1. (1861). Найперші друковані поезії та етнографічні записи Руданського, 1861, і похвальні чутки про його рукописну збірку

А. Кримський, М. Левченко

Трохи чи не все із творчості Степана Руданського, що зміг побачити в печаті ще сам автор, за свого живота, видрукувалося 1861 р., в українському місячникові «Основа», який, під Кулішевою орудою, почав тоді видаватися в Петербурзі [Звістку проф. Петрова (див. в нас розд. X), що найпередше надрукувала щось із Руданського російська газета «Русский мир» (мабуть 1860 р.), треба перевірити. В кожному разі це було б якесь писання російське, не вкраїнське.]. Вміщено було там шість ліричних поезій Руданського:

1861, январь: Гей-гей, воли! Чого ж ви стали? (ст. 95), 2) Повій, вітре, на Вкраїну (ст. 95-96). Підпис: «Подолянин Ст. Руданський».

– февраль: 1) Не кидай мене моя чарочка (ст. 49-51); 2) Ластівка. Польского поета Ленартовича (ст. 51-52); 3) Ніч-у-ніч. Сербського поета Бранка Радичевича (ст. 52-53). Підпис трошки-трошки інакший ніж у січні: «Подолянин Ст. Руданський».

– август: Сни (ст. 32). [Це – поезійка Гете, відома росіянам через Лермонтова: «Стоїть сосна одинока на голій вершині»]. Підпис – укорочений: «Ст. Руданській»,. без епітету «подолянин»

Не де, як у тій самій петербурській «Основі» 1861 міг Руданський побачити надрукований уривок і з своїх етнографічних записів. А саме – Сухомлинов у червневій книжці «Основи» 1861 опублікував етнографічний запис Руданського про те, як Бог укупі з Сатанаїлом творили землю й світ. Тільки ж, через той кривий усміх долі, який переслідував Руданського ціле його життя, трапилося так, що Сухомлинов через помилку заявив, буцім теє оповідання прислав… Патриченко (див. «Основа» 1861, іюнь, ст. 61), – тобто Анатоль Свидницький, не Руданський! [Цю помилку Сухомлинова довелося виявити допіру мені аж 1896 р., видаючи Руданського «Байки світовії в людських оповідках» (див. «Твори С. Руданського», т. II, Львів 1896, ст. 276).]

«Основа» видавалася ще й 1862 року. Тільки ж поезій Руданського ми в ній 1862 р. вже не бачимо, – чи не тому, що він покинув «Петропіль» і поїхав лікарювати до Ялти?

Яке враження зробили вірші Руданського на петербурських читачів петербурської «Основі» 1861 р.?

Звичайно, що талановитість його поезій, уміщених в «Основі», не могла не звернути на себе певну увагу тамошніх земляків. Та навряд, щоб тая уважність була тоді в Петербурзі надто сильна. Недурно ж петербуржець-росіянин О. М. Пипін, що близько стояв до вкраїнських кіл (прим. до Куліша й Костомарова) та ще й спеціально цікавився слов’янськими письменствами не виймаючи й українського, не згадав за Руданського ані слівця, коли в 1865 році надрукував у Петербурзі перше видання своїх «Славянских литератур» [Про «Обзор славянских литератур» Пипіна 1865 р. ми ще матимем нагоду далі говорити ширше.]. Видно, що в чужому Петербурзі надто великого розголосу Руданський не здобув.

По-інакшому поставилися до Руданського на рідній Україні. Там він після «Основи» 1861 зробивсь одразу визначною літературною величиною. Цікаво, що навіть у закордонній Україні, в австрійській Галичині, Руданський викликав до себе певне заінтересування. Його поезію «Ластівка» (переспів польської поезії Ленартовича) передрукував з петербурської «Основи» 1861 р. галицький календар Косака на найближчий 1862-ий рік.

Той календар звався «Львовянин» і видавався накладом М. Косака. «Ластівку» Руданського передрукував М. Косак у літературній частині «Львовянина» 1862 р., на ст. 86, після прозаїчної повістки Ол. Стороженка «Закоханий чорт» та Шевченкових віршів «». Правописом друкувався «Львовянин» етимологічним галицьким (з «ъ», «ѣ», «ы»), та українські передруки подано там кулішевою фонетикою [Нижче буде в нас про календар «Львовянин» ширша згадка (в статті Франка 1886).].

В російській Україні інтерес до Руданського повинен був виникнути тим легше, що, прим. у Києві, українці мали спромогу судити про неабиякий письменський хист Руданського не тільки з тих небагатьох (шістьох) поезій, які видрукувала петербурська «Основа» 1861, бо й з цілої збірки його писань, тільки ще недрукованих. Адже з листу Руданського до брата 1859 р. (ст. 18) ми значмо, що надіслати до Київа зредаговану збірку своїх писань він мав іще в вересні 1859 р. Держачи в руках чималенько поетичного його матеріалу, певні кола киян безперечно могли вже й тоді скласти авторові правдиву ціну. Цікавіші його вірші дехто з киян одразу копіював собі з присланого рукопису, не чекаючи, доки він буде надрукований [Про це диви виписку із щоденника М. Г. Щербака 1860 p., подану у Петрова в его «Очерках истории украинской литературы XIX стол.» (Київ 1884) і передруковану в нас нижче, в розд. X.].

Здається, що в недалекому од Києва Чернігові заходилися тоді й друкувати дещо з присланого матеріалу. А саме, я маю (неперевірену) звістку, що газета «Черниговский листок», яку редагував український письменник Леонід Глібов, помістила на припочатку 1860-их років (чи не 1861 p.?) декотрі такі поезії Руданського, які ще не були друковані в петербурській «Основі». Принаймні, мій покійний батько, що саме тоді перебував у Чернігові, за трицять п’ять літ після того цитував мені з пам’яті (в 1895 році) «Вареники» Руданського, запевняючи, що він тую приказку вичитав свого часу з «Черниговского листка» та й одразу затямив, і що взагалі не було в 1860-х р.р. грамотної людини в цілому Чернігові, яка б тоді не знала на пам’ять тих «Вареників» і не проказувала б:

… Вареники! Вареники!

Та й пішов із хати.

В тому примірникові «Черниговского листка» 1861-1863 р.р., який є в нашій Академії наук (в книгозбірні Б. Грінченка при «Комісії Словника живої мови»), немає жодної поезії Руданського. Не відомо одначе, чи Грінченківський примірник – повний, чи, може, в ньому не стає декотрих чисел [Згаданий примірник «Черниговского листка» містить у собі: за 1861-ий рік – 11 №№, за 1862-ий – 36 №№, за 1863-ій – 13 №№. Чи це всі-таки №№, чи їх повиходило в світ більше? Здається одначе, що примірник – повний]. Якщо він не повний, то доводиться для даної звістки цілком покладатися на старечу батькову пам’ять, не перевіривши, чи часом не призабув він чого за давністю літ [Я вважав би за зовсім імовірну річ, що мій батько і всі інші чернігівці вивчили «Вареники» з якогось рукопису 1861 p., а потім стареча батькова пам’ять помилково вирішила, що джерелом був «Черниговский листок», відомий український орган.].

Але що Руданський уже мав тоді, в 1861 p., велику популярність на Вкраїні серед декотрих гуртів своїх земляків та й то ще недрукованими писаннями, про це нам незаперечимо свідчить перший зошит («выпуск») словника К. Шейковського 1861 р. Точний заголовок тієї невеличкої, але доволі рекламної, книжки (чи, там, великої брошури) – такий:

Опыт южнорусского словаря. Труд К. Шейковского в четырех томах. Том первый А – 3. Выпуск первый А – Б. Киев, 1861 (ст. 17 + 224 стовпці).

Руданський тут згадується тричі: раз – у «Предисловии», два рази – в тексті. В «Предисловии», на ст. XVI, Шейковський пише:

«Что касается до рукописных сочинений на южнорусском языке, то мы пользовались сочинениями г. Руданского и немногими г. Свидницкого (сочинения г. А. Свидницкого обозначаются в словаре так: Свид.). Надеюсь, что ни г. Руданский, ни г. Свидницкий не попеняют на то, что в моем словаре появились в первый раз в печати отрывки из некоторых сочинений их».

И справді: він публікує тут у словнику, у повній основі, одну жартобливу приказку Руданського і одну космологічну легенду.

Приказка, із жидівського побуту – це тая, яку Руданський назвав: «Оливо не вадить». В ній трапляється жартобливе слово «бухили» (точніш було б «бухеле»), викуване в дусі жидівського жаргону, який любить формувати всякі слова на «-еле», або, як вимовляють подоляни, на «-или». Шейковський, у стовпцях 150-151, пише:

«Бухили», – мы. р. ів. [Родовий відмінок на «-ів» – це у Шейковського саморобна форма, бо жартобливо-жидівське слово «бухеле», чи «бухили» – число єдине. Навряд чи відмінюється воно навіть в однині. – А. Кр.] Слово это встречается в одной народной фацеции о двух евреях, где означает дуло. Г. Руданский придал ей стихотворную форму, в которой мы и приводим ее:

«Утікало два жиди

Колис’ за границю,

Надибали на стопу

Набиту рушницю.

і т. д., іде ціла отая приказка Руданського, що зветься «Оливо не вадить» і що в ній є строфа:

Далі [Сруль] пэйса підкрутив.

«Тапер, кажэ, бухну!

Ти в бухили, Лейбо, дуй,

Я – рухылы рухну!»

Що ж до другої поезії Руданського, космічної легенди, то вона фігурує під словом «Бусэл’» (стовп. 144-145). Шейковський, пояснивши значення цього слова, додає:

«По легенде, известной у подолян, птица эта произошла из человека. Считаем уместным привести здесь отрывок, относящийся к этой птице, из вполне народной и величественной (sic. А. Кр) поэмы знаменитого (sic. А. Кр.) г. Руданского: «Лірникові думи». Заметим мимоходом, что народные верования здесь уже изменены под влиянием христианства:

«Загатив Бог греблі всюди,

Став и гад’ збирати;

Став збирати, замовляти

И в мішок складати…

і т. д., аж до кінця цієї поезії. Наприкінці ж – підпис: «Дума пьята, Х-XI».

Як бачимо із свідоцтва Шейковського, Руданський 1861 р. був, так чи йнак, уже письменник «славнозвісний» («знаменитий»), автор добре декому відомих «величественных» поем. І нема сумнівів, що не тільки тії шість поезійок Руданського, котрі видрукувала петербурська «Основа» 1861 p., дозволили Шейковському безбоязко звати Руданського аж «знаменитым»: ні, заява Шейковського полягала, живовидячки, саме на тих рукописних «величних» творах Руданського, за які Шейковський виразно згадав у «Предисловии» до свого словника,- Вони, як видно [Пор. запис у київському Щербаковому щоденникові 1860 p., про яку ми згадали вище, на ст. 63, прим. 1], розповсюджувалися рукописним шляхом серед ширшої читальницької публіки настільки рясно, що Шейковському можна було вже називати автора й «знаменитым». Бувши подолянином, Руданського земляком, міг сам Шейковський знати творчість Руданського навіть передше й од 1861-го року, мабуть ще в другій половині 1850-их років, іще за часів семінарської науки Руданського.

Перебільшувати тодішню «знаменитость» Руданського ми, одначе, не повинні. Драгоманов у своїх «Австро-руських споминах», оповідаючи про події другої половини 1860-их років, каже, що допіру тоді він довідався про Руданського, бо йому один старий товариш сказав, що в Ялті є перекладач Іліади, лікар Руданський, «каюсь, невідомий мені тоді, хоть він мабуть чи не єдиний справді талановитий з молодших поетів, котрі появилися в Основі [Точніш цю цитату з Драгоманова див. в нас вище на ст. 40. Стаття його в «Киевском телеграфе» 1875 (нижче вона наводиться вся) теж виразно каже, що «стихотворения Руданского попадались нам (= Драгоманову) в рукописях в конце 60-х годов» (напевне, з 1866 року).]» Виходить, що можна було українцеві жити в 1860-х р.р. у Києві – і навіть нічого не чути за Руданського!

На невигоду для Руданського, тая висока кваліфікація, яку печатно дав йому у своєму «Опыте словаря» Шейковський, чимало втрачала на своїй вартості й силі через той факт, що вийшла не з-під чиєго пера, тільки Шейковського. Серед свідомішої української публіки 1860-х р.р. Шейковський зовсім не тішивсь популярністю й авторитетністю, бо скомпромітував себе своїми зачіпками з Кулішем. От і в передмові до того саморекламного, а заразом дуже тощого, «Опыта южнорусского словаря» Шейковський необережно й зарозуміло наважився закидати Кулішеві й цілій «Основі», що ті люди, мовляв, і української мови до пуття не тямлять [Напр. на ст. X ми в Шейковського читаємо: «Знаю, что г. Кулиш с К° напустится на мой словарь… Но я наперед говорю, что не считаю г. Кулиша компетентным судьею в этом деле: он мало знает южнорусский язык, чтобы не сказать более». Такі вихватки проти «Основи» трапляються у Шейковського не раз.]. Легковажність і необ’єктивність такої заяви не могли не бити в очі всім читачам, хто хоч трохи розумівся на справі, а тим самим не могли не підкопувати в читачах віру і до інших оцінок, що виходили од Шейковського.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 51 – 56.