5. Руданський любив етнографувати
А. Кримський, М. Левченко
Це зазначає й В. Герасименко («Зап. іст.-філ. відд.», кн. V, ст. 27), покликаючися на ті етнографічні записи, що вміщено в II томі писаннів Руданського (як прозаїчний додаток до віршованих «Світових байок») та в «Малорусских народных преданиях» Драгоманова (К. 1876) та в «Українських приказках, прислів’ях і т. і.» М. Номиса.
Матеріал тим не вичерпується. Це лиш невеличка частина етнографічної спадщини Руданського.
Вже й з тих споминів діда Фотія, які (за «Радою» 1907) наведено вище, можна догадатися, що Руданський записував з народних уст не самісінькі оповідання (легенди, фабліо), ба й пісні.
Згадує й сам він про цілу збірку пісень – у своєму листі 1870 р. з Ялти до свого приятеля-різьбяра В. Ковальова, де пише («Зоря» 1886, ч. 6):
«Спасибі землякам (хоч я того ні тілом ні душею не винен), що вони добрим словом пом’янули мене на масницю и що вони охоту з’ясували напечатать увесь мій себто труд (а воно велика всячина). На се скажу я, що – пісні подольські, що за них Руданський узяв медаль, се не мої, а мабуть моєго двоюродного брата Александра Андрієвича (із Теліжинець, такая деревня), т. є. сина єдиного молодшого брата моєго батька – Андрія.
Мої пісні – в мене; та нікому нот перевірить. Надію маю на одну паню – хорошую, та хворую тяжко, – хоч вона їх через-силом переправить; тогді скільки-небудь виправляні я можу й післати через Вас землякам».
Натурально, повстає питання: де ж вона тепер, отая збірка пісень?
Той одеський українець (Михайло Комар), який, заховавшися під псевдонімом «Одесит», подав у львівській «Зорі» 1886 р. (ч. ч. 5-6) єдино компетентні звістки про поетове життя, принаймні передсмертного його періоду, каже про Руданського між іншим от що (ст. 79):
«Співав він дуже гарно і любив українські пісні, особливо старинні, – і держався старого напіву. І по селах збирав він пісні і заводив сам в ноти. Кажуть, був у нього цілий збірник таких пісень; де вони – ніхто не знає… Шкода, що не знаємо, де тепер той збірник. Вірніш усього дістався він вкупі з ненапечатаними творами Руданського його братові, а той дещо тільки (частину Іліади) послав в Галичину».
Серед рясних автографів С. Руданського, які належали мені, а тепер належать Українській академії наук (Комісії Словника живої мови), є декотрі записи й народніх пісень. Але їх не багато: чотири-п’ять, та й то самісінькі уривки (окрім довгої «Попаді»).
З цього погляду дуже цікавим являється лист до мене од В. Курдиновського, писаний 1907 року. Задля його ваги подаю його в цілості, не викидаючи навіть персональних дрібниць [Мова листу – російська, бо В. Курдиновський (це характеристично для 1907 р.) мабуть, гадав, що до вченого професора, хоч би й українця, випадає писати мовою «ученою», «панською»]:
Совет Бессарабского церковного историко-археологического общества Сентября 20 дня 1907 г. № , г. Кишинев.
Высокоуважаемый г. Профессор!
Мне удалось недавно приобресть две книги рукописных под заглавием: «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губерній С. В. Р. т. І. Пісні любовні, т. II. Пісні козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні й так собі. Каменець-Подольск 1852». Так как есть основание предполагать, что под инициалами С. В. Р. скрывается Руданский, поэт, изданием сочинений которого Вы занимались не так давно, то я считаю нужным спросить Вас, не сочтете ли Вы для себя интересным предметом вышеозначенные книги. Хотя я и дорожу ими, но думаю, что Вы гораздо лучше, чем я, можете их использовать. Если Вам угодно их приобресть от меня или временно воспользоваться ими, благоволите сообщить мне по адресу:
Кишинев, Дух. семинария, препод. В. Курдиновскому.
Интересуюсь Вашей малорусской грамматикой. Если удостоите меня ответом, не забудьте прислать и свою грамматику.
С совершенным почтением правитель дел Бесс. ц. и.-арх. общества В. Курдиновский.
Очевидячки, автор цього листу є ніхто, як той самий Василь Григорович Курдиновський, що тепер перебуває в Полтаві (Колонійська 21) і відомий громадянству, як визначний український діяч. Свого часу (1907) він мені не прислав вищеназваних пісенних матеріалів, бо, видно, моя відповідь не дійшла до нього. Гадаю, що збірка Руданського або залишається ще й досі у В. Г. Курдиновського ціла, або (бо й така була звістка) знаходиться вона в полтавському Пролетарському музеї, куди її мав, кажуть, передати Захар Григ. Курдиновський (теж Колонійська 21), здобувши тую збірку од свого брата. Рання дата (1852!) і великий обсяг (2 тт.) – це не абищо.
В. Герасименко записав ще звістку од братової Руданського («Зап. іст.-філ. відд.» 5, ст. 27), що Степан дуже любив розмовляти з простими татарами, що в Криму він вивчивсь татарської мови, і що цікаві розмови з татарами занотовував. На жаль, треба гадати, що татарських фольклорних записів Руданського ми вже не знайдемо, і що за ними й слід загув.
Примітки
Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 10 – 12.