8. Характерне листування Степана Руданського з братом Грицьком
А. Кримський, М. Левченко
Першорядну біографічну вагу має петербурський лист студента Руданського 1859 р. до його старшого брата Грицька, – старшого од Степана лиш двома роками. Той лист дає нам прозірнути і в національні і, почасти, в соціальні переконання молодого студента, і в його родинну драму.
Всіх братів було у Степана троє, та ще й молодша сестра, але найкраще ставився Степан у своїй сім’ї мабуть-таки не до кого, як до Грицька, дарма що своїми вдачами обидва брати не надто скидалися один на одного.
Влучну характеристику дав Степан Грицькові своїм листом з Ялти до В. Ковальова 24 липня 1870 р., тоді як було Грицькові вже літ 40 [Цього листа оголошено у львівській «Зорі» 1886 р., № 6, ст. 97. Ми не змінюємо його правопису, хоч не віримо, щоб Руданський писав «Васильевичь» (з «ь»)]:
Щирій Добродію Виктор Васильевич!
Отсе перед Вами стоіт братуха мій старшій Григорій Васильевичь; живе він у Каменці Подольскім, служить у Д. Як. Колбасина, та у ero через добрих людей ласки не має. Зразу був у ero Виницьким бухгалтером, а тепер зійшов на простого писаря при канцелярій Колбасина, и теперь у ero и служба дарма пропадає, та й грошій біг-ма. Приізжав він до мене за порадою у сім ділі но я лучшоі поради не міг ему дати, як тільки поіхати до Вас в Одессу и попитаться, чи нема хоч у Вас у Тимченка в Одессі якого-небудь штатного місця для ero. Чоловікь – мій брат – не академик, но счоти и порядки акцизніі знає, до діла не лінивий, пить не любив и не любить и пише не без товку; одна ero біда, що він на словах не говіркий и тим не в шанобі у товариства и у начальства. Коли найдеться потрібним взять ero спершу на пробу, то він пійде служить до Вас и на пробу; а коли теперь у Вас штатного місця немає, то будьте ласкаві не забудьте ero, коли такее місце у Вас буде не подалек Одесси.
Кланяйтеся од мене и попросить од себе и од мене об сім ділі добродія Тимченка… Кланяюсь Вам, щиро любячій Вас Ст. Руданській». [24: VII, 1870].
Так от до цього самого Григорія Руданського, свого «братухи старшого», ще тоді як обидва брати були молодими парубками, писав Степан з Петербургу влітку 1859 року того листа, якого я вище закваліфікував як першорядне джерело для його життєпису. Хоч свого часу (ще 1895 р.) я вже його був опублікував (у «Житті і слові»), та не завадить його тепер знов передрукувати:
Петропиль, 1859, VII. 5.
Коханий Гришо, милий мій брате!
Лист твій вид 28 марта и пьять карбованцив я видибрав на страстни недили; – не повириш, як ти мене потишив перед святами: за тіи гроши хоч трохи [Не можна розібрати, чи «трохи», чи «трохы»; швидше начебто з буквою «ы» А. Кр.] пидновився на весну, принаймній пидновив старий жупан [Очевидячки, треба розуміти уніформу (мундир) военно-медичну. – А. Кр.] та шаравари, вставивши нови червоніи пасмужки, та щей и на свята зостався карбованець у кешени. Спасиби тоби, братику, за твою щиристь и вибачай мени, що я так довго не писав до тебе; бо я тут мало що й вынен. Спершу екзамени, а потим праця [літературна, як видко з дальшого – А. Кр.], щоб скильки-небудь поправити свою долю, затримала мене аж до сего часу; екзамени пройшов [= «одбув», себто «я». – А. Кр.] ничого, и перехожу в четвертий курс, а робота ище тилько на половини, ище треба цилий мисяць посидити, щоб що-небудь пустити у свит, не то щоб для слави, а хочь для кешени [Ясно, що поет говорить тутечки про свої «Співомовки»; але про котру редакцію? Насамперед можна сміливо сказати, що мова тут іде не про нове творіння, а про переписку, бо з 29-го червня до 7-го липня Руданський нічого нового не зложив, тимчасом листа цього він пише б липня серед розгару праці; потім він дещо написав нове 7-10 липня – і того ж таки 10 липня зладив «Преслівля» до тих творів, що містяться в перших двох томах «хронологічної редакції» і вже не писав нічого нового аж до вересня. Отже коли він каже братові, що робота – «іще тілько на половині» і що треба буде «іще цілий місяць посидіти», то заява його не може стосуватися до хронологічної редакції (адже 10 липня вона вже була цілком завершена). Відсіля виходить, що отсим листом він натякає на «систематичну редакцію» (як я її зву). – А. Кр.]; бо бида таки бидою, а два роки ще [Курс у Воєнно-Медичній Академії – п’ять год. – А. Кр.] треба пожити в поганим петрополи [Тут починається друга сторінка; «петрополи» писано малого буквою. – А. Кр.].
В кинци мая видибрав я вид батькив 15-ть карбованцив и до решти опорадився: справив соби нови штани за 9-ть карб, и чоботи за З ½, а решту – проивь; не вмирати ж с голоду! Але скажу тоби, братику, гирко мени прийшлося тих 15 карбованьцив; – з ними разом я видибрав вид батька такий лист, що й сам був нерадий. Виписую тоби де-котри мистя; от вони:
«Мне обидно, что ты писал не сам, а чрез других просишь денег, как будто считая для себя унижительним просить об этом сам, – еще горше обидно то, что ти пишешь к Александру [Олександр Руданський – молодший Степанів брат. Було йому тоді 19 літ (а Степанові 26).– А. Кр.] письмо на мое имя и ero просишь за деньги…
Письма твои, писанные грубо [себто по-вкраїнському. – А. Кр.], ничуть не располагают меня в твою пользу, а только приносят боль сердцу и заставляють жалеть, что я употребил все мое воспитание [Батько хоче сим сказати: «кошти на виховання». Взагалі треба завважити, що отсей російський лист писано дуже важкою, пентюхуватою мовою, яку звуть в Росії «семинарщиною». Тим дивніше – бачити, що піп таки пнеться говорити нею, а од української, рідної, аж одхрещується. – А. Кр.] для того только, чтоб видеть тебя неблагодарным…
Вспомоществование тебя в продолжении трех лет в петербурге било [Так у первописі (не «было»). – А. Кр.] причиною того, что я затягнулся по шею за вас в долги… и за все это я недобрый отец? Бог свидетель: я не проклинаю тебя за твою чорную неблагодарность, а делюсь с тобою и сим последним куском хлеба [Починається третя сторінка. – А. Кр.].
Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по малоросийскому, або лучше ничего не пиши!» и проч.
Бильше ничого не треба! тут зачеплено и збито з болотом все, що було для мене дорогого: мою покирнисть називають пихою, мою правду – цьвикою, мою жалисть – здирством, мою вдяку – чорною невдякою… Мало того: вони личать мене годним проклину и заказують мени говорити з ними моєю ридною мовою. И нихай би вже я иден читав таку ганьбу, а то ж и в махнивци прочитали чужій [Махнівка – невеличке містечко в Бердичівському повіті Київської губернії, на границі Подільської. Єсть і другі місця (села), що теж звуться Махнівками, та я думаю, що Руданський каже не про яку, як про цю саму. Батько його жив у селі Хомутинцях Вінницького повіту Подільської губерні, дак ота Махнівка – близесенько туди. – А. Кр.].
Що будеш робити з такими батьками! Правда, я писав письмо до Олександра через батькови руки, и до батька не писав, але я перед тим писав до него [Після: «але» спершу було написано та потім замазано: «чи ж маю я право питати старшого, чому ви»… – А. Кр.], а вин замовчав, – а яке ж я маю право питати старшого, чому вин не отвичає, або другим запитом переривати ero думу?
Я писав до брата, щоб вин попросив для мене грошій у тата, а самого тата не просив; – але чи ж маю я право просити чого-небудь у батькив, коли я вже, як годилось добри дитини, подякував им своим торишним письмом и за силь и за хлиб и за вихованя? – Своими листами я ему никгди не цьвикав, а в листах до братив, коли часами що и сказав на батька, то правда; а що правда, то не грих. Остатних [Попереду було: «Лышных», а не «Остатних», та потім замазано. – А. Кр.] грошій я в [Починається четверта сторінка. – Кр.] циле житя своє у батькив не забирав: за то, що вони пожалували мене два (а не три, як батько пише) роки в петрополи [Знов «петрополи» написано малою буквою, бо тоді була мода, щоб писати власні ймення не великою буквою. У Пушкіна в виданні Анненкова скрізь стоїть: «горацій» і т. і. – А. Кр.], я их пожалував два рокы в камянци [в Кам’янці-Подільськім. Не важко звідси вгадати, що Степан був стипендіатом. З рукописів його видно, що він і на літо не їздив додому. – А. Кр.], просидивши два роки на бурсацьким хлиби; а то, що батько заплатмв за прогони [себто гроші за дорогу до Петербурга. – А. Кр.], вин положив би и так на мою виправу [звідси видно, де ховалося джерело всіх нелагод у сім’ї Руданських. Батько бажав, щоб Степан зостався попом на його парафії, а Степан того не хтів, так само як і його старший брат Гриць. – А. Кр.].
Зрештою, я не думаю, щоби у доброго [«доброго» переправлено з «нашого». – А.Кр.] батька був тильки иден холодний розлик з своими дитьми без жадного вчутя; добрий батько любить и виводить дитей через то, що вони – ero дити, ero кровь, ero будуче житя, а за вчутям дитей не обстає, бо знає, що воно залежить не вид него, а вид тих, чиє воно. Той – небатько, хто випоминає [Не можна поручитися, чи стоїть тут «выпомынае», чи (але навряд) «воспоминае». – А. Кр.] дитини всю свою трату на него и опоминается вдяки, – то скупий пожичник допоминается довгу! Таты! таты! ми ваши дити, а не довжники, ми завсигди маємо вас за батькив, а не пожичникив, – защож ви звете нас невдячними?!!
Заказують мени мою ридню мову, – заказує батько; але в мене був дид, був прадид и прапрадид – вони мени не заказали; неслухае батько мои мови – за до мене и по смерті, може, послухають штирнадьцять мильйонивь моих идномовцив. Батько, може, нелюбить свои мови через то, що нею говорать у нас мужики, – а ниби то в москивщини не говорать мужики по московській? Да и чим ми лучче вид мужика? вси ми ривни и у Бога и у натури.
Оттаке-то, брате! А що ж там діется с тобою? напиши хоть килька слив. Як можна, брате, пришли мени пять карбованьцив до Спаса, бо на той мисяць не буде вже де й позичити. Зрештою, коли в тебе нема – то ничого робити: буде й так, – а в сентябри, може, що с Киива добуду [за рукопис віршів, зведених у «систематичну редакцію». – А. Кр.]. Будь здоров!
Твій брат Стєпан Руданьс[кій]».
Помер о. Василь, батько Степана Руданського, 8 січня 1861 р. [Цю дату смерті о. Василя встановив В. Герасименко на підставі «Клировой ведомости» 1861 р. («Зап. іст.-філ. відд.», кн. 5, ст. 28)] А на літо того самого 1861 р. закінчив Степан курс лікарської науки в петербурзькій Військово-медичній академії та й, перед тим як поїхати до Криму на лікарську посаду, заїхав на батьківщину, до своїх. В моєму архіві (що я передав його до Академії наук, але він ще не зовсім упорядкований) є лист од одного з родичів Руданського, писаний до мене 1907 року, де згадують про отодішній Степанів приїзд додому. Приїхав він, десь, несподівано. Його навіть були не впізнали одразу – чи через те, що давно ж його були не бачили, чи через те, що вдягнутий він був в офіцерську форму. Сестра, як угляділа, що він під’їхав до їхньої хати, навіть полохливо кинулася була до матері, наївно гукаючи: «Мамцю-голубцю! Там якийсь москаль приїхав»!.. Та звичайно, що далі привітали Степана дуже сердечно й щиро, – і він загостювавсь у Хомутинцях аж до пізньої осені отого 1861 р. та й аж тоді поїхав до Ялти на службу. Перед різдвяними святками він пише з Ялти до того самого свого старшого брата Грицька ось якого листа (що я його теж передав до Академії наук до Комісії Словника живої мови):
«Голубе мій сизий! Соколе мій ясний! Братіку мій рідний, Григорку!
Памятаеш, як ти прощався зо мною? – нехай тобі помагає Господь на всяким місці, де ступнем ступиш и де з речами повернесся. Спасибі тобі, братіку! Знаеш тую проклятую жидівськую бухчу? [Якось мені не в тямку, що то воно за «бухча». Мабуть, де іронічна назва для труської жидівської балагули, що раз-у-раз «бухчить», себто бухає, бухкає. – А. Кр.] Ми іі здибали за Балтою під першим горбом, – там вона на сидухах сиділа [Значиться, або загрузла, або коні пристали. Сидухою зветься дрібна перекупка (Höckerin), що цілий день сидить на базарі коло свого стола та чекає на покупців, – А. Кр.], – и лехе [= лихе. – А. Кр.] іі знає, коли и як вона до Адеси доіхала.
А ми с паном купцем (подякуй ему, братіку; там-то хорошій и розумний чоловікь!) так ми с паном купцем ще в суботу до обіда були в Адесі. Тилько то [Починається другий бік листа. – А. Кр.] біда моя, що я не попав під пароход и мусів тижден пересидіти в Адесі. Правда, небагато я там своіх грошей стратив, и добріі люди поіли и годували; а все ж таки стратив два карбованці, и за них потому прийшлося одбувати. В четверг сів я на пароход «Аргонавт» и за три карбованці цілі сутки купався на палубі в морськіі воді, поки нас не прибило до Севастополя, бо ми через буру збилися з дороги тай до Евпаторії не попали. В пятницю в Севасто[по]лі обсушився, а в суботу поіхав до Симферополя. В неділю явився Врачебніі управі и вислухав першу начальничу похвальбу, що мені грошій не дадуть, бо я, мовляли вони, просрочив [Може бути, я не помилюся, коли – порівнявши кінець цього листа – звідси догадаюся, що Руданський приїхав на посаду більше-менше 25 жовтня. – А. Кр.]. У Обер-провіантмейстера прийняли мене дуже добре, там я обідав, там я и вечером погостив [Починається третя сторінка. – А. Кр.] и, шуткуючи, спомянув и за тебе [Себто чи не знайдеться задля нього посада в Криму. Та певне, що з того нічого не вийшло; брат так і зостався на Поділлі (порівн. пізніший лист Руданського до В. Ковальова, наведений на припочатку цього розділу). – А. Кр.].
Мені сказали, що можна, тілько треба тобі увольнитись [одставку взяти. – А. Кр.] и поступити до него на службу в канцелярію хоч на півроку, або на рік, ідно – для того, щоб тобі зізнати тіі діла, а друге для того, щоб тим часом для тебе очистити місце смотрителя магазину. Але пожди трохи: весною хоч не він то вона приідуть в Ялту на води (морськії), я тогді поговорю з ними як годиться, а тим часом літом [бо влітку приїздить до Ялти багацько слабих людей купатися в морі, то лікареві добра практика. – А. Кр.] може я зібью якую копійчину, щоб хоч тебе на рік прохарчувати, – тогді и возьмемся за тее діло; а тепер – потерпи! Эх, Грицю, Грицю! дав [би] [Того «би» в оригіналі нема. – А. Кр.] Бог, щоб хоч ти жив не далечко од мене! все б мені якось одрадніше було.
В вівторок виіхав я из Симферополя, але на половині дороги заночував, бо в мене не стало грошій, а без грошей вражіи [Починається четверта сторінка. – А. Кр.] поштари не хотіли везти. Спасибі ідному подорожньому татаринові, що заложив за мене два карбованці тай допхав якось до Ялти. И от уже два місяці як я стараюся в Ялті на нове господарство: міняю, купую, позичаю, – хочу хоч трошки прилагодитися та на місті стати. А то вже надоіло до бісового батька снуватися по світі из кутка в куток и пристановиська не мати.
Будь здоров с празниками та з новым роком!
Твій брат Степан.
Ялта 21 дек. [1861] [Року не поставлено, та немає ж сумніву, що лист писався 1861 р. – А. Кр.].
Примітки
Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 15 – 21.