9. Змова на Виговського

Іван Нечуй-Левицький

Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так і скипів. Цілий день ходив як сам не свій, сердився, з усіма лаявся, чіплявся до жінки, лаяв Маринку, а по обіді звелів синові запрягти коня в візок і побіг в Чигирин до своїх старих приятелів.

Того таки дня ввечері Маринка примітила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати і розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причілку. Після вечері, вже смерком Маринка загляділа в вікно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попід вікнами в садок і поніс здоровий бутель горілки, прикривши його полою жупана. Слідком за батьком майнула під вікнами постать Зінькова. Зінько поніс два здорові хліби під обома пахвами, накинувши наопашки жупан і прикривши хліб полами. Перегодя Маринка примітила, що під вікнами майнула ще одна висока постать і простувала з гори в садок. Вона впізнала полковника Джеджалика, найлютішого ворога поляків та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впіймати, а за ним ще пройшло два старі діди.

Маринку взяла цікавість. Свекрухи не було в хаті. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. І в хаті, і в дворі було тихо. Маринка вибігла з хати і побігла стежкою в садок. Старий садок ріс по крутій горі і спускався з горбка в глибокий ярок. Старі груші та яблуні неначе заливали вщерть той яр густим гіллям. Маринка спинилась коло густих кущів ліщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомін, тихий і здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку під старим гіллям було поночі, аж чорно, неначе в погребі, і звідтіля розносився тихий, але густий гомін. Маринці здавалось, ніби десь в пасіці вийшло з уликів два або три рої разом і гули на всю пасіку.

«Що це за диво? Які це люди зібралися в гущавині садка в цьому глибокому яру? І чого вони зібрались не вдень, а вночі? І старий Лютай, певно, тут, і Зінько простував сюди крадькома, потай од мене. І ті, якісь темні високі постаті, певно, йшли сюди…»

Маринка виглянула з-за кущів і знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попід коноплями з десяток чоловіка і неначе пірнули в гущавину садка. Маринці? стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились і гомоніли люди, що вона не сама стояла в чорній темряві, а побіч живих людей.

«Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зінько хліб? Може, це якесь козацьке потайне чарівниче святкування?» – подумала Маринка і несподівано зразу вся охолола. Їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небі, і в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змій; їй здавалось, що поміж кущами заворушаться дідьки, виставлять здорові роги, вишкірять здорові червоні залізні зуби, розпечені на жару.

Маринка почувала, що в неї по спині пішов мороз, що її морозить всю од голови до ніг. Зуби застукали в роті, неначе в пропасниці. Вона боялась рушити з місця, не мала сили тікати, неначе її ноги приросли до землі. Вона чула багато оповіданні в про запорожців-характерників, про їх чари, і їй здалося, що ті чарівники-запорожці наїхали до старого Лютая в гості темної ночі, при ясних зорях, наїхали не в двір, а потаємці зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарівничий бенкет, щоб чинити якісь чари вкупі з господарем, її свекром, потай од людських очей.

Мі ж кущами в чорній імлі блиснув огонь, неначе затлілась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далі третя й четверта, а потім зажеврів цілий рядок червоних жаринок. Гомін гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринці здалося, що огонь от-от спахне під її ногами, що чарівники-запорожці дізнаються, що вона стоїть за кущами, і спалять її підземним огнем за її цікавість. Вона напрудила свої сили і одскочила за другий кущ калини. Несподівано гомін ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впізнала той голос – то говорив старий осавул Лютай.

– Старі брати товариші, і ви, запорожці. Гетьман постановив в Гадячі умову з королем: він з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщі. Вже й посланці його, послані в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну під свою державу. Козацька старшина дістала од короля препоганий для України гостинець – шляхетське право. Знов настануть для України старі порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землі, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панів замість старих.

– Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полі битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьманові! – зашепотіли старі козаки.

– Смерть гетьманові! Повісити б за це діло Виговського на першому дереві на гілляці!

– Повісити його на воротях його двору! – гомоніло кілька запорожців, котрих запорозький отаман Іван Сірко прислав в Чигирин на розвідки.

Маринка з переляку іздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав підняти бунт проти гетьмана і вбити його, і для цього зібрав потаєнці в свій садок на яру своїх прихильників та однодумців. Маринці неначе з’явилась жива гетьманша. Гетьманша ніби стоїть над вбитим гетьманом і ламає з горя руки. Гетьман підплив своєю кров’ю і лежить порубаний та постріляний.

«Побіжу до гетьманші зараз! зараз, і остережу її і все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигирині… приїхала з Суботова», – блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жіноча цікавість: їй хотілось послухати, що говоритимуть далі. Страх чарів, страх од нечистої сили вже минув.

– Смерть польському наймитові! Смерть королівській собаці! Смерть польському підлизі! Смерть пронизі! – говорив один запорожець, і його голос пронизував густий гомін, як різкий крик чайки пронизує шум і завивання бурі на морі.

– Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми ліпше вхопимо його в його палаці і виженемо в Польщу! – гомонів чийсь голос, і Маринка впізнала чистий дзвінкий Зіньків голос.

– Смерть Виговському! Повісити його на брамі! – загомоніли запорожці і наймити з близьких козацьких броварів.

– Він хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панів! Смерть гетьманові! – не вдержався один наймит з броварні.

– Приятель Виговського Юрій Немирич, хоч і православної віри шляхтич, вже навів польського війська в Чернігів, Борзну та Ніжин. Польські жовніри вже вимагають, щоб їх харчували наші села й городи. В Ніжині і в інших містах козаки вже збунтувались і вирізують жовнірів. Сам Немирич втік з Ніжина. Козаки застигли його коло села Свідовця і порубали на шматки його! Ми через тиждень вночі проти понеділка нападемо на Виговського двір і вхопимо його живцем, – говорив Демко Лютай.

«Проти понеділка вночі… Дам знати гетьманші! Дам знати, хоч би прийшлось і вмерти», – подумала Маринка і, як стріла, полетіла з кущів на гору, вбігла в хату, впала на постіль і заплющила очі, прикинулась, ніби вона спить. Але вона не спала всю ніч. Соннота та дрімота неначе втікли од неї і пішли по хатах до людей, щасливіших за неї. Маринка встала з постелі, як тільки почало розвиднюватись. І старий Лютай, і Зінько спали довго і повставали вже як сонце височенько підбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снідання. Посідали за стіл снідати. Маринка все спускала очі вниз і не могла глянути просто в вічі ні свекрові, ні Зінькові. Їй було ніяково з ними вкупі за столом і дивитись їм в вічі. Їй здавалося, що вона ніби щось вкрала в їх і недобре сховала.

«Побіжу до гетьманші сьогодні… одпрошуся в Зінька та свекрухи ніби по ділу. Але по якому ділу мені одпрошуватись, коли ніякого діла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманші… В гості до гетьманші не випадає проситись, бо сьогодні будень, та й роботи чимало. Піду завтра або післязавтра», – думала Маринка, втупивши очі в землю. Їжа не йшла їй на думку. Вона все ніби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порізаного ножами, бачила, що ніби він плаває в своїй власній крові. Щодня після того Маринка думала одпроситись до гетьманші в гості, і щодня не ставало в неї сміливості й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.

Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарстві ще більше. Маринка мучилась, трохи не плакала.

«Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забіжу до гетьманші», – подумала Маринка і заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козаків на гетьмана.

Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе діло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привів орду і отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спілку. Після присяги і козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тільки прикинувся п’яним. Ввечері він увійшов в свій намет, але не ліг в йому спати, а підняв полу намета і шмигнув в татарський стан. П’яний Джеджалик увійшов в намет і шаблею порубав тільки постіль Виговського…

В неділю Маринка пішла до церкви, впала на коліна і молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманші. Після служби Божої Маринка не пішла, а бігцем побігла до гетьманського палацу.

«Але як мені сказати про змову козаків вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже мені доведеться виказувати на свого свекра та Зінька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зінька і постинати їм голови?»

Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась і стояла на одному місці, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманші, чи вертатись додому. Їй стало жаль Зінька. Вона ніби бачила очима, як Зінька ведуть на кару, кладуть голову на колоду і стинають йому голову. Бідна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зінькова кров, як голова покотилась по землі. Маринка крикнула і повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бігла по улиці додому, неначе втікала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибігла за місто, вже з міста було видко свекрів хутір на горі. Тихий вітер повівав на неї і прохолоджував її лице. Вона знов спинилась і задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!

«Боже мій! що мені робити? що мені почати? – думала Маринка, ламаючи руки. – І в кого мені поради питати? Одна рідна мати дала б мені пораду… але я крил не маю, щоб летіти до неї поради питати».

Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в голові, як світло на вітрі. Але несподівано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.

«Скажу я гетьманші, що знаю напевно, що чула од людей, ніби чигиринські козаки та робітники-наймити змовились сьогодні ввечері вчинити напад на гетьманську оселю і звести з світа гетьмана. Про свекра й Зінька нічого не скажу; не скажу й слова: і хто, і що, і де, і як».

І Маринка знов повернула назад, побігла в місто і застала гетьманшу дома.

Гетьманша сиділа задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тільки посланці прибули з Варшави і привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонів проти гетьмана. Загомоніли прості козаки, почали нарікати на гетьмана міщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомоніла чорнота і усяка сірома. Гетьман знав про цей гомін невдоволених, але він надіявся на свій Чигиринський полк, складений з німців, православних сірачкових шляхтичів та вірних козаків, надіявся на татарське військо, що стояло напоготові за Чорним лісом, а ще більше покладав надію на короля й польське військо. Гетьманша сиділа задумана й бліда. Одна несподівана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залітали в гетьманський двір і тривожили гетьмана й гетьманшу.

Маринка вбігла в світлицю бліда, стривожена й заплакана. Вона привіталась до гетьманші, сіла й зразу заплакала. Гетьманші здалося, що в домі Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зінько несподівано або скалічив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.

– Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? – спитала гетьманша, сама стривожена.

– Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьманові, щоб зараз-таки, зараз тікав з Чигирина, бо сьогодні вночі буде йому біда, – сказала Маринка.

– Яка біда? – спитала гетьманша і трохи зблідла на виду.

– Буде йому смерть: його хотять вбити сьогодні ввечері або вночі, – сказала Маринка.

– Як ти знаєш про це? Хто тобі сказав? Хто хоче вбити гетьмана? – питала гетьманша, хапаючись з питаннями.

– Я про це чула на свої вуха… на улиці… підслухала в садку. Чигиринські старі козаки, міщани та наймити з броварів змовились цієї ночі вбити гетьмана.

– Ох, моя лиха година та нещаслива! – крикнула гетьманша і охолола, й остовпіла.

Маринка знов заплакала голосно на всю світлицю: їй жаль було і Зінька, жаль було і гетьмана та гетьманші, і вона зуби зціпила, щоб не признатись і не вихопитись яким словом про те, хто має замір вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої світлиці. Він раптом одчинив двері і заглянув в ту світлицю, де сиділа гетьманша.

– Хто тут плаче? – спитав гетьман. – Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?

– Тікайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цієї ночі хотять вас вбити: цієї ночі вас або зарубають, або повісять, або живцем візьмуть і випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я підслухала це все на улиці. В місті неспокійно… Тікайте! – говорила Маринка, і її сльози та хлипання мішались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.

Виговський зблід на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.

Тільки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двір вскочили на конях п’ять польських жовнірів. Гетьман вглядів їх у вікно і вискочив у ганок. Коні були вкриті піною і важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впізнав затяжців Юрія Немирича.

– Звідкіль ви прискакали? Що трапилось за Дніпром? – гукнув гетьман до жовнірів.

– Біда нам, ясновельможний гетьмане! – обізвався один жовнір. – Пан Немирич поставив жовнірів на станціях в Чернігові, в Борзні, в Ніжині та в інших містах. Міщани й хлопи не хотіли давати нам харчів та станцій і кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського війська на Україну. Ми стояли в Ніжині. Василь Золотаренко зрадив тобі, ясновельможний. Вночі прийшов під Ніжин Переяславський полк, що зостався вірний цареві. Золотаренко покинув на ніч незаперті ворота без сторожі. Переяславські козаки одчинили вночі ворота, ввірвались в місто і крикнули: «Бийте ляхів!» Міщани й мужики пристали до козаків і за одну годину повбивали п’ять хоругвів. В інших містах так само повбивали жовнірів. Наш рейментар пан Немирич втік. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свідовця і порубали його на шматки.

Гетьман став білий як стіна. Дві сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвіченішого чоловіка на Україні, котрий і Україну любив, і бажав їй щастя долі, і стояв за спілку України з Польщею, бо вважав на цю спілку як найліпшу. Настав вечір. Гетьманові оповістили, що по улицях в Чигирині скоївся якийсь несподіваний рух: скрізь було примітно якесь вештання. Вештались козаки, вештались міщани. З сіл, з близьких броварів найшло багато хлопів, налізло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе почутив дух смалятини серед пожежі. Він почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум’я пожежі,»на котрій він накладе своєю головою.

– Тікай, серце, з міста! – тихо говорила гетьманша Виговському. – В місті небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бійся! Я сяду на коня і сховаюсь в твердині. Мене оборонять обозний Данило Олівенберг та найняте німецьке і татарське військо.

Як тільки надворі смеркло, гетьман спохвату скочив на коня і, як він сам потім говорив, в одній сукмані, верхом на коні втік з Чигирина. Він покатав під Германівку, де козацьке військо зібралось на раду по його приказу. На Германівській раді Виговський думав оповістити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.

В той час Юрій Хмельницький вже вернувся з Києва і прибув до Переяслава. Звідтіля він послав вірного слугу свого батька, Брюховецького, з універсалом до запорозького отамана Івана Сірка. В тому універсалі молодий Юрій жалівся на Виговського, що він не вертає йому гетьманської булави, що він грабує Богданові скарби і вживає їх на свої потреби. Сірко прибув з своїми запорожцями і вкупі з Юрієм та вірними йому козаками рушив з військом на Чигирин, щоб вигнати Виговського і настановити Юрія гетьманом.

Одного вечора смерком Маринка знов примітила, що старий Демко майнув попід вікнами і поніс під полою здоровий бутель горілки. Вона вгляділа, що й Зінько поніс під полою два здорові хліби і попростував слідком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, і не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигирині. Маринка прожогом кинулась з хати надвір, перебігла город попід окопом, вскочила в гущавину садка і сіла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини і пірнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомін, побачила жевріючі люльки через листя та гілля. Вона насторочила вуха і почала прислухатись.

– Я з старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, – почав гомоніти старий Демко. – Юрась та Сірко з запорожцями будуть іти в Чигирин через два мости на Тясмині, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору і візьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, і як тільки вийдуть німці, та шляхтичі, та козаки, вірні Виговському, до мостів, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу і вдаримо на виговців з потилиці.

– Добра твоя рада! – загомоніли старі козаки, сподвижники Богданові.

– А ви, молоді козаки й голота, повтікайте з Чигирина, повиходьте назустріч Сіркові та Юрієві, пристаньте до їх війська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! – говорив Демко.

– Добре! Добре! Згода! – гукнули козаки й хлопи.

Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зінько незабаром, не цієї, то другої ночі вийде з молодими козаками та міщанами з Чигирина і піде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомоніли козаки в гущавині, довго пили по чарці та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону і не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотіли та жевріли, як жар, козацькі люльки. Вона тільки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала і тихою ходою пішла на гору. Вона увійшла в кімнату, впала на ліжко і заридала, припавши лицем до подушки.

«Тепер Зінько мій піде з Чигирина на війну, доконечне піде! Тепер я бачу, яке мені горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну ніченьку доведеться мені обливати гіркими сльозами білу постіль, вранці вмиватись не криничаною, ні річаною водою, а дрібними сльозами…»

Цілий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цілий день в неї очі були червоні, заплакані. Зінько поглядав на неї скоса і думав: «Ну, та й почувливі ж оті жінки на серце та чуйні душею! Я тільки що задумав йти в битву, а вона вже ніби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звістку і кинуто в самісіньке серце. Чудне й дивне жіноче серце!»

Маринка цілий день слідкувала за Зіньком, де тільки ступала його нога. Зінько пішов у станю, довго чистив шкребком свого найкращого коня, заклав йому багато сіна, насипав в жолоб вщерть вівса пополовині з пшеницею, лагодив та чистив сідло, насипав в сакви вівса на дорогу. Маринка все те бачила і тільки важко зітхала. Зінько все порався в стані та в дворі, вештався й не присідав. Маринка заговорювала з ним, зачіпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зінько і не дивився на неї, і не слухав її. Пишні русяві його кучері аж гойдались на вітрі, розкудлані й нерозчесані, неначе густа жовта пшениця на полі, пом’ята буйним вітром. Віка були спущені і закривали тихі ласкаві очі. Зінько оглядав збрую, оглядав рушниці.

– Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? – питала в Зінька Маринка.

– Ніколи мені тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє діло! Ще наговоримось, – сказав Зінько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срібними бляшками та гудзиками.

– Твої думки вже не дома! Твої думки літають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обізвешся до мене й Словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очі ніби зайнялися огнем. Щось є, та тільки ти мені не кажеш усієї правди! – бідкалася молода козачка.

Зінько підвів на неї очі. Очі блиснули огнем битви, блиснули злістю.

– Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобі в чому недогода? Може, я тобі не вміла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?

– Гаразд, що ти дуже добра сьогодні. Йди в хату та гляди дитини. Мені треба оглядіти збрую. Йди собі од мене! Бабам нечля микатись в козацькі справи.

Маринка покірливо вийшла з стані, похнюпившись і задержуючи в грудях важке зітхання. Вона пішла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зирнула на неї скоса.

«Отже ж, молодиця догадується, що Зінько сьогодні лаштується в дорогу. І як вона догадалась? І хто їй сказав про це?» – подумала Лютаїха і сама зітхнула. Їй прийшли на думку давні літа, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на війну свого Демка, коли Демко привіз їй звістку, як синів пошматували ляхи гарматами і полили їх кров’ю білий сніг. Вона ще важче зітхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собі давній, припалий мохом та пилом, одгук давнього горя.

«Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, і кінця їм не буде, і лік їм погубиш! А для бідної молодиці це ще тільки перша розлука, гірка як полин!» – подумала стара Демчиха.

Настав вечір. Наймичка подала вечерю в ганок. Усі посідали кругом стола і вечеряли мовчки. Маринка тільки ложку вмочала і прикидалась, ніби вона вечеряє. Їжа не йшла їй на думку.

– Час, сину, виїжджати в дорогу. Сідлай коня та не гайся, щоб ти од товаришів не зостався! – сказав Демко, навіть не глянувши на Маринку.

Зінько осідлав коня, насипав в сакви вівса. Мати поклала в сакви харч. Зінько перекинув сакви через конячу спину і прив’язав їх до сідла.

– Тепер благословіть мене, тату, і ви, мамо, в небезпечну дорогу! – промовив Зінько.

Старий поблагословив сина. Мати накинула Зінькові на шию золотий хрест на чорному шнурку і тихо заплакала. Маринка закрила очі рукавом, одвернулась, припала головою до одвірка і неначе її і в хаті не було, неначе вона й на світ не родилась. Вона не насмілилась навіть спитати, куди од’їжджає Зінько.

Кінь стояв, прив’язаний до стовпа, обернув голову до ганка і заіржав од нетерплячки, неначе промовив: «Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворі! Хочу летіти в степ і полечу з тобою вкупі орлом на ворога…»

Зінько зійшов з ганку і за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пішла слідком за ними плачучи.

– Побіжи, дочко, та одчини ворота! – гукнув старий. «Я б зав’язала, закувала залізом ворота, щоб не пустити милого!» – подумала Маринка і не рушила з місця.

Зінько скочив на коня. Кінь, як змій, звився і став дибом. Зінько ледве всидів на сідлі Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.

– Скажи ж мені, милий, куди од’їжджаєш, щоб я знала звідкіль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж мені щиру правду, куди од’їжджаєш? – крикнула Маринка і припала головою до сідла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.

– Не скажу, Маринко; бо й сам не знаю, звідкіля вернуся… а може, й не вернуся, – сказав Зінько.

– Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу постріляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степові орли не виклювали часом очей, доки товариші піднімуть тебе з землі живого! – гукнув батько.

Маринка розв’язала на голові шовкову червону хустку і подала Зінькові. Розкішна коса впала з-під очіпка і кучерявим хмелем впала на плечі і розсипалась до пояса. Маринка припала до сідла і заголосила на ввесь двір. Пішла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зінько почував, що й його давило коло серця, але йому хотілось битви, хотілось погуляти в чистому полі, бажалось покарати ворогів. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Він задушив жаль в серці, свиснув, пустив поводи. Кінь, як скажений, вискочив в ворота і залупотів копитами. Піднялася курява і вкрила хмарою коня й козака.

Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.

– Важка буде тобі, дочко, ця ніченька! – промовила Лютаїха, плачучи. – Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш – звикнеш.

Мати втішала Маринку, а в неї самої сльози крапали дрібним дощем за коханим найменшим сином.

– Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак їде на війну… От я вам поставлю корито, то ви до світа наплачте повне корито сліз, може, хоч курчатам знадобиться… Ой баби, баби! Чудна в вас вдача! – жартував старий. – Ревуть обидві, як корови за телятами. Ось потривайте! Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями. Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за осавула, а наймички позабирають в руки рушниці та й будете палити з гори на ляхів…

Цілу ніченьку проплакала бідна Маринка, припавши ниць до подушки, облила білу постіль сльозами. Їй все привиджувалось, що вона бачить Зінька, постріляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим червоною хусткою, а кругом його обсіли чорні ворони та орли і ждуть його смерті, як розкішного бенкету. І другого дня ходила вона заплакана, як нежива. Сумні Маринчині карі очі стали ще сумніші, неначе вона тільки що поховала Зінька та вернулась з кладовища. Маринка зблідла, схудла, спала з тіла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.

В Чигирині пройшла чутка, що багато козаків з Чигиринського полку один по одному повтікали з Чигирина і виїхали назустріч до війська Юрія Хмельницького та запорозького атамана, славного Івана Сірка, щоб пристати до їх. Слідком за ними майнуло чимало чигиринських міщан, селян з близьких сіл та усякої голоти. Маринка прочула про це і догадалась, звідкіль виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору і очі видивила, поглядаючи на Черкаський шлях за річкою, що вився гадюкою на дві верстви глибокими пісками між чималими піскуватими білими горбами. За ті смуги білого піску поривало її душу щодня, щогодини.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 446 – 458.