2. [Хлоп’ячі літа Степана Руданського]
А. Кримський, М. Левченко
Про хлоп’ячі літа Степана Руданського знаємо ми аж надто мало.
В. Герасименкові, на підставі церковних записів, пощастило встановити деякі важливі хронологічні дані: а) Степан Руданський народивсь 25 грудня (ст. ст.) 1833 року; б) в нього був старший брат Грицько (народ. 1831 р.), двоє молодших – Юхим (трьома роками молодший) та Олександер (на сім літ молодший) та дев’ятьма роками менша за нього сестра Ольга; в) учився Степан 1843 – 1847 р. р. у Шаргородській парафіяльній і духовній школі; а мабуть 1847 – 1853 р. р. – учивсь у Кам’янець-Подільській духовній семінарії [дата 1847 – 1853 р. р. – здогадна й непевна. Скінчив Руданський курс Подільської семінарії мабуть допіру 1855 р.: це я висновую з дат-підписів під його віршами].
Тільки ж ці сухі й скупі хронологічні дати, хоч і мають безперечну вагу, носять характер чисто надвірній і не дають нам пізнати Степа- нову хлоп’ячу психіку.
Варто передрукувати в повній основі допис Прохора Ворона, уміщений в «Раді» 1907, ч. 158 (13 липня).
На батьківщині С. В. Руданського
(З подорожніх вражень)
Все, що має такі чи інші відносини до якого-небудь уславленого чоловіка, який своїми вчинками зажив од широкого круга громадянства любові і прихильності, все це, – кожному звісно, – має свій інтерес. Через те я хотів би поділитися з шановними читачами «Ради» деякими враженнями, які трапилося мені пережити, побувавши в с. Хомутинцях, батьківщині незабутнього С. В. Руданського. Хто з нас ще на шкільних лавках не зачитувався його втішними без міри, музикально складеними співомовками? або де тільки не чуть його пісень: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Колір чорний» та інш.? Біографія ж цього ж поета така коротенька, так мало про нього розказує, що гріх було б не розізнати од старожилів на батьківщині поета хоч що-небудь про його.
Маючи цей замір на думці, я цього літа якось і помандрував пішки у Хомутинці. Увійшов я в село. Так собі не зовсім з бідних сіл, але й багацтва не дуже-то видно. Тягнеться через усе село широченька вулиця з малесеньким ставочком і містком посеред села. На південь од села видніються рядки тополів Голяківської економії гр. Гейдена, а наліво його ж ліс на доволі високих скалах, а внизу широченний став. Пейзаж непоганий. Я попрямував через головну улицю села, шукаючи школи. Коло височенької мурованої церкви недалечко я й найшов її. В школі, як виявилося, дочасно проживав дяк – молодий, риженький, з прищуленими очима і борідкою чоловічина. Познайомилися, стали балакати. Але раптом мене вразила одна штучка: на столі лежало знамените «Віче» [Цинічно-чорносотенний орган. А. Кр.].
– Це ви виписуєте? – не втерпів я, питаючись.
– Еге, – одказав мені дяк: – Славна газетка… Тільки чогось дуже жидів лає, – додав він з тривогою, примітивши мої на газету погляди.
– Ви самі вибрали її? – спитав я, буцім байдужісінько.
– Еге, сам, – одказав той спокійніше. – Нічого собі! недорога главне…
– Гм!.. А батюшка, – що передплачує?
– Він, здається, «Русская земля» [Теж із чорносотенної преси. А. Кр.]. Так, так.
– А учитель?
– Учитель нічого не виписує; дітей багато, й жінка б чи дозволила б.
Я замовк на хвилину. Піп – «Русскую землю», дяк – «Віче», а учитель… – ціле нічого!.. О, поете! щоб ти знав, які тепер поводирі для людей того села, в якому ти родився, того народу, який тобі був такий милий!.. – Мимохіть набігла думка в мою голову…
– Знаєте ви що-небудь про Руданського? – запитав я дяка, помовчавши.
– Тут на цвинтарі є похований батюшка Руданський.
– Ага, це його батько. Ну, все їдно, покажіть мені його могилу, – попрохав я.
Пішли ми на церковний цвинтар, балакаючи. Довідавсь я, що мій колега – з Троїцького манастиря, що в Кам’янці. Був «кундієм», як дражнять їх. З дальшої з ним розмови стало мені ясно, що він безневинна людина, нічого чорносотенного і в заводі в ньому нема, а «Віче» виписав – ні краплі не вміючи розбиратися в друкованім слові. «Аби дешевше!»…
– От і його могила, того батюшки, – показав дяк.
Проста дерев’яна огорожа, хрест камінний, самий звичайний. Поруч – друга неогорожена могила, матері С. В. Не було б і знати її, як би не кубічна підвалина з каменю з дірою посередині, де був хрест, та десь розбився, й не звісно де куски поділися. Над обома могилами здорова стара груша-дичка розкинула свої деркі віти…
Почав я розпитувати дяка, чи є у них в селі такий чоловік старий, щоб пам’ятав поета Руданського, батюшкового сина. Дяк назвав мені кількох. Побродив я по селі, розпитуючись людей, і нічого не міг дознатися. Нарешті спинивсь коло чоловіків, що будували погріб, і привітавсь до них. Між ними був один старезний дід, на якого я поклав останню надію розвідать що-небудь про дитячі літа поета. Але помиливсь. Дід був небалакучий і нічого не пам’ятав. Обізвався другий, руденький з клинкуватою борідкою чоловік, як добре вислухав, хто я і чого од них бажаю.
– Та чом не знаєм? знаєм добре його! Я сам служив у батюшки Руданського. Ще хлопцем був, підпарубочим… І панича добре знаю…
– Розкажіть з ласки своєї, – попросив я нетерпляче.
– Чудний, дуже чудний панич був, трудно й пошукати такого, – почав чоловік згадувати. – Ще з малечку вдався такий нецеремонливий; до всякого тобі доступить, до всякого забалакає… Чи бабу тобі стріне, чи діда якого, то так розбалакається, що аж сміх тебе розбере, слухаючи. Ну і жартівливий з лихої години був! Як тепер бачу його, такий веселий… Нігде смутним його не зобачиш, хоч би й яка пригода з ним трапилася. Була в батюшки біла, дуже бриклива кобила. Я йще пам’ятаю: як хотів я на ню сісти, він сказав мені: «Ей, Хвотію! не сідай на цю білу кобилу, бо зазнаєш то-то лиху годину!»… Чудний, чудний був! Був у нас старий Мордко, такий сердитий, рибу ловив ятірами он у тому ставу. Але панича так любив, Господи! Хоч був скупий он як, але прийде панич до нього з удкою, то й човна йому кращого дасть, навіть сам завезе й покаже, де більше окунці беруться. Він тоді і столяркою і чим хочте забавлявся, по хазяйству часто помагав другим – чи хлопцям чи чоловікам, просто до всячини він тобі аматор. А скільки він снопів перевозив!.. Батько навіть дивувавсь, а сестра одговорювала од такої роботи…
– А де він зразу вчивсь? – спитав я.
– А в Шаргороді, здається. Так, так, у Шаргороді. Потім ще у Кам’янці і навіть у Петербурзі – на дохтора…
– Знаю, знаю це.
– А ви ж звідки знаєте? Може, родичі будете? – запитав мене Фотій.
– Ні, ось із цеї книжечки.
Я розкрив твори Руданського т. І і показав його портрет. Всі робочі, навіть старий дід, жінки дві й діти зійшлися до книжки. Я поглядав на старого діда, думаючи: «Може це обличчя щось і тобі пригадає?». Але той байдужісінько дививсь і мовчав.
– Оце, це він самий, – сказав Фотій. – Тільки вже з вусами…
Тут я розказав людям, де вмер, і від чого, і де похований був поет.
– А чи не чули, Фотію, од нього яких байок, тощо? – запитав я чоловіка.
– Ого-го, та ще й скілько! Він геть записував їх, розпитував, де хто яку ни знає, і сам складав їх. Ото напише тобі «артикула» так гарно до прикладу, ходить сам по садку, часом з листочком, та й співає його…
– Що сам складе, те й співає? – перебив я чоловіка.
– Еге-ге! Сам і голос прибере тобі. Або прийде до мене чи до других робітників на току, чи так де на оказію яку, – бо й на оказії йти не цурався, – от і заспіває нам артикула свого. Господи, смішив народ! І те пам’ятаю, як він нам співав про жидів, що в Єрусалим з Іванцем брели, як грубих жидів навкруги купи комашні розклав спати Іванцьо…
Фотій розказав байку до гінця. Всі робочі сміялися, переставши робити діло. Я розкрив книжку й сказав:
– От я вам ще трохи прочитаю писань.
Я прочитав зо-три співомовки навгад, де одкрилася книжка.
Потім став перепрошати, щоб не гнівалися, що забалакався з ними і од роботи одстали.
Люди неначе опам’яталися і, сами собі дивуючись, що тільки часу прогаяли, пильно взялися до дерева та снопків. Я зобачив, що більш не вивідаю нічого. І не помилився, бо Фотій обізвавсь нарешті знов:
– Воно б то можна багато пригадати, але на думку не найде. Щоб так коли святками навідалися, щоб розбалакалися люди… А тепер нема часу…
Зобачив я, що й досадно трохи дядькам на мене, – ще раз попрохав вибачення й попрощавсь.
«Чом я, справді, не в свято зайшов!» – пожалкував я.
Було вже з полудня, як я вийшов з Хомутинців до дому.
Прохор Ворон.
Примітки
Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 1 – 5.