6. Дещо з галицької дрібної бібліографії Руданського 1876 – 1877 р.

А. Кримський, М. Левченко

Ще тоді, як Драгоманов був у Києві, галицька «Правда» – це ми бачили (ст. 69) – видрукувала 3-тю, 6-ту й 5-ту пісню «Іліади» Руданського («Правда» 1875, 1876), а вже як він покинув Київ, то видрукувала ще й 7-му, 8-му та 9-ту пісню («Правда» 1877).

Під ту саму пору довелося Руданському, правда безіменно й апокрифічно, опинитися – та й то надовго – в Шевченковому «Кобзарі». 1876 року вийшло в світ празьке видання «Кобзаря», – і 2-й том того видання, присвячений тим Шевченковим віршам, яких не могла пропустити російська цензура, містить на ст. 76 – 77 поезію «Полуботко», що її, на думку видавців, Шевченко мав написати бл. 1847 року. Всі тоді тому повірили; і навіть двацятьма літами пізніш, у критичному львівському виданні всіх Шевченкових писаннів, яке (аж наприкінці XIX в.!) зладив професор української літератури у львівському університеті Ом. Огоновський, ще фігурує «Полуботко», як несумнівний Шевченків твір (т. І, Львів 1893, ст. 248 – 249). Але це безперечно вірші Руданського, частина його історичної поеми «Павло Полуботок», закінченої 8 червня 1860 р.

[В «Творах Степана Руданського», т. IV (Львів 1897), де надруковано поему «Павло Полуботок» (ст. 152 – 160), нема тих строф «Полуботка», які вміщено, наче Шевченкові, в празькому «Кобзарі» 1876. Але ж у IV томі того видання Руданського тут (як і деінде) є безперечно лакуна, бо той том друкувався за єдиним рукописом, не остаточно навіть зредагованим. Вставити «кобзарного» Полуботка треба на ст. 159-у 4 тома «Творів Ст. Руданського», після 10-го рядка, між словами «Що без долі гинуть» і «Та не довго ж Павло плакав». До речі завважу, що й у празькому «Кобзарі» надруковано «Полуботка» з пропуском. Одна строфа там читається так: «І козацькиї їх кістки Покинула сила… Гине Україна». Пропущено тут рядок, який, на мого думку, читавсь у Руданського або: «За проклятими царями», або більше-менше в тому дусі («За проклятими царями Гине Україна»).]

Рівночасно один романс Руданського, що стався вже був народною піснею, знов опубліковано тоді в Галичині в антологічній збірці 1876 р.:

Народныи песни Русинов, изд. А. Н. Щ. и М. Г.; Львов, 1876. Тут уміщено й пісню-романс «Повій, вітре, на Вкраїну».

Ця пісня «Повій, вітре» не була бібліографічною новинкою, бо друкувалася ще за авторового життя в петербурській «Основі» 1861 р. (в січневій книзі, ст. 96); а разом з тим її співала вже ціла Вкраїна як народній витвір, та й у Галичині – бачимо – видавці вважали за потрібне публікувати її серед «Народних пісень Русинов». Трьома роками пізніш передруковано в Галичині поезію «Гей-гей, воли!» аж в 6-ий раз, у шкільній хрестоматії Юл. Романчука 1879 р.:

Руска читанка для низших кляс середних школ. Часть І. Уложив Юліян Романчук. Виданє друге, том І. У Львові 1879. На ст. 275 – Ст. Руданського «Гей-гей, воли». [Перше видання цієї «Читанки» вийшло 1871 р., і там поезія «Гей-гей, воли», як у нас зазначено на ст. 65, теж містилася].

Наскільки одначе літературне ім’я автора цієї поезії, самого Руданського, було ще й дуже й дуже невідоме поза вузькими колами певних читачів чи на Україні, чи в Галичині, видно з Пипіна, що 1879 р. випустив у світ у Петербурзі 1-й том переробленого видання своєї (і Спасовича) «Истории славянских литератур». Перше видання, за яке в нас сказано на ст. 63-64 і де про Руданського навіть згадки не було, вийшло в світ 1865. Тепер, 1879 р., в відділі «Южно-руссы» (ст. 306 – 388) Пипін у цьому новітньому виданні своєї праці здобувся для Руданського не більше, як на одне-однісіньке слово, а саме – подав його прізвище «Руданський» серед гурту інших співробітників петербурської «Основи» 1861 р. Осьде той уступ з Пипіна, де так неуважно згадується Руданський [История славянских литератур А. Н. Пыпина и В. Д. Спасовича, т. І, Спб. 1879, стр. 382 – 383]:

«Издание «Основы» вызвало к деятельности многих, более или менее даровитых писателей, которые занялись изображением народного южнорусского быта, отчасти продолжая прежнюю нить малорусской литературы (с Основьяненка), отчасти в связи с русской реалистической школой. Из числа их наибольшей известностью пользуется Алексей П. Стороженко (1814 – 1874, служивший в 1860-х годах при М. Н. Муравьеве в западном крае по уменью рисовать народный быт и владеть родным языком (Украінські оповідання. Спб. 1863, 2 т.). Далее: Л. И. Глібов (Глібов. «Байки», Киев 1863, 2-е изд. Киев и Чернигов 1872); А. Нечуйвитер; Ст. Руданский; М. Т. Номис (Украінськи приказки, Спб. 1864); А. Конисский; Ф. Г. Кухаренко [ініціал Кухаренка не Ф., а Я. (Яків) А. Кр.]; Дм. Олелькович; Ст. Нос и др.

Еще до издания «Основы» стал писать по-малорусски Д. Л. Мордовцев, издавший «Малорусский литературный сборник» (Саратов, 1859), в котором соединены труды его и Костомарова. Н. Гатцук издал «Ужинок рідного поля» (М. 1875). Из нового поколения писателей должен быт замечен Ив. Левицкий (Повісті, Киев 1874; На Кожемьяках, комедія, 1875; Маруся Богуславка, опера, 1875; ряд популярных книжек: Унія и Петро Могила, Перші кіевські князі, Татари и Литва, 1875-76): он сделал попытку рисовать не один народный быт, но и нравы того образованного класса, которого до сих пор не касались украинские повествователи; в своей главной повести «Хмари» он изображал именно проявления украинского народного чувства в новых образованных поколениях и встречу его с враждебными элементами общественности; «Запорожці» – рассказ с романтическими мечтаниями о южнорусской старине.

В последние годы были собраны прежние украинские сочинения Костомарова (Іеремія Галка, «Сбірник творів», Одесса, 1875). М. Старицкий издал книгу переводов из сербской народной поэзии (Сербські народні думи і пісні. Киев 1876), и проч.».

А в відділі «Русинская литература», спиняючись на письменниках галицьких органів, Пипін каже (ст. 434), що там «в ряду поэтов и повествователей наиболее известны или деятельны» – О. Кониський, О. Яковенко, Д. Млака, «Степ. Руданский, печатавший [сам? ще за живота? А. Кр.] вольный перевод Илиады в стихах», Е. Згарський, Заревич, Н. Лісікевич, Гетьманець, К. Устіанович. – Тут про Руданського шість слів.

І запевне справа з літературною славою Руданського ще довго так була б стояла глухо, коли б власні писання Руданського залишалися й надалі не опубліковані під спудом.

Початок для реального, наочного ознайомлення широких читальницьких кіл з оригінальною (не якоюсь там перекладною «іліадною») творчістю Руданського уробила невеличка книжечка «Співомовки» 1880, що її видала сестра Драгоманова, заховавшись під криптонімом «Н-й Г-ъ Волинський».

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 80 – 82.