9. Чи був з Руданського алкоголік?

А. Кримський, М. Левченко

Безперечно був.

Цьому не хоче вірити В. Герасименко, бо, каже він, «С. X. Руданська (тобто дружина Григорія Руданського) в категоричній формі заперечує цьому. Навпаки, каже, що Степан не любив уживати алкоголю, а коли йому де-небудь у гостях і доводилося випити одну-дві чарки, то це дуже часто кінчалося різачкою» (кн. 5 «Зап. іст.-філ. відд.», ст. 29). Неправдиву, мовляв, звістку, начебто з Руданського був п’яниця, пустив між люди, – так здається В. Герасименкові, – не хто, як акад. М. І. Петров у своїх «Очерках истории украинской литературы XIX в.» (К. 1884, ст. 444), і то попросту на підставі поетового віршу «П’яниця». Але ж – каже В. Герасименко – таке «визначення С. Руданського, як алкоголіка, з боку Петрова єсть вигадка, яку було зроблено згори на підставі одного віршу, не перевіривши, чи дійсно ж воно було так, чи ні» («Зап.», кн. 5, ст. 30).

Та В. Герасименко якось не помітив, що акад. Петров, коли схарактеризував Руданського як алкоголіка, то спирався зовсім не на віршах Руданського «П’яниця», а мав інше, цілком прихильне до поета, біографічне джерело, яке акад. Петров не позабувсь і назвати (ст. 443). І той, кого він назвав, це була людина, що близько знала поета – А. Я. Кремінський, автор замітки про жартобливу поемку Руданського: «Обманутий солдат» (інакше «Вареники»). Замітку тую вмістив Кремінський у «Киевской старине» 1882, іюнь (трьома роками передше, ніж вийшли в світ «Очерки» Петрова), і починає Кремінський свою замітку про «Обманутого солдата» (ст. 556) такими словами, дуже прихильними до Руданського:

Помещаемое под этим заглавием стихотворение принадлежит перу известного любителями малорусской поэзии доктора Руданского, большого любителя и собирателя малорусских песен, автора множества бывших и не бывших в печати стихов и песен, а также ходящего доселе в рукописи и имеющегося и у нас [тобто у самого Кремінського – А. Кр.]) перевода Илиады Гомера. Покойный Руданский, обладая большим поэтическим талантом и отличным знанием малорусского языка, при иных условиях мог бы выработаться до степени весьма приметного поэта и оказать солидные услуги южно-русской этнографии, поэзии и литературе, но не достиг надлежащего развития и преждевременно сошел в могилу по причине того печального недостатка, от которого страдали и истинно великие таланты, начиная с отца русской науки М. В. Ломоносова и кончая величайшим нашим поэтом Т. Г. Шевченком… – А. Я. Креминский.

Роком пізніш од акад. М. І. Петрова писав про Руданського дуже близький його знавець «Одесит», у львівській «Зорі» 1886 (ч. ч. 5-6) і там, кажучи про життя Руданського в Ялті, висловивсь так: «Ні чепурно прибрана хата, ні смачний обід, ні чарка доброї горілки не тягли до Руданського його приятелів так, як сам він, завсіди прихильний, говорливий та співучий» (ч. 5, ст. 79). Бачимо, і в «Одесита» згадка про Руданського асоціюється з чаркою горілки.

Натяк на свою прихильність до чарочки, як на річ для всіх відому, дає й сам Руданський у листі 24 липня 1870 р., писаному з Ялти до Вікт. Ковальова (див. в нас початок VIII розділу). Рекомендуючи Ковалеву свого брата Грицька, Руданський застерігає Ковальова, нехай він не думає, ніби з його брата Грицька – п’яниця: «Чоловік, мій брат, до діла не лінивий, пить не любив и не любить». Мовляв: «не гадайте, що за всіми Руданськими поводиться той самий гріх, який ви знаєте за мною».

Та найточніші і, на жаль, найпевніші відомості мушу подати сам я.

1898 р. я запрезентував московському професорові зах.-европ. письменства Мик. Ілліч. Стороженкові нововиданий мною III том творів Ст. Руданського. З цього приводу покійний проф. Стороженко взяв мені оповідати, як він в 1870 роках познайомився в Ялті з С. В. Руданським і дуже часто пересижував у розмові з ним довгі вечори, часом аж до ранку.

– Людина була дуже симпатична, – казав проф. Стороженко, – але страшенно любив пити. Мало того, що сам пив – силувався напоїти свого розмовника. Всі наші довгі балачки асоціюються в моїй пам’яті не інакше, як з незліченними пляшками вина. Руданський вихиляв шклянку за шклянкою і, не вважаючи на всі мої сперечання й протести, підливав мені. Якби я ще який місяць залишився в Ялті, то був би через нього збавив своє здоров’я, бо мені пити дуже вадить. Вино же, для Руданського – пити це була органічна потреба, яку мабуть підтримувала одноманітність провінціального життя».

Проф. Стороженко був кришталево-чиста, ідеально-чесна натура, на ніякі видумки нездатна.

Як бачимо з усього, покійний акад. Петров, назвавши С. Руданського алкоголіком, не допустився жодної вигадки, і схарактеризував він так Руданського зовсім не тому, що в Руданського є вірші про п’яниць. Напевне, акад. Петров не тільки використав друковану вказівку Кремінського, ба, своїм звичаєм, збирав життєписні дані про Руданського ще й од інших людей, котрі поета знали особисто. Кожному ж бо відомо, що акад. Мик. Ів. Петров, як складав свою історію українського письменства, то вів широке листування і з самими авторами, і з їхніми знайомими. Можлива річ, що в архіві Петрова (а він тепер у Всенародній Бібліотеці при Академії наук) можна й тепер одшукати відповідні матеріали.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 21 – 23.