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигідніша спілка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гості встали з-за столу, перехрестились до образів, подякували гетьманові й гетьманші за обід. По всьому було знать, що обід був невеселий для гостей, хоч і смачний. Всі неначе сповнили не дуже приємний обов’язок, промкнутий наскрізь нудьгою, і похапцем насторочились тікати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столів.

Панни перші прожогом побігли з світлиці в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затінок під вербами над водою в важку літню спеку. За ними хапком рушили молоді козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слідком за ними вийшли и полковниці та полковники. Гості розсипались по садку, посідали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущені з клітки на волю. Усі почували, що їм у саду під вольним небом стало легше на душі. Але старі козаки й козачки були, очевидячки, незадоволені, бо встали з-за столів, хоч не голодні, та не п’яні.

– Не те, не те, що було колись в гетьманському дворі! Не ті веселі п’яні бенкети, які справляв колись старий Богдан! – гомоніли нишком старі полковники.

Незабаром винесли в садок стіл, а на столі поставили срібні жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горілки і дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срібні кубки та кухлики, здорові й маленькі. Гетьманша запросила гостей до варенухи і своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисі. Медовий та винний дух з кубків та кухликів розлився попід грушами і змішався з важкими пахощами квіток, васильків, м’яти, рути та гвоздиків. Гості кинулись до столу, як бджоли до меду, і обступили стіл. Солодкий і наркотичний дух варенухи в гарячому повітрі приманив навіть паннів з садка, приманив і бджіл з великих пасік. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

– Цього добра можна дати й паннам, тільки не по кухлику, а по чарці, – сказав гетьман. – Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарці цього добра.

Принесли чарки, і Катерина поналивала і роздала паннам.

– Мені дайте не чарочку, а кухлик! – крикнула Христина.

– А то навіщо? Ти ж панна, – обізвалась гетьманша.

– Я хочу впитись, бо ще зроду не була п’яна. Хочеться мені знати, що станеться з людиною, як вона стане п’яна, – сказала Христина.

– Почнеш співати, а потім, може, підеш і танцювати, та ще й без музик, – сказала Катерина. – Але я тобі не дам здорового кухлика.

– Та дай-бо, Катерино! Мені хочеться спробувати, яка я буду п’яна, – говорила Христина і вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик і подала їй невеличку чарку.

– Та дайте, пані полковнице, і паннам по кухликові!

то. може, вони нам і заспівають якої веселої. От і нам. старим, буде веселіше, – сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик і подавши його Маринці.

Маринка подякувала і не схотіла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

– Я не хочу бути п’яною і нецікава знати, який то буває чоловік п’яний, – сказала Маринка.

Гості розговорились. Розмова пішла голосна й шумлива. Міцна пахуча варенуха зразу вдарила усім в голову і забила памороки. На чистому повітрі, під гіллястими грушами гості забули і про гетьманшу, і про ії шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрі з гостей не церемонились: приступали до столу і самі наливали собі по другому кухликові. Гаряче повітря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом.

Налетіли бджоли з ближчих Богданових пасік і вкрили стіл, падали в порожні кухлі, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлів: дзижчали і билися, неначе й вони стали п’яні од вина та меду, змішаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджіл хусточкою. Полковниці скоса поглядали на жбан, на гетьманшу. Їм хотілося випити ще по одному кухликові, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.

Випивши по чарці варенухи, панни і справді повеселішали і стали жвавіші й сміливіші: вони почали бігати по стежках і доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна і розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша і не думала просити її.

«Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п’яних? – думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. – Це диво та й годі! Я знаю добре, що й шляхтичі, й князі скрізь добре кружляють горілку й вина, добре п’ють і впиваються незгірше козаків. Але ж і добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! І з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горілку насилу чути. От коли 6 ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться мені отієї варенухи! – Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша і не думала частувати її вдруге. – Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носі отой солодкий та перцевий дух! – думала осавулиха, але таки не насмілилась просити в гетьманші другого кухлика. – Ця гетьманша не частує, а тільки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер світ настав! Ох-ох!» – І осавулиха глянула жалібними очима на жбан варенухи і трохи не заплакала.

Панни бігали й пустували. Трохи запаморочені матері не дуже наглядали за ними. Молоді козаки бігали з паннами і ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сільськими дівчатами. Солодкий дух варенухи, свіже повітря, і світ ясного дня, і пишний садок, і Маринчині очі, розворушили серце молодого Зінька, неначе залоскотали його. Зінькові забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка і напитись з її гарячих рожевих уст розкоші, щастя, кохання.

– Панни, а давайте грати наввипередки! – гукнув Зінько. В його була думка догнати Маринку і хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

– Ми не граємо наввипередки з хлопцями! – обізвались панни.

– А я буду грати! Ану, Зіньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? – крикнула Христина.

Зінько став вряд з Христиною, і вони обоє покатали по траві. Христина покатала, неначе полетіла стріла, кинута з тугого та цупкого лука, і випередила Зінька.

– Зіньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечірньому прузі! – гукнула з-за кущів осавулиха.

– Потривайте, мамо! Ми ще трохи побігаємо по садку, – обізвався Зінько.

– Ти б, мабуть, і до світа бігав з дівчатами, але в мене од сидіння вже й спина заболіла.

Осавулиха наблизилась до купи паннів і пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матір і просила передати од неї поклін, як вона поїде до Києва і побачиться з своєю матір’ю.

– Прощайте, панни! Прощай, Маринко! – сказала осавулиха дуже ласкаво і поцілувалась з Маринкою. Маринка поцілувала осавулиху в руки.

– Запрягай, сину, коні, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гістьми, – сказала осавулиха.

Зінько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку і насилу поволік ноги по стежці: йому так хотілось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти ніч до самого сонця… «Ой дівчино моя мила! Оддав би за тебе усі битви, за твою красу, за твої очі оддав би свою козацьку славу!» – думав Зінько, запрягаючи коні в віз.

– Поклоніться ж од мене старому Демкові і скажіть, що я дуже, дуже невдоволений, що він не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дірка. Скажіть йому, осавулихо, що я його жду в гості, бо такий гість завсіди буде для мене приємний, – говорив гетьман осавулисі на прощанні.

– Кланяйтесь вашому старому і од мене! – промовив пан Беньовський. – Скажіть йому, що я не забув про його, що не забув про його і польський польний гетьман Потоцький, і наш найясніший король, що король готовий і тепер показати свою ласку до його, – говорив на прощанні Беньовський, маючи на думці притягти до згоди з Польщею стару козацьку партію Лютая, дуже ворожу до поляків.

Гості почали прощатись і роз’їжджались. Між ними не було ні одного п’яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п’янство.

– Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, – говорила осавулиха дорогою до сина. – Ця гетьманша і її гетьман чи скупі на вина та на меди, чи не люблять п’яних.

Вже смерком Зінько з матір’ю приїхали додому. Старий Демко сидів на ганку і ждав їх з вечерею.

– Ну, що ж? Добре вас вітала гетьманша на своїх шляхетських іменинах? – спитав старий в жінки.

– Було що їсти, та не було чого пити, і принуки не було, – сказала осавулиха. – Гетьманша привіталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обійшла кругом столу двічі чи тричі, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетські перини і більше не вставала до гостей. Ліниві чарки в цього гетьмана! Ой, ліниві! Ой Господи! Як то міняється світ! як то міняються люди! Ой-ой-ой!

– Я це знав добре і через те не поїхав до гетьмана, – сказав Демко.

– Що правда, то правда! – сказала Лютаїха. – Од гетьмана Івана не вийдеш п’яна… Кланявся тобі гетьман і запрошував до себе в гості, навіть сердився, що ти не приїхав сьогодні до його в гості.

– Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, – сказав понуро Демко.

– Ще й пан Беньовський велів передати тобі поклін і казав, що польний гетьман Потоцький і досі має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

– А про Маринку скажу, що кращої і добрішої невістки я й не знайду. Я і в гетьманську пекарню таки заглянула… Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичівною розтягують коржі на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, і сказала мені сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без діла.

– То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе дві плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, – сказав Демко. – Ой, хитрі ви усі баби, і старі, й молоді.

– Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зінькові до Маринки старостів слати, – сказала Ольга Лютаїха. – Наш Зінько вже станівний парубок, час його оженити.

Зінько впав батькові в ноги і просив в його благословення слати старостів до Маринки.

– Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собі невістку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись і заступати тобі дорогу. Твоя мати ніколи ні в чому не помилялась на своєму віку. Дай, Боже, щоб вона і теперечки не помилилась. Я тобі не ворог. Боже тобі благослови! – сказав старий і перехрестив сина.

Зінько подякував і поцілував батька в руку, щасливий та веселий. Ніколи на своєму віку не був він такий веселий, як того вечора.

– Але пам’ятай, Зіньку, що при Маринці нам не можна буде нічого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка і нам не ворог, але не ворог вона і гетьманші. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвості, в гетьманський двір того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зіньку, що я й ти – супротивники Польщі, а гетьманові і його Олесі тільки й сниться, і привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ із грибами – держи язик за зубами! Через тебе, сину, і для тебе я мушу бути на весіллі в домі тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогів, але як на недоброхотів для України. Але… поживемо – побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе.

Згасло небо на заході. Ніч тиха й тепла вкрила землю. Висипали ясні зорі і замигали, неначе живі очі. Спокій запанував на хуторі. І стара мати, і молодий Зінько почували спокій в серці. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку і згорнувши старі сухі руки на старих грудях. Не те говорили йому ясні зорі, не те шепотів йому листом старий садок, що говорили зорі, що шепотів старий садок молодому синові.

Другого дня вранці Демко сказав синові:

– Запрягай, Зіньку, коні та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостів слати і час дурно гаяти.

– Ваша правда, тату, – сказав син, – без матері шкода й заходу коло цього діла.

І другого дня старий осавул та його жінка вирядили сина в дорогу.

Якилина Павловська привітала Зінька дуже радо, поблагословила йому слати старостів до Маринки і, не гаючи часу, сіла на віз з Зіньком і прибула до Чигирина. Другого дня після приїзду додому Зінько поїхав з старостами в гетьманський двір до Суботова, і Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижні в гетьманському дворі в Суботові справляли Маринчине весілля. Старий Демко мусив їхати на весілля до нелюбого гетьмана, сидів на весіллі надутий та насуплений.

Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобігав в його, але не розважив старого осавула і не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданів товариш не спочуває до Польщі, не спочуває до з’єднання України з Польщею, і догадувався, що Демко через те одвертається і од його, і од його гетьманського двору.

«Ой, стане мені ворогом, і, може, лютим ворогом цей старий дідуган! Коли б він не вчинив мені навпісля якої капості!» – думав гетьман, подаючи Демкові чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб підійти під смак старого козака, котрий звик до гульні та випивачок при дворі старого гетьмана Богдана.

Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весілля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звіліла виставляти на столи багато горілки, медів та вина. Гості встали з-за столів тверезісінькі. Демкові тільки трохи зашуміло в голові. Як тільки почало смеркатись надворі, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Світилки та свашки винесли на віку діжі парчевий очіпок та дорогу білу намітку. Маринці завертіли голову наміткою.

Коні стояли вже по запрягані. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один віз, старі сіли на другий. Гості вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, і його жінку, й молодих. Гості й господар випили «до коліс». Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу і гостей до себе на обід на другий день. Коні рушили і полетіли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зінько гнав коні що було сили, неначе хотів як можна швидше наздогнати в дорозі свою долю.

Другого дня прибули на хутір до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тиміш Носач і ще кілька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значні гості вже застали в Демковій світлиці і на ганку чимало козаків, осавулових родичів та знайомих з давньої козацької старшини, котрі вже покинули козакування і одпочивали на старості літ по своїх хуторах, левадах та садках.

Демчиха звеліла накривати столи на причілку хати в садку, бо світлиця була невелика й тісна. За довгими столами посідали гості. Демко викотив з льоху старої горілки. Демчиха заставила стіл здоровими бутлями з горілкою та старим медом. Демко не жалував горілки та медів і часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, і то більше для людського ока. Гетьманша випила тільки півкухлика меду і сиділа мовчки. Катерина Виговська і тут говорила і за себе, і за гетьманшу. Козачки, родички Демкові, сиділи мовчки і тільки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

– Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навіть не дивиться на нас, – шепотіли козачки одна до другої. – Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усіма.

Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманші і все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.

З початку обіду усі сиділи за столом тихо; усім було ніяково говорити голосно за столом, де сиділа гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостій та по сьомій чарці, старі козаки забули про гетьманшу і заговорили голосно.

Піднявся веселий гомін, пішла розмова весела й смілива. В кінці обіду багато козаків було п’яненьких. Старі козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частіше ходила кругом, аж бігала, неначе стала навіжена. Гетьманші не подобалося це частування, не подобався той гомін та крик п’яних козаків! Вона була рада, як обід скінчився і декотрі гості встали з-за стола. Музики посідали на ослоні і зараз вдарили метелиці. Молодші козаки та козачки не втерпіли і пішли в танець. Земля застугоніла під козацькими підківками. Закаблуки рвали траву цілими кущами. Трава летіла вгору і в одну мить протоптане місце зачорніло, неначе вбитий довбнею тік. Старі полковники та козаки сиділи за столом і дивились на танці. І не в одного з них дрижали жижки до танців під червоними сап’янцями. Не один з них згадав літа молоді.

– Та й танцюють же палко, нема де правди діти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битві б’ються з татарами, – промовив Демко.

Гетьманша трохи посиділа, подивилась на танці і попросила осавулиху подавати варенуху в світлицю. Вона встала і пішла в світлицю. За гетьманшею пішла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаева, осавулиха та ще кілька старих козачок. Решта гостей і гетьман зостались за столом, щоб допивати горілку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гістьми і виїхали з двору. Гості сиділи за столами і пили, доки не смерклось надворі.

Маринчина мати ще три дні пробула в Демка; ще три дні збиралася до Демкової хати рідня та близькі товариші-козаки. Ще три дні гуло одгуком весілля в Демковій хаті, в Демковому садку.

Четвертого дня гості розійшлися. В Демковому хуторі настала тиша. Маринці все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторі, що вона ще трохи погостює і швидко виїде з Зіньком до матері в Київ. Четвертого дня вранці Маринчина мати Виїхала в Суботів до гетьманші. Маринка заплакала, прощаючись з матір’ю. Аж тепер, на прощанні з матір’ю несподівано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманші. Вона забула на той час і про Зінька, і про ласкаву до неї осавулиху, і в її думках все з’являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насуплені товсті брови. Їй чогось здалося, що вона зостається на хуторі тільки з одним старим осавулою, і сльози річкою полились з її очей.

– Не плач, дочко! Звикнеш до нового місця. І я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутір, а тепер, хвалить Бога, звикла і вік свій ізжила в цьому хуторі і люблю тепер цю оселю, як оселю рідного батька. Те буде і з тобою. Ой, Господи милостивий! Така вже наша жіноча доля. Не там доводиться вік вікувати й помирати, де ми родились та дівували. Ой Господи наш милосердний! – говорила осавулиха і сама не зогляділась, як і собі заплакала і тільки завдала Маринці жалю.

Старий батько увійшов у світлицю і кинув оком на Маринку та свою жінку.

– А чого це ви розревлися, неначе на похороні? І стара чогось проливає сльози? – сказав осавула. – Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старості літ? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушині сльози та зітхання. Твоя свекруха ладна щогодини зітхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислиці в пазусі та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь, Боже, ще затопите мій хутір своїми сльозами.

Маринка втямила ніби в неласкавому голосі свого свекра потайні жарти і разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хаті. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась під крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зінька. Вона примітила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй віри, все неначе дише на неї важким козацьким духом… «Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!» – думала бідна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгі вуса, неначе жмені пом’ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повісма.

– Годі вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в світлиці од ваших сліз стане повіддя, йдіть лучше до пекарні та готуйте обід, бо вже час наставляти борщ, – говорив старий осавул.

Осавулиха з Маринкою пішла до пекарні і заходились варити обід. Впоравшись коло печі, вони накрили стіл. Усі посідали за стіл обідати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зінько вигододався і мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.

– А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а ніби шляхетський, солоденький, – сказав старий осавул, не то жартівливим, не то докірливим голосом.

– Та це я варила, – обізвалась осавулиха, – Маринка тільки накладала в горщок закришки та м’яса.

– Чи через сльози та кислиці, чи через весілля не вдався тобі борщ? – чіплявся старий до жінки.

Зінько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась і стара мати. Смутні Маринчині очі стали ще сумніші: їй все здавалось, що вона сіла за стіл обідати з ворогами.

– Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжі, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай і до простої роботи, бо ми люди небагаті й прості і не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панів, – обізвався старий, уплітаючи на всі заставки шматки печені, котрі він брав з полумиска дерев’яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.

– Я, тату, звикла до роботи в своєї матері, бо й мама робить усяку роботу, і мені загадувала робити усяку роботу, – несміливо обізвалась Маринка.

– Ото й добре!

Маринка спустила віка на очі і поклала ложку на стіл: їжа не йшла їй на думку од докорів старого свекра.

Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка і не думає паніти і береться до роботи вкупі з старою свекрухою та з наймичкою. Але він все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекрові. Вона почувала в тих жартах докір, але мовчала. Тільки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсім оговтався, звик до невістки-шляхтянки і перестав кидати докорами на Маринку.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 400 – 427.